Сучасність ставить досить високі вимоги перед церковною наукою в усіх її аспектах. Ґрунтовне та чітке визначення термінів церковного вжитку є, без сумніву, одним із пріоритетних завдань сучасного богослів’я. Поряд із тим, що на даному етапі розвитку вітчизняної богословської термінології акцент і головна увага цілком справедливо робляться насамперед на виробленні системи богословських термінів українською мовою, однак не треба пропускати повз увагу і терміни, які, фактично, мають усталені відповідники, однак тим не менше також потребують детального розбору і вивчення з метою правильного формулювання визначень.
Сучасність ставить досить високі вимоги перед церковною наукою в усіх її аспектах. Ґрунтовне та чітке визначення термінів церковного вжитку є, без сумніву, одним із пріоритетних завдань сучасного богослів’я. Поряд із тим, що на даному етапі розвитку вітчизняної богословської термінології акцент і головна увага цілком справедливо робляться насамперед на виробленні системи богословських термінів українською мовою, однак не треба пропускати повз увагу і терміни, які, фактично, мають усталені відповідники, однак тим не менше також потребують детального розбору і вивчення з метою правильного формулювання визначень. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що в церковній лексиці слово «проповідь», яке є часто вживаним, оскільки позначає один із найважливіших моментів пастирського служіння, давно отримало своє визначення. У найбільш поширеному академічному значенні проповідь являє собою «благу вістку про спасіння, виражену в живому слові перед народом» [6, c. 146].
Такого визначення дотримується автор відомого посібника з гомілетики професор Київської Духовної Академії Василь Федорович Півницький. Та ряд дослідників висловлюють думки, що не зовсім приймають його позицію. Мається на увазі, що запропоноване визначення не зовсім точно відображає весь спектр тематики і практичного звершення церковної проповіді. Щоб з’ясувати позитивні моменти і недоліки сучасних тлумачень поняття «проповідь», доречно буде звернутися за допомогою до науки, котра, фактично, своїм головним завданням має встановлення відповідності форми та змісту термінів — до етимології. Крім того, враховуючи вплив історичних обставин на розуміння змісту того чи іншого терміну, доречним буде при цьому також дотримуватися історичного підходу. Не секрет, що певна історична епоха накладає певний відбиток на семантику термінів (прикладів чого особливо багато у спеціалізованій технічній термінології), тому при визначенні терміну «проповідь», що розглядається, слід звертати увагу і на особливості тлумачення поняття в конкретний історичний час. Спонукає до роботи по з’ясуванню правильного тлумачення проповіді визначення, яке наводиться, як це не парадоксально, в «Атеїстичному словнику» (1986): «Проповідь — пропаганда релігійної ідеології у формі публічної промови, що повідомляє головні положення віровчення та спонукає до відповідної поведінки. Найбільшого свого розвитку досягає у світових релігіях. У середньовічному православ’ї та католицтві з’являються види проповіді: панегірик, політична, лімнологічна… Протестантизм надає проповіді ваги найбільш обговорюваного предмету, важливішого від богослужіння. В умовах сучасної кризи релігії значна увага в проповіді присвячена соціально-етичним проблемам та апологетиці» [9, c. 322].
Сучасні видання, зокрема «Новий тлумачний словник української мови» (2008 р.) не подають єдиного розуміння проповіді. Натомість наводяться визначення, котрі представляють смислове використання терміну із церковної лексики в мовних ситуаціях, котрі не стосуються церковного життя людини. Згадане видання наводить такі тлумачення терміна: 1) промова релігійноповчального змісту, яка виголошується у церкві під час відправи; 2) церковний літературно-ораторський жанр урочистого або повчального характеру; 3) проповідування (як дія); 4) публічний виступ на яку-небудь тему, промова [12, c. 42]. Як бачимо, світське видання не враховує богословського аспекту цього поняття і це, в принципі, не дивно, оскільки світська наука далеко не завжди тяжіє до богословського осмислення термінів. Більше того, подаючи тлумачення дієслова, похідного від «проповідь» — «проповідувати», тлумачний словник наводить не тільки значення «виголошувати проповідь», але й такі пояснення, котрі хоч рідко, та все-таки зустрічаються в художній літературі або в розмовному спілкуванні: «проповідувати — поширювати, пропагувати яке-небудь вчення, ідеї та ін.; поширювати чутки, розповідати про що-небудь». Поряд із існуванням таких варіантів тлумачення терміну маємо повне право стверджувати, що первинний зміст поняття «проповідь» нерозривно пов’язаний із його сприйманням в контексті церковного вжитку. Відмінності від церковного визначення проповіді пов’язані із величезним значенням і впливом релігійності людини на всі сфери її життя.
