Недільна проповідь: притча про нерозумного багача

До кожного з нас звучить голос Божий: нерозумний! Хіба ти не розумієш, що в цю саму ніч, коли ти ляжеш відпочивати у повній забезпеченості, з тебе буде потребувано твою душу! Життя твоє тобі не належить; в одну мить ти можеш його позбутися; і тоді – що буде з усім тим, що тобі послав Бог і ти зібрав своїми працями? Що тобі залишиться від нього?.. З чим ти ввійдеш у вічність?

До кожного з нас звучить голос Божий: нерозумний! Хіба ти не розумієш, що в цю саму ніч, коли ти ляжеш відпочивати у повній забезпеченості, з тебе буде потребувано твою душу! Життя твоє тобі не належить; в одну мить ти можеш його позбутися; і тоді – що буде з усім тим, що тобі послав Бог і ти зібрав своїми працями? Що тобі залишиться від нього?.. З чим ти ввійдеш у вічність?
За плечима кожного з нас стоїть смерть, і про це нагадує нам Євангеліє на кожному кроці. Але нагадує нам не для того, щоб налякати нас і позбавити творчих сил, а щоб надати життю нову, абсолютно інакшу  недосяжну глибину. Святі отці говорили: “май постійну пам’ять про смерть”, в тому сенсі, що тільки усвідомлення того, що життя коротке, і воно може скінчитися в будь-який момент, здатне надати кожній миті важливого значення, а усьому життю – розуміння, що потрібно поспішати робити добро, поспішати жити так, щоб прихід смерті, застав нас у момент торжества  життя.
Ми живемо поверхнево, ми живемо нескінченною кількістю речей, які занадто дрібні для нашого людського серця, навіть для людського розуму. І Господь нам постійно нагадує і у Своєму Євангелії, і життям, що смерть так напрочуд близька, і тільки вона може розставити речі на місця.
Як би ми жили, з якою глибиною, з якою інтенсивністю, якщо б ми постійно усвідомлювали, що кожне сказане слово може бути останнім словом, – невже воно буде словом порожнім, нікчемним або, ще гірше, – знервованим, гірким, злим, руйнівним? Кожен вчинок може бути останнім – невже він не може стати  вираженням, здійсненням найглибшого, найпрекраснішого, що є у відносинах між людьми? Ми це забуваємо, тому що нам здається, що попереду ще стільки часу, щоб виправити помилки, щоб вилікувати душевні рани, щоб утішити людину. А може виявитися пізно, один або інший може померти… Тоді теж пізно не буває, тоді можна звернутися до Бога, Який є наш Примиритель; але для деяких речей – так, пізно. Пізно утішити, пізно приголубити, пізно обрадувати, пізно дати на землі останнє щастя людині… В цьому сенсі смерть – нам нагадування про те, що життя, яке ми робимо таким дріб’язковим, може бути таким глибоким.
Ми живемо не по християнськи, тому стільки говоримо порожніх слів, слів гнилих, слів мертвих, тому стільки вчинків здійснюємо, які потім в нашій душі, як рани, завдаючи болю, говорять, що ми живемо, немов пишемо тільки нарис життя, яке ми житимемо “коли-небудь”, пізніше, коли зможемо цю чернетку перетворити на остаточну повість. Але це не так, смерть приходить, нарис залишається чернеткою, життя не прожите, а тільки проісноване, і залишається жалість про людину, яка могла б бути великою, і виявилася такою малою, нікчемною…
У вічність може увійти тільки те, що принесло плід любові. Якщо людина увесь розум, усе серце, усю кріпкість тіла і душі, усе своє надбання використає на те, щоб одних просвітити, інших утішити, третіх нагодувати – кожному засіяти в душу хоч зернятко радості, надії, вдячності, любові, тепла, то, коли вона помре, за нею підуть у вічність багаті жнива: не ті хлібні жнива, які вона зібрала в житниці і замкнула від усіх, а ті жнива, які приносять багатий плід у вічності. Скільки є розповідей в житії святих, як і за одне добре слово, за одну добру справу людина була помилувана..
Ось так і ми живемо; життя нам вдається, як цій багатій людині; і чи багатіємо ми від цього вічним багатством? Скільки нам вдалося за життя – іноді дуже довге – посіяти в чужих серцях радості, світла, вдячності, надії – тобто саме того, що піде з нами у вічність? І скільки ми принесли плоду від того, що ми, у свою чергу, ще до цього отримали від Самого Бога і від людей? Чи усі дари – і людської любові, і Божественної – загалом, марні? Складаємо дари, складаємо, складаємо їх, замикаємо, користуємося – і іншим нічого: ні слова, ні погляду, ні справи, ні сердечної іскри дяки і ласки…
Подумаємо над цим; ми можемо усе життя так прожити марно: багатіючи, отримуючи від Бога і від людей і усе замикаючи в нових і нових великих житницях. А може бути, ми можемо так зажити, – щоб усе це приносило плід, плід в чужій любові і нашій вдячності? Ось про що говорить сьогоднішнє Євангеліє: не про те, щоб ми боялися смерті, а про те, щоб ми знали: тому, що вона може прийти в будь-яку мить, кожна мить має бути досконалою, кожне слово має бути словом життя, щоб у нім віяло Духом, щоб воно могло увійти у вічність, і кожен наш вчинок має бути таким, щоб він давав життя і виражав усю повноту, усю глибину, усю силу любові, благоговіння, які мають бути у кожного з нас стосовно кожного і  усіх. Тому не збиратимемо в скарбниці серця, розуму, в скарбниці життя нічого такого, що занадто дрібне і від чого ми дрібніємо; а поставимо собі питання при кожній зустрічі, в усіх наших людських обставинах, по відношенню до кожної людини і до усього в житті: як би я поступив, якби це була її остання мить або остання моя мить? Яке слово я б сказав, яку дію зробив, ким я був би по відношенню до нього, до неї, до них? І якщо тільки ми це усвідомлюватимемо, –  яким глибоким і значимим буде життя, якою кожна людина стане значущою і скільки буде вчинків у нашому житті, гідних нашого людського життя, нашої людської величі і величі Бога нашого!
І тоді, коли прийде Господь і скаже: ти звільняєшся тепер від земних уз, ти відпускаєшся на свободу, з часу у вічність, з обмеженості в повноту життя – тоді буде з чим туди увійти; тоді ми увійдемо, і за нами увійдуть справи, за нами увійдуть молитви, і перед нами простуватиме любов, яку ми народили на землі.
Не будемо ж, дорогі браття і сестри для себе багатіти, а  робімося Богом багаті.
Вдумаємося в це, і якщо так буде, тоді кожен вчинок, кожне слово придбає масштаб вічності і засіяє вічністю. Дай Боже, щоб так вийшло у всіх нас.
І Богові нашому слава завжди, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.