Творча спадщина Шевченка – яскрава сторінка історії української мистецької культури. Вільнолюбні тенденції, що все відчутніше виявлялися в літературі й мистецтві України XVIII – початку XIX ст., постали в його доробку як сформований напрям, як естетична програма.
(до 150-річчя упокоєння поета і мистця)
Творча спадщина Шевченка – яскрава сторінка історії української мистецької культури. Вільнолюбні тенденції, що все відчутніше виявлялися в літературі й мистецтві України XVIII – початку XIX ст., постали в його доробку як сформований напрям, як естетична програма. Це було зумовлено тим, що Шевченко глибоко знав народне життя, умів знаходити в ньому суттєве й характерне, а також мав рідкісний дар найвлучнішими, найдосконалішими засобами втілити це в літературних і мистецьких образах. Властиве йому чуття подиху часу, за якоюсь незбагненною закономірністю, набуло сенсу вічності. Духовний універсалізм його національної ідеї розрісся до вселюдської ідеї перемоги добра над злом, а часово сягав як глибин минулого, так і пророчої візії майбутнього. Тонке розуміння протиріч своєї доби поєднувалося в нього зі знанням історії – світової й української. Розвинена інтуїція в баченні зв’язку колишніх і новітніх часів давала йому можливість наповнити новим змістом іпостась людини, піднести й прославити її як вічну духовну сутність – в контексті християнської антропології. Шевченко вдавався до притчі, образотворчої метафори, іносказання. В образній системі графічної серії «Мальовнича Україна», наприклад, у зіставленні реального й фантастичного (офорт «Казка»), у введенні до зображення пояснювальних текстів («Дари в Чигрині 1649 року») та в ряді інших засобів відчувається знання традицій давньої української гравюри. Актуальні життєві проблеми, фольклорні мотиви, історичні події осмислювалися ним із позицій мистця демократичних переконань. З архівних документів і особистих висловлювань Шевченка відомо, як старанно він навчався – спочатку в класах при Товаристві заохочування художників, а згодом і в Академії мистецтв. На становлення його професійної майстерності помітний вплив справив тонкий майстер пензля – Карл Брюллов (1799 – 1852).
У ранніх графічних та малярських працях молодого мистця вчувається наука його викладача. Це виявилося в характерній м’якій проробці деталей, за якою стояло ґрунтовне вивчення натури, в доборі та сполученні соковитих кольорів, у ніжній вибагливій світлотіньовій градації. Від школи Брюллова бере початок фактура Шевченкових полотен і акварелей, вміння майстерно користуватися підмальовками й лесируванням, досягати вражаючих переливів світла. Брюллов орієнтував своїх вихованців на самостійний вибір тем творів – зі Святого Письма, із сучасного життя або з історії – та на правдиве їх трактування. Він дбав також про постійне підвищення культурного рівня студентів, провадив з ними бесіди з історії різних мистецтв, запрошував до музеїв, театрів, на концерти, літературні й музичні вечори, знайомив з літераторами та мистцями. Для допитливого Шевченка таке спілкування з Брюлловим у години відпочинку було не менш корисним, аніж навчання майстерності в класах Академії. Шевченко був дуже працьовитим і до того ж закоханим у мистецтво. Він невтомно вдосконалював майстерність маляра й графіка, безупинно малював, наламував руку, шукаючи типове, суголосне своїм настроям. Разом з іншими мистцями першої половини й середини XIX ст. він спрямував українське образотворче мистецтво на шлях високих християнських ідеалів людинолюбства. Його ранні твори позначені рисами романтизму, а в доробку періоду заслання помітніший вплив реалізму. Жанрова структура малярських і графічних праць Шевченка також є свідченням його глибокої духовності. Вагомими були досягнення Шевченка в малярському і графічному портреті. Він виконав близько 150 творів портретного жанру, половину з яких створив до заслання. У них відчувається романтична піднесеність людини, що наприкінці XVIII і в першій половині XIX ст. переважала у творчості багатьох європейських мистців. «Автобіографія » і повість «Художник» вказують на інтерес Шевченка до проблем портрета.
