У статті розглянуто найбільш поширені помилки у практичній діяльності місіонера. Подано практичні поради для їх уникнення опираючись на досвід православної місіології.
Ключові слова: місіонер, місія, метод, проповідник, пастир, людина, християнин, практика, проповідь, благовістя, Церква.
Місіонерство для Православної Церкви завжди було актуальним поняттям, без якого неможливе її повноцінне життя. В той же час, наскільки мінливим і розмаїтим є наш світ у його історії та сучасності, настільки по-різному сприймався і сприймається християнами той місіонерський імператив, який заповів нам Господь наш Ісус Христос. Ми під місією (чи місіонерством) розуміємо звістку Церкви про Бога, Який явився у Христі і про те, як Він дарує нам спасіння. Причому, тут мається на увазі звістка, яка звернена до нецерковного і нехристиянського світу. Ми маємо звернути увагу на те, що сам термін «Євангеліє» вже містить у собі вказівку на певний рух зовні, направленість, «векторність» звернену до тих, хто не знав, не чув про Христа і про Церкву і тому ще не увірував[8, c.22]. Це є повеління Самого Спасителя, про що свідчать усі чотири євангелісти (Мф.28, 19-20; Мк.16, 15; Лк.24, 47-49; Ін.20, 21). Церковна історія свідчить нам, що ученики Христові, апостоли відкликнулись на заклик Господа, це стало частиною їхнього життя: «Ми не можемо не говорити про те, що бачили й чули» (Діян.4, 20). Вони пішли у світ незнайомий і чужий, понесли Благу Звістку людям, підкреслюю людям, бо саме такими їх бачили, і віддали своє життя; вони проміняли земний комфорт і цінності цього світу, хоча могли замкнутися у своєму колі і так прожити для себе, проте для них інша людина, щастя і блаженство іншого було важливішим навіть власного життя.
В житті Церкви, яка є Апостольською Церквою, таких прикладів, окрім безпосередніх учнів Христових, є чимало – це весь сонм прославлених святих і тих, кого ми навіть і не знаємо, як приклад, хоча б згадаємо тих, хто замордований більшовицькою владою в концтаборах і тюрмах. Бути місіонером завжди означало висипати собі на голову гаряче вугілля, йти на жертву, бути в постійному дискомфорті з точки зору цього світу, а не просто багатослівним, безумним, гордим і марнославним проповідником, але вже не Христа, а того бога, якого собі сам створив і йому служиш. Тому хотілося б торкнутися тих небезпек і помилок, які дуже часто зустрічаються в місіонерській і пастирській діяльності сучасного священика, або ж просто мирянина, який претендує бути віруючим, у спілкуванні з людьми нецерковними. Найперше, що очікує марнославний «місіонер» зі своєї діяльності – це, звичайно, успіх. Він з усіх сил хотів би навернути до Христа якомога більше людей. Так, заради своєї мети, яка вже в основі має меркантильні, власні інтереси, він буде важко трудитися і працювати, проте успіх може і не прийти. Хто має практику педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах, де, здавалося б, збираються і навчаються по інтересах, добре знає, наскільки важко знайти розуміння. Неможна судити про успіх в пастирській діяльності по кількості прихожан, бо місія, в першу чергу, це не є піар-кампанія, а привести людину перед Бога[9, c.162]. Проповідуючи людям, треба радіти не натовпу, а кожному. Бо не буде користі від місії, якщо місіонер не побачить кожного, а якраз сліпий марнославний рахує кількість потенційного прибутку, а не бачить спраглої чи загубленої душі. Ми завжди в приклад приводимо Спасителя, а Він, якщо судити за такими мірками, був поганим «піарщиком», бо спочатку за Ним пішло небагато людей. Але Він бачив у натовпі Закхея, бачив блудницю, Матфея на митниці і їх навернення було для Нього святом, Він ішов у їхні оселі і їв з ними. Тому в наш час місіонеру-пастирю (особливо молодому) слід турбуватися не стільки про кількість прихожан, а про те, як зробити їх людьми церковними, як разом з ними стати причасниками Божественного життя. Треба з самого початку позбутися установки на власну і масову місіонерську успішність. Господь попереджав Своїх послідовників: «А входячи в дім, привітайте його, кажучи: мир дому цьому. І якщо буде дім достойний, то мир ваш зійде на нього; якщо ж не буде достойний, то мир ваш до вас повернеться. А коли хто не прийме вас і не послухає слів ваших, то, виходячи з дому, чи з міста того, обтрусіть порох з ніг ваших… Коли ж гнатимуть вас в одному місті, біжіть у інше» (Мф.10, 12-14; 23). У спілкуванні з нецерковною людиною місіонер має бути завжди готовим прийняти людську інаковість, унікальність кожного і взагалі навчитися терпіти, якщо треба, бо гордість і самовпевненість приводять до безглуздих висновків на кшталт настання апокаліптичних часів.
