Вплив нових релігійних рухів на особистість та суспільство
Секти – явище далеко не нове. Скільки існували релігії стільки існували і секти, утворені фанатиками, які сліпо вірять в свого лідера. Слово “релігія” значить зв’язок, зв’язок людини з Богом. В тоталітарних сектах поклоніння Богу фактично замінюється поклонінням богоподібному лідеру. Все починається з особи лідера і все замикається на ній. Сектанти користаються необмеженою свободою совісті. В час, коли на теренах сучасної України Православ’я було державною релігією, потреби в “позитивній” місії практично не відчувалося – у школах викладався Закон Божий, священики викладали у вищих навчальних закладах, і кожний мав бути на сповіді не менше одного разу на рік. Певні зусилля докладалися лише щодо боротьби з сектантським прозелітизмом. Тож, навіть саме поняття “місіонера” набуло якогось негативного відтінку: місіонер – той, хто бореться проти чогось. У крайньому випадку, щось захищає – знову ж, від ворожого “когось”. У матеріалах Другого Всеросійського з’їзду місіонерів (1891 р.) читаємо: головне завдання внутрішньої місії – це “охорона Православ’я і всього народу від релігійних помилок і повернення на шлях істини тих, хто відійшов від віри”.
Проти нас застосовують наклепи, але ми ні в якому разі не повинні вдаватися до них. Так, ми часом зазнаємо і силові, і протизаконні методи антиправославної боротьби, але самі так діяти не можемо. І саме тому, що належимо до Церкви!Багато сил ми витрачаємо на боротьбу з іноземними проповідниками і єретиками. І в запалі забуваємо часом, що свідчення Церкви полягає зовсім не у викритті тих, хто помиляється, а, насамперед, у проповіді Христа Розп’ятого і Воскреслого. Так, і викриття корисне, але якщо не буде позитиву, – всі викриття будуть марні. Скільки не додавай негативу – позитиву все одно не вийде.Тому нині слід усі сили спрямувати на утвердження Православних цінностей у проповіді, це й буде найголовнішим у місії.
Сектантам слід знати, що Церкву складають не двоє троє віруючих; має бути повнота Церкви — набагато більше. Окрім цього, необхідно, щоби віруючі були справжніми християнами. Бо коли один з них буде гностиком, другий – аріанцем, третій — з «Білого Братства», то можна бути певному, що Христа серед них не буде. У Святому Євангелії говориться ще й таке: «Якщо згрішить проти тебе брат твій, то скажи йому один на один, якщо не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилось всяке слово, Якщо ж не послухає їх, скажи Церкві» (Мф. 18, 15-20). Ясно, що Церква Христова більша, ніж дві або три людини, і сектанти, які думають по-іншому, помиляються. Деякі сектанти твердять, що для спасіння досить бути хорошою, порядною людиною, навіть, поза Церквою. Проте, з книги «Діянь» ми знаємо, що Корнилій Сотник був «благочестивим, шанував Бога з усіма домашніми своїми, давав багато милостині людям і завжди молився Богу» (Діян. 10, 2). Одного разу Господь сказав йому через Ангела Свого: «Молитви твої і милостині твої дійшли до Бога. Отже, поклич Симона, названого Петром, він скаже тобі слова, котрими спасешся ти і весь дім твій» (Діян. 10, 4-6). Петро прийшов до Корнилія, навчив його, як має вірити, охрестив його самого й усіх домашніх його і, таким чином, приєднав їх усіх до святої Церкви.