Спочатку його вабила не так олійна, як акварельна форма цього жанру. Спираючись передусім на досвід викладача малярства Брюллова, він одночасно вивчав засоби й особливості портретування акварельними фарбами інших мистців. Шевченко уподобав акварельну техніку ще в доакадемічний період, маючи в ній певні навички, а можливо, й перші здобутки. Цього досяг він численними вправами й копіюваннями, уриваючи вільний час від безлічі обов’язків, накладених на нього чванькуватим і марнославним Енгельгардтом. Рівень Шевченкових малюнків приємно здивував Івана Сошенка, який, познайомившись із земляком у Літньому саду в Петербурзі, підтримав його спроби малювати портрети з натури аквареллю. У ряді портретів простежується прагнення Шевченка підкреслити гармонійну сутність людини, вияскравити її моральну, інтелектуальну й фізичну досконалість. Для нього людина – творіння Бога. Мистець бачить у ній лише прекрасне й високе, а насамперед – духовну красу. Ранні портрети кінця 30 – початку 40-х років (Катерини Абази, Миколи Луніна, Антона Лагоди, Миколи Соколовського, Олександра Коцеби та інші) зовсім позбавлені драматизму. Це лагідні, вишукано одягнені друзі або замріяні жінки. Здається, жодна тінь неспокою не затьмарює їхніх душ та облич. Проте перед глядачем не безтурботні особи, а вольові натури, цілеспрямовані характери. Умиротворення і доброзичливість – на цих психологічних регістрах будуються оповиті романтичним серпанком образи. Вирази облич на портретах 30 – 40-их років часом здаються загадковими. В них утілена насамперед гідність людини як Божого творіння – особливо це читається у проникливих поглядах. Концепція людини ґрунтується у Шевченка на етичних передумовах: чесності, відданості добру, особистій значущості, моральній чистоті, тобто на засадах Божих заповідей. Ідеалізація людини, намагання показати в ній найкраще, майже ангельську доброчесність були характерні для романтичних портретів багатьох країн. Шевченко взяв для себе чимало корисного від європейської портретної школи. Виходячи із здобутків і стилістичної визначеності малярства своєї доби, мистець виробив типовий для тодішньої ідеології погляд на людину. Його моделі – це, звичайно, друзі, приятелі. Особиста нота у цих творах вельми помітна. Вона відчувається в ретельному «вимальовуванні» вдачі й настрою шовковистими розмивками акварелі, ніжними напливами олійних фарб. Шукаючи відповідних відтінків і переходів тонів для зображення молодих облич (Маєвської, Закревської, Кейкуатової, Горленко), гострих, раптових або ж елегійних поглядів (олійний автопортрет, портрети Лизогуба, Рудзинського, Лукомського, Куліша), Шевченко прагне поєднати у романтичному переживанні імпозантну зовнішність героїв з їхньою внутрішньою змістовністю. Миттєві почуття, зафіксовані поворотом голови, поглядом, – це не випадкові імпульси, а прояви характерів. Романтична наснаженість портретних образів помітно видозмінюється в умовах заслання. Перехід на монохромні графічні засоби (сепія, олівець) надав творам Шевченка рис стриманості й навіть суворості. Але заслання не згасило в авторові схвильовано-піднесеного сприйняття людини, не применшило людинолюбної вдачі. Портрети, створені у цей період, визначаються глибоким психологізмом. Акцентуються вже не так ліричні переживання, як дещо суворіші настрої героїв. Усе чіткіше окреслюється потяг мистця до жанрового трактування портретного образу. Одним із виявів цих шукань є сепія «Молитва за померлими» (1856 – 1857), в якій змальовано дівчину в момент тривоги, глибокої зосередженості, аж до містичного переживання. Водночас у юнці, що, затуляючи рукою мерехтливе світло каганця, вдивляється у загадкові орнаменти надгробків своїх предків, вбачається відгомін поширеного в першій половині XIX ст. «цвинтарного романтизму» з його утаємниченістю, привидами, спілкуванням із потойбічним світом. І на засланні, і згодом у Петербурзі Тарас Шевченко повертався до замріяних осяйних облич, мерехтливої гри світла на фраках і комірцях, властивих його портретам до 1847 р. Масна й соковита лінія при роботі італійським олівцем та крейдою (М. Щепкін, М. Максимович, М. Лазаревський, А. Олдрідж) чи, навпаки, легка, повітряна, кучерява