Ще однією помилкою служіння є азарт ідеолога. Пастирю-місіонеру важливо не перетворити своє життя і свої проповіді в такий стан, що за ним вже Бога і не видно. У такому стані місіонер ближнього не побачить, а будь-яке несприйняття людиною його слів і повчань викликатиме гнів і ненависть. Слід пам’ятати, що проповідник тільки сіє, а вирощує Господь. Людина не може стати віруючою тільки через гарні і галасливі слова, віра дається Богом як дар, вона є впевненістю самої людини у Царстві Божому і його реалізації в її житті. Місіонерські капризи і плани дуже шкодять в першу чергу самому проповіднику, а також носять не місійний характер. Місіонер має людей любити незалежно від того, як вони його слухають, чи не слухають, мотив любові має керувати його діяльністю і життям. Тут треба привести для прикладу слова митрополита Московського Макарія, якими він повчав архієпископа Казанського Гурія в 1555 році з приводу християнізації татар: «Завоюй довір’я, покори серце татар і не намагайся приводити їх до купелі хрещення шляхом іншим, аніж єдино шляхом любові»[7, c.227]. Ці слова мають лежати в основі місіонерського служіння. Спротив завжди буде, але це є благо для проповідника, в першу чергу для нього, він має стежити за тим, щоб не зненавидіти тих людей, які залишаються глухими до Слова Божого. А якщо це проповідь в храмі, то такий горе-проповідник може, наприклад, вигнати дітей з храму, бо їх щирий і довірливий гомін аж ніяк не співпадає з його ідеологією, забуваючи при цьому слова Спасителя: «Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне» (Мф.19, 14). Дуже часто в місіонерській практиці дається взнаки неосвіченість і безграмотність проповідника. Багато сучасних так званих місіонерів не можуть вести елементарної полеміки не тому, що є гугнявими, а тому, що безграмотні, проте певні зовнішні обставини сприяють їм і вони тоді прибігають до методу спалення капищ, побиття ідолів та багатьох інших енергетичних дій, де не потрібно думати. Це ще одна помилка і недолік сучасного місіонера-пастиря. Митр. Іларіон (Алфеєв), опираючись на слова архим. Кипріана (Керна), пише: «Священик має бути носієм великої інтелектуальної культури і стояти не нижче своїх освічених сучасників за рівнем розумового розвитку»[4, c.79]. Сучасне суспільство виховалося в умовах, коли думали за тебе і відповідно приймали рішення, але для християнина це недопустимо, кожен має на власному досвіді переконатися в тому, що є предметом віри, за що Церква і вшановує апостола Фому. Мало, або іноді цілком відсутність знань філософії і богослів’я, розуміння Священного Писання крізь призму Священного Передання призводить до омертвіння церковного життя, все зводиться до форми, схоластики і гласолалії. Потрібно з цікавістю придивлятися до середовища «об’єкту місії», пам’ятаючи, що це також світ людей, що в цьому світі при усій його відчуженості до проповідника є щось, що гріє серце іншої людини. І це потрібно пам’ятати не лише тоді, коли має бути зустріч з японцями, наприклад, але і тоді, коли потрібно йти на місіонерський діалог з баптистами чи атеїстами, кришнаїтами чи іншими деномінаціями. Дуже навіть можливо, що те, що любить баптист у своєму баптизмі, чи рокер у рок музиці, дороге чи допустиме і для православного[6, c.158]. Важливо православному місіонеру, не має значення пастир це, чи мирянин, завжди бути адекватним, правильно і мудро реагувати, не боятися діалогу чи навіть певної дискусії, вважати свого співрозмовника рівним собі. Прп. Ісаак Сирин пише: «Вище всякої чесноти – міркування… Не перебивай розмови, коли говорить інший; і не відповідай як неук, але будь твердим, як мудрець. І де б ти не знаходився, вважай себе меншим за всіх і усім служителем»[5, c.45].
