В статті розглянуто вчення Православної Церкви про Божественне встановлення священичих ієрархічних ступенів та спростовуються твердження окремих богословів про те, що причини їх виникнення мають історичний характер.
Ключові слова: єпископ, ієрархія, боговстановленість, апостоли, апостольське приємство, влада єпископа, священство.
В статті розглянуто вчення Православної Церкви про Божественне встановлення священичих ієрархічних ступенів та спростовуються твердження окремих богословів про те, що причини їх виникнення мають історичний характер.
Ключові слова: єпископ, ієрархія, боговстановленість, апостоли, апостольське приємство, влада єпископа, священство.
«Бо єпископ повинен бути бездоганний, як Божий управитель, не такий, що собі догоджає, не зухвалий, не гнівливий, не п’яниця,.. який дотримується правдивого слова, згідно з вченням, щоб він мав силу й наставляти в здоровому вченні, і викривати противників» (Тит. 1: 7, 9).
Для православного християнина питання боговстановленості священної ієрархії Церкви ніколи не викликало і в наш час не викликає сумнівів. Але серед різного роду церковних відступників, а особливо із появою реформаційно-протестантських рухів, які не припиняються і до нашого часу, появилося багато скептиків. Вони, не відкидаючи самих церковних ієрархічних посад, водночас розвивають вчення про те, що ці ієрархічні посади в Церкві Христовій виникли самі по собі, історично, в силу структурного розвитку Церкви, а не були встановлені Самим Господом. На жаль, такі ідеї в наш час знаходять підтримку серед широкої аудиторії, яка, хоча-й сприймає ієрархію як щось позитивне, але таке, що виникло в Церкві історично. Однак в цій статі торкнемося тільки одного з ієрархічних ступенів – єпископського, – за яким в Церкві закріплена реальна влада. Адже саме ця влада, її боговстановленість і піддається сумнівам деякими «богословами». Так, архієп. Іван Теодорович про єпископів пише, що цей інститут в Церкві Христовій зародився історично. Зразком для цього інституту послужив устрій Римсько-Візантійської імперії, який був автократичним. Інших форм правління, на його думку, людство на той час не знало, поняття демократії чи соборності для них було відсутнє. З цього приводу він пише: «ідеї колективного керування ще в тім часі не були відомі, ніде не практикувалися. Церква в її організації, в її способах керування була вірним відбитком поглядів тієї доби» [3, с. 121].
Хоча далі у своїй праці признає наявність в Церкві Соборів, зокрема й Апостольського, однак стверджує, що влада була зосереджена в руках одиниць, котрі самостійно її собі привласнили [3, с. 121]. Для відновлення історичної справедливості необхідно вказати на те, що саме в давніх Римі та Греції і зародилася демократія як вища форма правління. Тому «ідеї колективного керування ще в тім часі» [3, с. 121] були відомі і навіть загально поширені. Були відомі ідеї колективного керування і в Церкві. І саме Апостольський Собор є цьому підтвердженням. І соборні рішення як волю Божу приймали апостоли. І єпископи, будучи поставленими апостолами, беззастережно підкорялися соборному голосу Церкви. Тому і керували Церквою прислуховуючись до рішень соборів, які в Донікейський період скликалися, – як мінімум, – два рази на рік: «Двічі на рік нехай буває собор єпископів, і нехай міркують вони один з одним про догмати благочестя та вирішують церковні негаразди, якщо трапляться» (37 правило Святих Апостолів) [2, с. 12]. Стосовно інших тверджень, які висуваються архієп. Іваном Теодоровичем, то він стверджує, що висунення єпископату в Церкві на перше місце викликане історичними умовами життя. Він каже: «Єпископат в Церкві не є настановлений волею Господа, а витворений процесами життя самої Церкви». [3, с. 121].
