Проповідь єпископа Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія, ректора КПБА, у двадцять четверту неділю після П’ятдесятниці про милосердного самарянина.
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Один юдейський законник, бажаючи спокусити Ісуса, запитав Його: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10: 25). На це Господь відповів йому, щоб той виконував заповіді, дані юдеям через пророка Мойсея, але змусив лукавого законника самому відповісти на своє запитання. «В законі що написано? – сказав Ісус. – Як читаєш?» (Лк. 10: 26). Законник відповів: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм, а ближнього твого – як самого себе» (Лк. 10: 27). Спаситель схвалив слова, сказані цим чоловіком, і сказав, що, виконуючи їх, він житиме вічно.
У той час питання про ближнього законники розуміли по-різному. Опираючись на букву закону, дану у книзі Левит (див. Лев. 19: 18), законники виключали з числа своїх ближніх всіх, хто не був юдеєм, а деякі з них вважали своїми ближніми тільки таких праведників, якими вважали себе. Інших же, хоч і євреїв, зневажали і нехтували ними, не вважаючи своїми ближніми. Саме тому, люблячи тільки таких ближніх, законник, бажаючи виправдати себе, запитав Ісуса: «А хто ж мій ближній?» (Лк. 10: 29). На це Ісус Христос розповів йому притчу про одного чоловіка, який ішов з Єрусалима до Єрихона і попався в руки розбійників, які пограбували і побили його, і залишили напівживого помирати. Цією дорогою проходили і священик, і левит, але жоден з них не надав допомоги помираючому чоловікові.
Проходив тією дорогою самарянин і, на відміну від перших двох, проявив істинне милосердя. Самарянин, який принижувався юдеями, розумів, що жоден з євреїв не проявив би ніякого милосердя і допомоги йому у такому випадку, але, забувши про всенародну ворожнечу і особисту неприязнь, виявляє любов і людське милосердя зневаженому єврею. Побачивши пораненого чоловіка, самарянин обв’язав йому рани, поливши оливою і вином, привіз його до заїжджого двору і потурбувався про його зцілення. Закінчивши розповідь, Спаситель запитав законника: «Отже, кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників?» (Лк. 10: 36). Чоловік відповів, що того, хто змилосердився і допоміг цьому чоловікові. Тоді Ісус сказав йому: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10: 37).
Притчею про пораненого розбійниками чоловіка і милосердного самарянина, який відіграв вирішальну роль у житті цього чоловіка, Господь показав, що і всім нам своїм ближнім потрібно вважати будь-яку людину, навіть якщо це і наш ворог, а особливо тоді, коли він потребуватиме нашої допомоги. Але поряд з цим ця притча приховує у собі надзвичайно глибокий зміст. Єрусалим – священне місто не тільки для юдеїв, але і для нас християн. Це місто святості, спокою, праведності і спасіння. Єрихон – це місто пристрастей і прокляття. Єрусалим означає праведне і святе життя, Єрихон – життя пристрасне і гріховне. Між цими містами лежала скеляста і лісиста місцевість, де водились дикі звірі і переховувались розбійники. Чоловік, який ішов з Єрусалима до Єрихона, – це людина, яка відходить від Бога, від благочестивого життя до грішного. Розбійники – це вороги нашого спасіння, але насамперед це ми самі, це наша плоть, наша гордість, ненависть і, на кінець, найбільший ворог роду християнського – диявол. Священик і левит, які проходили повз пораненого чоловіка і не надали йому допомоги, – це Старозавітний Закон, який не спасав людину, а тільки підготовляв до Новозавітного закону. Милосердний самарянин – це Небесний Лікар душ і тіл наших, – Господь Ісус Христос. Вино і єлей – це таїнства Церкви Христової, в яких людина отримує зцілення від душевних і тілесних хвороб. Заїжджий двір – це свята Христова Церква, це місце утішення і заспокоєння для тих, хто йде життєвою дорогою, обтяжений гріхами, однак подвизається заради спасіння і Царства Небесного.
Всі ми, дорогі браття і сестри, великою мірою схожі на цього пораненого чоловіка. Кожен із нас потребує допомоги і підтримки і сподівається на неї від своїх рідних і близьких. Але поряд із нами живуть і ті люди, які потребують і нашої підтримки, підтримки духовної і, деякою мірою, матеріальної. Та чи кожен із нас спроможний подати допомогу і підтримку тим, хто її потребує? Дуже часто буває так, що ми запитуємо себе: а хто мій ближній? Чи повинен я йому допомагати? Чи достойний він моєї допомоги? Тому сьогоднішнє євангельське читання абсолютно ясно говорить всім нам, що наш ближній – це той, хто потребує нас, той, кому ми можемо допомогти, той, на чию біду і горе ми можемо відреагувати і розрадити, той, за кого ми готові пожертвувати собою. Господь, говорячи про найбільші заповіді в законі, зводить їх до двох найосновніших: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю… а ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22: 37, 39). «На цих заповідях, – сказав Господь, – утверджується Закон і Пророки» (Мф. 22: 40). Отже, Господь звів все до любові, до любові до Бога і любові до ближнього.