Одним із аргументів на користь вищенаведеного тлумачення є для нас той факт, що в слов’янській мові слово «проповідь» первинно стосувалося винятково лише релігійної сфери життя людини. А тому і лінгвістичний аналіз проводиться переважно на основі біблійних текстів. Незважаючи на те, що «Етимологічний словник російської мови» Макса Фасмера, встановлює латинське слово «predicare», що означає «сповіщати» [16], відправною точкою дослідження походження терміну «проповідь», не можемо з цим погодитися, оскільки хибність запропонованої позиції є очевидною. В сучасних європейських мовах термін «проповідь» передається за допомогою похідних від латинського sermo (слово): французькою — sermo, італійською — sermone, іспанською — sermon, португальською — sermão. Разом з тим існують і варіанти, які можна виводити від згаданого «predicare»: румунською — predică (хоч разом з тим існує і слов’янізоване propovăduire), німецькою — Predigt, англійською один із варіантів — preech. Слов’янські мови виявляють разючу подібність: українською — проповідь, російською — проповедь, білоруською — пропаведзь, болгарською — проповед, сербською — propoved, хорватською — propovijed. Більш точним є виводити походження терміну «проповідь» від грецького слова προανακηρυσσειν — «проголошувати», «провіщати». Тобто українське слово є калькою цього грецького терміну, беручи до уваги вплив грецької мови на формування понятійного апарату церковнослов’янської. У давніх пам’ятках старослов’янської писемності слово «проповідати» реалізується у трьох відомих значеннях: «проповідувати», «передвіщати» і «ходатайствувати» [10, c. 306].
Очевидним фактом є походження терміну «проповідь» від того ж кореня, що й термін «відання» (знання). Слів із цим коренем досить багато в церковнослов’янській, а разом і в українській мові. Так, наприклад: заповідь, совість, свідомість, сповідь, відання, віщий та ін.. Як можемо спостерігати, наведені терміни в першу чергу стосуються внутрішнього духовного життя людини, що ще раз додатково відсилає нас у справі з’ясування змісту поняття саме до релігійної тематики. Корінь «вѣд» має зв’язок із санскритськими коренями «vid» и «ved». В санскриті та інших індоєвропейських мовах зустрічаються слова, що базуються на корені «vid» (знати): «vidvan» (санскрит) — той, хто володіє знанням, знавець; «videja» (зендське) — знання, наука; «vitan» (готське) — звертати увагу, але поряд із цими словами багато й таких, котрі походять від кореня «ved»: «vedmi» (санскрит) — знаю, «veda» (санскрит) — знання, «ved» (перське) — той, хто знає, учений та багато інших. Як уже зауважувалося, слово «проповідь» спочатку входило в склад тієї частини мови, котра стосувалася власне релігійної сфери життя людини. Тим не менше, далі термін «проповідь» був запозичений до вжитку і в інших сферах діяльності. Порівнюючи біблійні тексти грецькою та українською мовами бачимо, що слово «проповідь» та йому однокореневі слова в українському варіанті у грецькому тексті Писання позначають певною мірою відмінні за формою та змістом поняття [2, c. 23].