в офортах (Ф. Бруні, Ф. Толстой, П. Клодт, І. Горностаєв, автопортрет зі свічкою), вона завжди точна й віртуозна. Рисуючи або гравіруючи образи відомих діячів культури, він створює ніби збірний портрет інтелігентної людини своєї доби. З часів великих українських портретистівграфіків XVII і XVIII ст. – Олександра й Леонтія Тарасевичів, Григорія Левицького – українська графіка не знала таких витончених у технічно-творчому вмінні портретів, як твори Шевченка. Особливе місце у творчості мистця посідають автопортрети, в яких він відобразив себе в різні пори життя, в різних настроях і переживаннях, але неодмінно з глибоким щирим самоаналізом. В автопортретах Шевченка усіх періодів творчості – від юнака «байронівського настрою» і зовнішності (1840) до вистражданого, але незламного чоловіка (1861) – криється природне прагнення осягнути феномен людини через внутрішнє «вдивляння» у самого себе, через самооцінку. Іншими жанрами образотворчого мистецтва, в яких доробок Шевченка був досить вагомим, є історична композиція та ілюстрація до творів світової класики. Вже доакадемічні малюнки Шевченка на історичну тематику відбивають не просто зацікавленість ефектними сюжетами, а певну вибірковість і тенденційність («Смерть Лукреції», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського» та ін.). Він трактує смерть відомих персонажів історії як наслідок підступу й тиранії. Відтак елементи драми стають визначальними і в подальших, більш зрілих творах Шевченка на історичну тематику.
Літературними сюжетами, історичними джерелами навіяні багато рисунків, шкіців, зокрема «Арешт Пугачова», «Умираючий гладіатор», «Діоген». Впадає в око власне образотворче прочитання мистцем літературних сюжетів. Шевченко ілюстрував поему О. Пушкіна «Полтава», повість М. Гоголя «Тарас Бульба», трагедію В. Шекспіра «Король Лір», науково-популярні нариси М.Полевого «Історія Суворова»та «Російські полководці», роман Д. Дефо «Робінзон Крузо». У Шевченкових малюнках, акварелях, сепіях настільки виявлено своєрідне, властиве лише йому, трактування давніх подій, що їх можна вважати оригінальними творами на літературні теми. Обираючи гострі ситуації, він спрямовує їх у романтичне русло, наповнює своїм сприйняттям. Хист інтерпретатора історії виявився і в трьох офортах серії «Мальовнича Україна » – «Дари в Чигрині 1649 року», «Судня рада» і «Старости» (всі – 1844). У зображенні обстановки, окресленні поведінки персонажів досягнуто значної конкретизації подій. Втім, аркуші «Судня рада» і «Старости» можна віднести й до побутового жанру: в них відображені окремі моменти приватного життя народу. Але майстер підніс їхній зміст до рівня суспільно вагомих явищ минулого. Він об’єднав в одній серії такі різномасштабні події, як прийом гетьманом Богданом Хмельницьким послів, народний сільський суд і сватання дівчини. Вони наче б і не пов’язані між собою тематично, але концепція тут одна: вільний і справедливий вибір життєвих шляхів представниками всього народу, одного села, окремої родини. В обґрунтуванні задуманої ним серії естампів «Мальовнича Україна» Шевченко писав петербурзькому Товариству заохочування художників про три визначені ним жанрово-тематичні лінії: краєвиди, народний побут та історичні події. Усі вони представлені вже в перших шести офортах як заспів великого задуму: показати роль народу в історії України, вплив гуманістичних і демократичних традицій на події всіх рівнів. Якби Шевченкові вдалося здійснити задум у повному обсязі, якою величною епопеєю могла б стати ця серія, яким тріумфом демократичних настроїв в образотворчому мистецтві! На новий щабель розвитку підніс Шевченко й побутовий жанр в українському мистецтві. Він не протиставляв своїх побутових композицій усталеним і улюбленим народом темам, а лише додав їм більшої життєвості. Його творам притаманна описовість – традиційна риса української літератури й мистецтва. Шевченка приваблювали моменти, за якими вгадується цікаве оповідання, життєва і подовжена в часі сюжетна канва. Тому першорядного значення він надавав композиції: розташуванню постатей, рухам, жестам. Міміка й жести в Шевченкових композиціях на побутові теми