Становище Християн в Римській імперії до імператора Костянтина Великого
Спільнота християн – це небувале явище в житті древнього людства. Особливістьцієї спільноти у тому, що вона не від світу цього. Слово еклесія відображає поняття про спільноту християн, про Церкву, як покликаних Христом і зібраних в ім’я Його людей.Довгий час християни не мали права сповідування своєї віри і були безправнимиу зв’язку з тим, що за віки свого існування Римська імперія виплекала власний культ і правовий порядок. Однією з причин неприйняття Церкви були уявлення про велич імперії, як говорить римський поет Квінт Еній: “На древніх звичаях і мужах тримається Римська держава” [2, с. 97]. Тобто в основі цих причин і уявлень лежало поняття древності всього державного устрою.Тому погляд римської влади на християнство як на заперечення державної релігії, нечестиве вчення, вороже богам і устрою держави, з самого початку заснування Господом Церкви, робив його безправним[5, с. 109]. Ця думка була побудована на автоматичному порушенні християнами щонайменше трьох пунктів римського законодавства, яке регулювало релігійне питання в імперії. Ці пункти наступні:
1) християни як члени таємної спільноти;
2) християни як противники державної релігії;
3) християни як не шанувальники культу Цезарів; [10, с. 92]
Проте, як зазначає ряд церковних істориків, християни карались не за внутрішнє переконання, а за дію. Тобто відмова дотримуватись вище вказаних пунктів, призводила до встановлення факту релігійногозлочину і лише офіційною особою. Це означає, що злочин фіксувала римська адміністрація, на основі відмови від участі в церемонії на честь римських богів та імператорів.
До імператора Декія верховна державна влада не ставила перед собою ціль знищити християн. Тому звинувачення і переслідування християн до кінця І-го століття походило головним чином з приватної ініціативи і супроводжувались вибухом народної ненависті проти християн[8, с. 54]. Прикладом цього є гоніння на християн за правління імператора Нерона, яке відбулось після пожежі в Римі. Натовп звинувачував у цьому імператора і, щоб приборкати чутки, імператор звинуватив у підпалі християн. Про це гоніння вказує Публій Корнелій Тацит в своєму творі “Анали”: “… віддав різноманітним карам тих, хто своєю мерзотою накликав на себе всезагальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христа, від імені якого походить ця назва, стратив при Тиберії прокуратор Понтій Пілат” [11, с. 387-388].
Причиною гоніння на християн імператора Декія Траяна вже були не народна ненависть, а виданий на початку його царювання указ проти таємних зібрань. Указ Траяна був відповіддю на запитання Плінія Молодшого, як чинити по відношенню до християн. Пліній був проконсулом провінції Віфінії в Малій Азії. Можна припустити, що християнство в цій провінції набуло широкого масштабуі в цей час християн не розглядали як секту юдаїзму. Тому для язичників цієї провінції християни створювали дискомфорт, особливо для жреців, оскільки язичницькі храми спорожніли та ідоложертовні тварини не купувались в попередніх масштабах. Внаслідок цього до Плінія почали надходити скарги і він намагався виправити ситуацію радикальним методом [3, с. 84]. Ці відомості взяті з листування імператора й проконсула. Пліній звернувся до імператора Траяна: “Вважаю своїм священним обов’язком звернутись до тебе, правителю, за роз’ясненням тих питань, які викликають у мене нерозуміння, я ніколи не був при процесах проти християн. Тому я не знаю, про що їх зазвичай допитують і за що і в якій мірі карають. Я знаходився в немалому невіданні, чи визнавати їх різницю за віком, чи зовсім неварто розрізняти неповнолітніх від більш міцних, чи давати прощення за розкаяння, або тому, хто коли-небудь був християнином, відречення від християнства не приносить ніякої користі, чи страчувати їх за саме ім’я, за відсутності інших злочинів, або за злочини, які пов’язані з іменем. Між іншим з тими, на яких мені доносили, як на християн, я поводився наступним чином. Я допитував