Особливості пастирської праці з душевнохворими людьми
Людина створена, щоб прагнути до духовної повноти, але, внаслідок первородного гріха, з самого зачаття несе в собі деяку порожнечу, не заповнену Духом, як би якийсь «обсяг бездуховності». Ця порожнеча, «духовна каверна» може в процесі становлення особистості, мінятися в розмірах. Вона зменшується в умовах, сприятливих для духовного життя, і збільшується в несприятливих. Умови ці включають в себе безліч чинників самого різного роду. Тут і генетична схильність організму і умови сім’ї, в якій дитина з’явилася на світ і де він росте (перш за все, це ступінь духовної повноти батьків), тут і умови суспільства в цілому [7, c. 65].
У міру того, як дитина усвідомлює себе окремою, відокремленої від інших людей (батьків, оточуючих) особистістю, до нього приходить і усвідомлення (а частіше – неусвідомлене відчуття) власної духовної неповноти. А разом з таким почуттям з’являється і сильна потреба (також найчастіше неусвідомлена) цю порожнечу чимось заповнити. Складність, однак, в тому, що заповнити недолік Духа можна нічим іншим, як тільки Духом, причому зробити це доступно не самій людині, а лише Тому, від Кого виходить цей Дух – тобто Богу. Людина може лише захотіти (або не захотіти) цілком віддатися цій Божественної волі. А слідом за цим бажанням з’являється прагнення усунути всі перешкоди людини зперед Богом, іншими людьми і з самим собою.
Якщо ж всі біологічні, психологічні та соціальні умови, що впливають на розвиток і формування людської особистості, склалися таким чином, що цього бажання слідувати волі Бога ще не виникло, то відбувається, зазвичай, наступне. Сильне, хоча і неусвідомлене прагнення заповнити внутрішню порожнечу, «духовну каверну», народжує спроби (також зазвичай несвідомі) замістити, «засипати» її матеріальними об’єктами («речами світу цього») або психічними процесами, які на більш-менш тривалий час дають ілюзію повноти життя, власної духовної повноти і гармонії. Цю ілюзію можуть давати найрізноманітніші «замінники» – серед них і ті, що безумовно засуджуються суспільством (наркотики, насильство, користолюбство) і ті, що не викликають в суспільстві однозначної негативної реакції (алкоголь, азарт, їжа, секс, влада) і навіть те, що беззастережно затверджуються в якості соціальних цінностей (робота, дружба, людська прихильність) [14, c. 117]. Це, на жаль, трапляється досить часто, і тоді будь-яка з перерахованих живих цінностей перестає бути засобом і перетворюється в мету діяльності людини, створюючи ілюзорне відчуття повноти, душевного комфорту, стає ніби наркотиком. Людина впадає в залежність від нього, втрачаючи, таким чином, даровану йому Богом свободу. Наслідки ж такої залежності (не важливо, від якого саме з об’єктів) завжди одні й ті ж – вони різняться лише термінами їх настання і ступенем очевидності для оточуючих. Це завжди перешкода для духовного росту особистості, це завжди руйнування соціальної, психологічної та біологічного життя людини. Плачевні наслідки позначаються не тільки на самій людині (руйнування і передчасне старіння організму, психосоматичні захворювання, психічні розлади, порушення сімейних і соціальних зв’язків і т.д.), а й на його нащадків, часто протягом багатьох поколінь (соціальні катастрофи, війни, екологічні лиха та інші явища цього роду) [9, c. 65].
Людина – істота з великим життєвим потенціалом. За словамисвт. Іоана Златоуста, в залежності від вибору він може стати і звіром, і ангелом, і навіть сином Божим (природно, за благодаттю, а не по єству).Цей же святитель неодноразово вказував, що ні в якому разі не можна звинувачувати в своїх гріхах людську природу, природні нахили, риси характеру, зовнішні обставини, оскільки вирішальне значення завжди має власне волевиявлення[8, c. 189]. Тому, коли говорять деколи, що невроз, психопатія, алкогольна залежність є хворобами, не варто думати, що це недуги, якими, подібно грипу, заражаються від першого чиха. Недарма сучасні психіатри стверджують, що невротик – не пасивний носій симптому, а його творець. У зв’язку з цим зрозумілий низький відсоток лікування від подібних захворювань. К. Леонгард, що присвятив десятки років роботи з психопатичними особистостями, визнавав, що найбільше, що йому вдавалося зробити в результаті терапії – трохи приглушити патологічні симптоми, поліпшити адаптацію в суспільстві, навчити триматися «в рамках». Але сама «хвороблива схильність» усуненню майже не піддається [12, c. 287].
