Вплив держави на розвиток церковної організації пронизує всю історію життя Церкви Христової. Не дивлячись на те, що ці боговстановлені організації якісно різняться за своєю природою, їх споріднює одне джерело походження і той беззаперечний факт, що Церква виникла і завжди існувала в певних державах.
Вплив держави на розвиток церковної організації пронизує всю історію життя Церкви Христової. Не дивлячись на те, що ці боговстановлені організації якісно різняться за своєю природою, їх споріднює одне джерело походження і той беззаперечний факт, що Церква виникла і завжди існувала в певних державах. Досвід багатьох країн світу переконливо свідчить, що запорукою процвітання будь-якої нації є її здорова духовна сфера. Адже саме висока духовність, домінуюча роль у якій належить релігії, формує людину. Позбавлення народу релігії, знищення, плюндрування та зневаження релігійних обрядів поширює зневіру, бездуховність, аморальність, зростання злочинності, підлості та ненависті. Релігія – це найважливіше добро в житті людини. Боже світло для її розуму.
Релігія дає нашій волі надлюдську силу для здійснення добрих. В усі часи релігія виступала важливим чинником національного об’єднання та піднесення національної самосвідомості. Релігія – це форма свідомості, яка поділяє світ на природний та надприродній. Релігія поєднує й пов’язує людину з Богом. Вона спонукає її ушановувати Бога, визнавати, що Він є Творцем світу і підтверджувати свою віру ділами. Людина має природну релігійність, бо їй властиве вроджене почуття – змагання до ідеалу. Релігія закликає людину смирятися перед Богом як Батьком усіх людей і побачити в другій людині свого брата, чи сестру, тобто собі рівного. Релігія заперечує пиху, гордість поодиноких людей і народів та закликає всіх жити в гармонії. Релігія є основою найвищої моралі, якою вона займається протягом усього існування, із занепадом релігії занепадала також мораль, а водночас і весь суспільний лад: Римську імперія. Радянський Союз. Кожна людина, у будь-яку хвилину свого життя, в тяжкі години, в момент великої небезпеки, сильного болю, важкої хвороби, втрати великого щастя, радості, величі… яким би матеріалістом вона не була, відчуває релігійний потяг. [Де не тілесний інстинкт, а аналогія. Бо, як вже згадувалося вище, при створенні людини – Бог заклав природне прагнення її до Нього. Таким чином, релігійний феномен виражає людський дух найбільш загально. Де лише появляється людина – виникає релігія. Відомий психолог Еріх Фромм підкреслював, що не було такої культури в минулому і, так видається не може бути такої культури в майбутньому, яка б не мала релігії. В цей же час дослідження взаємовідносин релігії та політики переконливо ілюструють присутність і різноманітність форм цього процесу у всіх суспільствах.
Відомими є і релігійно-політичні союзи, і численні конфлікти на релігійному ґрунті, аж до збройних зіткнень і війн. Такі тенденції виявлялись, наприклад, підчас Селянської війни у Німеччині або у виникненні інституту халіфату в арабських країнах раннього середньовіччя. Але добре знаний і такий спосіб контактів, як свідоме маніпулювання (зловживання) релігією в інтересах окремих груп, перетворення релігії в інструментальний засіб для здійснення соціально-політичних прагнень, (наприклад, прийняття невеликою частиною української шляхти для збереження своїх політичних і економічних позицій в Речі Посполитій). Не менш показовим є зустрічний процес з боку політики. Добре вивченим стало явище сакралізації політичних процесів, установ, вождів у колишньому СРСР , де відбувалася їх релігієзація. Відблиски цього феномена спостерігаємо і на пострадянському просторі. Західні політологи вважають, що це взагалі характерне для тоталітарних режимів, особливо ж тих, що існують на економічному ґрунті азійського способу виробництва. Саме тут існувало схиляння перед можновладцями, перед високими державними посадовцями, перед ідеологічно спрямованими монументами. Зі свого боку, віровчення будь-якої релігії завжди доповнювалося більш чи менш розробленим соціальним ученням. У ньому визначалося ставлення до соціальних вартостей, соціального устрою держави, до її можновладців, друзів і ворогів, цілей існування тощо. Показово, що відповідям на ці запитання в релігійних вченнях обов’язково надається своєрідна неземна, надлюдська перспектива, в якій світ позаземних сутностей надає санкцію, виправдання або вищий зміст подіям, що відбуваються в політичному житті людей – етносу, групи, держави, об’єднання. Досить застарілою помилкою багатьох політологів були і є традиційні намагання розглядати політичний процес в ізольованому від релігійних настанов вигляді.