їх, чи християни вони, і коли вони зізнавались, то я запитував їх про те ж другий і третій раз, погрожуючи стратою. Тих, які чинили опір, я наказував відвести. Я не сумнівався, що яке б не було те, в чому вони зізнавались, їх опір і нерозкаяність, звичайно, заслуговують покарання. Але крім страчених були інші такі ж безумці. Але оскільки це були римські громадяни, то я призначав їх до відправлення в столицю. Проте дана справа пішла далі: зустрічались ускладнення. В поданому мені безіменному донесенні зазначалось в списку християн багато таких осіб, які заявляли, що вони не християни і навіть ніколи не були християнами. Коли вони слідом за мною помолились до богів і воздали поклоніння твоєму зображенню, яке я повелів принести разом зі статуями богів, і прокляли Христа, то я вирішив можливим відпустити їх… Інші, хто був зазначений в списку, зізнались, що колись були християнами, але вийшли з їхньої спільноти, одні три роки тому, інші дещо раніше, а деякі навіть двадцять років тому. Всі вони вшанували твоє зображення і статуї богів і Христа прокляли. Вся їх провина, за їхніми словами, полягала в тому, що у відомі дні, вранці вони сходились разом і співали пісню Христу, як Богу, що в ім’я релігії вони зобов’язувались не на злочин якийсь, але для того, щоб не красти, не грабувати, не перелюбствувати, чесно тримати своє слово і повертати ввірені завдатки, що після цього вони розходились і потім збирались знову для споживання їжі, проте звичайної і невинної. І це вони припинили робити після того, як я за твоїм наказом заборонив гетерії. Тим не менш, я вирішив необхідним піддати тортурам двох рабинь, які називались (дияконисами), щоб дізнатись, що тут справедливе. Але я нічого іншого тут не знайшов, крім забобону грубого й безмірного. Тому відклавши подальший розбір, я звертаюсь до тебе за порадою” [9, с. 343-345].
На цей лист імператор Траян відповів наступне: “У розборі справи про тих, на кого тобі донесли, як на християн, ти вчинив, дорогий мій Секунде, як потрібно, і справді неможливо встановити якесь всезагальне правило, в сенсі визначеної і незмінної норми. Розшукувати їх не слід, але якщо їх звинуватять і викриють, то їх потрібно стратити. Однак той, хто не визнає себе християнином і докаже це самим ділом, тобто поклонившись нашим богам, той отримає прощення за розкаяння, хоч би його минуле було підозрілим. Але безіменні донесення не повинні мати місця ні в якому процесі. Це було б найгіршим прикладом і недостойне нашого віку”[9, с.345].Заходи імператора і проконсула проти християн призвели до того, що віруючі в Христа Розіп’ятого віддавались страті за саме ім’я, а також це на довго визначило правовий статус Церкви.
Наступником Траяна став його усиновлений родич Адріан (117-138 рр.). Цей імператор видав едикт, проаналізувавши який можна зробити висновок, що Адріан був досить толерантним по відношенню до християнства: “Адріан МинуційФундану. Отримав я лист, написаний до мене попередником твоїм, знаменитим СереніємГраніаном; і не бажаю залишати без дослідження справу, про яку мені донесено, щоб безневинним не бути занепокоєними, а наклепникам не було приводу займатися їхнім мерзотним ремеслом. Отже, якщо наші піддані в провінціях твердо можуть підтримати свої вимоги проти християн, так що і перед судом можуть їх довести, то не забороняю їм це робити – тільки не дозволяю їм вдаватися до гучних вимог і криків. Набагато справедливіше, щоб якщо хто захоче донести, ти зробив дізнання у справі. І тоді, якщо хто донесе і доведе, що вищезгадані люди роблять що-небудь проти законів, то ти визначай покарання згідно з їхніми злочинами. Особливо постарайся, заради Геркулеса, про те, щоб, якщо хто з наклепу зажадає притягнути до обвинувачення кого-небудь з християн, тобі вчинити з такою людиною за найсуворішим чином, пропорційно з мерзенним його лиходійством” [1, с. 96]. Цим едиктом імператор Адріан встановлює формулу звинувачення і встановлює покарання за наклеп. Проте не у всіх провінціях імперії дотримувались цього едикту.