Любити Бога всім серцем своїм і всією душею своєю, і всім розумінням своїм – означає всім своїм єством, всіма силами і ділами віддати себе Богові, не жити якоюсь певною частиною для Бога і Його закону, а частиною для світу, а всього себе посвятити Богові, повністю стати Божим. Любити Бога означає ні на мить не відступати від благочестя, правди і благодійства, навіть якщо б ця відданість і вела за собою втрату якихось земних насолод і нагород. Таким чином, любити Бога всім серцем і розумом – означає любити всією силою і розумом Його правду і закон. Завжди і всюди творити добро і всім серцем ненавидіти зло і всякий гріх.
Нам, звичайно, здається, що саме так ми і любимо Бога, так ми і чинимо у житті. Ми намагаємось виконувати Його заповіді, намагаємось завжди чинити добро і, по-можливості, не грішити. І ось з цієї любові до Бога в нас відкривається і любов до ближнього. Любов до ближнього неможлива без досконалої любові до Бога. А коли мова іде про любов до ближнього, як до самого себе, то наша лукава плоть, в якій «не живе добре» (Рим. 7: 8), мимоволі хоче обмежити коло своїх ближніх, а відповідно і любов, щоб любити тільки тих, хто любить нас. Тих же, хто не виявляє нам своєї любові і поваги, ми відмовляємось любити, не вважаємо їх своїми ближніми і, навіть, називаємо їх своїми ворогами.
Дуже часто, керуючись власними емоціями й егоїзмом, ми забуваємо про слова Спасителя, Який говорить до всіх і кожного: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5: 44). Ми хочемо, щоб любили і поважали нас, але не завжди готові першими проявити це почуття. Ми забуваємо про те, що любити ближнього ми повинні, як самих себе, тобто поважати інших так, як хотіли б, щоб поважали нас. Любити ближнього – означає любити всіх без винятку, не дивлячись на те, бідний він чи багатий, праведний чи грішний, молодий чи старий, відомий чи ніким не знаний, друг чи ворог – любити потрібно всіх, бо всі ми творіння Божі. Але «якщо, за вченням апостола Павла і Самого Господа, – каже святитель Григорій Богослов, – першою і найважливішою заповіддю повинна бути любов як скорочене втілення закону і пророків, то найбільшу її частину повинне складати милосердя. Ні за що так не нагороджує людину Своїм чоловіколюбством Господь Бог, як за милосердя і людинолюбство».
Господь сказав: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25: 40). З цих слів Спасителя ми бачимо, що для нас особливо важливим є християнське милосердя. Воно є необхідним для нас тому, що без справ милосердя неможливо унаслідувати те Царство, яке уготоване від створення світу благословенним Отця Небесного, і «немилостивим буде суд тому, хто не творив милості» (Як. 2: 13). «Бідні, – каже святитель Іоан Золотоуст, – лікарі душ наших, благодійники і заступники, тому ти не стільки даєш їм, скільки отримуєш; даєш срібло, а отримуєш Царство Небесне; полегшуєш бідність, а примиряєш себе з Богом». Ми з вами живемо у мінливому світі: радість і горе, голод і ситність, багатство і бідність поступово змінюють одне одного. Дуже часто буває так, що багатому доводиться протягувати руку і просити милостиню. Але всім нам потрібно пам’ятати, що якщо ми будемо милостивими до наших ближніх, то і Господь ніколи не залишить нас і Свого милосердя.
Дорогі браття і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання вчить всіх нас, що наш ближній не той, хто найближче до нас, не той, ким ми дорожимо і кого найбільше любимо, а той, хто має потребу в нас. І хто б він не був: подорожній чи перший зустрічний, знайомий чи не знайомий, Господь дає нам приклад доброго і милосердного самарянина, щоб показати, що «праведні і благочестиві» люди проходили повз цього нещасного чоловіка і не тільки не допомогли йому, не відгукнулися на його біду, а навіть не побачили, а чоловік, який вважав себе грішником, не тільки зумів побачити, а допоміг йому, спас його від смерті, бо в центрі життя ставив не себе, не свої інтереси, а потреби ближніх. Чоловік, який не знав Бога, маючи у собі любов до ближнього, виконав закон Божий, допомігши ближньому. «Милостиня, – каже святитель Іоан Золотоуст, – це цариця чеснот, яка швидко підносить людей на небеса і стає прекрасною заступницею. Скільки б ти не мав гріхів, милостиня всіх їх покриє. Милостиня – це викуп душі». «Блаженні милостиві, – каже Спаситель, – бо вони помилувані будуть» (Мф. 5: 7). Милосердя до ближнього кожен із нас може проявити будь-де, бо наскільки різною буває потреба людей, настільки різною буде і наше милосердя. Але пам’ятаймо, що за милосердя до ближніх ми отримаємо милість від Бога, за милість тимчасову – милість вічну, за милість незначну – милість безкінечно велику, бо отримаємо не тільки помилування на праведному Суді Божому, а вічне блаженство. Амінь.
+ ЕПІФАНІЙ,
єпископ Переяслав-Хмельницький
і Бориспільський