Архиєпископ Димитрій (Рудюк): "Розвиток богослов’я та духовної освіти – передумова помісності УПЦ"
Якщо зібрати всіх архієреїв із трьох православних конфесій України, то з них можна сформувати цілий полк. За всієї поваги до архієрейського сану слід зазначити, що інтелектуальний, а часом і моральний, рівень сучасних владик залишає бажати кращого. Не з кожним із преосвященних і високопреосвященних можна поговорити на теми, що виходять за межі підвідомчої єпархії.
На жаль, це невід’ємний наслідок як колишнього панування тоталітаризму та атеїстичної влади, так і нинішньої деградації освіти загалом і церковної зокрема. Серед «освіченої» когорти православного єпископату позитивно вирізняються ті, що крім церковної освіти здобули ще й світську. Наявність таких людей серед «князів Церкви» вселяє надію в те, що Православна церква в Україні таки відродиться не лише кількісно, а й якісно, тобто духовно та інтелектуально.
Про необхідність розвитку і змін у церковній освіті — наша бесіда з ректором Київської православної богословської академії, архієпископом Переяслав-Хмельницької УПЦ КП Димитрієм (Рудюком).
— Ваше високопреосвященство, вже минуло більше року, як ви розпочали реформу духовної освіти. Для консервативної структури, якою є Церква, це складна справа. У чому полягала реформа та які її результати?
— Реформа давно назріла. Її слід було б розпочати значно раніше. Але ми, православні, спершу до всього приглядаємося, а потім робимо висновки. Коли в Україні постало питання про якісну освітню реформу, то й ми зрозуміли, що не можемо бути осторонь. Наприклад, коли з’явилися форми акредитації світських вищих навчальних закладів і змінилася навіть форма студентського квитка (він почав містити інформацію про кожного студента), наші учні втратили пільги, які мають їхні колеги зі світських ВНЗ. Це нас змусило замислитися над потребою акредитації. Ішлося про зміну форми «чотири плюс чотири» (тобто чотири роки в семінарії, а потім чотири — в академії) на «чотири плюс один плюс три»: чотири роки в Православній богословській академії, з можливістю отримати диплом бакалавра богослов’я, плюс рік навчання в магістратурі з отриманням диплома магістра та три роки в аспірантурі, після чого можна отримати ступінь кандидата богословських наук. Ми йшли за реформою світських навчальних закладів і наблизилися до стандартів Міністерства освіти і науки.
Сьогодні МОН має не лише ініціювати зміни до Закону «Про освіту», а й дати можливість виробити спільні положення для духовних навчальних закладів конфесійного підпорядкування. Ми чудово розуміємо, що вимоги, вироблені для світських вищих навчальних закладів, можуть мати нюанси, які вступають у конфлікт із питаннями акредитації наших шкіл.
— А як чиновники від освіти ставляться до ваших нововведень: допомагають чи, як зазвичай, стромляють палиці в колеса?
— Виступаючи на різних конференціях, де обговорювалися проблеми реформування освіти в Україні, я відчував, що мене підтримувала світська частина моїх колег (від яких і залежатиме успіх акредитації). Ми наблизилися до загальної системи освіти в Україні бодай тим, що запровадили в себе викладання світських предметів: соціології, педагогіки, психології, українознавства, політології, джерелознавства. Це обов’язковий стандарт для світських ВНЗ. У нас на сьогодні відсотків із двадцять світських предметів, до вісімдесяти базових — богословських. Нам сьогодні необхідно узгодити навчальні програми, гармонізувати їх із вимогами Міністерства освіти. Ця творча праця нашого професорсько-викладацького складу має колосальне значення. Ми працюємо так, щоб тоді, коли держава зможе нас акредитувати, ми були готові до цього повною мірою. При цьому в жодному разі ми не вважаємо себе експериментальним навчальним закладом. Ми змінили назву — тепер звемося Київська православна богословська академія. Але зберегли як другу і стару, традиційну назву — Київська духовна академія та семінарія. Я вже бачу, що впровадження в богословську освіту світського елементу (семінарських, практичних занять, самостійної роботи студента) дає колосальний результат. Для того щоб студент навчився працювати творчо, його необхідно примусити робити це самостійно. Використовуємо навіть положення Вищої атестаційної комісії з написання кандидатських робіт — воно не суперечить нашому баченню.
— Яке ставлення до акредитації богословських навчальних закладів у МОН?
— Цікаво, що коли я вперше прийшов до працівників Міністерства освіти і науки з приводу можливості акредитації, мені сказали: ви ж до нас не зверталися, тому в нас і немає подібного прецеденту. Ця справа трохи краще посувається в Української греко-католицької церкви, але й там є проблеми. Було б добре, якби ми до цього йшли разом і не поспішали. Знаю, що світська частина їхнього Українського католицького університету вже акредитована, а богословська ні. Є ще одна освітня проблема, не вирішена в Україні, — запровадження теології, як обов’язкової дисципліни, у світських навчальних закладах. Якби це сталося, це спонукало б і нас, і Міністерство освіти і науки прискорити акредитацію. Адже духовні навчальні заклади можуть дати кадри з теології для світських навчальних закладів, готувати фахівців для викладання християнської етики в школах. Якби держава пішла цим шляхом, то й справа швидше зрушилася б з місця, і ми б швидше порозумілися.