відіграють важливу етичну роль, в них часто виражаються не лише характери та настрої персонажів, а й ідея твору. Акварель «Циганка-ворожка» (1841) належить до числа побутових творів Шевченка. Це бувальщина про те, як молода дівчина вирішила дізнатися про своє майбутнє. Мистець дає виразну характеристику персонажам, ретельно вимальовує риси їхньої вдачі – довірливість простодушної дівчини та балакучість ворожки. З почуттям остраху й надії, побоюючись навіть глянути на свою «пророчицю», чекає чорнява красуня на її «вирок». Усю цю ситуацію, сповнену побутових деталей, Шевченко зобразив у типовій сцені з народного життя. Акварель вияскравлює професійне вміння Шевченка, рівень володіння образними засобами. Композиція злагоджена за принципом замкненого об’єму. Стовбур, гілка і брама створюють своєрідне облямування. Простір будується за допомогою двох перспективних систем – лінійної та планової, але перехід між ними органічний. У моделюванні постатей переважають круглясті форми з м’яко окресленими силуетами й пластичними складками одягу, котрі дають можливість відчути фактуру тканини. Колорит акварелі ґрунтується на поєднанні соковитих барв, на тонових переходах у межах окремого кольору. Сила інтенсивності тієї чи іншої барви залежить від освітлення. Рожевим намальовані намітки з фартухом, стрічка на голові дівчини і шнурок на її сорочці. Але завдяки рефлексам рожевий колір домінує. Його відблиски бачимо на тюрбані циганки, обличчі її дитини, на свіжоструганих дошках брами. Експресивний і зелений колір. Ним змальоване листя клена, трава. Застосовуючи різні за насиченістю мазки, Шевченко домагається ефекту гри відблисків між листям. Густі барви змінюються водянистими ніжно-зеленими та жовтуватими. Легкими тонами промальовуються тіні листків на дошках брами. Проте у надто чітко окресленій формі листків не відчувається руху повітря, хоча рожева й блакитна стрічки, що розвіюються на легкому вітерці, свідчать про це. Шевченко ще не осягнув єдності стану природи в пейзажі, він змальовував лише її романтичний ідеал. Сюжети із сучасного життя розробляє Шевченко в картинах 1840-х років – «Катерина » (1842), «Селянська родина» (1843), «На пасіці» (1843), а також у багатьох сепіях. На відміну від «Циганкиворожки», де побутова подія трактується романтично, у названих творах простежується критична позиція автора, хоча своїми формальновиражальними засобами (розвитком дії, просторовим рішенням, колоритом, предметно-пейзажним оточенням) вони теж належать до романтичного напряму в малярстві. У картині «Катерина», створеній за мотивами однойменної поеми, Шевченко одним із перших в українському мистецтві висловив протест проти безправного становища жінки.
Мистець вибрав типове явище поневоленої Московією України, зіставивши чистоту народних звичаїв і бруд розпусти. «Катерина» має риси традиційної української народної картини з її оповідністю, драматичним змістом, повчальним висновком. Ця подібність простежується і в окремих формально-виражальних засобах – пейзажному мотиві, атрибутах побуту, компонуванні постаті селянина, схожого на козака Мамая, у дзвінкому соковитому колориті. З особливою любов’ю змальована Катерина – проста й довірлива селянка. На її обличчі вираз глибокого жалю, терплячості, затамованих сліз. У «Селянській родині» та «На пасіці» Шевченко звернувся до теми, оспіваної ним у поемах і віршах, – теми святості духовної таїни материнства й батьківства. Картини викликають у пам’яті рядки його поезій про матір і дитя – мудрі й філософські за силою вираженої в них думки та настільки досконалі за формою, що стали афоризмами. У «Селянській родині» відчувається внутрішній перегук з євангельською темою – із «Святою родиною». Сюжет з Богородицею Марією, Йосипом та малим Ісусом Христом перенесений Шевченком на народний ґрунт. Дія на першому плані (малюк, що грається) складає оповідальний сюжет картини. У розмові батьків, жестах, виразі облич і позах окреслюються характери жінки й чоловіка, їхня зацікавленість поведінкою дитини. Але не тільки психологічними настроями персонажів передається суть їхніх відносин. Підтвердженням доброзичливості й чистоти сімейних стосунків є спокій