7 січня 2011 року на 80-му році життя упокоїлася Михайлина Коцюбинська.
– 1966 виключена з лав КПРС;
– переведена в інший відділ Інституту літератури;
– монографія про Т.Шевченка не включена до плану видань;
– заборона на публікувації у радянській пресі;
– 1968 – звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс;
– майже рік шукала роботу з огляду на негласну заборону на її працевлаштування
Подаємо до уваги читачів лист Михайлини Хомівни до В. Щербицького на захист сина Надії Світличної, Яреми, якого після її арешту забрали в родичів і віддали до дитячого будинку (опубліковано в Кур’єр Кривбасу. – 2003. – Жовтень. – № 167).
Уже кілька разів протягом останніх місяців поривалася написати Вам. Спонукали мене до цього все нові факти арештів у близьких мені колах української інтелігенції, породжена ними атмосфера залякування, шантажу, перекручування фактів, плекання найдикіших пліток (я маю підстави твердити це!). Та щоразу я відкладала перо. Адже знаю добре, з власного гіркого досвіду, що подібні звертання здебільшого не дають нічого (крім репресій авторові листа…). Проте сьогодні я не можу мовчати. Кілька днів тому органами КДБ вчинено дикий злочин – ожили зловісні примари 37-го року! 18 травня разом з Надією Світличною фактично заарештовано і її дворічного сина. Його забрано від матері і на її очах віддано в дитячий будинок, щоб, ідучи за грати, вона не мала ні найменших сумнівів відносно долі сина: його відірвано від рідних, вирвано із звичної обстановки, завдано непоправної психічної травми. Для чого це зроблено? Кому це потрібно? Адже дворічний Ярема Світличний має рідних, і то найближчих: має бабусю, рідну тітку, які можуть створити йому нормальні умови для виховання і хоч якось компенсувати заподіяну дитині кривду. Він має і “другу матір” – Леоніду Світличну, дружину його дядька, яка була від його народження найближчою для нього після матері істотою. До того ж ця дитина хвора, з вродженим пороком серця, дитина, що стоїть на обліку в клініці Амосова і як ніхто потребує особливого догляду і опіки. Очевидно, це зроблено для того, щоб мати змогу шантажувати тих Світличних, які уже за ґратами і “добити” тих, які поки що на волі. Для того, щоб ще більше тероризувати уже вкрай стероризований загал. Та хіба можна як знаряддя для таких не вельми достойних справ використовувати дитину?! До якого б юридичного викруту не вдалися ті, що відповідають за цей злочин, я певна: це протизаконно і перед лицем права і з огляду на елементарні засади людської моралі, на яких стоїть цивілізоване суспільство. Подібні акції мають в історії свою належну кваліфікацію і свою назву. Як могло статися таке в країні, на прапорах якої накреслено найсвітліші ідеали людства? Як можна однією і тією ж рукою підписувати відозву про звільнення Анжели Девіс і наказ про дику безглузду розправу над дитиною?! Мабуть, мій лист – це глас вопіющого в пустелі. Маю сумнів, чи взагалі він дійде до Вас. І все-таки звертаюся до Вас не лише як до керівника держави, а й як до людини, до батька, звертаюся до Вашої людяності. Прислухайтесь: плаче дитина; це означає, що в домі не все гаразд. Зупиніть, поки не пізно, руку КДБ, яка знов розгулялася так нестримно і так злочинно! Поверніть Ярему Світличного його рідним!