— Владико, а чи так уже конче необхідна та офіційна акредитація, жили ж духовні навчальні заклади стільки років і без неї?
— Річ у тому, що, як я вже казав, молодь, яка навчається в духовних школах, відчуває дискомфорт. Диплом не визнається, студентського квитка, визнаного державою, немає. На одній науковій конференції я порушив це питання, а також звернувся з відповідним листом до віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань. У нас хороша молодь. Не можна полишати її за бортом державної уваги. Крім того, запити наших студентів дуже великі — вони прагнуть зробити свій внесок у розвиток Української держави, вони не хочуть залишатися в якомусь гетто. Щоразу, як я розмовляю зі своїми студентами, завжди чую — коли в нас будуть дипломи державного зразка?
— Цього року мені довелося побувати на освітніх «Різдвяних читаннях», які проводила у Москві Російська православна церква. На думку багатьох російських фахівців, підвищення рівня духовної освіти має відбуватися за кількома напрямами: розвиток мережі православних гімназій, відкриття богословських факультетів у світських ВНЗ, посилення світського елементу у програмі духовних навчальних закладів і тісна їх співпраця зі світськими. Так, наприклад, Московська духовна академія навіть підписала угоду про співробітництво з Московським держуніверситетом імені М.Ломоносова.
— Ми теж маємо приклади співпраці зі світськими вищими навчальними закладами. Підписали договір про спільну освітню діяльність із Чернівецьким національним університетом, Острозькою академією. Сьогодні я бачу, що дедалі більше з’являється молоді, яка цікавиться творчою та науковою роботою. Це при тому, що нині займатися наукою можуть дозволити собі лише заможні люди. Тому наша Церква й намагається поліпшити соціальне становище викладачів: щоб вони залишалися й розвивали богословську науку. Повірте: без цього помісної Української православної церкви не буде. Перед нашою академією, як завдання, стоїть перекладацька робота. Ми хочемо відновити традицію, яка була в старій духовній академії. Щоправда, в Російській імперії було чотири академії. Кожна опікувалася своїм. Київська духовна академія перекладала твори святих отців Західної церкви. Гадаю, ми перекладатимемо українською мовою твори святих отців і Східної церкви. Має розвиватися богословська термінологія. Вже працюємо в цьому напрямі. Згадані вами підходи є універсальними і можуть придатися й для України. От тільки щоб їх утілювати, потрібне спільне бажання Церкви і держави.
— А як із питанням визнання державою наукових ступенів? Ваші опоненти закидають, що проблема в низькому рівні розвитку богослов’я як науки…
— Думаю, що питання акредитації та визнанням духовного навчального закладу розв’яжеться само собою. Проблема інша: ми розвиваємо конфесійну теологію, а в деяких релігієзнавців є бажання витворити якесь світське богослов’я, позаконфесійне. Але ж де починається позаконфесійне богослов’я, зникає будь-яке богослов’я взагалі! Теологія народжувалася в конфесійній послідовності: була полеміка між християнським Сходом і Заходом, в процесі її з’являлися полемічні твори. Знаємо, що й в Україні богослов’я активно розвивалося, коли Православній церкві треба було захищати свої права та свободи, а з ним і віровчення. Згадаймо спалах полемічної літератури кінця XVI, початку XVII століття. Переконаний, що Київська православна богословська академія має стати центром української академічної богословської науки. У перспективі в нас створення кількох наукових інститутів, які об’єднуватимуть дослідників церковної історії, візантології тощо.
— Ми говоримо про розвиток вищої богословської освіти, а в чому причина, що в Україні (на відміну, знову ж таки, від Росії) слабо розвинута мережа православних гімназій?
— У Києві є один заклад, який толерує УПЦ Московського патріархату. У цьому немає нічого поганого. Головне, щоб там викладалося Православ’я. Причина в тому, що в нас відсутнє законодавче забезпечення цього процесу. На сьогодні, за законом, Церква не може заснувати школу чи гімназію. Це може зробити приватна фізична особа, а потім наповнити навчання православним змістом. Якби ми мали таке право, то мережа навчальних закладів, про які ви говорите, була б доволі широкою. Безумовно, бракує й досвіду. Маємо глибокий бар’єр між Церквою і школою. Не можемо домогтися, щоб дітям дозволили викладати не лише теорію Дарвіна, а й інші теорії походження світу. Бачте, в освіті відсутня Христоцентричність. Панують ідеї гуманізму XVIII століття. Учень повинен мати право вибирати з різних теорій походження світу. Але в нас чомусь говорять, що викладати дітям Християнську етику є порушенням прав людини, а нав’язувати теорію Дарвіна — це нормально. А як діти з віруючої сім’ї? Чи не змушують їх роздвоюватися — дома діти чують, що вони Божої подоби, а в школі їм утовкмачують, що вони є нащадками мавпи? Попри це, прогнозую, що в майбутньому мережа православних шкіл зростатиме. У цьому зацікавлена не тільки Церква, а й батьки і їхні діти.
