Благословенні ви

Іван Мирутенко, 4 курс КПБА

Благословенні ви, заковані в кайдани,
Благословенні люди всіх поколінь й століть!
Всі думають навколо що життя погане,
А ваше серце, як купина горить.
Цвітуть каштани в Києві зимою…
Цвітуть? але ж зима надворі! – скажете мені.
Коли душею я весь час із нею –
Все кращим світлом б’ється у душі.
Здається, крила в тебе виростають,
Таємні сили носять по землі,
Навіть здається, що «ось-ось взлітаю» –
Окриляє кохання і тепло так в душі.
Так хочеться до сонця враз злетіти,
Дістати зірку з неба, сягнути надр землі…
Ці райські відчуття, – усі їх так хотіли,
Так серце прагнуло себе віддать тобі!
Воно жадало, билось, як синиця,
Що  в клітку загнана, зі страхом дивиться на всіх.
Закоханість полонить нас, як птицю:
«Весь світ я покладу тобі до ніг!»
Душа жадає щастя неземного
Та серце лиш до болю так тремтить,
Бо знає, що ні що не вийде з того,
Що хочуть люди так, без Бога полонить!
Усе творіння вільне по своїй природі –
Свобідну волю від Слова маємо усі;
Але чомусь свобода в нас не в моді –
Все хочемо одразу для тіла і душі.
Свободу ближнього ми часто зневажаєм,
І користуємось беззахисним добром,
На нього ж злісно ми відповідаєм,
Не розуміючи, що робимо людині зло!
Душа ж як образ Бога Всеблагого
До нього тягнеться і тим лишень горить,
Що любить ближнього й живе для нього;
Як вгодно Богу – так треба нам жить!!!
Бо хоче Бог щоб ми усі спаслися
І до пізнання істини, до Царства всі прийшли,
А Царство Боже силою береться,
Тож  треба бути сильними, орли!
Орел, ми знаємо, що високо літає
З високої гори все бачить він
І одиноко в небесах ширяє –
Вільна пташка…мчить вітру навздогін.
Людина ж крил, як він, не має,
Орла самотність їй не по душі
Вона підтримки від когось жадає;
Ми у самотності марніємо усі.
Сумне обличчя і стражденні очі –
Вони одного прагнуть на землі,
Леліють в думці на кожному кроці
Щоб хтось ці очі щиро полюбив.
Ми знаємо, що Бог усіх нас любить
І робить все для нашого добра
Навіть якщо людина грішить, блудить –
Він хоче щоб вона спасенною була.
Тіло наше немічне й не вічне,
Й життя не вистачає для спасіння нам,
Тож приходить думка проста і логічна :
Один в полі не воїн – не вистоїть він сам!
Творець наш знав, що маємо свободу,
Що можемо Його любити, а можемо і ні,
Він бачив наші вчинки, як крізь воду,
Які ведуть нас лиш у вічнії вогні.
Але любить по-справжньому не змусиш
Залізний робот не полюбить мастерів,
Як кажуть в нас: «Насильно мил не будешь»
На-автоматі люблять тільки матері…
Ми ж з вами, любі, борючись з пихою,
Скидаючи зухвальство, гордість, гнів,
Неправду, вихваляння і безчинства, що бушують
Повинні як сміття те, скинути у рів.
Якщо ж Господь вчить ворогів любити,
То більше цього душу ту любім,
Якої ради мали батька дім лишити
Щоб однією плоттю стати  з нею, у домі вже своїм.
Не змушує нас Бог щоб батька не любити,
Не схвалює зневаги до рідних матерів,
Але оту, що однієї стала плоті,
Негоже залишити, бо ти «так захотів»!
Якщо вже обіцявсь на таїнсті у храмі
Любити, вірити, плекати й берегти,
То вірним будь завжди цій файній дамі
І не полінуйсь в скорботі завжди їй допомогти!
І ти, сердечна, не забудь, що жінка,
Так! Жінка ти…! Не чоловік!
Молися Богу, тримайся заповідей кріпко
І слово мужа поважай повік!
Бо ж каже Бог нам вас любити,
Трудитися на благо у поті свого чола
А вам говорить «главу» шанувати,
Щоб в домі любов завжди цвіла.
Бо як Господь Христос заснував Церкву
І став її главою на весь вік
Так чоловік главою є сімейству
Душею й тілом стати жінці Бог нарік.
Тож бувши, рідні, в плоті ви єдині,
Єднайтесь разом духом у Христі;
Не змушуйте страждати половинку нині
Спасіння в Бозі майте на своїй меті!
Не піддавайтесь люди на земні спокуси,
Духовні блага майте на меті!
Вистоюйте достойно «сімейні землетруси»
І знайте, що терпіння – добрий скарб в житті.
Терпів наш Іов Багатостраждальний,
Хоч спокушуваний був з усіх сторін;
Терпів найбільш Христос Всехвальний,
За  нас (невдячних грішників) терпів!
Закоханість хай перейде в кохання,
Нехай співає серце знов і знов
Бо скоро прийде час останній
Впустім скоріш у дім любов!!!

*       *      *