В статті досліджено історію хрещення Київської Руси князем Аскольдом, зокрема акцентовано увагу на поході князя в Константинополь та його наслідках; розглянуто візантійські літургічні традиції, які стали в основі першого руського богослужіння та подано порівняльну характеристику древньоруських чинів літургій з сучасними українськими.
Ключові слова: хрещення, Київська Русь, Аскольд, похід, християнство, богослужіння, літургія.
Прийняття християнства Київською Руссю зазвичай пов’язують з хрещенням св. благовірного князя Володимира і датується 988 роком. Однак відомо, що християни на київських землях жили і раніше. За сказаннями древніх літописів, заснуванню Києва передувало пророцтво апостола Андрія Первозванного, який побував у цих місцях близько 40-го року від Р. Х. Пропливаючи по Дніпру і побачивши живописну місцевість з чисельними поселеннями людей, сказав своїм ученикам: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков Бог воздвигне». «І піднявся на гори ці, і благословив їх, і поставив хрест, і, помолившись Богу, зійшов з гори тієї, де згодом постав Київ». Пройшли віки і на благословенній землі із придніпровського племені полян появляються три брати – Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь. Вони і побудували місто в ім’я старшого з них. Пам’ять про цих князів і їхню сестру залишилась в назвах гір, річок, вулиць у Києві. Початок існування власне Руської Церкви на чолі з єпископом сягає 862го року, часів князювання Аскольда і Діра, перший з яких, на думку деяких істориків, прийняв християнство і був хрещений з іменем Миколай. На одному з горбів на березі Дніпра, що має назву Аскольдова могила, вже після князя Володимира благочестивий боярин Олма побудував церкву святителя Миколая, вшановуючи таким чином пам’ять Аскольда-християнина.
До цієї ж епохи відноситься і свідчення Константинопольського патріарха Фотія, який в Окружному посланні 866-867 рр. писав, говорячи про хрещення болгар: «І не тільки цей народ (болгари) проміняли колишнє нечестя на віру в Христа, але навіть багатьма неодноразово прославлені і в жорстокості, і скверновбивстві всіх залишаючи за собою так звані русичі, які, загарбавши навколишніх за собою так високо про себе думаючи, підняли руки і проти ромейської держави. А в теперішні часи навіть і вони проміняли еллінське (язичницьке) і нечестиве вчення, якого дотримувались раніш, на чисту і неподільну християнську віру, з любов’ю поставивши себе в чин підданих і друзів наших, замість грабунків і великого супротиву, які мали незадовго перед тим. І до такої степені розгорілось в них бажання і ревність до віри, що прийняли єпископа і пастиря, і вшановують вірування християн з великою ревністю»[6]. У «Літописі руському» ми зустрічаємо відомості, що Аскольд і Дір були не племені Рюрика, а бояри. «І відпросилися вони в Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, тамтешні жителі, сказали: «Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і загинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож і Дір зосталися удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді» [8]. Однак у більш давньому Київському літописному зводі ніяких відомостей про прибуття Аскольда і Діра в Київ немає, але згадується, що вони в ньому княжили. У якому році Аскольд прийшов до влади, сказати з достовірністю не можна. Але те, що Аскольд укріпився у Києві, став місцевим князем і діяв в інтересах східних слов’ян – достовірно. За Аскольда Київ поступово перетворюється у політичний центр із прилеглими землями полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян. Головні інтереси Аскольдової Русі охоплювали південь та південний схід. Її приваблювали багаті й сильні держави – Хозарія, Болгарія, Візантія, кавказькі країни – Грузія, Вірменія, Албанія (Азербайджан), навіть віддалений Багдад. З ними вона підтримувала активні торговельні та політичні зв’язки. Інтереси забезпечення східного тилу спонукали Аскольда утримуватися від будь-яких конфліктів із Хозарією. Не становлячи серйозної загрози для молодої Київської держави, каганат був ще досить міцним заслоном проти кочових племен Сходу. Лояльними (навіть союзницькими) були відносини Аскольдової Русі з мадярами. Змушені відійти під тиском печенігів до Нижнього Наддніпров’я, вони перейшли під київський протекторат. Аскольд прийняв титул хакана (кагана), під яким його згадують тогочасні візантійські та арабські джерела, і вже це, на думку вчених, опосередковано засвідчує його претензії на харизматичну «царську» владу.
