У запропонованій статті розглядається католицька еклезіологія, яка висвітлюється у контексті православного віровчення. Також у статті піддається критиці папоцентризм у латинському богослів’ї, на якому засноване все вчення Римсько-Католицької Церкви.
Церква Христова являє собою Царство Небесне на землі. Церква – це Божественна установа, де Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обоження. Церква Христова – це Царство не від світу цього (Ін.18: 36), у той же час це – Царство, яке явлене видимим чином у цьому світі. З людського боку, вона являє собою суспільство людей, з’єднаних православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами.
У самому Священному Писанні слово «церква» вживається і для вказівки на її неземну природу: дім Божий, «який є Церква Бога живого, стовп і утвердження істини» (1 Тим.3: 15), Тіло Христове, «яке є Церква» (Кол.1: 24-25), і для того, щоб позначити її як людське суспільство: говорячи про те, що брата, який згрішив, потрібно спочатку викрити наодинці, а якщо не послухає, то перед свідками, Господь додав: «Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар» (Мф.18: 17). Саме такою була і є Церква на землі. Вона була заснована Господом і через проповідь святих апостолів поширилась по всій землі. Свята і Соборна Церква існувала досить довгий час в єдності та соборним голосом долала всі трудності. Проте, через піступи ворога роду людського – диявола, протягом історії Церква розділилась на Східну і Західну, Православну та Католицьку. В процесі розвитку кожної Церкви окремо, в структурі Римської виникли певні відхилення від практики та вчення ранньої Церкви. Такі відступлення виникли у еклезіології РКЦ.
До порівняльного аналізу еклезіології РКЦ та Православної Церкви вдавалися багато богословів. Особливу увагу цьому питанню надавали в період ІІ Ватиканського собору в Російській Православній Церкві. У цей період у журналі московської патріархії було видано кілька статей по темі богослів’я РКЦ. Автором ряду публікацій був Казем-Бех А.[9]. Також питання про еклезіологію РКЦ з точки зору православ’я розглядали і в Елладській Православній Церкві. Зокрема, архимандрит афонського монастиря Георгій (Капсаніс) у книзі «Бог стал человеком чтобы человек стал Богом»[7] піднімає це питання у контексті сучасного світогляду.
Подана тема є актуальною в наш час, особливо з огляду на релігійну ситуацію в Україні. У нашій державі окрім Православної Церкви діє і Римсько-Католицька та Українська Греко-Католицька Церква. Досить часто люди не помічають різниці між УГКЦ та Православною Церквою через подібний обряд. Але в першу чергу, варто зазирнути у глибини віровчення, а не на зовнішню сторону обряду, адже між нами та католиками в еклезіології є велика різниця.
Еклезіологія (походить від грецького ekklеsia «народне зібрання, Церква» і logos «слово, вчення») – вчення про Церкву як розділ догматичного богослов’я і як елемент богослов’я того чи іншого святого отця[8, с. 132].
Розглянемо спершу православну еклезіологію. Усе вчення Православної Церкви з цього питання виражене у 9-му члені Нікео-Царгородського Символу Віри. Кожен християнин сповідує свою віру у велику істину Христової Церкви словами: «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву»[2, с. 4], тобто сповідує ці чотири її властивості: єдність, святість, соборність і апостольство.
За вченням Православної Церкви вона – єдина, що означає саме її єдиність у Всесвіті, часі і просторі. Священне Писання твердо і ясно сповідує єдиність Церкви у таких словах: «Одне тіло, один дух, як ви покликані в одній надії уповання вашого: Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець всіх» (Еф. 4: 4-6) і, отже, тільки один шлях до спасіння – через істинну віру у Христа, бо Він є єдиний «шлях, і правда і Життя» (Ін. 14: 6). Як один Глава у Церкви – Христос (Еф. 5: 23), а не багато розділів, – так і Церква одна, а не багато Церков; і як Христос не може розділитися Сам у собі (1 Кор. 1:13), так і Церква Його не може розділитися сама в собі, бо її поділ означало б її смерть, за словом Спасителя: «Усяке царство, що розділилося саме в собі запустіє, і всяке місто або дім, що розділилися в собі не вистоїть» (Мф. 12: 25, Мк. 3: 24-25; Лк. 11: 17).
