Одержавлення Православної Церкви, включення її до структури державної системи в статусі Відомства Православного Віросповідання ставило Церкву в пільгові умови і спрощувало вирішення нею проблем існування в державі, але водночас робило неможливим проведення самостійного курсу: навіть внутрішньоцерковні питання доводилось узгоджувати.
Одержавлення Православної Церкви, включення її до структури державної системи в статусі Відомства Православного Віросповідання ставило Церкву в пільгові умови і спрощувало вирішення нею проблем існування в державі, але водночас робило неможливим проведення самостійного курсу: навіть внутрішньоцерковні питання доводилось узгоджувати. Після того, погодившись на проголошення в Російській імперії «панівною і первенствующою», Православна Церква тим самим фактично погоджувалася і на ті методи та засоби, якими це становище утверджуватиметься. Цілком справедливо щодо цієї ситуації висловився Савва архієпископ Тверський (1896 р.): «Історію Російської Церкви за ХVI ст. доводиться писати по митрополитах, за ХVII ст. – по патріархах, за ХVIIІ ст. – по царях, а за ХІХ ст. історія ведеться по обер-прокурорах…». Обер-прокурор управляв Церквою як своїм департаментом, а до Святійшого Синоду він ставився як до ради при ньому. Його влада над Церквою була без порівняння вища і сильніша від влади митрополитів, якщо обер-прокурор не погоджувався з постановою Синоду, то його протокол знищувався і писався новий. Здавалось, що в кращі умови була поставлена Церква, коли був проголошений російський лозунг – «православіє, самодержавіє і народність» (при Миколі І). Однак, без огляду на цей лозунг, церковне життя підпадало все більшому поневоленню з боку держави, і цей напрямок життя останньої підкреслювався і в зовнішніх символах урядових чинностей. Такі характеристики стану Церкви в царській Росії від часів Петра І в устах навіть вищих церковних ієрархів, не кажучи вже про світських богословів, дають тверду підставу для висновку, що симфонія між Церквою та імператорською машиною була цілком порушена. Участю русифікації духовного стану через духовні школи в Україні не обмежувалася політична роль Відомства Православного Віросповідання на українських землях.
До цієї ж ролі імператорським урядом було покликано і духовенство в його пастирському служінні посеред українського народу. Очевидно, що мовними питаннями не обмежувалось служіння духовенства державній політиці, метою якого була русифікація його самого і його української пастви. «Русифікація» містила в собі ту ідеологію російського патріотизму, яка базувалась на засадах «православія, самодержавія і народности», – ідейна тріада, проголошена міністром Уваровим при імператорі Миколі І. В цій ідеології мала виховуватись молодь у духовних школах, при чому під «народностю» розумілась національність не та, в якій хто народився, а російська чи московська, за давнішою термінологією. Цю ідеологію мало прищіплювати духовенство українському народу. Особливо це завдання було покладене на духовенство, коли воно притягнуте було до справи початкової народної освіти й виховання дітей в церковно-парафіяльних школах. Духовенство Київської митрополії в ХІХ ст. стало дієвим органом політичної освіти населення. Інформація, що стосувалася державних подій та осіб була надзвичайно широко представлена у богослужбовій та проповідницькій діяльності священнослужителів. У той час саме вона замінювала собою малодоступні для широкого загалу засоби масової інформації.