Тому наступник Адріана Антонін Пій видає повторний едикт, у якому в докір язичникам ставилась мужність, твердість та уповання на Бога християн. Цей указ передбачав, також як і попередній, покарання за наклеп проти християн: “Лист Антоніна до суспільства азійського. Самодержець кесар, Тит Елій Адріан Антонін, Август, благочестивий, великий первосвященик, на 15-му році трибунської влади, утретє консул, батько вітчизни, суспільству азійському бажає радуватися. Я думав, що і боги клопочуться про те, щоб такі люди (християни) не могли сховатися; тим більше що вони, якби могли, покарали б їх за те, що не хочуть їм поклонятися: а ви переслідуєте таких людей, і образ думок, який вони мають, засуджуєте як безбожний, і возводите на них інші речі, яких втім, довести ми не можемо. Але для них корисно, щоб вони думали, що йдуть на смерть за те, в чому їх звинувачують, і вони отримують над вами перемогу, віддаючи своє життя швидше на смерть, ніж, погоджуючись на те, що ви вимагаєте від них. Про землетруси ті, які були і теперішні, не слід згадувати, оскільки ви під час них буваєте малодушні, якщо порівняєте себе з ними, тому що вони відданіші за вас Богу. Ви, здається, і не знаєте у той час богів, не піклуєтесь про храми і не визнаєте служіння Богу. Тому і ненавидите тих, які служать Богу, і гоните їх навіть до смерті. Інші з обласних правителів також писали про цих людей до божественнішого мого батька; і він відповідав їм, щоб не турбували таких людей, якщо не виявиться, що вони роблять що-небудь проти римського уряду. І мені багато хто доносив про них, і я також відповідав їм, згідно з думкою мого батька. Якщо ж хто почне доносити в суд на якого-небудь з таких тільки тому, що він такий, то той, на кого доноситься, нехай буде вільний від звинувачення, хоч би і виявилося, що він з таких, а той, хто доносить, нехай буде покараний” [1, с. 96-97].
Після Антоніна Пія на імператорський престол зійшов МаркАврелій (161-180 рр.). На 17 рік його правління, за свідченням Євсевія Кесарійського [4, с.187], розгорілось гоніння на християн в деяких областях імперії. Воно було викликане повстанням черні в містах, а також великою кількістю волхвів та чаклунів. Указ стосувався кількох областей імперії. В юридичному збірнику Дигести збереглась частина едикту, яка приписується Марку Аврелію: “Божественний Марк наказав відправляти у заслання на острова кожного, хто через забобонні звичаї буде приводити в смуток слабкі душі людей”.Деякі церковні історики говорять, що цей указ не мав на увазі християн та їх релігії.
Після останнього імператора династії Антонінів Коммода Антоніна, змінилось два імператори, після яких корону отримав СептимійСевер (193-211 рр.). Як зазначають деякі церковні історики, ставлення цього імператора до християн не було упередженим, проте на десятий рік його імператорства він видав постанову. Згідно з цією постановою заборонялось приймати юдейство та християнство. Однак в дію ця постанова приводилась не у всіх провінціях.
За імператора Олександра Севера (222-235 рр.) Церква не зазнавала гонінь. Вона хоч не була легалізована, але могла діяти досить відкрито. Це пов’язано з тим, що імператор не заперечував жодного культу і в його домашній молільні разом з погруддями язичницьких богів, було погруддя Ісуса Христа. Такий релігійний стан закінчився приходом до влади Максиміна (235-238 рр.). Переслідування зазнала, переважно ієрархія Церкви.