Святість Церкви проявляється, перш за все, через святість Її Засновника та Голови Ісуса Христа: «Якщо початок святий, то й все; і коли корінь святий, то й гілля» (Рим. 11:16). Також Святість Церкви полягає у дії в ній Істинного і Животворчого Духа Святого, який освячує віруючих за допомогою спасительних таїнств Церкви (Ін. 14:16-17). І, нарешті, Свята Церква є через чисте і непогрішне вчення віри, передане від апостолів: «Церква Бога Живого – стовп і утвердження Істини» (1 Тим. 3:15)[5, с. 93].
Поняття «соборна» (грец. καθολικὴ – вселенська,) має певну відмінність від поняття «всесвітня». Соборність означає духовне єднання всіх членів земної Церкви між собою і з Церквою, Торжествуючою на небі на чолі з Христом (Євр. 12: 22-24). Вселенськість, або екуменічність означає, що Церква Христова має поширення вселенське, тобто всесвітнє, по цілому світові – «аж до краю землі» (Дії. 1: 8), «по всій землі», «в кінці вселенної» (Дії 10:18). Вселенськість Церкви є складова її Соборності[5, с. 95].
Апостольство Церкви означає безперервне (за допомогою таїнств) спадкоємство в Церкві благодаті Святого Духа і боговстановленість ієрархії від самих Апостолів, а через те – переданого від них і затвердженого на Вселенських та Помісних Соборах, правилами і вченням Св. Отців незмінного сповідання віри, морального закону. Апостольство є свідченням безперервного перебування Святого Духа в Церкві[5, с. 97].
Католицька Церква також у символі віри сповідує: «Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Але, все це вчення в РКЦ базується не на засадах, які формувались в Древній Церкві, а на папоцентризмі. Усі аспекти Церкви, за вченням латинян, забезпечуються завдяки папі. В латинському богослов’ї авторитет Церкви, її непогрішимість персоніфікується в особі Римського єпископа, названого Верховним первосвящеником і намісником, вікарієм Христа. У 331-му каноні католицького «Кодексу канонічного права» вміщене таке формулювання: «Єпископ Римської Церкви, в якому перебуває служіння, особливим чином довірене Господом Петру, першому із Апостолів, також належить і тим, кому він передав його, являється главою єпископської колегії, Намісником Христа і Пастирем всієї Церкви»[3, с. 210], тоді як в Православній Церкві єдиним її главою є Господь Ісус Христос.
Вчення про папську владу, про видимого главу Церкви, «заступника і намісника Христа», головний фундамент всього вчення, всієї догматики католицизму. Але це вчення суперечить основі Євангельського і Апостольського вчення про Церкву, про життя її і про пізнання Істини.
Постанова Ватиканського Собору 1870 року каже: «Твердо дотримуючись передання, яке дійшло до нас від Христової віри, ми, на славу Бога Спасителя нашого, для піднесення католицької релігії і на благо християнських народів, із згоди священного собору, навчаємо і визначаємо, як богоодкровенне вчення: що, коли римський первосвященик говорить зі своєї кафедри, коли виконує своє служіння, як пастир і вчитель всіх християн, він, в силу своєї апостольської влади, визначає вчення про віру та моральність, яке повинна утримувати вся Церква, він, через Божественну допомогу, обіцяну йому в особі блаженного Петра, володіє тією непогрішимістю, котрою Спаситель наділив Свою Церкву, для визначення вчення відносно віри і моральності, і що через отакий рід визначення суперечить цьому нашому визначенню, від цього нехай береже Господь, – нехай буде анафема» [7, с. 66].