Таким чином зміст слів «проповідь», «проповідувати», «проповідати», змінюється залежно від контексту. Без врахування зв’язку з суміжним текстом, точне визначення терміну, що розглядається, дати неможливо. Слово «проповідь» зустрічається частіше в Новому Завіті (переважно в Книзі Діянь апостолів та в апостольських посланнях), аніж в Писанні Старого Завіту, але й у окремих псалмах знаходимо слова, що дають нам змогу сформувати якомога повнішу картину у визначенні терміну «проповідь». Розглянемо перелік слів із грецького перекладу Біблії, які в українській мові передаються терміном «проповідь», а також похідними від нього термінами. Найчастіше зустрічаються грецькі дієслова схожого значення ανακηρυσσειν, αγγελλω, λεγω. В Новому Завіті κηρυγμα — не просто виклад істин віри, але один із аспектів сотеріологічного процесу — справи спасіння, що звершується через посланців Слова. В їх особі діє Дух Христа, підводячи людину до тайни спасіння та вибору шляху. Звичайне слово не може породити віру, але проповідь (κηρυγμα) володіє особливою, Богом даною силою, котра здатна преобразити душу. На цій божественній силі саме й утверджується авторитет проповідника, котрий за неодноразовим висловом Святійшого Патріарха є «співробітником Бога на ниві Божій». Апостольській проповіді, якою ми її знаходимо в Діяннях та Посланнях апостолів, властива виразна стислість. Вона сконцентрована довкола головної ідеї християнського благовістя — смерті й воскресіння Господа, які дарують людині примирення з Богом, відкривають шлях до вічного блаженного життя (Діян. 8: 5, Діян. 9: 20, Діян. 15: 21, Діян. 28: 31, 1 Кор. 2: 4, 1 Кор. 15: 14).
Проповідь Церкви у будь-якій її формі — чи то харизматична проповідь про спасіння, чи євангельська розповідь, чи переказ життя когось із святих — завжди христоцентрична за своєю природою [5, c. 47]. В тісному зв’язку із даним словом знаходиться і досить поширене дієслово διδασκειν (навчати), котре можемо сприймати вираженням практичного призначення проповіді, а також μαρτυρειν (свідчити), яке передбачає сприймання проповіді як поширення знання про Бога, яке базується на особистому досвіді віри, досвіді Богопізнання. Часто зустрічаємо і в тексті Старого Завіту, і Нового похідні від дієслова αγγέλλω — сповіщати, повідомляти з різними префіксами. Це такі дієслова: αναγγέλλω — сповіщати, оголошувати (Іс. 48: 20, Діян. 20: 20); καταγγέλλω — переказувати (Діян. 4: 2, Діян. 15: 36, 1 Кор. 9: 14); απαγγέλλω — повідомити, донести, свідчити, розповідати, (Пс. 18: 2, Діян. 26: 20); ευαγγέλλω — звіщати радісну вістку, благовістити (Діян. 8: 25, Діян. 14: 21). Ще одна група грецьких слів зустрічаються в писанні обох Завітів. Це споріднені дієслова λαλέω — розмовляти, (навіть і в просторічному варіанті «теревенити»), вимовляти (Діян. 8: 25, 1 Кор. 2: 6) і λέγω — говорити, сповіщати, розповідати, (Пс. 39: 6); а також διαλέγομαι — бесідувати, обговорювати (Діян. 19: 9). Словосполучення τον λόγον του Κυρίου, що в перекладі з грецької означає буквально «слово Господнє», українською та російською мовами іноді перекладається як «проповідь про Господа Ісуса (Діян. 19: 10). Рідко, але ж зустрічається дієслово παρρησιάζομαι — говорити всенародно, говорить прямодушно, котре походить від іменника παρρησία — відверта промова, прямота, дерзновення, сміливість (Діян. 9: 27, Діян. 19: 8). Дієслово διαμαρτυρέω — засвідчити або дати покази свідка зустрічається лише раз в грецькому тексті Діянь апостольських (Діян. 20: 24), зрештою, як і такі слова: διηγέομαι — розповідати, описувати, (Пс. 18: 2) та καλέω — кликати, призивати, скликати (Іс. 61: 2).