Повне розділення політики і релігії природне породження дискурсивного мислення, поширеного в індустріалізованому суспільстві. Це не приносило особливих успіхів, адже у свідомості конкретних людей відсутні будь-які перепони між політичними і релігійними поглядами. У реальному житті вони існують нерозривно, майже невіддільно одне від одного, перебуваючи, проте, немовби в різних площинах нашої свідомості. Таким є особистісне психологічне сприйняття цих явищ. Щодо віруючого, то його соціально-політичні погляди вибудувані з певним підпорядкуванням їх “світу небесному”, а людина невіруюча не може не помічати могутньої сили релігійної ідеї і віри. Якщо релігійні установи відмовляться від участі в розв’язанні важливих для людей соціально-політичних проблем, то тим самим репрезентована ними релігія істотно звузить сферу свого впливу. Тому майже невідворотно всередині різних релігій їх лідери доходять висновку, що релігійна віра має бути хоч в якийсь спосіб співвіднесеною з тією дійсністю, в якій живе і діє конкретна людина, з політикою, від якої це життя так багато в чому залежить. Внаслідок цих обставин релігія обов’язково впливає на політичне життя, прагне або ж виконувати роль політичного опікуна суспільства та його керівників, або ж освячувати політичні інтереси певних соціальних груп, надавати їм обґрунтування, виправдання і форму виразу, або ж об’єднувати величезні маси людей задля досягнення якихось політичних цілей. Історично вплив релігії на політичну думку і процеси завжди був дуже сильним – ще від найбільш ранніх держав Стародавнього Сходу або ж Єгипту і аж до сьогодення.
Особливо помітним і безпосереднім цей вплив був ще до зародження і виокремлення суто світських цілей і засобів політичної діяльності, а також вироблення чисто секуляративних форм політичної думки. Інакше кажучи, історія політичної думки фіксує певну закономірність, яка полягає в поступовому, але постійному звуженні сфери впливу релігійних цінностей і засобів організації громадськості на політичне життя і думку. Якщо в стародавньому світі аж до середньовіччя релігія підпорядковувала собі в основному значну сферу політичного життя,то вже за Нового часу політична думка досягла такого рівня розвитку, за якого вона змогла висунути обґрунтовану систему власних концепцій, що почали більш ефективно, ніж раніше, сприяти досягненню актуальних політичних цілей. Було помічено, що секуляризовані форми політичної думки дають найбільш адекватне пояснення політичної дійсності, що є загальновизнаною парадигмою серед серйозних західних та українських політологів. Переважна більшість політичних рухів, принаймні в країнах розвиненої демократії, також відбувається нині в нерелігійній, винятково політичній формі, яка відповідає розвиненому стану суспільства. В частині мусульманських країн, де такий процес нині не спостерігається, має місце визначальний вплив релігійної доктрини на зміст і форми політичного життя. Проблема взаємодії аналізованих понять вимагає попереднього розгляду питання про їх співвідношення. При всій багатоманітності поглядів на цю проблему, все їх розмаїття групується навколо трьох смислових центрів.
Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика – речі зовсім різні, абсолютно не співставні. Це два різних світи, що не повинні перетинатися. Прибічники цього погляду стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією (політичною), яка неодмінно пов’язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке зближення розглядуваних понять. Друга точка зору полягає в прямому ототожненні політики і релігії. Особливо яскраво вона втілюється в теократичних державах. Не менш сильно, але дещо інакше в марксизмі-ленінізмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов’язувалася з критикою тих політичних порядків, “які вона освячує і захищає”. Це призвело до того, що вже за Леніна служителі церкви розглядались як політичні противники, а антирелігійна боротьба набрала відверто політичного характеру. Іншим різновидом цього ж погляду є макіавеллівський погляд. Зовні не схожий на марксизм, він виходить, власне, з тих самих засад, що передбачають практичне зрощування державно-політичного насильства з релігією. Н. Макіавеллі повчав: “норов людей є непостійним, і якщо навернути їх до своєї віри легко, то втримати в ній важко. Тому потрібно бути готовим до того, щоб, коли вона в народі вичерпається, примусити повірити його силою”, “всі озброєні пророки перемагали, а всі беззбройні гинули”. Третя точка зору. Уважне вивчення історії цивілізації підводить до висновку, що не відповідає дійсності ні протиставлення, ні ототожнення політики і релігії. Найбільш коректним ми вважаємо твердження саме про взаємовплив релігії з політикою на кількох рівнях. Ми виходимо з того, що співвідносяться не просто два певних соціальних явища, адже для великої кількості людей вони співвідносяться як світ земний та світ небесний. Якби ж політика і релігія були абсолютно різноприродні, то ніякої взаємодії просто не вийшло б, оскільки принципово несуміжні речі не взаємодіють. Проте насправді між ними не просто існують численні зв’язки, вони обидві утворюють особливі форми, які виникають внаслідок їх взаємного тяжіння, шляхом утворення спільних або ж перехідних між політикою і релігією форм. Переважною сферою релігії щодо політики є політична свідомість. Саме остання як форма усвідомлення (внутрішнього освоєння) групових потреб, інтересів та засобів їх задоволення спонукає до дії у відповідному напрямі, до пошуку необхідної для цього організації.
Саме релігія дозволяє опертися тут на найвищий для людини авторитет – Бога, надає відповідного смислу та виправдання людським діям. Людські цінності немовби приєднуються до ієрархії вартостей вищого порядку, набуваючи тим самим високого значення. Внаслідок такого синтезування ідей конкретні віруючі дуже часто щиро вірять, що їх політичні переконання випливають з їх релігійної віри або ж безпосередньо з текстів священних книг. Функціонування в суспільстві релігійних ідей та інституцій опосередковано відображається на його політичній системі. Державна влада як різновид суспільної влади, яка виражає волю економічно і політично панівної спільності, спирається звичайно на спеціальний апарат примусу, на право видавати закони й розпорядження, обов’язкові для населення. Водночас державна влада (за винятком хіба що тоталітарної) шукає додаткової опори в релігійних ідеях та інституціях. Релігійні діячі в Україні навіть періоду її національно-визвольних змагань нечасто виявляли політичну активність. Вони дозволяли собі хіба що пастирське піклування про учасників державницьких рухів, як робив, наприклад, архімандрит Іов Почаївський. До нечисленних винятків з цієї традиції належить Феофан Прокопович – активний політичний діяч часів Петра І. Але назагал, як слушно зауважував митрополит Іларіон Огієнко, після приєднання України до Російської імперії українське духовенства не могло і вже не хотіло бути політичним лідером нації, її національним проводирем. Ця сумна традиція зберігалася століттями, аж до ліквідації СРСР . У сучасному світі релігія може помітно впливати на зміст політичного життя і форми політичних відносин, немовби зіставляючи їх із релігійними традиціями, настановами і приписами. Релігія може справляти певний вплив і на політичне лідерство. Це відбувається по лінії визнання конкретної людини за найвищий авторитет, готовності підкорятися їй, виконувати її вимоги і задуми.