Але християнство показало, наскільки безмежна готовність Бога допомагати людям у цьому. Адже дух людини, основа його орієнтації в світі, згідно з християнським світорозумінню, окормляється духом Істини і Любові, Святим Духом – Духом самого Бога.
Церква вчить, що в неусвідомленому вигляді прагнення «вбирати» цей Дух, «стежити Його дари» закладено в кожній людині. Таке прагнення – це іскра Божа, яка здатна запалити свого носія, зробивши його світочем для інших. Але ця іскра може і пригаснути, покрившись непроникним шаром холодного попелу, бо людина від народження несе в собі і протилежну можливість: бігти від Бога, переступати Його волю.
Кожна воцерковлена людина з часом підходить до розуміння, що його душа серйозна хвора. Висвічується ця хворобливість завдяки дії страшних опорів, що зустрічаються в гріховної природі людини на його шляху до Христа. Ця хвороба власної гріховної природи людини природна для всіх.
Але, крім цього, в Церкву приходять велика кількість людей, душевний стан, яких, з медичної точки зору, можна визначити як душевну хворобу. Протоієрей Володимир Воробйов пише «У наш час дуже багато душевнохворих людей, і особливо їх багато в Церкві» [6, c. 116].
І ці люди очікують від служителів Церкви психотерапевтичної допомоги, звертаючись до священиків з питаннями, які знаходяться в компетенції психіатра чи психотерапевта.
Безумовно, душевними хворобами повинні займатися професіонали. Однак, надання початкової психотерапевтичної допомоги можливо і безпосередньо священиком, який володіє навичками і знаннями як з області святоотцівськогодушепікування, так і з області психіатрії.
Архімандрит Кипріан Керн пише з цього приводу: «Чи припустимо з точки зору православ’я говорити про психіатрію? … Психіатрія не в якому разі не претендує на ті області, які підвідомчі аскетиці. Ця остання зайнята боротьбою з пристрастями і гріхом, психіатрія шукає більш специфічні причини тих духовних станів людини, які кореняться в потаємних схованках душі, в підсвідомості, в успадкованих і набутих суперечностях людської істоти.
З точки зору православ’я і церковного передання, немає підстави бачити будь-які перешкоди для застосування психіатричних даних в діяльності пастиря Психіатрія в руках пастиря є допоміжним засобом для виявлення не гріха, а патологічних явищ, пов’язаних із захворюваннями психіатричними, тобто душевними, а не духовними» [10, c. 89].
Безумовно, що психотерапія допомагає осмислити процеси та внутрішні рухи, що відбуваються у психічній структурі людини, але не може дати відповідь про кінцевий зцілення особистості людини, адже це поняття входить в духовний рівень, моральні якості, совість.
Традиційно роль цілителів хвороб людської душі православ’я відводило старцем, духівникам. Монастирі були на Русі і першими оселями лікування аж до XVIII століття.
Ті, що прийшли з Греції перші ченці принесли з собою не тільки лікарські знання, а й уявлення про лікуванні як про подвижницької борг ченців. Поранені, хворі різними недугами зі всієї Руси приходили в монастирі, і багато хто одержував зцілення. Для важко хворих при монастирях були спеціальні приміщення – лікарні, де монахи доглядали за хворими [2, c. 97].
Старець володіло багатим потенціалом знань не тільки про спасіння душі, а й про її лікуванні. Старці прозрівали людську душу і благодатним впливом свого слова зцілювали, відновлювали її в душевно цілісному стані.