— У нас багато говорять про викладання Християнської етики в школі. У деяких регіонах України такий курс навіть упроваджено. Чи не могли б ви зробити ще один прогноз — коли викладання цього предмета в нашій країні набуде широкого офіційного статусу?
— Усе лихо в тому, що немає чіткого напрацювання самої програми. У спільної комісії, яка складалася з представників Міносвіти та церков, не доходили до цього руки. Зміни відбулися після втручання президента України Віктора Ющенка. Нам сказали: давайте будемо експериментально запроваджувати Християнську етику. Згода, давайте! Подивилися — діти зацікавлені у вивченні цього предмета. У деяких школах учні називають його найулюбленішим. Це при тому, що відсутнє належне кадрове забезпечення. Для того щоб викладати Християнську етику, необхідно мати відповідну кваліфікацію. Навряд чи нормальною є ситуація, коли етику викладають вчителі інформатики. Знаю випадки, коли предмет читають паніматки. І це ще добре, бо священик може допомогти порадами та знаннями. Тим часом я переконаний, що навіть через експеримент Християнська етика все одно прийде до школи в повному обсязі.
— Православним, на відміну від протестантів і навіть католиків, часто закидають надзвичайний консерватизм. Батюшки, на жаль, не дуже рвуться займатися місіонерством. Що з цього приводу думає священноначаліє Київського патріархату?
— З минулого року в нашій академії як окремий предмет читається місіологія. Знаю, що в Російській церкві існують навіть окремі місіонерські навчальні заклади. Наприклад, Білгородська семінарія є місіонерською за своєю спеціалізацією. Коли з метою визначення спеціалізації я опитував наших студентів, то близько шістдесяти відсотків назвали саме місіологію.
Як бачимо, інтерес є. Просто необхідно розвинути місіонерський напрям. Перед українським суспільством постала загроза розвитку тоталітарних сект. І держава за цим повинна слідкувати. Ми починаємо будувати реабілітаційні центри для тих, хто постраждав від впливу тоталітарних сект. Але не треба забувати, що цій небезпеці необхідно запобігати. Для цього й існує місіологія. Її завдання — не лише боротися з сектами, а й проповідувати Євангеліє. Багатьох людей слід просто воцерковляти.
— Не секрет, що в Києві до влади на останніх виборах прийшли представники новітніх релігійних утворень. Принаймні люди близькі до них. І тут склалася якась неоднозначна ситуація — з одного боку, православні проти цього, а з іншого — намагаються не помічати очевидного факту. Чи це за принципом — всяка влада від Бога?
— Це дуже складна тема. Не знаю навіть, наскільки етично про це говорити сьогодні. Але сумно, що православна столиця, центр східнослов’янського Християнства, не має чітко визначеної орієнтації на традиційні церкви. Навіть попередня столична влада мала більше православний дух. Треба визнати: ми, православні, програли цю ситуацію. Замовчування тут ні до чого доброго не приведе. Ви маєте рацію — дух новітніх релігій дуже помітний у середовищі київської влади.
— Київ завжди мав славу духовного центру. Тепер він масово руйнується новобудовами. Дехто з дослідників каже, що місто втрачає свою давню ауру.
— Безумовно. Останнім часом навіть почали казати, що біля нашої обителі на Михайлівській площі, де стоїть пам’ятник рівноапостольній княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та святим Кирилу і Мефодію, під землею збудують великий паркінг. А далі, в бік до Софії, хочуть звести шістнадцятиповерховий будинок! Про це лунають голоси від нової київської влади, яка не цінує історичних пам’яток, у тому числі не шанує церковних споруд. Видно, їм вони ні про що не говорять, бо їхній ідейний натхненник, як відомо, молиться в клубах і манежах. Що тут скажеш? За останній час обличчя Києва дуже змінилося. На мою думку, усі бізнесові центри мають будуватися на околиці. Центр треба зберегти для нащадків. Сьогодні є небезпека перетворити наше місто на еклектичне поселення. Чого лишень вартий побудований іще колишньою владою біля Софії Київської жахливої архітектури готель. Раніше люди боялися будувати вище, ніж дзвіниця, тобто вище від хреста на ній, а сьогодні навіть церкви задавлюють новоспеченими спорудами. Навіть з погляду містики цього робити не можна. Дах будинку та маківка храму Божого це не одне й те саме. Мені здається, що культурна громадськість, інтелігенція Києва повинні підняти свій голос проти цього. На жаль, великі гроші та фінансові інтереси запаморочують багатьом голови, і їм стає байдуже, яка архітектурна потвора стоятиме поруч із пам’яткою ХІІ століття.
-Юрій Дорошенко "Дзеркало тижня" 23.06.07