Вищенаведений лінгвістичний матеріал дає змогу робити висновок про головні аспекти, які повинно включати в себе християнське розуміння проповіді як такої. Поряд із увагою до внутрішнього смислу християнської проповіді, богослів’я також вказує на єдність або, точніше, відповідність сповіщуваного і форми, у якій розкривається вчення. Це справді важливо з’ясувати в контексті історичного підходу до тлумачення терміну, оскільки конкретна історична епоха певним чином коригує тлумачення понять. Протестантський богослов Фрідріх Шлейермахер визначив проповідь як «акт художнього словесного представлення або відтворення змісту особистого світогляду проповідника перед слухачами, що дотримуються такої ж світоглядної позиції». Частково таке визначення можемо застосовувати до проповіді, яка звершується перед знайомою для проповідника аудиторією, але навряд чи можна так само визначати проповідь місіонера перед людьми, що можуть не лише не розуміти чи не сприймати сказане, але й відверто вороже ставитися до того, що сповіщається у проповіді. У першому випадку вирішальне значення має авторитет проповідника, оскільки ті, що його слухають, володіють подібними знаннями, хоч меншою мірою. Таким чином проповідь набуває форми повчання, настанови. Давнє призначення проповіді — пояснення Священного Писання — відображене в грецькому терміні ομιλία, котрий означає «бесіда, вчення». Від цього слова, власне походить назва самого богословського предмету — гомілетики. Українською мовою кажемо гомілія і навіть допускаємо у такій запозиченій формі вживання терміну в церковній лексиці, позначаючи ним один із видів проповіді за формою. Гомілія або пояснювальна бесіда є найдавнішим видом церковної проповіді [1, c. 12]. Вона, власне і є бесідуванням. В невеликих ранньохристиянських общинах при зібранні вірних говорив не завжди хтось один, аз умови мовчазної уваги усіх, а багато хто вступали в розмову з наставником і розпорядником бесіди, просячи в нього настанови та пояснення, висловлюючи своє здивування, пропонуючи доповнення до того, що сказав інший.
В наш час проповідник виступає з промовою перед народом, котрий мовчки його слухає, як і будь-якого іншого оратора: не перебиваючи і не вступаючи в полеміку із ним. Зараз проповідь не є бесідою у власному сенсі, а монологічною промовою до народу і перед народом. Практичне звершення проповіді пастирем вимагає від нього суттєвої підготовки. І в цьому відношенні представники богословських кіл різняться у своїх поглядах, аж до діаметрально протилежних. Зрозуміло, що церковний оратор повинен володіти певними навиками, як вести публічний виступ, тобто розвивати в собі відчуття мови як взаємного спілкування, в якому думки, слова, манери постійно пристосовуються до потреб слухачів, що означає добір форми, яка була б найефективнішим способом розкриття змісту. Проповідь — це завжди звернення до народу. З огляду на це вона лягає законам, які є обов’язковими для будь-якого ораторського твору, але на відміну від світської риторики, проповідь не обмежується цими правилами та законами в силу особливості свого предмету — благовістя про спасіння. В мистецтві проповіді, як і в інших видах ораторства, виявляються три важливі елементи — своєрідні вимоги до публічного виступу, які сформулювала ще антична риторика: повчальний «docere» (вчити), художній «delectare» (подобатися) і моральний або вольовий «movere» (рухати, спонукати). На ці характеристики — навчати, подобатися і спонукати — до речі, звертає увагу відомий богослов, теоретик проповідництва професор КДА Василь Півницький [6, c. 33]. Але в проповіді художній елемент аж ніяк не є визначальним. Повчальний — важливіший, та і його самого недостатньо для повноти розуміння проповіді. Найголовніша властивість проповіді у тому, що вона є живим і дієвим словом. Основний обов’язок проповідника — передати іншим те, що він вважає потрібним та корисним, щоб сприйняті ним самим погляди і життєві вподобання, які він отримав із джерела церковного вчення, увійшли в життя інших людей та були реалізовані в практичній діяльності. Для цього проповідник, як и будь-який оратор, повинен бути сповненим щирого натхнення із глибини серця і цим своїм натхненням запалювати вогонь ревності по Бозі у своїх слухачів.