Не заперечуючи медицину, Церква, зі свого боку, виховувала християнське ставлення до хвороби, яке наділяло людей силами для перенесення страждань. У монастирях виявлялася дієва допомога душевнохворим. Старці і духівники, виходячи із залежності душевного і тілесного здоров’я людини від моральних принципів улаштування душевного життя надавали психотерапевтичну допомогу за порадою і благоволінням людям, яких прийнято називати «невротиками».
Традиція справжнього духовно-душевного лікування виявлялася як священицька і чернеча допомога стражденним, душевнохворим, головною турботою вони вважали здоров’я душі, мали знаннями про саму душу, і про те, як пристрастям й гріхи протистояти.
На початку XX століття традиція старечого і пастирського душепіклування була жорстоко обірвано. Хворих неврозами стали поміщати в психіатричні лікарні, де медикаментами придушували коріння хвороби, не лікуючи саму хворобу. І особливо страждали діти [5, c. 65].
Проблема дітей з порушенням поведінки з родини перекинута школі, хоча вона повинна вирішуватися батьками православним вихованням своїх дітей у сім’ї. Сьогодні на початку XXI століття ця проблема надзвичайно загострилася і перекинута психіатричної лікарні. Проблема представляє велику загрозу суспільству, перш за все тому, що покинуті морально покалічені діти через 10-20 років виростуть в неповноцінну націю. Неповноцінними тому, що за російськими масштабами – мільйони дітей практично не адаптовані в суспільстві, але при цьому дуже добре адаптовані до кримінального середовищі[2, c. 77].
І якщо ми хочемо убезпечити суспільство від епідемії серійних вбивств, насильства, грабежу, наркотиків, самогубств і терору – давайте допомагати «важким» підліткам і дітям справлятися з тим горем і ненавистю, якими переповнені їхні душі.
Необхідні програми порятунку цих дітей, які потім страшно мстять суспільству за своє знівечене дитинство. Ризик формування агресивного життєвого стилю у схильних агресивної поведінки підлітків навіть із зовні благополучних сімей залишиться високим до тих пір, поки вони мають вільний доступ до субкультури насильства.
Треба створити конструктивні альтернативи захлеснувшої нас субкультури насильства. Діти з патохарактерологічнимформуванням особистості стають дзеркалом нашого суспільства, і не кривим дзеркалом, а нещадно точним[5, c. 98].
Але безсумнівно те, що кожен, хто готується допомагати цим дітям повинен не тільки відповідати високим моральним якостям, а й ще готувати себе бути компетентним у питаннях педагогіки, психології дитинства та психіатрії. Невипадково в багатьох духовних закладах існує спеціальний курс пастирської психології[11, c. 45].
Отже, справа Церкви – лікування. Вона прагне зцілити хвороби, передусім душевні, які мучать людей. У цьому основа вчення Нового Завіту і отців Церкви.
Між психотерапевтами та священиками в даний час спостерігається деяке зближення. Йому сприяє відома спільність мети і моральних ідеалів, подібні професійні проблеми, важливість стоять перед обома групами завдань … самі психологи іноді нарікають на якийсь «комплекс неповноцінності» по відношенню до священнослужителів, визнаючи що християнство ефективніше працює з людьми [3, c. 47].
Заняття єдиної, нехай по різному розуміється, завданням лікування душі словом, і психотерапевти і священики однаково підкреслюють його значення і важливість.
Священик піклується про спасіння душі, нагадує про це і прагнути наділити ідеалами і орієнтирами, способами залучення благодаті Божої, що допомагають людині знайти шлях порятунку. Психіатр же повинен прагнути відновити втрачені душею сили і функції, поправити скалічену плоть і психічну органіку.
Священик допомагає пробудити в душі прагнення до Вишнього. Психіатр же повинен прагнути не до створення душевного комфорту і внутрішньої безконфліктності пацієнта, а допомогти душі сконцентрувати і прояснити в формах плоті свій духовне обличчя.
Священик волає знайти і зберегти вищі цінності, психіатр же повинен дбати про те, щоб людина в боротьбі за ці цінності не втрачав себе, але все більше знаходив земне відповідність небесному образу. Священик відкриває образ Істини і допомагає Її прийняти, сподобитися Її благодаті. Його область –дух і вічна душа. Область ж лікаря психофізичний спотворення духовної позиції призводить до фізичних відхилень, і душа, таким чином, може переконатися дії вторинних фізичних симптомів [2, c. 347].