погожого надвечір’я. Промені сонця фарбують у золотаві тони стіну хати, полотняні сорочки на молодому подружжі, пейзаж. Світло стає виразником миру і спокою в природі, як і в людських серцях. Шевченко виділяє за допомогою світла головних персонажів, моделює бганки їхнього одягу, зокрема ясно-кремову сорочку чоловіка. Контрастом до променистих теплих тонів є затінення: де напівпрозорі й м’які, а де глибокі й темні. Вони створюють властиву полотнам романтичного напряму декоративну ритміку, узгоджену зі змістом та образним ладом картини. Один із характерних моментів сімейної злагоди відображено в картині «На пасіці»: діти принесли обід батькові, який працює за селом у лісі. Привітні обличчя, очі малят і навіть така деталь, як віночок на голові старшої дівчинки, – все промовляє про радість зустрічі, відчуття приязні, поваги й любові в селянській родині. Атмосферу доброзичливості мистцеві вдалося чудово передати теплими тонами пейзажу, освітленням, при якому вияскравлені місця м’яко переходять у прозоре затінення: постаті й предмети ніби розчиняються в розсіяному світлі, набуваючи м’яких, розмитих форм. Майстерність у змалюванні побуту особливо розкрилася у творчості Шевченка періоду заслання. Він обирав героїв для сепій з-поміж демократичних низів, змальовував їх зі щирою симпатією. Тараса Шевченка приваблювали етнографічні сцени, наприклад, перемелювання або товчення зерна,гра на смичкових інструментах, приготування страв, різні форми відпочинку киргизів. Цікава тема побутових композицій цього періоду – життя киргизьких дітей. Усміхнене обличчя хлопчика, який розпалює грубку, ловець раків, що заснув біля своєї здобичі, гра малюка з котом – у всіх сюжетах сконцентрована гуманістична ідея, батьківське ставлення до бідних дітей, котрі уміють бути щасливими від найпростіших забавок. Мовби підкреслюючи власну душевну спорідненість із цими дітлахами, мистець малює серед них і свою постать. Соціальні мотиви особливо відчутні у зображенні жебракування байгушів, що простягають рученята, казанки й торбинки за милостинею. Побутова сцена має в Шевченка як прямий, так і символічний або алегоричний зміст. Аналогія, паралель, метафора, притча – його основні образні засоби, втілені у серії сепій «Притча про блудного сина». Використавши євангельську притчу про гульвісу, котрий, покинувши рідних, подався розтринькувати батьківські гроші, мистець змалював сцени аморального життя одного з блудних синів свого часу. Він показав побут вродливого, але духовно спустошеного й морально скаліченого парубка. Картярство, пиятика, розбишацтво і як наслідок – екзекуції, побої, ув’язнення. На відміну від вирішення теми про блудного сина в євангельському тексті (батько з любов’ю зустрічає розкаяного блудного сина) у Шевченка немає кульмінаційної сцени – повернення сина додому. Замість прощення, його персонаж зазнає тортур і катувань. У блудних синів деспотичного імперського режиму немає доброго батька, стверджує мистець. Сама система тоталітаризму породжувала блуд і бруд, а на довершення морального падіння запроваджувала для них ще й фізичне калічення та нищення. Якби Шевченко точно слідував за євангельським сюжетом цієї притчі (Євангелія від св. Луки, 15:11–32), він зобразив би ідилічну історію своєї доби. Але то був «жорстокий вік», в якому нічого не прощалося. У цій серії відбилися багаторічні спостереження мистця за життям засланців і каторжан. Йдеться про гостровикривальний, але водночас пройнятий глибокими духовними роздумами цикл творів про долю людини. Сірі, зеленаві, рудуваті відтінки сепій створюють враження примарності всього, що відбувається. Тональна палітра аркушів насичує атмосферу відчуттям безвиході, морального тупика. Серія виконана в певному ритмі. Кожен аркуш має свій композиційний ритм, де розташування речей навколо головного персонажа (карти, шахова дошка, бутель з горілкою, свиняче корито, повалені хрести на цвинтарі, ланцюги для сковування рук) підпорядковане задумові показати: ось де коїться гріх. Аркушам властива картинна система побудови – чітко визначений композиційний центр, розгорнутий вглиб план, професійно передана просторовість – і складне, мерехтливе освітлення.