Отці II Ватиканського собору у своєму вченні про Церкву затвердили примат папства у «Догматичній конституції про Церкву». У перших пунктах документу розкривається вчення про святу Церкву в розумінні РКЦ. І подане вчення є подібним до розуміння його в православ`ї. У конституції сказано, що Син Божий, в об’єднаній з собою людській природі, смертю і воскресінням своїм переміг смерть, відкупив людину та перемінив на нове сотворіння (Гал. 6: 15; Кор. 5: 17). Уділяючи ж їм свого Духа, братів своїх, з усіх народів зібраних, таїнственно зробив своїм тілом. У цьому тілі, за словами отців собору, життя Христове розливається на віруючих, що в Христові розп’ятому і воскреслому об’єднуються через Тайни в таємничий, але й дійсний спосіб [10, с. 66].
У першому розділі конституції собор поступово переходить до пояснення главенства папи як наслідника апостола Петра. Отці собору говорять, що Церква Христова є єдина і її наш Спаситель, по своєму воскресінні, передав Петрові в пастирську опіку (Ін. 21: 17) та доручив йому і іншим апостолам її поширювати й управляти (Мат. 28: 18), та встановив навічно як «стовп та утвердження істини» (1 Тим. З: 15). Ця Церква встановлена в цьому світі, як навчає РКЦ, під управлінням наслідника Петра і єпископів у єдності.
В розділі «Про ієрархічний устрій Церкви» собор підтверджує вчення про главенство папи в Церкві, що було затверджене в 1870р. У конституції сказано, що собор, ідучи слідами Першого Ватиканського собору, разом з ним вчить і заявляє, що Ісус Христос, вічний Пастир, заснував святу Церкву, посилаючи апостолів, як і він сам був посланий від Отця (Ін. 20: 21); і хотів, щоб їх наслідники, тобто єпископи були пастирями в його Церкві аж до кінця віків, а щоб і самий єпископат зберігся в єдності й неподільності, наставив святого Петра над іншими апостолами та встановив у ньому тривале й видиме начало й основу єдності віри та спільноти. І це вчення про установу, тривалість, силу та зміст священного первенства Римського Архиєрея та про його непомильне навчання, собор знову передає всім вірним для непохитного вірування [9, с. 66].
Вчення про Церкву як про благодатне Тіло Христове під єдиним Главою Христом затемнене у римо-католиків вченням про папу як єдиного монарха, в якому концентрується вся Церква. Папа ж не перший серед рівних йому по благодаті єпископів, братів, він – джерело єпископської влади, єпископи – його делегати, представники папи[14, с. 44]. Папа замінив все Тіло церковне, і критерій Істини. З їхнього вчення не Дух Святий, котрий живе в усій Церкві, являється цим джерелом, а голос єпископа, перебуваючого на римському престолі. На особистість папи переноситься те, що належить Церкві і більше того: сама Церква сприймається ними містично, відібране у Церкви, як живого містичного організму, переноситься на папу, а сама Церква сприймається, як юридичний організм, як догматично керуюча церковна держава [7, с. 82].
Так, в книзі єпископа Буго «Церква», виданій в 1922 році, папа прирівнюється до Таїнства Євхаристії, як в Таїнстві Євхаристії присутній під виглядом хліба і вина реально Христос, так і в папі реально присутній Христос. «В Таїнстві Євхаристії, – говорить єп. Буго, – можемо так сказати, тільки «половина» Христа, бо Він в Таїнстві Євхаристії. Де ж шукати другу «половину» Ісуса Христа, реально присутнього в Церкві? – Одна в Ватикані: вона в папи, папа є другий спосіб реальної присутності Ісуса Христа в Церкві». Ісус Христос «створив Собі два способи реальної присутності, зовсім різних, обидва нез’ясовних і котрі, з’єднані разом, утворюють повноту його втілення… О, велика тайна двох покривал, під якими прихований Ісус Христос». «Ідіть до Ісуса можна сказати: ідіть до папи». «У цьому і полягає тайна християнства: це чудо реальної присутності втілення, пропонованого і розповсюдженого під двома покровами. Те, що Ісус Христос не поклав під один із цих двох покровів, Він поклав під другий; і в повноті можна володіти Ним тільки, якщо уміти в потязі серця переходити від Євхаристії до папи і від папи до Євхаристії. Поза цими двома тайнами, котрі утворюють одну тайну, ми маємо лише зменшеного Ісуса Христа, котрий не достатній для потреб як окремих душ, так і суспільства, котрий не в стані навіть Самого Себе захистити» [13, с. 430].