Для прищеплення прихожанам вірнопідданських почуттів та виховання в них загальноросійського патріотизму царські та синодальні укази давали в руки кожного священника чималий арсенал засобів впливу. Насамперед у єпархії не відбулося жодного богослужіння без згадки про імператора та його родину, оскільки саме їхні імена щоразу виголошувалися у єктенії. Крім того, в літургійну практику була запроваджена велика кількість так званих «царських служб» на честь кожної значної події у родині Романових. Ними були дні вступу на престол імператора, дати народження і тезоіменитства всіх членів його сім’ї, обручення і вінчання монаршої пари, а також дні врятування імператора від руки убивці чи в залізничній катастрофі. Кожен візит імператора або членів його родини до єпархії завжди супроводжувався великою кількістю церковних заходів. Священники змушені були підлаштовуватись під високопоставлених гостей і не виносити, як це робили зазвичай при зустрічі, ікон та не виголошувати проповідей, якщо монарх не бажав цього. Право на проповідь при візитах імператорів мали лише архієреї. Умовою для цього було те, що текст проповіді буде коротким і переглянутий попередньо самим монархом або кимось з вищепоставлених чинів. Причиною цьому стало те, що після того, як один зі священнослужителів єпархії зупинив у своєму селі царський кортеж з іконою в руках і змусив монарха прямо серед дороги вислухати його проповідь.1
Для того щоб уникнути подібних ситуацій єпархіальна влада вдавалася до різних запобіжних заходів. У дні візиту високопоставлених осіб біля церков, котрі знаходилися біля доріг, по яких мали їхати високі гості, були зобов’язані чергувати благочинні єпархії. До тих храмів, де не вистачало духовенства, відряджали найблагонадійніших священників у гідному та чистому одязі.2 Великий державний вплив на богослужбову практику духовенства Київської митрополії стало втручання в звичайний хід богослужінь. Так, наприклад, якщо значуще монарше свято випадало на дні суворого посту, то святкування переносили на інший час і ні в якому разі не упускали. Таких нюансів існувала велика кількість і священники не раз опинялися в скрутній ситуації, тому що в богослужбових книгах про них, ясна річ, не згадувалось, тим самим вони ставили в незручну ситуацію і вищу духовну ієрархію. Наприклад, просив пояснення яку літургію служити священник міста Медвина Канівського повіту, якщо день вступу на престол випадає на перший тиждень Великого посту.3
Консисторія дала відповідь, що з першого тижня святкування слід перенести на недільний день, а в будні дні служити літургію Іоана Златоустого, яка у Великий піст згідно уставу служиться лише в неділі та великі церковні свята. Священники і надалі служили по-різному, оскільки подібні питання піднімалися ще не раз і, як правило, вирішувались завжди на користь святкування імператорської родини. Це вносило корективи до церковного уставу на догоду політичним амбіціям, що в свою чергу приводило до плутанини в богослужіннях і в деяких випадках до недбалих богослужінь. У дні святкувань монаршої родини богослужіння починалися молебнями за імператора, хоча звичайно молебні служаться по завершені літургії. Крім звичайних молінь іноді відбувалися такі молебні, котрі більше не повторювалися. Так, наприклад, у травні 1808 року у храмах цілий день били дзвони за видужання від віспи князя Михайла Павловича. В «скорбні» дні священники в деяких парафіях спонукали селян укладати угоди, згідно з яких миряни зобов’язувалися не вживати лайливих слів або спиртних напоїв, прикладом цього є жалобний пам’ятний день смерті Олександра ІІ.4
