Одною з головних турбот візантійського імператора Юстиніана I було з’єднати з Церквою численних монофізитів, які жили у Візантійській імперії, і на підставі релігійної єдності досягнути єдність державну.
Одною з головних турбот візантійського імператора Юстиніана I було з’єднати з Церквою численних монофізитів, які жили у Візантійській імперії, і на підставі релігійної єдності досягнути єдність державну. У числі наближених до імператора осіб був Феодор Аскида, архієпископ Кесарії Каппадокійської, який був оригеністом. Коли на соборі в Константинополі (541 р.) відбулося засудження оригенізму, Аскида, щоб відвернути увагу імператора від оригеністів, порадив йому зайнятися питанням монофізитів [1, с. 810]. Історик Євагрій свідчить, що засудженням єресі Оригена особливо були незадоволені Феодор Аскида і Доміціан. Вони хотіли відволікти увагу Юстиніана від цієї проблеми і помститися римському диякону Пелагію, який брав активну участь в засудженні вчення Оригена. Для цього Феодор Аскида переконав імператора в тому, що примирення монофізитів з православними може бути досягнуте легким шляхом. Він стверджував, що монофізити відкидають Халкидонський Собор тому, що він несторіанський. На доказ цього Феодор вказав на те, що на ньому не був засуджений Феодор Мопсуетський, Іва Едеський та Феодорит Кирський. Якщо православні осудять цих трьох осіб чи їхні твори, то монофізити повірять, що Халкидонський Собор є вільний від підозри у несторіанстві [2, с. 263].
Логіка доказів подіяла на імператора, і він, підкоряючись Аскиді, пішов запропонованим шляхом. Аскида добре знав слабкість імператора втручатися в богословські суперечки, як тільки він схилявся до розгляду певного питання тоді вже самолюбство не дозволяло йому відмовитися від взятої ним на себе ролі, тому втягнений в боротьбу з монофізитами, імператор мав залишити в спокої орігеністів, чого і добивався Аскида. Отже в діяльності Юстиніана розпочався новий етап церковної політики, позначений питанням “Трьох Глав”. Спочатку вся увага зосереджувалася на едикті Юстиніана, а згодом перейшла на осіб, про яких йшлося в тексті едикту. Засудження цих трьох церковних діячів не було випадковим, а витікало з глибини церковно-історичного життя. Феодор Аскида дав тільки поштовх тому, що рано чи пізно мало трапитися. Халкидонський Собор давно був предметом спокуси для монофізитів. В 533 р. на соборі одна з монофізитських партій заявила, що головна причина неприйняття IV Вселенського Собору є в тому, що на ньому Феодорит і Іва були визнані православними незважаючи на те, що їхні твори за змістом несторіанські. Визнавши православними цих осіб, Халкидонський собор, схвалив і їхні твори і таким чином, відкинув Собор Ефеський, який засудив несторіанство. Таким чином імператор “побачив” необхідність засудження “Трьох Глав”, бо цього вимагали інтереси Церкви і держави. Через таке рішення стверджувався авторитет IV Вселенського Собору і разом з тим з’являлася чергова можливість примирення монофізитів з православними. Після невдалої спроби примирити їх шляхом взаємного обговорення спірних питань, імператор знову вирішив піти їм назустріч. Заручившись підтримкою деяких єпископів і патріарха Мини, імператор Юстиніан в 544 році видав едикт про “Три Глави”, де вказував, що це засудження не принижує ролі Халкидонського Собору [3, c. 321] Указ був виданий Юстиніаном, як завжди з тією вимогою, щоб його підписали і прийняли всі представники церковної влади, і він отримав загальноцерковне визнання. Натомість едикт імператора викликав чергову смуту і суперечки в Церкві, хоча власне на Сході він був прийнятий більшістю єпископів. Коли указ дійшов до патріарха єрусалимського Петра, той заявив, що всякий, хто прийме імператорський едикт діятиме на зло Церкві, й відмовився його підписати. Але через погрози він вимушений був погодитися. Олександрійський патріарх Зоїл, після деяких вагань, дав свій підпис і в цей же час відправив послів до римського єпископа з проханням не давати згоду на едикт заявивши, що він сам підписався під тиском. Особливу опозицію едикт імператора зустрів на Заході. Вся Африка, Італія, Сардинія та Іллірик оголосили себе противниками імператорського едикту. Знаменитий карфагенський диякон Ферранд написав твір на захист “Трьох Глав”, в якому говорить, що не слід переглядати рішення Халкидонського чи іншого Собору і засуджувати померлих братів [4, с. 44].