Неуцтво часто приводить до того, що місіонер, який не вміє розрізняти добре і зле, висловлене опонентом сприймає як єресь, неправду, хоча сам у дискусії оперує тими ж поняттями. Ті, хто знаходяться поза церковною огорожею нерідко у своїй практиці зберігають і застосовують щось з Передання, що Церква у свій час залишила поза увагою. Тому в такій ситуації треба проявляти мудрість і вчитися вести діалог не зневажаючи те, що співпадає з християнськими поглядами і ідеалами. Звичайно, наприклад, можна засудити книгу невіруючого письменника Е. Ренана «Жизнь Иисуса», але саме вона зіграла певну позитивну роль у релігійному відродженні 19 століття в Росії[6, c.158]. Місіонер також має мати на увазі, що він не може бути для всіх зрозумілим. Завжди має залишатися видним Той, від Кого він посланий. Тобто ознаки християнства не мають асимілюватися до непізнання, бо відповідною реакцією можуть бути такі слова: «Якщо ти наше відображення – то для чого ти нам потрібний?». В історії Церкви, в житіях її видатних місіонерів ми зустрічаємо образи, коли вони дуже близько зближалися зі своєю аудиторією, проте маючи досвід, такт, смак, виховання, міру, вони ніколи не потьмарювали образ Христа, Якого вони проповідували. Не кожен зможе так відразу, це є творчим завданням кожного християнина. Недопустимим у справі благовістя є, так звана, православна пропаганда. Тут, звичайно, від православності нічого вже не залишилося. Такий собі місіонер хоче так сказати проповідь, щоб сподобатися слухачам, прикрашає її епітетами і все це робить догоджаючи слуху аудиторії. Якщо таку ситуацію проілюструвати на прикладі, то це виглядало б так: приходить людина з пораненою рукою (аудиторія) до лікаря (священика), а він, замість того, щоб лікувати хворе місце, розхвалює її здорові частини тіла. Тобто не відбувається нічого, що має відношення до зцілення людини. Звичайно, людина задоволена почутим, в неї маса емоцій на кшталт: о, яка гарна проповідь і, що найголовніше, ніяк не суперечить тому способу життя, який я веду. Місіонер-проповідник має казати правду, а це завжди для людини буде чути боляче, бо викриваються її недоліки, її гріхи, вона бачить свій реальний стан, а це вже можливість для покаяння, бачення свого гріха. Не має бути православної пропаганди, а православна проповідь. Це запорука успіху місіонера. За таким піде не багато, але ті, що підуть – це будуть справжні практикуючі християни. В храмі християнин шукає не позитивних емоцій, це не театр і не кіно, тут звершується оздоровлення людської природи, а звершується воно не завжди приємно для розбещеної душі. Тому проповідник має лікувати, а не утверджувати і розтлівати і без того безобразне і зруйноване людським гріхом її іпостасне існування. Ще однією помилкою місіонерського служіння є захист всього «православного» і «церковного». Історія Церкви свідчить про те, що і в ній було і є немало хвороб, тут маю на увазі Церкву, як інституцію. Сучасне суспільство ототожнює Церкву з її служителями, які не завжди є добрим прикладом для наслідування.