Найчастіше ці якості втілюються в особистості харизматичного лідера. Однак релігія здатна позитивно впливати і на формування характеру лідера загалом. Адже вона здатна пов’язати прагматичність політиків з гуманізмом і порядністю в розв’язанні політичних питань, внести в їх дії високу моральність, привчає до почуття моральної відповідальності перед силою, вищою за людську. Митрополиту Іларіону Огієнку належить думка, що саме висока духовність здатна виховати справжніх національних лідерів з числа інтелігентів, які тільки за такої якості спроможні стати справжніми політичними проводирями нації. Наші дні дали переконливе свідчення ще однієї здатності релігійних вірувань у царині сучасної політики, а саме: згуртування народу задля досягнення загальнонаціональних політичних цілей. Практика сучасного політичного життя свідчить: вплив релігії на політичні процеси не є ані вирішальним, ані нескінченно малим. Релігія сьогодні має абсолютно чіткі межі і напрями цього впливу. Наприклад, одним із них є релігійний вплив на суб’єкта політичної дії. Він є доволі складним і багатоплановим. Релігійні переконання справді здатні окультурити, цивілізувати внутрішній світ і вчинки особистості, що діє в галузі політики. Релігія гуманізує думки і настрої людини, прагне внести у внутрішній світ політика моральне начало, а у випадку християнства – навчає соціопримирливим вчинкам, закликає до пошуку компромісів, до обмеження економічних і управлінських амбіцій можновладців. Християнські заклики до примирення, до неспротиву зла насильницькими діями здатні пробудити принаймні в частини суспільства миролюбні настрої. Релігія може допомогти в подоланні екстремізму як схильності до крайніх заходів та дій, нетерпимості, несприйняття інших думок і позицій. Тому не випадково, що політичний нігілізм (анархізм) або лівий радикалізм (більшовизм, маоїзм) діяли без релігійної підтримки й навіть усупереч їй. Натомість християнські цілі і методи органічно збігаються і зливаються з боротьбою за мир, за об’єднання миролюбних сил і рухів. Віруючі люди прагнуть миру не тільки через свої релігійні погляди, необхідність виживання підштовхує їх до цього, саме голос релігії любові і добра, підтримує їхні миролюбні прагнення й порухи душі. Релігія підносить свій голос на захист життя, яке є священним даром Божим.
Особливо ефективно релігія впливає на суспільні дії своїх послідовників шляхом використання їх релігійних почуттів і уявлень. Для нас головним у цьому є те, що саме релігія спроможна об’єднувати народ величезною силою завзяття та ентузіазму, на яку здатна (за глибиною захоплення) хіба що безпосередня загроза існуванню народу за часів агресій проти нього. Релігія відкидає наївну ілюзію, що людина може знаходити щастя лише в зовнішніх речах матеріального світу. Згідно з релігійними уявленнями, воно в нас самих, створюється в нас нашим безгріховним життям. Релігія дає “політичній людині” відчуття сталості цілей, надійності цінностей і орієнтирів. Перед плином політичних подій, які часто видаються пересічній людині безглуздими і незрозумілими, з’являється раптом непорушно-істинна, вічна мета, що п дає релігія, – порядок облаштування держави, що йде від Бога. Надійність цього порядку є рятівною для віруючих людей, адже вона неначе затуляє від них раціональну незрозумілість катастрофічних геополітичних подій – війн, революцій, переворотів тощо, що жахає багатьох. 1) Ці механізми мають практично універсальний характер, бо стосуються переважної більшості релігій, зокрема й християнства, що особливо виявилося вже на перших етапах його історії. Церква постійно залишає за собою право на моральну оцінку устрою держави, її соціальної спрямованості, діяльності можновладних кіл. Кожного разу потрібне для релігійної організації рішення політичної проблеми обґрунтовується необхідністю зберегти моральні підвалини нації, охоронцями яких є церкви. Цим самим такому вторгненню надається благопристойність, піднесений сенс, гуманний характер, прагнення до захисту інтересів не однієї, а всіх соціальних груп. Церква виходить з того, що “людину створено заради любові до Бога”. Тому людині необхідно “поновлювати своє серце” і таким чином йти шляхом “до цивілізації спільності, солідарності і любові – єдиної цивілізації, яка є достойною людини”. Звідси випливає необхідність широкої соціально-політичної діяльності Церкви, аби “спільно домагатися втілення у життя цієї цивілізації любові, котру Бог визначив наперед для людства”.
Священик Роман МАЛАНЯК
1. Васьків А. Політично-релігійна взаємодія. – Львів, 2007.
2. Гарпон І. Церковно-історичні дослідження. – Харків, 2008.
3. Кардош М., Кардош Е. Релігія та політика. – Львів, 2007.
4. Колодний А. М. Україна в її релігійних виявах. – Київ, 2005.
5. Сенченко Н. Православне и екуменізм. – К., 2007.
6. Курас І. Ф., Рибачук М. Ф., Корюшко М. І., Фещенко П. І. Релігія і політика в сучасній Україні. – К., 2000.