При такому настрої Заходу, сторону захисників “Трьох Глав” прийняв і Римський папа Вігілій. Якщо б це питання виникло на півстоліття раніше чи пізніше, то Захід відколовся б від Східної Церкви, як він був відділився через “Енотікон” Зинона в 478 році. Але тепер, завдяки перемозі Велізарія в Римі, Захід був в руках Юстиніана і черговий розкол не відбувся, хоч тут і тривала довга боротьба імператора з папою та західним духовенством. Набагато сильніша була опозиція духовенства Африки. Стійкі захисники своєї свободи проти внутрішніх ворогів – аріан, африканські єпископи стояли в обороні за неї і проти зовнішньої сили – Юстиніана, побачивши, що його едикт торкається віри і свободи. Єпископ Понтіан прислав імператору послання, в якому заявляв, що писання Феодора невідомі в Африці, але щоб він не писав, все ж не можна засуджувати мертвих, тому що вони не можуть виправдатися в своїй поведінці [5 c. 427]. Далі він вказував, що від цього виграли б тільки єретики, а померлі вже повстали перед Суддею, Який не приймає апеляції. Не важко зрозуміти істину причину протесту з боку Заходу відносно едикту. Питання про “Три Глави” стояло в тісному зв’язку з питанням про авторитет Халкидонського Собору. А Халкидонський Собор, як відомо, був в деякій мірі догматичним тріумфом Заходу. Коли захід вороже зустрів едикт імператора проти “Трьох Глав” то останній, щоб запобігти розколу, всю свою увагу звернув на папу Вігілія, сподіваючись з його допомогою схилити Захід на свій бік. З цією метою імператор Юстиніан запросив папу в Константинополь, куди той і прибув на початку 547 року [3, c. 320]. Видимою причиною виклику папи була ненадійність перебування його в Римі, бо остготський король Тотіла погрожував облогою. Під час подорожі папи до Константинополя йому звідусіль вказували на небезпеку підриву авторитету Халкидонського Собору закладену в юстиніановому ультиматумі. Прямуючи через Іллірик і зустрічаючи протести проти едикту, папа Вігілій утвердився в своєму рішенні також противитись йому і написав про це Юстиніану і патріарху Мині. Незважаючи на це імператор зустрів його урочисто. Але надії Юстиніана не виправдалися, бо добре знаючи настрої на Заході з цього приводу папа Вігілій не тільки не підтримав імператора, але й зовсім перервав спілкування з патріархом Миною. В грудні для підтримки Вігілія в Константинополь з Риму прибув Пелагій в ролі посла від завойовника Тотіли, який пропонував Юстиніану мир. Під час відсутності папи диякон Пелагій очолював римський клір. Не дивлячись на тимчасове приниження Риму варварським завоюванням, церковна самосвідомість західного духовенства була твердо опозиційною компромісному догматствуванню візантійської влади. Боротьбу викликали не самі тільки “Три Глави”. Полеміку посилювало два побічних, але разом з тим і принципових питання: чи має право імператор видавати накази з догматичних питань та, хто має право засуджувати мертвих і відлучати їх від Церкви [6, c. 218]. Західні письменники, Ферранд і Факунд, давали на ці питання негативні відповіді, що було відображенням думки всієї західної Церкви. На Сході, де домінувала сильна позиція імператора, Юстиніан знайшов меншу протидію своїм планам, оскільки право імператорської влади втручатися в догматичні суперечки було закріплено тривалою практикою. Спілкування папи з патріархом, при допомозі імператриці Феодори, скоро було відновлено. Папа після наради з західними єпископами, які перебували в цей час в Константинополі, 11 квітня 548 року видав „Юдикатум” (“Судження”), в якому засудив “Три Глави” з вказівкою, що він визнає авторитет всіх Вселенських Соборів, і Халкидонського зокрема. Досягнувши таким чином формальної згоди римського папи на засудження “Трьох Глав”, імператор розіслав нові едикти по всім Церквам своєї імперії, вимагаючи від їх предстоятелів осудити “Три Глави”. В нагороду за поступливість папи його ім’я в диптихах столичної Церкви було поставлено на перше місце, а ім’я константинопольського патріарха поставлено другим. “Юдикатум”, підписаний Вігілієм, зустрів сильний спротив на Заході, деякі єпископи перервали з ним спілкування [7, c. 406].
