За два десятиліття після відновлення Не залежності України бурхливо почали розвиватися храмове будівництво і, відповідно, іконопис (оскільки жодний православний храм не може бути без іконостаса) та монументальний іконопис у храмах. Тому після 70-ти років офіційного безбожництва, яке було в СРСР за радянської влади, виникла потреба у кваліфікованих архітекторах храмового будівництва та майстрах церковного малярства, насамперед в іконописцях.
Дмитро Степовик. Новий ренесанс: Ікони Андрія Дем’янчука. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2012. – 368 с.: 189 іл.
За два десятиліття після відновлення Не залежності України бурхливо почали розвиватися храмове будівництво і, відповідно, іконопис (оскільки жодний православний храм не може бути без іконостаса) та монументальний іконопис у храмах. Тому після 70-ти років офіційного безбожництва, яке було в СРСР за радянської влади, виникла потреба у кваліфікованих архітекторах храмового будівництва та майстрах церковного малярства, насамперед в іконописцях. Ясно, що без участі в підготовці таких спеціалістів вищих мистецьких навчальних закладів, а також художніх училищ, нашвидкоруч вирішити цю проблему було б неможливо.
На щастя, з Божої волі, дві Академії мистецтв, у Києві та Львові, ще в 90-х роках XX століття відкрили кафедри сакрального малярства, які очолили професори-художники, які вірять у Бога і мали вже до того досвід іконописців: у Києві – професор Микола Стороженко, у Львові – професор Роман Василик. За 10 – 15 років ці кафедри підготували десятки молодих іконописців, які розмальовують храми й іконостаси в традиційних мистецьких стилях, властивих у минулому українському сакральному мистецтву: від стилю Київської Руси (так званого візантинізму) до бароко і класицизму в їх українських варіантах. Про одного з таких молодих українських іконописців, вихованців професора Романа Василика з Львівської академії мистецтв, про Андрія Дем’янчука, написав монографію відомий дослідник сакрального мистецтва, професор Київської православної богословської академії, який уже 20-й рік викладає курси «Історія християнського мистецтва» та «Методика наукової роботи» в нашій Академії Дмитро Власович Степовик. Специфіка досліджень ікон цього автора полягає в тому, що він особливу увагу приділяє стилістиці ікон, оскільки саме стилі тісно пов’язані з богословськими основами ікон – зі Священним Писанням, Священним Переданням, з історією Вселенської Церкви, з догматичним богослів’ям, церковними канонами. Через колір, композицію, трактування часу й простору в іконі й інші нібито «формальні» особливості ікон художники завжди виражали складну символіку ікон, підкреслювали суттєві моменти змісту й духовності ікони.
Львів’янин Андрій Дем’янчук обрав стильовим ключем для створюваних ним ікон український варіант ренесансного стилю, який розвивався й розквітав в Україні в XVI та в першій половині XVII століть, коли були створені чудові іконостаси (про них захоплено писав у своїх щоденниках під час поїздок Україною в середині XVII століття архідиякон Антіохійського Патріарха Макарія Павло Алепський), розмальовані сторінки рукописних книг, наприклад, Пересопницьке Євангеліє. Особливості українського варіанту ренесансного стилю в іконописі полягають в ясності палітри, щедрому використанні позолоти, рослинних мотивах на орнаментах, а особливо в академічно правильних зображеннях ликів та постатей святих людей. Ще одна особливість – це дотримання гармонії та законів симетрії в композиції ікон. Усе це є на іконах пензля Андрія Дем’янчука, намальованих, до речі, на дошках, чудово вирізьблених в українській класичній традиції його батьком, професійним різьбярем з вищою академічною освітою Левком Івановичем Дем’янчуком. Професор Дмитро Степовик характеризує новоренесансний стиль ікон Андрія Дем’янчука саме у зв’язку з давньою українською традицією. Він детально студіює ікони Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, пророків, дванадесятих свят, а також численні ікони святих Вселенської Церкви, зокрема Української Церкви: святих Володимира, Ольги, Антонія, Феодосія, Бориса і Гліба; витончено й надхнено зобразив митець популярних в Україні святих Східної Церкви святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійських, Чудотворця, великомучеників Димитрія Солунського, Георгія Переможця, праведного Філарета Милостивого (до речі, оригінал подарований на 80-річчя з дня народження – Святійшому Патріархові Філарету – його небесного покровителя; ікона знаходиться в особистому зібранні владики), першомученика архідиякона Стефана та ряду інших. Усе це прекрасні на вигляд ікони, їх радісно споглядати, перед ними приємно молитися, вони надихають на віру в Бога.
Книга легко читається, хоч є суто науковою працею, з великим науковим апаратом (додатками, примітками, бібліографією). Професор Степовик перед виходом у світ цієї праці написав і видав п’ять книг з давнього і нового іконопису, а ще раніше – низку ґрунтовних праць з давньої гравюри. У нього вироблений і відшліфований метод дослідження священного мистецтва Церкви, тому його книги користуються великою популярністю. Передмова до книги про автора Андрія Дем’янчука називається: Українська ікона – унікальність, що розвивається на основі мистецьких стилів. Далі йдуть такі розділи: Чи може бути ікона ренесансного стилю?; Молитва і праця; Дослідження різьби іконостасів; Пластика і малярство; Стильова суголосність; Схід і Захід: Спільні духовні й естетичні цінності; Проти ікон «криворуких і кривоносих»; Найпрекрасніший серед синів Людських; Чесніша від Херувимів; Матір Світла; з Рима до Бердичева – чудова історія однієї чудотворної ікони; Марія постійно допомагає нам; Ніжність і Знамення; від біблійних пророків до святих угодників. Назва післямови: Новий вимір давнього мистецького стилю. Як бачимо, вся розмова триває навколо стилю, але за стилем ми бачимо чітку позицію висококваліфікованого мистецтвознавця і богослова (професор Степовик – носій трьох докторських ступенів: філософії, мистецтвознавства, богослів’я) і великий досвід студій священного мистецтва Церкви Христової. Книга гарно видана й оформлена. Коліророзподіл ікон найбільш точно відповідає оригіналам, усі ікони репродуковані на крейдяному папері високої якості. Обкладинка книги – двох кольорів: пурпурового і коричневого, назва тиснена золотом і має тиснений орнаментований бордюр. За все це – подяка київському видавництву імені Олени Теліги, її директору пані Інні Білолипецькій та головному редактору Ользі Веремійчик; а також і верстальнику-дизайнеру Миколі Ярмусю. Ці творчі люди на чолі з автором книги професором Дмитром Степовиком подарували українським християнам книгу, гідну великого і славного мистецтва ікони.
Протоієрей Віталій Клос