Пам’ятаючи слова Апостола, розуміємо, що добрим проповідником не може бути людина з тепло-холодною душею, людина, що не здатна глибоко відчувати й переживати. Це проповідницьке натхнення повинно бути справжнім, а не штучним, вимушеним, бо ж фальш завжди відчувається слухачами і спричиняє лише небажану протилежну дію на слухачів. Розмежовуючи сфери діяльності наук, можемо стверджувати, що риторика (як наука про ораторське мистецтво) вчить тому, як слід складати промову, як поводитися проповіднику під час мовлення, а гомілетика (як власне богословський предмет) викладає те, що проповідник повинен нести народу. У першому випадку головною є форма, в другому — зміст промови. Пальма першості у виклад гомілетичних правил належить блаженному Августину в його творі, відомому під назвою «Християнська наука» (V ст.). Надалі, в міру історичного розвитку науки про церковну проповідь, вона постійно збагачувалася новими працями цієї тематики. Найцікавішими для сучасної гомілетики є три сформовані напрями в теорії церковної проповіді. Перший напрямок — риторичний. Його представники бачать завдання гомілетики в розкритті вчення про риторичну природу церковної проповіді, яка, на їх думку, є всього лиш окремим видом ораторської творчості. Головна відмінність проповіді від інших різновидів світського красномовства полягає в її якостях і властивостях. Представники цього напряму вважають «риторство пастирське» істотною ознакою церковної проповіді, а особисту працю та здібності проповідника — вирішальним чинником у його діяльності. Красномовним прикладом такого підходу до розуміння сутності проповіді є твір «Наука альбо спосіб зложення казання» (1669 р.) архімандрита Іоаникія Голятовського. Протилежної позиції в цьому питанні дотримувався не менш відомий професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії Микола Барсов. Виходячи з того, що проповідь є частиною богослужіння, сутність проповіді він розуміє, головним чином, у благодаті Божій, що надається пастиреві при його висвяченні. Тож кожний проповідницький виступ проф. Барсов вважає голосом діючої в пастирі благодаті. Проте, на думку професора, це не перешкоджає розкриттю природних сил і таланту проповідника, що не виключає користі від наукової освіти загалом й ораторської зокрема. Представником третього напряму вітчизняної гомілетики став професор Київської Духовної Академії Яків Амфітеатров. Він вважав особистість пастиря, його моральні риси, духовну досконалість головними умовами успішної проповідницької діяльності. Відповідно до цього він ставив перед гомілетикою такі завдання: «виховати проповідників, здатних перетворити людину за духом і високими вимогами віри християнської, зробити людей Богоподібними» [5, c. 68].
Поставлене завдання автор розуміє як недосяжний для проповідницької науки ідеал, бо, як сам він пише, «ніяка наука, ні школа земна не може здійснити його..; створити проповідників за цим зразком не сила науки, а сила Божа». Відповідно до поглядів проф. Амфітеатрова, гомілетична наука повинна переслідувати передусім виховну мету щодо пастиря-проповідника. Цей напрям одержав подальший розвиток у працях вищезгаданого професора Київської Духовної Академії Василя Півницького. Цей учений бачить суть проповіді «у звіщенні євангельського вчення про наше спасіння живою мовою перед народом». Самій церковній проповіді належить вирізнятися двома головними ознаками: церковно-біблійним духом і популярністю. Викладені ідеї знайшли вираження у праці професора Московської Духовної Академії протоієрея Олександра Вєтєлєва. У своїй «Гомілетиці» (курсі академічних лекцій) автор розглядає церковне проповідництво в нерозривному зв’язку трьох складових: проповідника, проповіді й пастви. У цьому дослідженні велику увагу приділено особистісним рисам пастиря-проповідника, його духовному настрою. Докладно висвітлено процес роботи над проповіддю, питання її органічного формування. На думку автора, зараз більш важливо «не стільки поглиблювати теорію проповідництва науковими дослідженнями, скільки озброювати молодих проповідників елементарними необхідними знаннями для цього проповідництва» [3, c. 29].