Згідно царських указів священники єпархії відправляли панахиди по найвірнішим літописцям імперії та її поетам. На святкуванні століття з дня народження Миколи Карамзяна у храмі Київського університету богослужіння здійснював митрополит, два архімандрити та чотири протоієреї.5 Не менш урочисто святкувалися й інші подібні ювілеї – сторіччя дня народження Олександра Пушкіна, дні пам’яті Івана Федорова та ін. При митрополиті Рафаїлі (Заборовському) за нездійснення молебені священників заковували в кайдани, позбавляючи сану, засилаючи до Сибіру.6 Вже в XІХ ст. за таке карали штрафом у випадку доносу. Важливим кроком для зменшення урочистих днів стало їх обмеження, шляхом перенесення на найближчі недільні дні Олександром ІІ у 1862 році.7 Особливою увагою оточувалися монарші ювілеї. В ці дні священники з амвонів виголошували особливі промови, у яких патетично закликали не лише «явно не противитися державній волі», але й «не висловлювати необережних суджень про дії влади чи довільно не тлумачити її наміри». Наголошувалося і на тому, що «життя царя є святиня, котра має оберігатися ціною всякої жертви, ціною життя всіх і кожного».8 На їх честь миряни зводили храми, прикрашали ікони, здійснювали чималі пожертви на будівництво чи ремонт храмів тощо. Серед священників митрополії йшов процес формування прошарку свідомих адептів Російської імперії. Такі духівники зі щирим завзяттям святкували монарші ювілеї і подібні їм свята. Саме вони виступали в єпархіальних часописах з осудом тих явищ, котрі ображають гідність імператора. Гнівно картали деякі священнослужителі навіть розміщення зображень імператора на сірникових коробках, оскільки це, на їхню думку, не узгоджувалося із законом про повагу до портрету монарха.9
Політичні події знайшли своє відображення і на тогочасних іконах, котрі пропонувалися духівникам митрополії для прикрашання парафіяльних храмів. В 1861 р. у Києві М. Калістратовим була створена ікона, присвячена скасуванню кріпацтва. На ній був зображений Христос, що тримав скіпетр, «Євангеліє» та благословляв. Під «Євангелієм» на іконі білими літерами було викарбовано дату визначної державної події «19 лютого 1861 р.».10 Також у Києві створили і подібну ікону на честь річниці невдалого замаху на імператора, яка урочисто святкувалася 4 квітня 1867 р. На ній було зображено імператора з родиною, а над ними – образ Божої Матері.11 Найвидатнішим твором цього напряму була ікона «Тисячоліття Росії», на придбання якої радили підписуватися священникам єпархії. У її символіку оригінальними засобами були закладені дати двох світських подій – скасування кріпацтва і вступу на престол династії Романових. Для ширшої популяризації цього твору іконографії було випущено навіть окремий рекламний проспект, чого не удостоювалася ще жодна ікона.
Придбання священниками таких ікон мало слугувати виробленню у мирян особливого ставлення до особи імператора. Набагато меншою мірою, ніж на іконописі, позначилася державна політика на стародавніх київських наспівах у богослужінні. На початку ХІХ століття було заборонено традицію виконувати посеред храму піснеспіви «Світе тихий», «Приідіте, поклонімося», котра побутувала в єпархіальному богослужінні.12 Синодальний указ 1815 р. вводив одноманітний церковний спів на літургіях, який був складений директором придворного хору. А для уникнення непослуху було заборонено здійснювати спів по рукописах – піснеспіви мали бути надрукованими і складатися або із власних творів директора придворного хору Г. Бортнянського, або інших відомих авторів зі згоди директора.13 За умов одержавлення церкви священники на богослужіннях вшановували не лише імператорів, але й видатних діячів, наприклад, у 1865 р. відбувалося свято на честь М.В.Ломоносова, котре проходило за сценарієм «царських днів»: спочатку читали вірші та один на честь імператора, а потім – на честь ученого.14 У кожній парафії збирали кошти на спорудження пам’ятника М.Ломоносову в далекому Архангельську.15 Оскільки таких «світських» богослужінь ставало все більше, то у 1883 р. було видано синодальне розпорядження, у котрому наказувалося священниками «утримуватися від улесливих слів» щодо суспільних діячів.