В 249 р. або як вважають деякі історики в 250 р. імператор Декій видав едикт проти християн. Це був перший едикт, який дозволяв переслідувати християн по всій території імперії. Кінець ІІІ-го століття був дуже скрутним для імперії: наступ германських племен з півночі, готів і персів зі сходу, морова виразка за правління імператора Галла (251-253 рр.). Тому імператори почали ревніше ставитись до язичницьких культів, щоб умилостивити їхніх богів. Це звичайно супроводжувалось масовими жертвоприношеннями, а оскільки християни противились цьому, то гнів імператорів був спрямований саме на них. Цей гнів був виражений в імператорських едиктах проти Церкви. Імператор Валеріан (253-260 рр.) на початку свого правління не був противником християнства. Про це говорить Євсевій Кесарійський: “таким милостивим … до нас не був ніхто з імператорів” [4, с. 297]. Однак через чотири роки він кардинально змінив свою позицію. Він видав два едикта проти християн. Перший едикт (257 р.) забороняв християнам збиратись для богослужіння і відвідувати місця померлих, на яких переважно звершувались богослужіння. Другий едикт (258 р.) був спрямований проти церковного кліру. Згідно з цією постановою передбачалось притягувати кліриків до відречення від християнства. Якщо вони не відрікались, то слідувала смертна кара. Також сенатори та вершники підлягали конфіскації майна, якщо це не діяло, то також слідувала смертна кара. Також конфіскувалось майно простого народу[6, с. 134].
Наступником Валеріана був його син ПублійЛіцинійГалліан (260-268 рр.). Євсевій Кесарійський говорить, що цей імператор політику відносно християн повів у іншому руслі ніж його батько. Своїм рескриптом він відмінив едикт попереднього імператора і повернув християнам конфісковані місця для богослужіння[4, с. 304-305].Це означає, що церква мала відносно мирне положення. Проте цей спокій змінився на систематичне й жорстоке гоніння за правління наступного імператора – Діоклетіана (284-304 рр.). Деякі церковні історики висувають думку, що укази проти Церкви видавались через поради Галерія імператору. Гоніння розпочалось зруйнуванням церкви в Нікомідії, а наступного дня був виданий едикт. Євсевій Кесарійський говорить: “… скрізь було розвішано імператорський указ, який повелівав руйнувати церкви до основи, а Писання спалювати і який оголошував людей, які тримались християнства, позбавленими почесних посад; домашня прислуга позбавлялась свободи”.Після цього едикту були видані ще два. Євсевій Кесарійський характеризує їх наступним чином: “передбачалось всіх єпископів повсемісно спочатку заключати в темницю, а потім будь-якими засобами змусити їх принести жертву”[4, с. 342].304-го року був виданий четвертий едикт, який змушував християн відрікатись від своєї віри. Діоклетіан відрікся своєї влади 1 травня 305 року. З цього часу у західній частині імперії правителем став Констанцій, а в східній частині – Галерій. З приходом до влади Констанція, гоніння на Заході припинились але в адміністративному порядку, а не в юридичному. Свідченням цього є два собори – ельвірський та в місті Цирт (Нумідія). На Сході Галерій продовжував гоніння до 311 року. В цьому році, маючи тяжку недугу, Галерій видає віротерпимий едикт у відношенні до християн. Цей едикт характерний викривальним змістом та закликом повернутись на шлях отців. Проте твердість християн змушує правителя, через його любов і великодушність, надати християнам можливість жити вільно і влаштовувати зібрання: “Між іншим, що постійно ми звершували для користі і блага держави, до цих пір, зі свого боку, бажали ми всеціло правити римлянами у відповідності з законами предків і суспільними принципами, а також піклуватись про те, щоб і християни, які залишили шлях пращурів своїх, повернулись до благих думок. Оскільки, внаслідок того самого образу думок, християн цих охопило таке безумство і таке нерозумне прагнення, що вони перестали підкорятись древнім звичаям, встановлених їхніми ж прабатьками, – за власною волею та за власною прихоттю самі видумали собі закони, яких і дотримувались і, розповсюджуючи їх, об’єднали нерозумністю своєю різні народи. Нарешті, коли послідувало наше предписання про те, щоб вони повернулись до древніх постанов, багато хто підкорився йому через страх, багато ж було покарано. І оскільки багато хто вперто не залишали своїх переконань, і до того ж ми бачили, що як не воздається належне шанування і поклоніння небесам, так і не поважається бог християнський, за міркуваннями м’якої нашої крутості і згідно постійної любові, ми готові надати всім людям поблажливість, без найменшого вагання простираючи великодушність нашу, ми постановили, щоб знову вільно жили християни, і нехай влаштовують свої зібрання, але так, щоб ніхто з них не порушив порядку. Іншим посланням до суддів ми маємо намір вказати, що вони повинні виконувати. Тому, через великодушність нашу, нехай молять бога свого за звільнення наше, за державу нашу і за себе, щоб скрізь держава твердо стояла неушкоджено, і люди безтурботно могли жити в своїх домах”[7, с. 211-213].