Хоча й належний стан теоретичної бази проповіді теж має велике значення. Врештірешт розуміємо, що оптимальний підхід до сприймання проповіді лежить в сфері перекриття вищезгаданих положень. Тобто і вчення про зовнішню, формальну сторону проповіді, викладене представниками риторичного напряму, і вчення про особистісні риси та внутрішні мотиви діяльності проповідника, запропоноване проф. Амфітеатровим та його послідовниками, і вчення проф. Барсова про благодатну допомогу в проповідницьких трудах розкривають один із аспектів церковного визначення і звершення проповіді. Кожен християнин володіє особистим досвідом життя в Богові, внутрішнім переживанням Богоспілкування, відчуттям віри. Цей особистий досвід не є чимось непорушним, він завжди збагачується завдяки тому, що людина докладає зусиль, щоб жити, виконуючи заповіді Господні. Про суть духовного зростання людини говорить святий апостол Павло в посланні до коринф’ян: «Якщо зовнішній чоловік наш і тліє, то внутрішній день у день оновлюється» (2 Кор. 4: 16). Кожен справжній християнин, а тим паче пастир-проповідник, повинен прагнути бути за словами Господа нашого Ісуса Христа «світлом для світу» (Мф. 5: 14), а чи просвітить когось іншого той, хто сам ще не відкрив світла для себе? Вдосконалення, як процес, передбачає різний духовний стан проповідника на різних етапах його сходження до Бога. Цей стан життя в Христі має прямий стосунок до справи проповідництва, до сили й дієвості пастирської проповіді. А тому вісник богоодкровенної істини повинен чітко усвідомлювати і розуміти суть предмету, з яким має справу, тобто проповіді.
Архімандрит Лаврентій (Живчик )
1. Аверкий (Таушев), архиеп. Руководство по гомилетике. – М., 2001. – 143 с.
2. Алексеев А. А., Захарова Д. И. Новый Завет на греческом и русском языках. – М.: Российское библейское общество, 2002. – 799 с.
3. Амфітеатров Я. К. Читання про церковну словесність або ж Гомілетика. – К., 1846.
4. Ветелев А., иерей. Гомилетика. Курс академических лекций по теории и практике церковно-православного проповедничества. – М., 1949. 314 с.
5. История первобытной христианской проповеди (до IV века) / Барсов Н., э. о. проф. С.-Петерб. духов. акад. по каф. гомилетики. / Репр. изд. – С.-Пб.: Тип. С. Добродеева, 1885. – 413 с.
6. Півницький В. Ф. Церковне красномовство і його основні закони. – К. 1908.
7. Сагач Г. Золотослів: навч. посібник. – К.: Райдуга, 1993. – 378 с.
Словники:
8. Dicţionar rus-român, român-rus. – Chişinău: Tipografia centrală, 2004. – 760 p.
9. Абдусамедов А. И., Алейник Р. М., Алиева Б. А., под ред. Новикова М. П. Атеистический словарь. – М.: Политиздат, 1985. – 512 с.
10. Англо-русский словарь / Под. ред. Ахмановой О. С. – М.: Советская энциклопедия, 1970. – 606 с.
11. Дьяченко Г. Полный церковно-славянский словарь. – М.: Отчий дом, 2005. – 1120 с.
12. Новий тлумачний словник української мови: у трьох томах / Укладачі: Яременко В., Сліпушко О. – К.: Аконіт, 2008. – Т. 3. – 862 с.
13. Ожегов С. И. Словарь русского языка. – М.: Государственное издательство иностранных и национальныхсловарей, 1953. – 848 с. Вейсман А. Д. Греческо-русский словарь. – М., 2006. – 1370 с.
14. Ринекер Ф., Майер Г. Библейская энциклопедия Брокгауза. / перев. под. ред. Цорна В. А. – Кременчуг, 1999. – 1088 с.
15. Словник: португальсько-російський. Російсько-португальський: Посіб. Для загальноосвіт. та вищ. навч. закл. / уклад. О. В. Дмитрієв, Г. В. Степенко. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 640 с.
16. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – http://vasmer.narod.ru/p547.htm