Цей наказ був викликаний тим, що чимало духівників у своїх політизованих проповідях «не завжди з потрібною ретельністю підбирають матеріал і при цьому іноді ведуть себе недостойно».16 Симптоматично, що вже навіть Синод почав турбуватися про регламентацію процесу перетворення священників у політичних агітаторів. Успіх російської армії також знайшов своє відображення у житті церкви. Особливо в цьому плані відзначилась в богослужіннях російсько-французька війна. Урочисті молебні, цілоденні звуки дзвонів супроводжували успіхи російської армії протягом завершення конфлікту. Укази про здійснення таких молебнів не тільки розсилались по парафіях, але й поліцейським приставам для їх «кращого» виконання.17 З цією ж метою священникам заборонялось вживати неточності при тлумаченні подій військового та політичного характеру.18 Щороку в день Різдва, одного з найбільших християнських свят, проводилися молебні з приводу взяття росіянами Парижу. Такі поєднання були різними, здебільшого вони залежали від політичних обставин, прикладом цього є вилучення текстів молебнів з подальшим надсиланням їх до столиці у 1870 році і вже через 10 років згідно розпорядженням облпрокурора К. Побіденосцева їх було повернуто для обов’язкового застосування.19
Такі церковні молебні були свого роду засобами для інформації, коли Російська імперія воювала з Туреччиною. Починаючи з молебні про переправу російських військ через Дунай, закінчуючи взяттям навіть незначного населеного пункту.20 Саме це послужило тим, що миряни дізнавалися і про хід подій у інших війнах, що велися Російською імперією. Особливо такі молебні сумлінно відвідували солдатські матері, молячись за своїх синів, хоча таке відвідування могло нанести болісний удар по материнському серці, адже саме на них священники зачитували списки загиблих солдатів Київської губернії. Знаходилися приводи для офіційних богослужінь і в той час, коли не відбувалося військових дій. Найвизначнішою подією у цьому відношенні стало скасування кріпацтва у 1861 р.
У Київській єпархії, що пережила «Київську козаччину», чимало священнослужителів розуміло згубність права власності на людину. А тому «молитовне свято 19 лютого» завжди займало особливе місце серед «державних богослужінь». Урочистим богослужінням відзначалася в кожній парафії подія укладання уставних грамот. На це свято, як правило, з’їздилися священники із сусідніх парафій. Після соборних богослужінь духівники запевняли у проповідях, що «любов наша до верховної влади набуває якнайширших розмірів <…> при огляді тих великих діянь, у яких вона себе виявила».21 А оскільки уставні грамоти згідно місцевих постанов звільняли спочатку лише жінок (чоловіки ще мали тимчасово відбувати повинності), то в церковному житті єпархії з’явилося ще й так зване «свято жіночої волі». У цей день жінкам дозволяли бити в дзвони, а після літургії вони влаштовували бенкет для мирян.22 Державне і далеко не завжди компетентне регулювання церковного життя єпархії, насадження засобів політичного виховання у річному колі богослужінь та церковній проповіді, монархічні мотиви в іконографії, намагання привести до єдиного шаблону будь-які територіальні чи національні прояви у церковній обрядовості спричинили чималу кількість штучних нашарувань у церковній практиці, що часом негативно відображалося на статусі духовенства і церкви в очах мирян. Політизація богослужіння була однією з причин відторгнення чималої кількості парафіян від православ’я, поширення раціоналістичних сект та атеїстичних ідей. В щорічних звітах оберпрокурора по Відомству Православного Віросповідання сектантство зображувалося як «роз’їдаюче явище не лише проти церковного, а й антиросійського спрямування». Регіоном концентрації прихильників штундизму, молоканства, менонітства, баптизму, мальованства та інших течій була і Київщина. Люди замість церковних проповідей з церковних амвонів чули різного роду агітаційні промови, в яких возвеличувалась самодержавність Російської імперії, її первенство, замість живого слова справжньої церковної проповіді. Великою перепоною тому був мовний бар’єр, який дозволяв богослужіння і проповідництво лише на російській мові. Люди масово ринулися в сектанство, яке в свою чергу, користуючись таким становищем в православній церкві активно насаджувало своє вчення.