І звісно, – приводиться ним ще один, на його думку, вагомий аргумент, який сприяв тому, що саме єпископи були висунуті на керівну роль в Церкві. Таким аргументом була імператорська влада, яка хотіла зручно керувати Церквою. Тому і висунула на чільне місце єпископат як зручне для цього знаряддя. «Імператори природно хтіли мати в державному життю давніх часів, як і часів не так від нас віддалених (має на увазі Російську імперію), Церкву, яка була б могутнім державним фактором, збудованою на зразок держави. Цілком природно, що влада держави, дбаючи про спокій в ній, подбала про адміністрацію Церкви, і надала єпископству це чільне місце, на якому його ми тепер знаходимо» [3, с. 122]. Все це робиться автором для того, аби показати, що той стан та роль єпископату в Церкві, який був в його часи та існує нині, склався історично, тобто цьому сприяли певні історичні процеси, а не божественна воля засновника Церкви Ісуса Христа. Тому в силу зміни історичних обставин цей процес може мати і зворотний хід. Адже єпископи в такому випадку нічим не відрізняються від інших пастирів Церкви – пресвітерів, які і можуть делегувати їм (єпископам) нові повноваження. Адже відмінність в цих священичих ступенях визначається колом доручень та пов’язаного із цим авторитетом. «Ми, – каже архієп. Іван Теодорович, – маємо надію, що пізніші наші досліди дадуть підтримку нашому такому поглядові, а власне, що з самих початків ріжниця поміж єпископом і пресвітером закреслювалася не по лінії більшої, чи меншої сили благодатності, а по лінії ширшого, чи вузчого поля доручень обов’язків і зв’язаного з ними авторитету» [3, с. 128].
Тому виникає питання, чи справді єпископство і пресвітерство у Церкві це одне і те саме служіння, що відрізняється тільки колом власних повноважень? Бо справді, тоді ми не можемо говорити про боговстановленість священної ієрархії, а тільки про встановлення Господом священства як такого, без його ієрархічного впорядкування, чим, безумовно, Христос прирік би Церкву на внутрішні суперечки за владу та, – як наслідок, безпорядки і розколи. Чого ми не можемо допустити. Адже Господь, – створивши землю, подбав і про порядок на ній: «І побачив Бог усе, що Він створив, і ось, добре воно» (Бут. 2, 31). А тому навіть допустити думку про те, що, – заснувавши Церкву, Господь не подбав про порядок в Церкві та залишив заснування цього порядку випадкові, історичному процесу, ми не можемо. Святе Письмо навчає нас тому, що священна ієрархія в Церкві була встановлена Самим Господом. В євангелистів читаємо не тільки історію життя Христа, але й про те, як саме була заснована ієрархія Церкви. Перше, що ми бачимо, це те, що Христос Сам обирає апостолів: «покликав учеників Своїх і обрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами» (Лк. 6, 13). І Сам Спаситель наголошує на цьому апостолам: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15, 16). Говорячи апостолам про їхню високу місію в світі, Господь прямо засвідчує їм про те, що для цього вони отримують від Нього владу, і владу особливу, божественну. Явившись Своїм ученикам після воскресіння, – Господь говорить: «мир вам! Як послав Мене Отець, так іЯ посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20, 21-23).
Що особливого ми бачимо в цих словах Христа? Будучи Сином Божим та володіючи повнотою влади на небі та на землі, так що і «духам нечистим наказує, і вони слухаються Його» (Мк. 1, 27), в той же час Христос не просто дає апостолам цю високу владу, якою Сам володіє, але говорить їм про те, що ця влада походить не від Нього. Вона має набагато вище походження. Дає їм ту владу, яку Сам прийняв від Отця Небесного. Це та влада, яка належить повноті Божественої Сутності – «Як послав Мене Отець», – всій Пресвятій Тройці. І в самому даруванні влади видно, що вона виходить за межі цього матеріального світу: «Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20, 23). І те, що ця влада є надзвичайно важливою для служіння, яке апостоли повинні були звершити в світі, Христос перед Своїм вознесінням, посилаючи їх на проповідь, ще раз нагадує їм про це: «Ісус сказав їм: дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 18-19). Те, що ця влада дана не тільки самим апостолам, але щоб вони передавали її своїм послідовникам з роду в рід, підтверджують слова Христа про те, щоб навчали «всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», і це в свою чергу стане запорукою того, що Христос невидимо постійно буде з ними перебувати: «і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28, 20). А звертаючись до тих, кому апостоли повинні будуть проповідувати, Господь наказує їм слухати апостолів так, ніби вони слухали Самого Христа: «Хто слухає вас, той Мене слухає, і хто зневажає вас, той Мене зневажає, а хто зневажає Мене, той зневажає Того, Хто послав Мене» (Лк. 10, 16). Самі апостоли завжди дотримувалися вказівок Христа. І навіть після Його вознесіння перший самостійний акт – обрання на місце відпалого Іуди апостолом Матфія, чітко узгоджується з вказівкою Спасителя: «помолившись, сказали: “Ти, Господи, Серцезнавче всіх, покажи з цих двох одного, якого Ти обрав прийняти жереб цього служіння і апостольства» (Діян. 1, 24 – 25).