В такій ситуації місіонер-апологет (для нього православні люди найбільш гонимі, всі дрібниці церковного життя священні, все відповідає апостольській традиції, а в історії Церкви не було помилок), стає нерозумним і нечесним пропагандистом. На початках зачарувавши неофіта величчю і святістю «церковного» життя можна врешті втратити і стати причетним до загибелі людської душі Щоб цього не трапилося, місіонер має вміти говорити вголос про невдачі, визнавати помилки, осуджувати гріх, навіть якщо це відбувається в церковному середовищі і серед християн[6, c.162]. Якщо, наприклад, навчити людину-початківця, що на кожен випадок життя потрібна особлива ікона Пресвятої Богородиці, то з часом цей початківець цього ж навчить і інших, менш опірених в «церковному» житті. Так чи інакше людина нецерковна буде вважати свою поведінку цілком обґрунтованою і виправданою, дивлячись на аналогічні гріхи людини церковної. Місіонерська діяльність має звершуватися без домішок будь-яких технологій: риторичних, місіонерських, піарівських. Справа проповідника зробити так, щоб не він приводив до Бога, а людина йшла до Нього, тобто щоб вона була прихожанином, а не привожанином. Якраз сектанти використовують різні види технологічних прийомів для залучення нових адептів у свої лави, маніпулюючи людьми, роблячи з них натовп і сіру масу. Де все вирішується без особистісної участі, де думати і задавати запитання просто немає часу. Православній Церкві чужим є такий спосіб служіння, бо до Бога людина приходить особисто. Церковна громада не розчиняє християнина в своєму оточенні, а навпаки, поважає особисту думку кожного, дає можливість переконатися у істинності проповідуваного Церквою вчення[6, c.321]. Місія місіонера – це місія Іоанна Хрестителя. «Хто має наречену, той жених, а друг жениха, стоячи і слухаючи його, радістю радіє, чуючи голос жениха. Отже, ця радість моя сповнилася. Йому належить рости, а мені умалятися» (Ін.3, 29-30). Слава про доброго місіонера чи проповідника швидко поширюється і в церковному оточенні і тут постає чи не найсерйозніша спокуса місіонерського служіння – привести людей до себе, а не до Христа. Проповідник має навчитися умалятися подібно до Предтечі Господнього і попри бажання похвал і овацій, знайти в собі сили сказати: «Я не Христос» (Ін. 1,20). Місіонер – двері в Церкву, церковний поріг, але не вся Церква. На порозі не треба зупинятися, дверний отвір не слід приймати за помешкання. Добрим прикладом в даній ситуації є апостол Павло, який сказав до коринфян: «Від домашніх Хлоїних стало мені відомо про вас, браття мої, що між вами є суперечки. Я кажу про те, що у вас говорять: я – Павлів; я – Апостолів; я – Кифин; а я – Христів. Хіба ж розділився Христос? Хіба Павло розп’явся за вас? Чи в ім’я Павлове ви хрестилися» (Кор.1, 11-13). Святитель Ігнатій Брянчанінов пише: «Належати людині – страшно… Будь-який духовний наставник має бути лише слугою Жениха Небесного, повинен приводити душі до Нього, а не до себе… Пристрасність робить люблячу людину ідолом» [3, c.149-150].
Всі вище приведені помилки в місіонерському служінні є наслідком того, що немає тісного і живого зв’язку з містичним життям Святої Трійці. Місіонер – це посланець Ісуса Христа (Еф. 1, 1), тому без постійного прагнення і безперестанного спілкування з Христом будь-які міркування про місію нічого не вартують. Справа не в тому, що хоче сказати і зробити він сам, а в тому, що скаже і звершить через Нього Господь [2, c. 437]. Тому, як пише архімандрит Анастасій (Яннулатос): «Наш обов’язок – максимально використати усі благоприємні можливості і доступні засоби сучасного світу для поширення Царства Божого, не впадаючи при цьому в спокусу поверхового активізму. Головна наша турбота повинна визначатися не тим, які міри приймати, а тим, як бути живим свідком присутності Господа в світі» [2, c.438].
Протоієрей Павло Мельник
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. Переклад Патріарха Філарета (Денисенка) – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1408с.
2. Анастасий (Яннулатос), архим. Православие и миссия // Стамулис И. Православная миссия сегодня. – М., 2003. – С. 421 – 438.
3. Вениамин (Милов), еп. Пастырское богословие с аскетикой. – М., 2002. – 352с.
4. Иларион (Алфеев), еп. Православное богословие на рубеже епох. – К.: Дух і літера, 2002. – 536с.
5. Исаак Сирин, преп. Слова подвижнические. – М.: Правило веры, 1998. – 436+ IV+88+XIc.
6. Миссиология: учебное пособие/ Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Миссионерский отдел РПЦ, 2010. – 400 с.
7. Православная миссия сегодня. – СПб.: Апостольский город, 1999. – 408с.
8. Сорокин А., прот. Как осуществляется внутренняя миссия. Миссионерская деятельность Православной Церкви// Христианство. – К., 2003. – № 1. – С. 22 – 27.
9. Стамулис Иаков. Православное богословие миссии сегодня. – М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский институт, 2003. – 448с.
Priest Pavlo Melnyk Principles and methods of missionary work: mistakes of a missionary The article reviews the most common mistakes in practice of a missionary. The practical advice to avoid them relying on the experience of Orthodox missiology is given. Keywords: missionary, mission, method, preacher, pastor, a man, a Christian, practice, preaching, evangelism, church.