Релігія відображає вертикальну спрямованість людини до вищої засадничому початку і в цьому плані відповідає його нагальної потреби пошуку сенсу незнищуване, неусувне фактом його смерті. Психологія (і психотерапія) зайнята переважно горизонтальною площиною, людиною як діячем в часі і просторі; сполучення тут більш ніж необхідно – воно неминуче [4, c. 185].
Інша справа – на яких рівнях сталося це сполучення. Психологу це важливо знати, для виявлення показника можливого з’єднання цілісності, усунення розколу, тріщини при психічному здоров’ї. Різні види психотерапії по-своєму прагнуть до їх подолання. Так, психоаналіз, гештальттерапія використовується переважно для спроб подолання розуму і серця, біхевіоризм, поведінкова терапія – розуму і волі і т.д. На наш погляд християнська психотерапія спрямована на усунення головного центрального розколу: розколу між сторонами душі – внутрішньої духовної і зовнішньої, зверненої до світу. Зрозуміло, що розкол цей може виявлятися в різноманітних формах, як усвідомлюваних, так і не усвідомлюваних, але в будь-якому випадку він неминуче тягне за собою особливо значущі наслідки для людини, її розвитку, долі, порятунку.
У психології, психотерапії існує безліч лікувальних методик, але тільки поодинокі з них наближаються до істинного лікування душі. Вражаюче, що більшість психологів, психотерапевтів і невропатологів навіть не підозрюють про існування такого величезного пласту [2, c. 116].
Варто розуміти, що «Психологічні напрацювання», у Православ’я ось уже два тисячоліття існує як «психотерапевтична школа» зі своєю чітко розробленою концепцією, світоглядної платформою і детально розробленим інструментарієм.
Ось де поле для дослідницької роботи фахівцям з душевним недугам, не знають того скарбу, який таїть у собі святоотцівська психологія, унікальна система цілительства душі.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Біблія: Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка) – К.: Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004. – 1416 с.
2. Авдеев Д. А., Невярович В. К. Наука о душевномздоровье. Основыправославнойпсихотерапии. – М.: Русский хронограф, 2001. – 511с.
3. Авдеев Д. А. Беседы с православным психологом. Вопросы и ответы.Святыеотцы о болезнях и здоровье. – М.:Русскийхронограф, 2000. – 157с.
4. Аксючиц В. ПодсеньюКреста. – М.: Слово, 1998. – 269 с.
5. Буянов М.И. Беседы о детскойпсихиатрии: Кн. для учителя. – М.:Просвещение, 2008. – 248 с.
6. Воробьев В. Покаяние. Исповедь, духовноеруководство. – М.: Свет православ’я, 1997. – 280 с.
7. Гармаев А., свящ. Обрестисебя. – Минск: Гук-АРТ, 2002. – 333 с.
8. Иоанн Златоуст, архиеп. Беседы на ДеянияАпостольские. – М.: Паломник, 1994. – 320 с.
9. Калина Н. Ф. Основыпсихотерапии. – М.: Рефл-Бук, 1997. – 364 с.
10. Киприан (Керн), архим. Православноепастырскоеслужение. – М.: Паломник, 1992. – 126 с
11. Ковалевская Б. Психология и отношение к больномучеловеку. – М.: Московскийтерапевтический журнал. –№ 4. – 1997. – С. 46.
12. Леонгард К. Религиознаяистерия. — М.: Прав, книга, 2003. – 624 с.
13. Портнов А. А., Федотов Д. Д. Психиатрия. – М.: Наука, 1971. – 340 с.
14. ПравославнаяЦерковьсвидетельствует. Исцеленияистинные и ложные: Сборник статей. – Пермь: Пермяк, 1998. – 217 с.
15. Чудновский В., Чистяков Н. Основыпсихиатрии.–Спб.: Мед. Книга, 1998. – 412 с.
Петро Ушкалов, аспірант 3-го року навчання КПБА