Таким чином, ми бачимо, що Римсько-Католицька Церква на двох Ватиканських соборах продовжила свою традицію викладати вчення у вигідному для них розумінні, підставляючи все під примат папства. Дана традиція привела до того, що римські богослови приписують папі властивості всієї Церкви, а деколи і самого Христа, так і папа Павло VI пише в одній своїй буллі: «Римський первосвященик, який є на землі намісником Бога і Господа нашого Ісуса Христа, і володіє повнотою влади над племенами і царствами, і всіх судить…» [4, с. 86]. Отже, якщо папа є намісником Господа, Який в даний час являє Себе в Церкві через Таїнство Євхаристії, то таким чином, він також прирівнюється до цього. Тому, виходить так, що Христос через дане Таїнство не повністю являє Себе, а папа таким чином є Його доповнення.
Перший Ватиканський Собор підніс до ступеня католицького догмату найвищу владу папи над Вселенськими Соборами, універсальність папської юрисдикції і папську непогрішність з питань віри і моральності. Цей так званий догмат про непогрішимість папи викладений в соборній конституції «Pastor aeterus» («Вічний пастир») [6, с. 217]. Цей догмат, як ми бачимо, підтримав і II Ватиканський собор в конституції «Про Церкву».
Єпископ Римської Церкви, на котрому лежить відповідальність, покладена Господом на першого між Апостолами – Петра, являється головою єпископської колегії, вікарієм Христа і пастирем всієї земної Церкви; йому належить в Церкві влада ординарна, верховна, повна, безпосередня і універсальна. Повний титул папи – єпископ Римський, намісник Ісуса Христа, спадкоємець Глави Апостолів, Верховний Первосвященик Вселенської Церкви, Патріарх Заходу, примас Італії, Глава державного міста Ватикан, раб рабів Божих [11, с. 13].
Різниця у вченні між Церквами почала проявлятись після розколу, тобто після 1054р. Схід хоч і безперестанно лихоманило різними єретичними вченнями, проте, на відміну від Заходу, тут збереглось істино правильне вчення та погляд на Церкву. Будучи єдиними в період Вселенських Соборів, обидві Церкви діяли за принципом своєрідної симфонії, виправляючи погрішності кожного. Натомість пізніше, після розколу, Рим, впадаючи у крайнощі, і навіть бачачи свої помилки, не бажав визнавати їх, на відміну від Православ`я, яке вразі виникнення якихось незрозумілих питань збирало собори та повнотою Церкви вирішувало сумніви, в той час як у Католицькій Церкві такі функції покладались на папу, який намагався применшити авторитет соборності Церкви. Тому, все це привело до затвердження догмату про непогрішимість римського єпископа.
Через те, що Рим завжди спирався на папоцентризм, у католицькій еклезіології виникло чимало відхилень від православного вчення, яке зберігається чистим і незмінним протягом століть. Проте ІІ-й Ватиканський собор провів деякі зміни у віровизнанні, які наблизили нас до єдності, і дещо повернули Католицьку Церкву до традицій древності, але незмінними залишились основні постулати католицької еклезіології.
Проте, незважаючи на розбіжності між Римсько-Католицькою і Православною Церквою, є спільні риси, на що нам в теперішній час потрібно звертати також увагу, адже II Ватиканський собор оголосив курс на зближення між християнами. Відкриваючи собор, папа Іоан ХХІІІ заявив, що метою Собору є оновлення Церкви та її розумна реорганізація, аби Церква могла продемонструвати своє розуміння розвитку світу і приєдналася до цього процесу. Завданням було не відкидати та засуджувати реалії, а провести реформи, які давно назріли. Щодо вчення про Святі Таїнства, то центральне соборне рішення було зафіксоване у конституції «Церква у сучасному світі». Основні ідеї були такі: найвищою цінністю для Вселенської церкви сьогодні є єдність у багатоманітності[12, с. 56].