Підтвердженям цих слів є приклад із обранням на служіння Савла та Варнави (Діян. 13, 2). І те, що в цьому служінні апостолами керував Дух Святий, – «Коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий сказав: “Відділіть Мені Варнаву та Савла для діла, на яке Я покликав їх» (Діян. 13, 2), – тільки підтверджує сказане вище. Самі апостоли, – вийшовши на проповідь, постійно в своєму служінні дотримувалися тих прав і обов’язків, які отримали від Господа. «І повсякдень у храмі і по домах не переставали вчити й благовістити про Ісуса Христа» (Діян. 5, 42). І це не дивлячись на те, що багато хто із ворогів намагався їм заборонити чи забрати від них це право: «Але Петро та Іоан сказали їм у відповідь: “Судіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?» (Діян. 4, 19; 5, 28 – 29). Якщо говорити про такий погляд на походження священної ієрархії Церкви, то підтвердженням цьому буде сама наступна діяльність святих апостолів. Поперше, апостоли постійно утримували за собою право звершувати все те, що Господь їм заповідав. А проповідуючи та засновуючи нові Церкви, поставляли там єпископів, яким як своїм наступникам та приємникам через покладання рук передавали ту саму владу, яку прийняли від Ісуса Христа. При цьому постійно наголошували, що поставляють їх на служіння не вони (апостоли), а Сам Дух Святий. В книзі Діянь Апостольських читаємо: «пильнуйте себе івсю отару, в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами» (Діян. 20, 28). І звертаючись саме до цих своїх наступників, апостоли наголошують про ті їхні обов’язки, але й права, які Церква Христова завжди визнавала і визнає тільки за єпископами. Так, звертаючись до Тимофія та Тита, які були одними із перших єпископів, поставленими апостолами, вказують їм на наступні права та обов’язки: Вчити християн та бути охоронцями істини: «О Тимофію! Бережи передане тобі, відвертаючись від негідного марнослів’я і суперечок неправдивого знання» (1 Тим. 6, 20); «Старайся представити себе Богові достойним, працівником бездоганним, який вірно подає слово істини» (2 Тим. 2, 15). Вказує апостол Павло і на те, як саме ці перші єпископи та їхні наступники будуть звершувати цей свій обов’язок, що вони повинні робити це повсякчас, старанно та наполегливо: «проповідуй слово, наполягай вчасно і не вчасно, викривай, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням» (2 Тим. 4, 2). І в посланні до Тита пише: «Ти ж говори те, що згідне із здоровим вченням» (Тит. 2, 1).
Вказуючи також на джерело цих знань та предмет проповіді: «І слово моє, і проповідь моя були не в переконливих словах людської мудрости, а в явленні духу і сили, щоб віра ваша утверджувалася не на мудрості людській, а на силі Божій… проповідуємо премудрість Божу, таємну, приховану, яку призначив Бог перед віками для слави нашої» (1 Кор. 2, 4 – 5. 7). Право звершувати священнодії, через які на віруючих зводяться спасаючі благодатні дари, апостоли отримали від Христа. Отримали право хрестити: «йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19). Звершувати таїнство Покаяння: «Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20, 23). Таїнство Причастя. Після встановлення таїнства Євхаристії, Господь Ісус Христос заповідає їм: «Це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22, 19). Право керувати Церквою також даровано Господом: «Ісус говорить йому: паси вівці Мої» (Ін. 21, 17). Саме про цю владу говорить апостол Павло: «Для того я й пишу це у відсутності, щоб у присутності не вжити суворости за владою, даною мені Господом» (2 Кор. 13, 10). Всі ці служіння апостоли сприймали як дарування Боже, яке постійно на них перебуває. Ці ж дарування вони передали своїм послідовникам, єпископам, призиваючи їх, щоб вони не вгасали в собі цей дар, а, навпаки, розвивали його своїм ревним служінням: «Не занедбуй дарування, що перебуває в тобі і дане тобі за пророцтвом з покладанням рук священства» (1 Тим. 4, 14); «Із цієї причини нагадую тобі зігрівати дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх» (2 Тим. 1, 6). Передавши Своїм наступникам ці дарування, апостоли вимагали від них постійного їх звершення.