Коли зі смертю Феодори відпав її моральний “терор” не тільки над Вігілієм, але і над іншими західними єпископами, які були скликані в столицю для підписання “Юдикатума” навіть близьке оточення папи почало його залишати, зливаючись з піднятою хвилею опозиції всього Заходу. Два диякони, Севастіан і Рустик (останній був племінником папи), демонстративно залишили його з великим шумом і скандалом [5, с. 427]. Особливий протест виявили африканські та іллірійські єпископи, які посилали до імператора прохання і синодальні акти на захист “Трьох Глав”. Але Юстиніан не звертав на це уваги, і за свідченням Ісидора Севільського, знову видав едикт, засуджуючи „Три Глави”. В даному випадку едикт був безсилий, як і попередній, і хвилювання не зупинилися. Для припинення суперечок та заворушень, викликаних едиктом імператора з одного боку, і папським “Юдикатумом” з другого, імператор погодився з папою і вирішив перенести питання про “Три Глави” на Собор. З цією метою він відправив до африканських та іллірійських єпископів грамоти, запрошуючи їх прибути в Константинополь. Також імператор, поступившись проханням папи, повернув йому “Юдикатум”, і на загальному святковому зборі грецьких і латинських єпископів було вирішено, що ніхто нічого не прийме за чи проти “Трьох Глав”, до рішення Собору [7, c. 408]. Отримуючи від імператора назад свій “Юдикатум”, папа дав клятвену обіцянку засудити “Три Глави” і допомагати тому, щоб на Соборі на них була проголошена анафема, але просив імператора зберегти цю клятву в таємниці. Таким чином, поле для нового вільного обговорення питання формально було розчищене. Імператор енергійно підготовлював грунт до потрібного йому рішення. Єпископи ж, будучи зв’язані присягою мовчання, були в невигідному положенні, бо Юстиніан тиснув на них згідно методів властивих світській владі [5, c. 429]. Очікуючи прибуття на Собор у справі “Трьох Глав” західних єпископів, імператор почав відповідно готуватися до цієї події. В травні 550 року він відправив послання до Іоанна, митрополита ІІ -ї Кілікії. В посланні говорилося, щоб зібралися всі єпископи в Мопсуетії, і дослідили, чи було внесено в диптихи ім’я Феодора. Зібравшись, Собор дослідив це питання і повідомив імператору і папі: “Не знаємо, і не чули, що Феодор, який був колись єпископом цього міста, був вписаним в церковних диптихах; але чули, що святий Кирило, колишній єпископ великого міста Олександрії, вписаний замість Федора в диптихах, в які внесені померлі єпископи, і навіть досі він вписаний і проголошується з іншими єпископами. Бо не знаємо і не чули, щоб в нашому місті був єпископ на ім’я Кирило. А той єпископ Феодор, який читається в диптихах, помер три роки тому [8, с. 199 – 200]”; і значить був інший Феодор, а не той про якого хотіли дізнатися. Соборні постанови свідчать, що в диптихи вписали Кирила Олександрійського замість Феодора. В цей час в Константинополь на запрошення імператора прибули деякі західні єпископи. Коли вони, незважаючи на погрози, відмовилися підписати текст анафеми “Трьом Главам”, імператор позбавив їх кафедр [3, c. 321].