Титул кагана, що відповідав імператорському (царському), був переконливим виявом політичної претензійності київського володаря. Епоха Аскольда в розвитку Русі була визначним рубежем. Саме тоді завершується формування давньоруського феодалізму і держави. Аскольдова Русь проводить активну зовнішню політику і здійснює низку масштабних акцій, з-поміж яких особливо слід виділити походи на Константинополь і укладення перших договорів з греками та прийняття християнства. Щодо питання, скільки було походів і коли вони відбувалися, в літературі немає певності. Більшість науковців вважають, що реально мав місце лише один похід на Константинополь у 860 р., який суперечливо описаний у різних документах [2]. Головна причина походу 860-го року була, мабуть, у тому, що києво-русичі відчували велику необхідність відстояти своє місце в системі держав, причому найбільш великих і сильних, визначити свої кордони і свої інтереси, засвідчити свої претензії на міжнародній арені. Усе це в тих умовах можливо було здійснити, тільки продемонструвавши свій військовий потенціал. Інакше не було ніяких надій на те, що такі держави, як Візантія, укладуть з новим політичним утворенням дипломатичні (включно з торговими) угоди. 18 червня 860 р., згідно з Брюссельською хронікою, численне військо русів з моря та суші оточило столицю Візантійської імперії – Константинополь. Військо русів нараховувало не менше 8 000 воїнів. Напад був несподіваним. Оскільки русам не дали відсіч, вони оточили Константинополь, розграбували околиці міста, захопили в полон і вбили багато жителів. Пограбували також області, що за 100 км від Царгорода.
Жителі Константинополя з жахом чекали штурму. Імператор Візантії Михаїл III почав переговори з Аскольдом. Проте втручання Промислу Божого навіть лихо обернуло на добро. Після молебню та покладання Св. патріархом Фотієм Ризи Божої Матері у море під час облоги русичами Константинополя здійнялась буря, і «потопи безбожних Руси кораблі». Адже внаслідок такого чуда Божої Матері, явленого у 860-му році, князь Аскольд Київський та частина руського війська, вражені силою та величчю християнського Бога, вирядили в Константинополь послів. З імперією уклали мирну угоду і попросили хрещення. Через деякий час патріарх Фотій відправив до русів єпископа. Никонівський літопис оповідає про хрещення при Аскольді: русичі начебто і збирались хреститись, але погодились на це, лише впевнившись у божественній силі нової віри, – святе Євангеліє не згоріло у вогні. «Сие видевши Руси удивившася, чудящеся силе Христове, и все крестишася» [7]. Аскольд охрестився, ймовірно, з певною кількістю дружинників і народу. Князь дістав при хрещенні ім’я Миколай. Саме з цієї події у IX ст. розпочався нелегкий і довготривалий процес християнізації Київської Русі [13]. Факти походу князя Аскольда київського на Константинополь у 860-му році описані у «Повісті временних літ», Іоакимівському, Никонівському, Густинському літописах, Київському Синопсисі та інших вітчизняних джерелах. Аналогічне свідчення про похід Аскольда ми знаходимо і в болгарському рукописі Хронографі Георгія Амортола. Візантійська хроніка Манасії подає навіть точну дату нападу Русі на столицю Візантії – 18 червня 860-го року.
Однак найціннішими джерелами про ті події є свідчення очевидця – патріарха св. Фотія Великого, який не лише повідомляє про напад Русі на Константинополь, а й свідчить, що руси, настрашені чудом Божої Матері, відмовились від язичництва, і визнавши істинність віри Христової, виявили бажання охреститися. Окрім цього, згідно зі свідченнями Св. Фотія, цісар Михаїл III вирядив до Києва єпископа та священиків, і на Русі навіть було засновано окрему єпархію (митрополію) [13]. Похід руських дружин на Константинополь у 860-му році став важливою віхою Русі. Як писав константинопольський патріарх Фотій, відбулося «Відкриття Русі». Саме з цієї події у візантійських та інших закордонних хроніках починається офіційний відлік історії Київської Русі. «Повість временних літ» зазначає, що з цього часу «начася прозивати Руська земля» [11]. Запровадження християнства на Русі в середині IX ст. було подією глибоко закономірною, тісно пов’язаною із загальною історичною обстановкою у світі і мало значний вплив на культурно-історичний розвиток східних слов’ян. Поступово почало засвоюватися монотеїстичне світосприйняття, з’являється перша історична хроніка Русі, так званий «Літопис Аскольда», який в основному являв собою ідеологічний документ, покликаний визначити місце Київської Русі у тодішньому світі. Русь мусила насамперед усвідомити своє минуле і чітко визначити власне місце серед інших країн християнського світу. Таким чином, Аскольдове хрещення стало подією широкого міжнародного значення. Незалежно від остаточних наслідків, цей процес не міг не діяти. Інша річ, що хід самого процесу виявився надто складним і тривалим і мусив перейти багато стадій і карколомних рубежів.