Майстерно опрацьовані світлотіньові співвідношення з ненасиченими напівпрозорими тінями та розсіяним світлом, що м’яко виділяє форму, окреслює пластичність постатей, предметів довколишнього середовища. Оголена до пояса постать молодого гультяя завжди освітлена, в її моделюванні виявилася майстерність Шевченка як рисувальника. Пейзаж у творчості Тараса Шевченка є самостійним жанром. Відіграючи в одних випадках допоміжну, підсилювальну роль, в інших – самодостатню, пейзаж, як правило, сповнений ліризму. Мистець не дотримувався однієї системи краєвиду: йому був близький як обмежений, майже лаштунковий фрагмент природи (наприклад, пейзажне тло в акварелі «Циганка-ворожка», в картинах «Селянська родина», «На пасіці»), так і панорамний краєвид з видом на далину (портрет Олександра Коцебу, полотно «Катерина», офорт «У Києві»). Обдаровання Шевченка-пейзажиста розвинулося під час його праці в Археографічній комісії при Київському університеті св. Володимира та пізніше в експедиціях на Арал і в гори Каратау. Одержавши від комісії завдання, яке вимагало лише вправності рисунка й окомірної точності масштабу, – змалювати й описати старі споруди, кургани та урочища України, він поставив собі за мету створити високомистецькі пейзажі й досяг її. Майже в кожному малюнку, включаючи й шкіци, присутнє милування природою, є своя експресія, а не лише фіксація баченого. В цих творах Шевченко частково реалізував одне із завдань, яке передбачав виконати в рамках серії офортів «Мальовнича Україна», – відобразити красу української природи. Подорожуючи Україною, насолоджуючись нескінченним багатством рідної землі, майстер змінював свої погляди на пейзаж. В Академії мистецтв він пройшов школу камерного, лірикопоетичного, «італійського » краєвиду. Не можна сказати, що Шевченко не намагався узгодити цей стереотип природи із враженням від свого краю, як бачимо на прикладі офортів «Видубицький монастир», «У Києві», картини «На пасіці», сепії «Андруші», де ще панує локальний пейзажний мотив; повітряне середовище не відіграє значної ролі, а дерева з вибагливо вигнутими стовбурами й пишними кронами підкреслено романтичні. Надалі він починає виділяти у природі інші стани – епічний і драматичний, приділяючи більшу увагу небу, хмарам, струменям повітря, опускаючи лінію обрію. Архітектурна споруда чи якесь інше помітне місце продовжує бути домінантою образу, але зростає значення повітря, хмар, рельєфу. Такими є, наприклад, акварелі «Богданова церква в Суботові» (1845) та «Почаївська лавра з півдня» (1846), де і місцевість, і дерева, і простір неба з хмарами сприяють монументальному баченню національних святинь. Шевченко пішов далі завдань, поставлених перед ним Археографічною комісією. Він часто малював знамениті своєю красою краєвиди як історичні місця. Так, в акварелях «Чигрин з Суботівського шляху » (1845), «Чумаки серед могил» (1846), «Коло Седнева» (1846) та багатьох інших конкретною пам’яткою, пов’язаною з тією чи іншою подією минулого, виступає сама місцевість. Пейзажі сповнені дивовижним спокоєм. Далина неозора, пагорби, шляхи й річки намічені легко і м’яко, розсіяне світло падає то на одні, то на інші ділянки, між якими виникають напівпрозорі затінення. Велич природи, неквапливість у всьому створюють враження зупиненого часу – тут ніби вчувається подих вічності. Концепція епічного пейзажу, вироблена під час роботи в Археографічній комісії, була продовжена й розвинена в Казахстані. Неосяжні простори цієї землі підказали засіб підкреслено панорамної композиції. Прямуючи до Аральського моря, мандруючи пустинею, перебуваючи в горах, Шевченко прагнув передати безкраю широчінь Казахстану; його акварелі стають розгорнутими, спрямованими на створення цільного і всеохоплюючого враження від обширів краю. Поступово змінюється й експресивний лад аркушів. Поряд зі спокійно-врочистим усе частіше виділяється драматичне в природі, наприклад, в акварелі «Пожежа в степу» (1848). Тут планова композиція супроводжується зростанням напруженості обрію, де розгортається феєрія вогню. В низці акварелей 1850-х років драматизм пейзажу посилюється, в основному, за рахунок трактування неба. Раніше Шевченко не опускав лінії горизонту так низько. Стихія неба, його колір, обриси та масивність хмар, рух повітря, світлові ефекти – все стає змістовнішим і чуттєвішим. Наземні об’єкти (голі дерева з жорсткими кострубатими гілками в «Ханга-баба», напівзасипані пісками пустині, мавзолеї