Державно-церковна влада і сама деколи визнавала існування перебільшеної дози впливу держави на церковне життя. Це виявлялося в обмеженні числа «царських днів», регламентуванні проповідей на суспільно-політичні теми, відступах від загальноуніфікаційної лінії внаслідок протидії носіїв місцевих традицій тощо. Проте половинчастість цих рішень ще довго породжувала внутрішню суперечність у відносинах держави і церкви, котра проіснувала протягом всього ХІХ ст. Таким чином, державний вплив на церковне богослужіння у Київській митрополії негативно позначився на статусі духовенства. Численні проповіді на «царські дні» та ювілеї різноманітних світських осіб, влаштування церковних свят з приводу подій державного життя спонукали мирян до сприйняття храму, як своєрідного будинку урочистих подій. Постійне збільшення кількості цих свят давало підстави для звинувачення церкви і духовенства в корисних мотивах. Крім того, такі свята нерідко забирали в мирян необхідний час, що також викликало невдоволення. Водночас у вищих ешелонах влади обговорювалася можливість скорочення кількості власне церковних свят на догоду державним. Духівник, котрий з амвону за допомогою євангельських аргументів утверджував спочатку одне державне рішення, а через деякий час – протилежне, був приречений на відповідне сприйняття з боку мирян. Проте, світська влада мало враховувала подібні обставини, активно впливаючи на внутрішній зміст богослужіння, а також детально регламентуючи інші сторони діяльності православних духівників.
Р. Ф. ХОЛОДОВ
Література:
1)ЦДІ АК.– Ф. 127.– Оп. 379. – Спр. 120.– Арк. 1 – 2.
2)Там само.– Оп. 1023. – Спр. 48.– Арк. 5-6.
3)ЦДІ АК.– Ф. 127.– Оп. 659. – Спр. 216.– Арк. 2.
4)Известия и заметки // КЕВ .– 1881.– № 19.– С. 5 – 7.
5)Известия и заметки // КЕВ .– 1866.– № 24.– С. 759.
6)Киевская духовная консистория в XVIII в. // КЕВ . –1862.– № 14.– С. 479.
7)Рункевич С.Г. Русская церковь в ХІХ в… – С. 670.
8)Малышевский И. Речь по случаю сохранения жизни государя императора от покушения на нее, бывшего 4 апреля // КЕВ .– 1866.– № 9.– С. 286 – 287.
9)Из области общественных непорядков и безобразий // КЕВ . – 1882. – №18. – С. 345.
10)Известие для желающих сохранить в памяти великий день для русского народа // КЕВ . – 1861. – № 5. – С. 162 – 163.
11)Богослужение митрополита Арсения в Софиевском кафедральном соборе // КЕВ . – 1867. – № 8. – С. 258 – 260.
12)ІР НБУВ . – Ф. 301. – Оп. 1. – Спр. 662. – Арк. 119.
13)ЦДІ АК. – Ф. 127. – Оп. 1024. – Т. II. – Спр. 3447. – Арк. 7 – 12.
14)Праздник в честь и память М.В. Ломоносова // КЕВ . – 1865. – № 9. – С. 387 – 402.
15)ЦДІ АК. – Ф. 127.– Оп. 1024. – Т. ІІ . – Спр. 4643. – Арк. 2 – 4.
16) ІР НБУВ . – Ф. 301. – Оп. 1. – Спр. 690. – Арк. 506.
17)ЦДІ АК. – Ф. 127. – Оп. 1024. – Т. II. – Спр. 4047. – Арк. 5.
18)Там само. – Спр. 3775. – Арк. 6.
19)Там само. – Оп. 1044. – Спр. 156.– Арк. 1 – 2.
20)ДАК.– Ф. 3.– Оп. 1. – Спр. 60.– Арк. 12-14 зв.
21) Петрушевский И. Слово в день восшествия на всероссийский престол Благочестивейшего Государя Императора Александра ІІ // КЕВ .– 1863.– № 10.– С. 275.
22) Малицкий И. Праздник женской свободы // КЕВ . – 1862. – № 18. – С. 614-616.