Практикуючи звичайні засоби тиску у відношенні до Церкви, Юстиніан не перестав переконувати папу засудити “Три Глави”, не зважаючи на протести африканських і далматійських єпископів. Особливих зусиль йому коштувало зламати опозиційну Африку. Влада ромеїв, після нашестя вандалів і вестготів, була там щойно встановлена і керівництву було порівняно легко придумати звинувачення в політичній невірності та допомозі ворогу. Так було знято карфагенського єпископа Репарата та групу його однодумців-єпископів. Всіх їх викликали в Константинополь на суд. Приведені не боялись ніяких погроз і відмовлялися підписуватися під наказом едикт про “Три Глави”, тому їх судили не за це, а за адміністративні дрібниці. Репарата зняли з кафедри і заслали в Євхаїти, а на його місце поставили Примасія, який запобігливо виконував накази імператора. Коли папа рішуче відмовився, незважаючи на дану обіцянку, сприяти засудженню “Трьох Глав”, імператор, не чекаючи рішення Собору, знову видав едикт, анафематствуючи “Три Глави” [6, c. 264]. Цей акт попередньо був прочитаний в палаці імператора, в присутності грецьких єпископів, якими був цілком схвалений. Перша частина едикту мало чим відрізнялася від попереднього, а в другій частині велася полеміка з аргументами, які були висунуті на захист обвинувачених. Другий едикт тільки роздратував папу і його прибічників. Вігілій вимагав скасувати цей едикт і радив віддати це питання на суд західних єпископів, відлучивши від церковного спілкування Феодора Аскиду, як головного винуватця церковних смут і патріарха Мину зі всіма митрополитами і єпископами, які погодилися на засудження “Трьох Глав”. Але ця грамота не була оприлюднена, через страх перед гнівом імператора, а передана на збереження довіреній особі. Не погодився на прийняття імператорського едикту й Олександрійський патріарх Зоїл. Внаслідок цього його позбавили кафедри і на його місце поставили Аполлінарія. Подібні репресії відбувалися і щодо інших єпископів, які не погоджувалися з імператором. Бачачи наближення небезпеки арешту, папа з вірними кліриками втік з палацу Плакидії в церкву апостола Петра при палаці Гормізди, в якому донедавна перебували улюбленці Феодори – монофізитські монахи. Імператор розпорядився схопити втікачів вдавшись до сили. Озброєний загін вдерся в церкву. Єпископи і клірики притиснулися до мармурового престолу. Їх одного за одним хапали і відводили вбік, але папу не змогли відірвати від колон престолу, за які він схопився. Натовп, який все це бачив, обурився діями воїнів, та вигнав їх з храму, фактично визволивши арештованих [5, с. 432]. Втікачі залишилися на своєму місці, в храмі, під охороною суспільної думки. Зважаючи на громадську думку імператор Юстиніан послав Велізарія з трьома сановниками на переговори, просити папу повернутися обіцявши не чинити ніякого насилля. Але попри обіцянки свободи дій, атмосфера в палаці змінилася і папа Вігілій не міг спілкуватися із своїми кліриками. Один із секретарів папи був підкуплений для підробки листів від імені папи в Італію. Явно готувався неправдивий процес для політичного звинувачення папи. Утиски і погрози на непокірних не припинялися, тому папа знову сховався з деякими єпископами в церкві св. Євфимія в Халкидоні, оприлюднивши при цьому свою грамоту з засудженням Феодора Аскиди і патріарха Мини. Друга втеча Вігілія з єпископами змусила імператора змінити спосіб дій щодо римського архієрея. Юстиніан переніс питання про “Три Глави” на суд Вселенського Собору, примирив представників Західної Церкви з патріархом Миною. В кінці січня 552 року імператор відправив до папи посольство з високопосадових осіб, які просили його повернутися в Константинополь [7, c. 408].
Папа не погоджувався поки не були подані від патріарха Мини, Феодора Аскиди і інших східних єпископів грамоти, в яких викладалися сповідання віри, з визнанням чотирьох Вселенських Соборів, і прохання дарувати прощення за несправедливості, які були вчинені ними щодо римському престолу. Також імператор відмовився від свого едикту посприявши із своєї сторони примиренню між папою і східними єпископами. В цей час помер патріарх Мина, і на його місце було обрано монаха Євтихія, який приїхав в Константинополь в якості заступника на соборі від свого Амісійського єпископа. Його наказав поставити на кафедру сам Юстиніан, заявивши, що йому було видіння, в якому на Євтихія вказав сам апостол Петро. Заперечення, таким чином, виключались. Історик Євагрій вказує, що при виникненні питання, чи потрібно піддавати анафемі померлих, Євтихій, добре ознайомлений з Святим Писанням, ще