та надгробки в «Туркменських абах», дикі й суворі скелі в «Акмиш-тау») підтверджують враження про те, що живій і неживій природі доводиться витримувати грізні баталії з вітрами, дощами, палючим сонцем Азії. Шевченко приділив значну увагу передачі стану атмосфери, її експресивному трактуванню. Добираючи складну гаму кольорів або відтінків одного кольору, він намагався передати відчуття сухої безвітряної спеки (акварелі Аральської експедиції), холодних ночей, ранків у горах («Місячна ніч серед гір», «Гора Кулаат»), чистого й прозорого чи, навпаки, вологого, запиленого повітря. В єдності з кольорами неба, зі станом атмосфери по-новому сприймаються старовинні споруди, ландшафти, юрти казахів і киргизів. Шевченко був прихильником населеного краєвиду. Часто-густо він відтворював на тлі величної природи жанрові сценки, табуни коней, невеликі поселення. Зображення постатей, як правило, не деталізоване, але для мистця найважливіше – показати присутність людини, сприйняття її як частини природи. Жанрова розмаїтість і диференціація творів – один із найбільших внесків Шевченка в українське образотворче мистецтво. У західноєвропейських країнах подібне розмежування жанрів сталося раніше – в XVII і XVIII ст. – у зв’язку з посиленням там секуляризаційних процесів у літературі й мистецтві та становленням реалізму. Шевченко, як високоосвічений мистець, добре знав про ці процеси на Заході й, певна річ, свідомо робив істотні кроки, щоб «підтягти» пейзаж, побутову, історичну, міфологічну, фольклорну тематику до відповідного рівня. Лише мистецтво портрета було в Україні досить добре розвинене до Шевченка. Процес жанрової структуризації він не закінчив, але дав йому потужний поштовх. Можна лише уявити, яким був би доробок Шевченка, якби він прожив довше – 70 чи 80 років, мав постійне місце проживання і нормальні умови для роботи.
Але й те, що зробив мистець за своє коротке життя, заслуговує на пильну увагу, новий підхід, нову думку, новий аналіз. Усі жанри, в яких працював Шевченко і в які він зробив дивовижний внесок, зігріті теплом стилю романтизму. Так, це був чистий романтизм, без домішок сентименталізму, як це часто траплялося в історії мистецтв і мистецьких стилів. А скільки людинолюбства в його мистецтві! Літературна творчість Шевченка значно гостріша, критичніша, ніж мистецька. Гуманність нашого генія виявляється і в його поезії, і в повістях, але вона іншого емоційного регістру, ніж в образотворчості. Як Данте і Шекспір, як Тіціан та Рембрандт, що були водночас національними й вселенськими, вічними у глибинній суті своєї творчості, – так і Шевченко, будучи пов’язаним з певним часом та певним місцем свого буття, став своїм доробком актуальним для всіх часів і народів. Парадокс у тому, що фах професійного мистця, здобутий Шевченком у престижній академії, досліджений, осмислений та піднесений куди менше, скромніше (і то в багатократному сенсі!), ніж його покликання поета. На це були і є свої причини. Тільки нерозвиненістю українського мистецтвознавства, порівняно з літературознавством, можна пояснити болючу скромність досліджень мистецької спадщини Шевченка. На початок XX ст. були цілі книгозбірні розвідок про словесну творчість Тараса, а наука про його мистецтво мала скромну добірку статей і заміток про малярські та графічні роботи нашого велета духу. До певної міри проривом на цьому неврожайному полі був монографічний нарис професора Олекси Новицького «Тарас Шевченко як маляр», густо насичений тонкими спостереженнями й глибокодумними висновками, та ще з подиву гідним реєстром праць і низкою чорно-білих репродукцій (за одним багатоколірним винятком: Шевченковим автопортретом у молодому віці – 1840 р.). Далі, за «радянської» доби, настає сіра смуга в шевченкознавстві взагалі, а в мистецькому шевченкознавстві – особливо. Доробок Шевченка комуно-більшовики піддають безсовісній ревізії і навіть цензурі (вилучають те, що їм неугодне), роблять ім’я і діло Шевченка об’єктом препарованої пропаганди. Що розумного, щирого, глибокого в оцінці Шевченка-мистця могло з’явитися в тій атмосфері задушливого смогу? Щось писалося «для годиться» (бо ж, як-не-як, Шевченко), але чи варте воно тепер уваги? По Другій світовій війні про Шевченка-мистця вийшли у вигляді окремих тоненьких книжечок примітивні нариси деяких командирів українського «радянського » мистецтвознавства. їх уже тоді не можна було читати без скрухи серця, а сьогодні – й поготів.