Як оповідає «Літопис руський», близько 882-го року життя Аскольда було перерване підступним убивством. Новгородський воєвода Олег зрадницьки вбив Аскольда під час мирних переговорів. Владу в Києві захопила язичницька династія Рюриковичів. Є всі підстави вважати, що події 882-го року були сплановані й організовані антихристиянською опозицією Аскольда, бо навряд чи зміг би Олег захопити добре укріплену столицю Київської Русі. Із смертю Аскольда всі його починання завмерли. Почався довгий і драматичний період язичницької реакції, погіршилися стосунки з Візантією. Але незважаючи на такий перебіг подій, прийняття християнства києво-русичами (хоч і незначною їх кількістю) заклало християнську духовну основу слов’янам, стало початком розвитку нового духовного світогляду на землях Наддніпрянщини, поворотним моментом ходу історії русичів. Промислом Божим Київська Русь стала на шлях Христового світла. Цей шлях Русі освятив своєю мученицькою смертю Аскольд Київський, охрещений під покровом Цариці Небесної, яка стала заступницею Святої Київської Русі. Свята Цариця Небесна явила своє чудо і навернула русичів на шлях істини, і це було не вперше. Богородиця явила своє заступництво за весь рід людський знову: у 910-му році за правління благочестивого царя Лева Мудрого, у преславній церкві Пресвятої Богородиці, що у Влахернах, під час звершення всенічної служби, в недільний день, першого числа місяця жовтня, о четвертій годині ночі, у присутності численного народу святий Андрій, Христа ради юродивий, звів очі свої вгору і побачив Царицю Небесну, Покровительку всього світу, Пресвяту Діву Богородицю, Яка стояла в повітрі і молилася, сяючи сонячним світлом, і покриваючи людей Своїм чесним омофором. Бачачи це, святий Андрій сказав учневі своєму, блаженному Епіфанію: – Чи бачиш, брате, Царицю і Владичицю всіх, Яка молиться за весь світ? Епіфаній відповів: – Бачу, святий отче, і жахаюся. Як колись святий Іоан Богослов бачив на небі велике знамення, Жону, Яка одягнулася в сонце, так і святий Андрій у Влахернській церкві, подібно до неба, побачив Невісту Неневісну, одягнену в сонячну порфіру [5].
Українська Церква, по сьогодні, вшановує Царицю Небесну, як Ту, Яка своїм чесним покровом навернула наших предків на шлях Християнської віри. Разом з прийняттям християнства з Царгорода Русь прийняла і візантійські літургічні традиції. Після хрещення св. князя Володимира і особливо за часів князювання св. Ярослава Мудрого на Русі будується багато храмів, з’являються переклади богослужбових книг на церковнослов’янську мову. На початку XI століття в Києві зводиться Софійський собор – у образ Святої Софії Константинопольської. Ми можемо з певною часткою ймовірності припускати, яким було богослужіння у перших слов’янських церквах. Безсумнівно, що воно було запозичене з Візантії. У той час у Візантії були поширені два устави: Студійського монастиря в Константинополі та Великої церкви (Святої Софії), або пісенне послідування. На жаль, існує дуже мало даних на користь того, що на Русі в давнину здійснювалось пісенне послідування Великої церкви. Кілька збережених давньоруських Кондакарій, а також деякі літургічні чини, які зберігалися в обіході собору Софії Новгородської, почасти свідчать на користь цього. Про раннє розповсюдження Студійського уставу свідчить літописне повідомлення під 1015-им роком про те, що святий страстотерпець Борис перед смертю співав «заутреню», яка включала в себе шестипсалміє і канон, що характерно для Студійського уставу. Крім цього, перші слов’янські богослужбові книги, які з’являються на Русі в кінці IX – X ст., – Октоїх, Тріодь, Мінея – характерні для монастирської традиції. Можна припустити, що в кафедральних і парафіяльних храмах Київської Русі, наприклад, в Десятинній церкві, побудованої князем Володимиром, або пізніше у Святій Софії, звершувалося богослужіння за уставом Великої церкви, тобто пісенне послідування. Про те, як звершувалося це богослужіння, можна судити на підставі найдавнішого новгородського Евхологія (Служебника) XIII століття, відомого як кодекс Софійський 518. У цьому Евхологіі, крім літургії, містяться чини вечірньої, утрені і «панахиди» (pannuchis) –одного з богослужінь добового кола за уставом Великої церкви. Як зазначає Ю.Рубан, який опублікував текст Софійського Евхологія 518, всі літургійні чини російських служебників XIII-XIV століть в основному відповідають літургійним текстам візантійських Евхологіїв періоду після іконоборства (VIII – X століття) [10].