Отже, згідно зі свідченнями першоджерел про становище християн в римській імперії до Констянтина Великого видно, що з самого початку заснування Церкви, християнська громада мала протизаконний статус. Згідно законам дванадцяти таблиць, були заборонені зібрання. Таблиці були складені імператором, божественний культ якого вже був розвинений у ті часи. Внаслідок цього і закони, які приймав імператор, мали божественний характер. Тому будь яке недотримання закону, за уявленнями тогочасного суспільства, несло за собою покарання богів. Оскільки християни були поза законом, то всі нещастя і лихоліття, які лягали на плечі імперії, знову ж таки за уявленнями язичницького суспільства, посилались богами через беззаконня християн. Внаслідок цього виникали перші гоніння саме найнижчих прошарків суспільства на християн. Деколи сама влада спекулювала цим, прикладом є випадок з імператором Нероном. З плином часу змінювалось уявлення про християн не тільки черні, а й інтелігенції, тому гоніння відбувались не лише з боку простого люду. Проте гоніння не зменшували кількості християн. А з поширенням його, змінився і характер гонінь. За імператора Діоклетіана гоніння набуло офіційного характеру. Це було найжорстокіше гоніння і останнє. Наступний імператор Галерій видав едикт, який майже повністю зупинив гоніння на християн в Римській імперії. Це було передумовою подальшого миру між Церквою та імперією.
1. Апологети: збірка писань древніх християнських апологетів у перекладі на українську мову/ під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси – України Філарета; [пер. та передм. до книг прот. Костянтина Лозінського, Андрія Хромяка та Костянтина Москалюка; автор вступ. ст. Олександр Мирончук]. – К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2010. – 590, [2] с.
2. Блаженный Августин. О Граде Божием в двадцати двух книгах. В 4-х томах. – Т.І, книги 1-7. – М.: “Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастыря”, 1994. – 394 с.
3. Дворкин А. Л. Очерки по историиВселенскойПравославной Церкви. – М.: Христианскаябиблиотека, 2008. – 936 с.
4. ЕвсевийПамфил. Церковнаяистория. – СПб.: Амфора, 2007. – 491 с.
5. Ігор (Ісіченко), архиєп. Загальна церковна історія. – Х.: Акта, 2001. – 608 с.
6. Кулаковский Ю. А. ИсторияВизантии. В 3-х томах. – Т. 1. – СПб.: Алетейя, 1906. – 494 с.
7. Лактанций. О смертях преследователей. – СПб.: Алетейя, 1998. – 280 с.
8. Лебедев А. П. Эпохагонений на христиан и утверждение християнства в греко-римскоммире при КонстантинеВеликом. – СПб.: “Издательство Олега Абышко”, 2006. – 352 с.
9. Письма Плиния Младшего. – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1950. – 578 с.
10. Поснов М. Э. ИсторияХристианской Церкви (до разделенияЦерквей – 1054 г.). – Брюсель: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.
11. Публий Корнелий Тацит. Анналы. Малые произведения. История. – М.: Научно-издательский центр “Ладомир”, 2003. – 986 с.
диякон Олексій Гончаренко,
аспірант першого року навчання КПБА