Так, – апостол Павло вимагає від Тимофія та Тита звершувати рукопокладання обраних та підготовлених до цього людей. Але призиває їх бути обережними в цьому питанні та поспішно нікого не поставляти, щоб через цю поспішність не сподобився цього дару хтось недостойний: «Рук ні на кого не покладай поспішно» (1 Тим. 5, 22); «Для того я залишив тебе на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував» (Тит. 1, 5). Передали апостоли своїм наступникам і владу керувати Церквою: «Викривай, забороняй, благай» (2 Тим. 4, 2); «наставляй і викривай зі всякою владою, щоб ніхто тобою не нехтував» (Тит. 2, 15). Керуючи Церквою, єпископи повинні були залучати до цього всі доступні їм засоби. З одного боку, це повинні були бути засоби заохочення. Тому апостол Павло призиває єпископів достойних пресвітерів відзначати: «Пресвітерам, які начальствують достойно, належить виявляти особливу честь, надто тим, що трудяться в слові і навчанні» (1 Тим. 5, 17). Але, при необхідності, вони повинні були вживати і більш суворих заходів, судити недостойних. При цьому вказується і на те, якими критеріями повинні були керуватися при розгляді таких скарг: «Звинувачення на пресвітера приймай не інакше як при двох чи трьох свідках. А тих, хто грішить, викривай перед усіма, щоб і інші страх мали» (1 Тим. 5, 19 – 20). Якщо подивитися на ті повноваження, якими апостоли наділили своїх наступників, то вони повністю відповідають тим правам, якими і в наш час володіють єпископи. І, – як бачимо, ці права повністю відрізняються від прав пресвітерів, вони набагато вище. Незважаючи на те, що в перші часи термінологія ще не була чітко сформована і єпископів могли називати і пресвітерами. Але ми ніде не побачимо, щоб пресвітерів називали єпископами та привласнювали відповідні їм права. Навпаки, ми бачимо, що саме єпископи повинні були звершувати хіротонії: (1 Тим. 5, 22: Тит. 1, 5), вчити: (1 Тим. 4, 11; 2 Тим. 4, 2.); керувати: (2 Тим. 4, 2; Тит. 2, 15.); нагороджувати: (1 Тим. 5, 17.); судити: (1 Тим. 5, 19 – 20). З іншого боку, апостоли забороняли звершувати подібні дії тим особам, які не були наділені відповідними повноваженнями, що подавалися через рукопокладання.
Так проповідувати мали право тільки поставлені на це: «Іяк проповідувати, коли не будуть послані?» (Рим. 10, 15), і запитує, чи всі можуть мати ці служіння: «Чи всі апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі?» (1 Кор. 12, 29). Звісно, що не всі. Тому що у посланні до Євреїв апостол Павло пише: « І ніхто сам собою не приймає цієї чести, але покликаний Богом, як і Аарон. Так і Христос не Сам Собі присвоїв славу бути Первосвящеником, але Той, Хто сказав Йому: «Ти – Син Мій, Я нині породив Тебе» (Євр. 5, 4 – 5). Підтвердженням такого розуміння єпископського служіння є вчення святих отців, які у своїх творах засвідчують нам про те, яким був ієрархічний устрій Древньої Церкви. Мужі Апостольські в своїх творах жодного сумніву в цьому питанні для нас не залишають. Так, святий Климен Римський говорить в посланні до Коринфян: «Апостоли були послані проповідувати нам Євангеліє від Господа Ісуса Христа, Ісус Христос – від Бога. Христос був посланий від Бога, а апостоли – від Христа; те й інше було, як належить, з волі Божої. Тому прийнявши повеління, апостоли, будучи абсолютно переконаними через воскресіння Господа нашого Ісуса Христа і утверджені у вірі словом Божим, з повнотою Святого Духа пішли благовіствувати грядуще Царство Боже. Проповідуючи по різних країнах і містах, вони первенців з віруючих після духовного випробування поставляли в єпископи і диякони для майбутніх віруючих» (гл. 42) [4, с. 54]. Як бачимо, святий Климент Римський, говорячи про ієрархію Церкви, – прямо говорить про те, що єпископи, поставлені ними, як і вони самі, походять від Самого Господа. І те, що сама термінологія визначення священичих ступенів ще не була вироблена, але те, що було встановлено три ієрархічні ступені, він не залишає нам жодних сумнівів. Тому що у попередній главі говорячи про Новозавітнє священство, порівнює його із трьома ступенями Старозавітного: де первосвященику відповідає ступінь єпископа, священика – пресвітера і левитам – диякона. В 40-й главі пише: «Первосвященикові дане своє служіння, священникам призначене своє діло, і на левитів покладені свої обов’язки» [4, с. 53].