Хоча до нас і не дійшло жодного російського служебника XI – XIII століть, завдяки консерватизму священнослужителів і переписувачів, ми маємо можливість бачити, як звершували богослужіння на Русі за часів князя Володимира. Перш ніж говорити про власне «панахиди», слід порушити питання про розвиток богослужіння Часів у Візантійській Церкві, звідки воно було перенесено і на Русь. Богослужіння Часів, що звершується сьогодні в Українській Православній Церкві за Єрусалимським уставом, логічно і хронологічно строго відповідає певному часу доби. Служби добового кола містяться в Часослові і розподілені на сім окремих служб: це полуношниця (служба в середині ночі), утреня (служба на світанку) з першим часом (який з’явився не раніше Х століття), час третій, шостий і дев’ятий, вечірня (вечірня служба при запалених світильниках) і повечір’я (служба після вечірньої трапези). Такий порядок служб був введений Феодором Студитом в Константинопольському монастирі Студіон, відновленому після іконоборчої кризи. Феодор не став відновлювати богослужіння стародавньої константинопольської обителі «Невсипущих» або «акімітів», але запозичив чин служб монастиря святого Сави поблизу Єрусалима, який в свою чергу, ще раніше прийняла деякі обряди церкви «Анастасіс» або Святого Гробу Господнього в Єрусалимі . Такий порядок монастирського богослужіння «є сьогодні єдиним, який звершується на всьому Сході, який дотримується Візантійського обряду, як в найменшому монастирі, так і в найголовнішому соборі», – зазначає М.Арранц [1]. В давнину ж такої одноманітності в порядку звершення служб не було. Поряд з іншими монастирськими уставами служб, що сильно відрізняються від нашого Часослова (устави «двадцяти чотирьох часів», акімітівта ін.) існував чин соборного богослужіння за уставом Святої Софії Константинопольської – Великої церкви. Цей чин богослужіння був заново відкритий для нас сучасним літургістом о. Мігелем Арранц [3].
Чин пісенного послідування у Візантії існував не у вигляді окремої книги, як палестинський Часослов, а як розділ всередині стародавнього візантійського Евхологія. З самого початку існування Церкви на Русі в ній звершувались прийняті в Константинополі літургії святителів Василія Великого та Іоана Золотоустого, а також Літургія Ранішосвячених Дарів в будні дні Великого посту. В древньоруських служебниках літургії розміщені саме в такому порядку, як вказано вище, що відображає константинопольську практику звершення літургії св. апостола Якова, хоча до кінця ХІХ ст. цю літургію на Русі не служили[4]. Древньоруські чини літургій відрізняються від сучасного чину наступним: для літургії могло використовуватись від однієї до п’яти просфор; приготування дарів звершував диякон; в склад літургії входили деякі молитви, що нині відсутні, а також деякі молитви були відсутні, наприклад на облачення, перед читанням Євангелія та ін.; деякі молитви літургії Василія Великого могли замінятись молитвами літургії апостола Якова; був відсутній тропар третього часу в анафорах Василія Великого та Іоана Золотоустого; в анафорі св. Василія були відсутні слова: «…перетворивши Духом Твоїм Святим»; був відмінним порядок Великого входу і діалогу ассеssusadaltare; був відмінний порядок переломлення Агнця і вливання теплоти (останнє першопочатково зовсім не вказувалось), причастя і закінчення літургії [9]. Сучасне літургічне життя пронизане номіналізмом. Ми звершуємо «всенічне бдіння» ввечері в суботу за 2– 2,5 години (а на деяких приходах і зранку в неділю!) і продовжуємо говорити, що це ця сама служба, яка звершувалась монахами в лаврі св. Сави Освяченого в ІХ ст. Читаємо декілька стихів псалма (чи один псалом) і називаємо це «кафізмою», чотири стихи псалма називаємо «полієлеєм» і т.п.