при житті патріарха Мини, рішуче заявив, що це не вимагає обдумування. В древності цар Іосія не тільки заколов живих жерців ідольських, але і розкопав гроби тих, які задовго до того померли (4 Цар. 23:16). Думка Євтихія була схвально прийнята прибічниками імператора, який взнавши про це посприяв возведенню свого ставленика на столичну кафедру. Зрозуміло, що призначенням Євтихія Юстиніан забезпечував собі підтримку принаймні одного із патріархів в засудженні “Трьох Глав”. Євтихій звернувся до папи з посланням, підтвердивши в ньому своє православ’я вірністю чотирьом вселенським соборам і готовністю залагодити всі суперечки на новому Вселенському Соборі. Подальша доля едикту про “Три Глави” вирішувалася на V Вселенському Соборі. Який відкрився в травні 553 році в Константинополі зверненням Юстиніана, в якому було передбачено не тільки повна програма діянь Собору, але в досить вимогливому тоні вказані на очікувані від нього рішення. Основним завданням собору, як говорилося, було викорінення залишків несторіанської єресі через засудження “Трьох Глав”, так як ще залишились захисники нечестя, то Собор скликається для урочистої маніфестації волі Церкви [5, c. 437]. У ході Собору, отці, на кількох засіданнях зачитували єретичні місця з творів Феодора Мопсуетського та вирішували питання, чи можна засуджувати єретиків після смерті, дійшовши до висновку, згідного з імператорськими едиктами, що даний письменник дійсно єретик – несторіанин і повинен бути засуджений [3, с. 322]. Блаженні Федорит та Іва Едеський уникнули анафематствування, так як самі відмовилися від Несторія і були виправдані Халкидонським собором, засудженню підпадали лише сумнівні місця з їх творів. Таким чином, Церква анафематствувала Федора Мопсуетського і його твори, а також твори блаженного Феодорита на захист Несторія проти Кирила і лист Іви Едеського до перса Марія. При цьому собор утвердив віровизначення всіх попередніх Вселенських Соборів, в тому числі і Халкидонського [3, c. 323].
Старання Юстиніана приєднати до Православної Церкви монофізитів, через яких був виданий едикт про “Три Глави”, а згодом скликаний п’ятий Вселенський Собор, не привели до бажаних результатів. Правда, помірковані монофізити приєдналися до Церкви, але лише в межах одного Константинопольського патріархату. Інші, особливо афтортодокети, залишилися в розколі. Власне монофізити не тільки залишилися спостерігачами боротьби, яку вів імператор для зруйнування перешкод їх об’єднання з православними, але із свого боку намагалися ще більше закріпити існуюче розділення. Але все таки окремих цілей імператор досягнув. Рішенням Константинопольського Собору було знято звинувачення монофізитів на отців Халкидонського Собору. У несторіан не залишалось можливості проповідувати своє вчення, прикриваючись творами Феодора Мопсуетського, Феодорита та Іви, стверджуючи, що вони схвалені Халкидонським Собором. Тепер єретичні фракції виділилися в окремі групи і більше не могли зловживати православними іменами в своїх цілях. Орігеністичний рух скоро після V Вселенського Cобору взагалі затих. Дивлячись з цієї точки зору на значення V Вселенського Cобору, можна сказати, що в Церкві запанував короткочасний мир, хоч це і не означало, що боротьба припинилася. При дворі імператора єретики і після Cобору мали велику силу, хоча не діяли відкрито і прямо для досягнення своєї мети.
В. В. АЗЖЕУРОВ
1. Энциклопедический словарь. – Изд. Ф. А. Брокгаузъ (Лейпцигъ). И. А. Е фронъ (Санкт-Петербургъ), 1904 – Т. 66. – 963 с.
2. Евагрий Схоластик. Церковная история. Книги І – VІ / Пер. с греч., вступ. ст., комм., приложения и указатели И. В. Кривушена. – СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2006. – 672 с.
3. Тальберг Н. История христианской Церкви. – К.: Изд. имени святителя Льва, папы Римского, 2007. – 960 с.
4. Лебедев А.П. Вселенские Соборы VI, VII и VIII веков. – Изд. 2-е, испр. и доп. – СПб. : Изд-во Олега Абышко, 2004. – 320 с.
5. Карташев А. В. Вселенские Соборы. – Клин: Издательство “Христианская жизнь”, 2004, – 686 с.
6. Васильев А. История Византийской империи. Время до Крестовых походов (до 1081 г.). – СПб.: Алетейя, 1998. – 581 с.
7. Успенський Ф. История Византийской империи: В 5 т. – Т. 1. Период І (до 527 г.). Период ІІ (518-610 гг.). – М.: Астрель, 2005. – 621 с.
8. Деяния Вселенских Соборов.– Казань: Университетская типография, 1868. – Т. 5: Собор Константинопольский Второй, Вселенский Пятый. – 568 с.
9. Смирнов Е. История Христианской Церкви. – М.: Храм святых бессребреников и чудотворцев Космы и Дамиана на Маросейке, 2007. – 736 с.