Чіткіше з цього приводу у своїх посланнях висловлюється святий Ігнатій Богоносець. Так, – у посланні до Єфесян він говорить про те, що «єпископи, поставлені по кінцях землі» (гл. 3) [4, с. 89], поставлені думкою (волею) Ісуса Христа. Тому порядок у Церкві, за словами святого отця залежить від того, чи є однодумність пресвітерів із єпископом, і тоді складеться гармонія, як у музичному інструменті. Про це в 4-ій главі говорить: «Тому і вам належить узгоджуватися з думкою єпископа, що ви і робите. І ваше знамените, достойне Бога пресвітерство так згідне з єпископом, як струни в цитрі» [4, с. 89]. Тому, говорячи у 6-ій главі про єпископа, святий Ігнатій Богоносець каже про нього як про поставленого Ісусом Христом, і що сприймати його в Церкві потрібно як Христа: «Бо всякого, кого посилає домовладика для управління своїм домом, ми повинні приймати так само, як того, хто його послав. Тому зрозуміло, що і на єпископа потрібно дивитися як на самого Господа» [4, с. 90]. Звертаючись до Смирнян, святий муж говорить їм про те, що, – наслідуючи єпископам, вони цим уподібнюються до Самого Христа: «Всі наслідуйте єпископу, як Ісус Христос – Отцю» (гл. 8) [4, с. 132]. Іпосланнідо Магнезійців святий Ігнатій Богоносець говорить про те, що навіть тоді, коли єпископ ще молодий, все одно повинні коритися йому, бо через це не йому коряться, а тому, Хто поставив його: «не потрібно нехтувати віком єпископа, а, за силою Бога Отця, виявляти йому всяку повагу, як я помітив у святих пресвітерах ваших, що вони не дивляться на видиму молодість його, а як богомудрі покоряються йому, втім, не йому, але Отцю Ісуса Христа, єпископу всіх» (гл. 3) [4, с. 105].
Іншими словами, хто кориться єпископу, кориться не йому, а єдиному Першосвященику Ісусу Христу. А в 6-ій главі продовжує розкривати цю думку: «Старайтесь робити все в однодумності Божій, тому що єпископ посідає на місці Бога, пресвітери займають місце собору апостолів» [4, с. 106], де показує роль взаємовідносини єпископа і пресвітерів Церкви у порівнянні Христа та апостолів. Цю ж думку святий Ігнатій Богоносець розкриває в своєму посланні до Тралійців. Так, у 2-ій главі говорить: «Бо коли ви покоряєтеся єпископу як Ісусу Христу, тоді, мені здається, ви живете і не за людським звичаєм, а за образом Ісуса Христа, Який помер за вас, щоб ви, увірувавши в Його смерть, уникли смерті. Тому необхідно, як ви і поступаєте, нічого не робити без єпископа» [4, с. 111 – 112]. Який же висновок ми можемо зробити із писань Мужів Апостольських? Чи є підстави вважати, що служіння єпископів та пресвітерів було одне і те саме служіння, яке через місцеві особливості або рівень урядових повноважень називався по-різному ? Ні, жодних підстав думати так немає. Справді, в час, коли жили Мужі Апостольські, термінологія щодо визначення ступенів священної ієрархії ще не була чітко визначена. Єпископів часто називали пресвітерами. Це ж ми і бачимо у святих апостолів. Якою ж щодо цього була думка Апостолів нам і розкривають Мужі Апостольські [5, с.168], які були їхніми сучасниками. Думка та сама. Як бачимо із вище наведених висловлювань, святі мужі ніде не плутають служіння єпископів та пресвітерів, вказуючи на їх відмінність між собою. Особливо чітко це вчення розкрито у святого Ігнатія Богоносця, де він порівнює служіння єпископа із Христом а служіння в Церкві пресвітерів – із апостолами. В такому ж дусі вчення про богозаснованість священної ієрархії розкривали святі отці ІІ – ІІІ століття. Вони свідчать нам про те, що Церква завжди враховувала важливість єпископського служіння. Тому стежила за тим, щоб зберігалася спадкоємність єпископату від святих апостолів. Це давало можливість уникнути визнання єпископами тих осіб, які б самі собі привласнили це служіння. Тому уже святий Іриней Ліонський говорить про те, що всі противники церковного вчення (єретики) появилися набагато пізніше тих єпископів, яким апостоли ввірили церкву. У книзі «Проти єресей» він пише: «Я приведу Передання, яке має від апостолів найбільша, найдревніша та всім відома Церква, що заснована та влаштована в Римі двома найславнішими апостолами Петром та Павлом, та сповіщену людям віру, яка дійшла до нас через єпископське приємство… Блаженні апостоли, заснувавши та влаштувавши Церкву, служіння єпископа доручили Ліну. Про цього Ліна Павло згадує у посланні до Тимофія. Приємником його є Анакліт; після нього на третьому місці від апостолів єпископство отримує Климент» [9, с. 222-223].