Зрозуміло, що в умовах міського життя (та й сільського також) сучасний прихід не може дозволити собі звершувати всенічне бдіння, чи просто довгі служби, в усі воскресні дні і передбачені уставом свята. На практиці вже склався неписаний «устав» скорочення служб, для зручностіприхожан. Та чи не краще було б нам, взявши за основу, наприклад, сучасний грецький устав, підготувати і видати свій устав приходського богослужіння? В такому уставі можна було б передбачити видалення інтерполяцій, що розривають і викривляють анафори свв. Іоана Золотоустого і Василія Великого, від яких відмовилась грецька Церква. В противагу акафістів можна було б відроджувати спів древніх повних кондаків в перекладах на сучасну мову, де зберігалась би поетична краса і багатство смислу. Свящ. Олександр Шмеман одного разу написав: «Ми на потребуємо якогось нового богослужіння, яке б було певним чином пристосоване до нашого сучасного світу. Що нам потрібно – то це відкриття заново істинного смислу і сили богослужіння, а це означає – його космологічної, еклезіологічної і есхатологічної суті. Це, звичайно, говорить про велику роботу, так звану «чистку». Це говорить про вчення і труд, про позбавлення мертвого грузу, який ми несемо з собою, дуже часто приймаючи його за саму суть наших «традицій» і «обрядів» [12]. В цьому ділі досвід Константинопольської Церкви, разом з іншими церквами, міг би допомогти нам в розчищенні «руїн» на шляху відродження нашого загальноцерковного літургічного передання.
Священик Петро БОЙКО
1. Арранц М. Как молились Богу древние византийцы. Ленинградская духовная академия, 1979. – С. 20.
2. Брайчевський М. Літопис Аскольда / М. Брайчевський. – Київ, 2001. – C. 65 – 66.
3. Диссертация «Богослужение Часов по спискам древнего Византийского Евхологиона» былазащищена в Ленинградской духовной академии 27 октября 1975 года. Соискатель получил степень магістра богословия, что в русской системе богословського образования соответствует западной степени доктора, или даже несколько превосходит ее. Эта диссертация положена в основу указанной выше книги професора о. М. Арранца.
4. Желтов М. С., Правдолюбов С., прот. Богослужение Русской Церкви, X – XX вв. (Статья для «Православной энциклопедии») http://ezh.sedmitza.ru/index.html?did=649.
5. Житія святих. (Вибрані), українською мовою, викладені за повчанням Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського Том 5. Вересень-жовтень. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2008. – С. 439 – 440.
6. Карташов А. В. Очерки по истории Русской Православной Церкви. – Т. I. – СПб., 2004. – С. 86.
7. Летописныйсборник, именуемый Патриаршою или Никоновскою летописью // ПСРЛ. – 1862. – Т.9. – С. 9.
8. Літопис Руський. За Іпатським списком [Пер. Л. Махновець]. – Київ, 1990. – C. 12.
9. Пентковский А. Иерусалимский типикон в Константинополе в Палеологовский период // ЖМП. – 2003. – N 5. – С. 77 – 87. http://www.sedmitza.ru/index.html?did=6534.
10. Рубан Ю. Как молились в святой Софии Новгородской? Литургия и Панихида XIII столетия. – СПб., 2002. – С. 7.
11. Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки соціально-политической истории / П. П. Толочко. – К., 1987. – С. 14, 22.
12. Шмеман А., прот. Богослужение в секулярный век. http://www.kiev-orthodox.org/site/church life/1106/.
13. Шумило С. Князь Оскольд и християнизацияРуси / С. Шумило. – К., 2010. – C. 45.
Priest Peter Boyko
“Askold” baptism of Kyivan Rus-Ukraine
and its liturgical tradition
The article investigates the history of the baptism of Kievan Rus by Prince Askold, particularly it
emphasises the campaign of the Prince in Constantinople and its consequences, the Byzantine liturgical
tradition, which became the basis for the first Rus services, is considered and a comparative description
of the ancient Rus ranks of liturgies with modern Ukrainian ranks is provided.
Keywords: baptism of Kievan Rus, Askold, campaign, Christianity, worship, liturgy.