З метою запровадження об’єднавчого діалогу Собор стверджує, що Божих людей можна знайти і поза Римською Церквою. Тепер ми – «роз’єднані брати», котрі «слушно називаються християнським ім’ям», але нас не визнають за «церкви», лише за «громади»[6, с. 276]. Таким чином, ІІ Ватиканський собор дозволив Католицькій Церкві стати головною силою у сучасному об’єднавчому русі. У такому випадку потрібно підтримувати рух за єдність, адже в Катахизисі РКЦ сказано, що Православна Церква є єдиною близькою по духу братською Церквою.
Таким чином, ідучи до єдності, нам не потрібно не поступатись і не прогинатись під впливом західного світогляду, як це можна побачити на прикладі Католицької Церкви та в деяких моментах історії православ`я, зокрема це укладені унії, які привели до ще більшого розділення. Безперечно, можна було надіятись на заклик до єднання, побудований на деяких засадах ІІ Ватиканського собору, та прислухатись до слів папи Павла VI: «Древнє вже минуло, тепер все нове»[9, с. 68]. Але очікування та надії виявились марними, адже Рим завжди будує все на папоцентризмі, а не на Христовому вченні та Святому Дусі. Католицька Церква бажає будувати єдність лише на основі її догматів, на що Східна Церква ніколи не погодиться. Тому православним потрібно обережно відноситись до таких закликів єднання, щоб не було ще більшого розділення, як це сталось в Україні 1569р. І нам потрібно будувати ці об’єднавчі рухи на основі нашої віри, яка є незмінна майже дві тисячі років. І таким чином, бути, за словами ап. Павла, стовпом і утвердженням істини (1Тим. 3, 15) у нинішньому секулярному світі.
Сопронюк Іван, аспірант КПБА
Список джерел та літератури
Джерела:
1. Біблія. Книги священного писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату 2004. – 1408 с.
2. Книга правил святих апостолів вселенських і помісних соборів, і святих отців. К. 2008 – 368 с.
3. Кодекс Канонического права. М.: Институт философии и истории св. Фоми. 2007. – 624с.
4. Малий катехизис Католицької Церкви. К: 2003 – 96с.
5. Філарет (Дроздов), святитель, митрополит Московський і Коломенський. Православний катехізис. Чернівці: видавничий відділ Чернівецько-Буковинської єпархії, 2012. – 190 с.
Література:
6. Васильева О. Ю. Руская Православная Церков и Второй Ватиканський Собор. – М.: Лента-Пресс, 2004. – 382с.
7. Георгий (Капсанис), архим. Бог стал человеком, чтобы человек стал Богом. – М.: «ДАР», 2008. – 240с.
8. Иларион (Алфеев), архиеп. Православие. В 2-х томах, т. – 2. М.: издательство Стретенского монастыря, 2009. – 976 с.
9. Казем-Бех А. Ещё о ІІ Ватиканском соборе// ЖМП. 1965. – № 7. – С. 68-73.
10. Михаил, архиеп. Ставропольский и Бакийский. Конституция о Церкви// ЖМП. 1966. – № 5. – С. 65-77.
11. Огицкий Д. О. Православие и заподное христианство. М.: 1999 – 176с. 55
12. Пучкин Д . Мерзость запустения // Покров. Альманах российских католиков. 1999. – № 1. – С. 56.
13. Хрестоматия по сравнительному богословию: Учебное пособіе – М.: Подворье Свято-Троице Сергиевой Лавры, 2005 – 848с.
14. Шпиллер В. свящ. Римско-католический догмат о главенстве папы в Церкви. (Критика в русской богословской литературе). – //ЖМП. 1950.-№ 12. – С. 44.