Саме про це говорить і Тертуліан: «Нехай покажуть початок своїх церков та оголосять список своїх єпископів, який продовжувався б із таким наступництвом, коли перший походив би від самих апостолів чи був наступником від когось із мужів апостольських; бо апостольські Церкви списки свої саме так ведуть: наприклад Смирнська, представляє Полікарпа, поставленого Іоаном (Богословом), Римська – Климентом, поставленим Петром…» [6, с. 240]. Ми бачимо, що про це саме у своїй «Церковній історії» говорить Євсевій Памфіл. Він зберіг та передав нам списки єпископів Древніх Церков. Цим він засвідчив, що в давні часи чітко відрізняли пресвітерів від єпископів і що саме останніх вважали наступниками святих апостолів та надавали їм повну перевагу над першими. Говорячи про Церкву Єрусалимську, пише: «Першим був Яків, що називався братом Господнім; другим – Симеон, третім – Іуст, Закхей – четвертим,… У дванадцятий рік правління Адріана, Ксист, що був єпископом у Римі десять років, помер. Наступником став Телесфор, сьомий після апостолів» [7, с. 122].
Особливо показовим в цьому плані є вчення Церкви, яке було сформоване Вселенськими та Помісними Соборами. Своє відображення воно знайшло в канонічних постановах, які затверджують древні звичаї Церкви: «Оскільки утвердився звичай, і давнє передання» (7 правило І Вселенського Собору [2, стор. 26]. Тому стверджувати, що, починаючи з IV століття Церквою запроваджується новий устрій, є неприпустимим. Навпаки, Церквою тільки затверджуються ті звичаї, які були встановлені самими апостолами. Тому і в «Правилах Святих Апостолів» чітко відрізняються священичі ступені єпископа та пресвітера. За єпископом закріплюється повнота церковної влади, пресвітери ж призвані їм у всьому коритися і нічого без волі їх не творити. Процитуємо деякі з них. «Якщо хто – пресвітер, чи диякон,.. покинувши своє місце служіння, на інше перейде, чи взагалі переселиться (в іншу область), і там буде жити без волі свого єпископа: такому наказуємо більше не служити, а особливо, коли свого єпископа, що його закликає повернутися назад, не послухає» (Правило 15) [2, с. 8]. «Якщо якийсь пресвітер, зневаживши власного єпископа, окремо буде збирати зібрання, і вівтар інший збудує, не викривши у суді свого єпископа в чомусь противному благочестю і правді: нехай буде позбавлений священичого сану як владолюбний, бо є крадієм влади» (Правило 31) [2, с. 11]. «Пресвітери і диякони без волі єпископа нехай нічого не звершують. Бо йому довірені люди Господні, і він дасть відповідь за їхні душі» (Правило 39) [2, с. 13].
Отже, як бачимо, у «Правилах Святих Апостолів» реальна влада у Церкві визнається тільки за єпископами, всі інші клірики повинні у всьому їм коритися. А правила Святих Соборів тільки підтверджують це вчення, призиваючи пресвітерів у всьому слухатися та коритися своїм єпископам. Воно є чітким, однозначним, – і немає необхідності його додатково розкривати чи роз’яснювати, оскільки жодних сумнівів не викликає. Здавалося б, Вселенськими Соборами було однозначно розкрите та утверджене вчення про боговстановленість ієрархії Церкви, тому якогось нового, неправдивого вчення уже виникнути не може. Але в середньовічній Європі виникає протестантський рух, який виступив проти крайнощів у віровченні Римо-Католицької Церкви. На жаль, виступаючи проти абсолютної влади Римського єпископа, впадають в крайність протилежну. Заперечують божественне походження цього служіння в Церкві. І не дивлячись на те, що виступали протестанти проти Церкви Західної, відповідь на це питання дала Східна Церква.