Це є свідченням того, що поза Церквою немає спасіння. Тому й змилувався над Корнилієм Господь, зробивши його членом Церкви. Господь є Главою саме цієї древньої Церкви, а не багатьох інших. Отже, сама логіка нам підказує, що спасуться тільки ті, хто перебуває разом з Тим, Хто головує, Хто очолює Церкву, створену на початку І ст., а не в різні пізніші часи. Не може розраховував на вічне спасіння той, хто не разом з Христовою Церквою, не з Главою, хто проти Христа, відкидаючи Його Церкву. Сам Христос про це говорив такими словам: «Я є Лоза, а ви — гілки. Хто перебуває в Мені і Я в ньому, той принесе багато плоду, бо без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15,4-5). Якщо ти будеш гілкою на живому дереві, тобто будеш в Церкві, ти будеш живитися соками від цього дерева, тобто Христа. Якщо ти не в Церкві — ти не з Христом, ти та гілка, яка відламалася від свого дерева, і кінець тобі — смерть. Без Христа ти зеленіти не можеш. Христос Церкву Свою порівнює зі стадом овець, у котрих Пастух — Сам Спаситель (Ін. 10, 1-16). Якщо хтось не в стаді, себто не в Церкві, тоХристос — не Пастир такому. Часом з уст сектантів можна почути таке: «Ми повірили в Христа і ми вже спасенні». При цьому вони посилаються на слова Христа: «Істинно, істинно говорю вам: хто вірить в Мене, той має життя вічне» (Ін. 5, 47). Люблять сектанти звертатися ще й до апостола Павла, де він пише: «Благодаттю ви спасенні через віру і це не ваше, це — Божий дар, щоб ніхто не хвалився ділами своїми» (Еф. 2, 8). З цього випливає, що сектанти мають надію спастися тільки через саму віру. Та чи ж може нас тільки віра спасти? Ні,бо той же Апостол писав таке: «Якщо я маю… віру таку, що й гори можу переставляти, а любові не маю, то я — ніщо». ( Кор. 13, 2). А це означає, що самої віри для людини недостатньо. Якщо ж у них ще й любові та діл добрих буде мало, то вони, за словами Апостола Павла, — «ніщо». Апостол Яків з приводу цього каже : « І біси вірять і тремтять » ( Як . 2, 19), Іншим разом він пише : « Віра , якщо не має добрих діл , мертва сама по собі » ( Як . 2, 17). Як бачимо, апостол Павло боровся з гріхом, зі спокусою і не казав про себе: «Я святий, я безгрішний»… Не кажуть цього й інші Апостоли. Не чинять вони цього по своєму смиренню. А от сектанти про себе таке говорять. Вони кажуть, що Христос їх відкупив Кров’ю Своєю, що вони «одержали виправдання як дарунок по благодаті Його» (Рим. З, 24) і тому вже є святими. Христос дав за нас великий викуп — пролив Свою Кров і ми стали вільними. Але запитаймо себе: хіба грішать тільки ті, хто в полоні, а вільні, — чи не грішать?.. Христос нас освятив, але святими не зробив; Він нас спас від гріха, але безгрішними нас не зробив… Це все слід заробити своєю наполегливою працею, подвигом усього життя. У книзі «Діянь» мовиться: «Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 22). Апостол Павло про себе Пише: «Сам подвизаюсь, щоб завжди мати чисту совість перед Богом і людьми» (Діян. 24, 16). Своєму учневі Титу він говорив: «Якщо хтось і подвизається, але незаконно буде подвизатися, то не буде увінчаний» (2 Тим. 2, 5), себто, не матиме від Бога нагороди. Цікаво, що апостол Павло, який Богу вже прослужив 14 літ, не називає себе святим, не надіється на свою голу віру, а намагається подвизатися, щоби мати чисту совість. Сектанти ж твердять: все це зайве, вони святі і добре знають, що їхнє місце в Царстві Небесному, деякі з них говорять — «в Царстві Божому». Чи не схожа така впевненість на релігійне нахабство? Слід завжди пам’ятати, що «гордим противиться Бог». Однієї віри для спасіння своєї душі мало. Спаситель про це чітко сказав: «Не кожен, хто Мені говоритиме: “Господи! Господи!” — ввійде в Царство Небесне, а тільки той, хто буде виконувати волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7, 21).
Василь Прус, випускник КПБА