На жаль, щось подібне можна сказати і про двотомний «Шевченківський словник» (1976, 1977), в якому ряд гасел про мистецькі твори можна читати хіба із сумним похитуванням голови. Правда, були спроби осягнути духовну велич і професіоналізм Шевченкамистця, зокрема, у вступній статті Глафіри Паламарчук до альбому «Тарас Шевченко» (1976), до альбомів 1984 і 1986 рр.; розпочинала свої нові спостереження (часто буквально з нуля, ігноруючи маловартісний «доробок» заангажованих «радянських» шевченкознавців) молодша генерація мистецтвознавців-шевченкознавців, серед них – нині знаний визначний фахівець Володимир Яцюк. На щастя, Шевченка не можна «затерти » жодними ідеологічними викрутасами при жодних режимах влади. Усі інтриги навколо його імені й спадку обсипаються, як листя на дереві, коли надходить інша пора. Така вже природа усіх Божих обранців в історії людства. А Шевченко є таким обранцем, бо він, за незбагненними дивинами, з’являється в певний час і в певному місці, де загрожена правда, духовність і християнська любов. Шевченкові слово й образ часто ідуть у парі, щоб захистити вічні цінності перед лицем неправди. Шевченкова творчість, як словесна, так і мистецька, вражає кожне нове покоління і змістом, і формою. Вчитуючись і вдивляючись у його твори, знову й знову знаходимо там неосяжні духовні глибини. Окремо слід сказати про тісний зв’язок мистецьких творів Шевченка з Біблією і загалом з релігією. Шевченко щиро вірив у Бога, хоч у недавньому минулому робилися спроби трактувати його як атеїста і навіть «богоборця». Посилалися при цьому на його розпачливі звернення до Бога: чи бачить Він сльози й горе українського народу? Якщо йти за цією логікою, то благочестивого Йова з однойменної біблійної книги теж можна було б прилучити до богохульників за його непрості й розпачливі звернення до Бога в моменти своїх страждань. Але все набагато складніше, і відносини Бога-Творця з людиною як Божим творінням сягають духовних глибин, де нема місця прямолінійності, примітивізму, а тим більше – фальші. Вже у студентські роки Шевченко жваво цікавився Святим Письмом і намагався вводити сюжети з нього у свої студійні роботи. Предстоятель Української Православної Церкви в Канаді митрополит Іларіон (світське ім’я – професор Іван Огієнко), який спеціально досліджував доробок Шевченка під кутом зору релігійності (всього митрополит опублікував на цю тему близько двадцяти розвідок), підрахував, що близько чверті творів Тараса прямо чи опосередковано пов’язані з християнством. Те саме можна сказати й про мистецьку спадщину. Біблійна тематика не становить окремого жанру в малярстві та графіці Шевченка – вона присутня в усіх жанрах і в певному сенсі є духовним стрижнем усього мистецького доробку. Доробок Шевченка – невичерпне досягнення всієї української культури. Ще за життя він був для багатьох представників демократичної інтелігенції прикладом самовідданого служіння народові. Шевченко визначив напрями розвитку літератури й образотворчого мистецтва України на шляхах боротьби за кращу долю людей.
Д. В. Степовик