Отці Східної Церкви, – розкриваючи вчення про божественне походження та висоту єпископського служіння, склали особливий догматичний твір – послання «Про Православну віру», що складається з 18 членів. Про висоту та походження єпископського служіння в Церкві говориться в 10-му члені.Тому розглянемо головні моменти цього вчення. Про главенство у Церкві сказано, що належить воно Самому Ісусу Христу: «Оскільки людина смертна і не може бути постійною головою Церкви; то Господь наш Ісус Христос Сам як голова, тримаючи кермо церковного управління, керує Нею через Святих Отців. Для цього Дух Святий окремим, законно заснованим Церквам, що складаються з окремих, законних членів, поставив єпископів як керівників, пастирів, голів та начальників… оскільки серед нечестивих тверджень єретиків є і таке, що простий священик та архієрей є рівними між собою і що можна бути і без архієрея, і що декілька священиків можуть керувати Церквою, що рукопокладати у священика може не один архієрей, але й священик, а декілька священиків можуть рукопокладати й архієрея, – стверджуючи, нібито Східна Церкву розділяє з ними цю оману: то ми, узгоджуючись із вченням, яке в Східній Церкві було пануючим завжди, стверджуємо, що звання єпископа настільки потрібне в Церкві, що без нього ані Церква Церквою, ані християнин християнином не тільки бути, але й називатися не можуть. Тому що єпископ як наступник апостольський через покладання рук та призивання Святого Духа, отримавши правонаступну від Бога владу прощати та в’язати, є живим образом Бога на землі і через священнодіючу силу Святого Духа невичерпним джерелом всіх таїнств Вселенської Церкви, якими здобувається спасіння.
Ми вважаємо, що єпископ настільки потрібен для Церкви, наскільки потрібне дихання для людини та сонце для світу…» Далі, подаючи історичний огляд єпископського служіння в Церкві, завершують словами, якими пояснюють, чому у церковних відступників з’являються неправдиві вчення. «Але справедливо зауважено одним з Отців, що важко серед єретиків знайти людину розсудливу. Тому що, – залишаючи Церкву, вони бувають залишені Духом Святим і у них не залишається ні знання, ні світла, але темрява та засліплення. Бо якби цього із ними не було, то вони не відкинули б того, що на виду, як на прикладі справді великого таїнства єпископства, про яке Писання говорить, згадують Церковна історія та твори Святих, та яке завжди визнавалося та сповідувалося Вселенською Церквою» (10 член) [8, с. 157-163].
С. М. ЧОКАЛЮК
1.Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту: в українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
2. Книга Правил Святих Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, і Святих Отців. – К., 2008. – 368 с.
3. Іван (Теодорович), архієп. Благодатність єрархії У.А.П.Ц. (Української Автокефальної Православної Церкви). – К.: Вид. «Архангельський глас», 2010. – 200 с.
4. Мужі Апостольські: Збірка писань мужів апостольських у перекладі українською мовою викладачів та аспірантів Київської православної богословської академії під редакцією Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. – К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2010. – 304с.
5. Д. Б. Макарій, архиеп. Православно-Догматическое богословие. – Коломна. Вид. Свято-Троицкий Ново-Голутвин монастир, 1993. – Т. ІІ. – 317 с.
6. Давиденков Олег, иерей. Догматическое Богословие. – М.: Православный Свято-Тихоновский Институт, 1997. – Т. ІІІ. – 292 с.
7. Євсевій Памфіл. Церковная История. – М.: Вид. Спасо-Преображенського Валаамського монастиря, 1993. – 448 с.
8. Догматические Послания православных иерархов XVII-XIX веков о Православной вере. – М.: Вид. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1995. – 272 с.
9. Ириней Лионский, св. Творения. – СПб, 1996. – 551 с.
Svyatoslav Chokalyuk
God’s establishing of sacred hierarchy
In the article the teachings of the Orthodox Church of Divine establishment of priestly hierarchy levels are considered and the claims of certain theologians that their causes having been of historicalin nature are refuted.
Keywords: bishop, hierarchy, God’s establishment, apostles, apostolic succession, the power of the bishop, the priesthood.