Місія посланих у світ двох Осіб Пресвятої Троїці неоднакова, хоча Син та Святий Дух звершують на землі одну і ту ж справу: Вони створюють Церкву, в якій відбувається єднання людей з Богом. Досягнувши у Христі повноти благодаті, Церква Нового Завіту відкриває себе як елемент Божественної любові, що відкривається людям. Ця любов є приналежністю Божою.
Місія посланих у світ двох Осіб Пресвятої Троїці неоднакова, хоча Син та Святий Дух звершують на землі одну і ту ж справу: Вони створюють Церкву, в якій відбувається єднання людей з Богом [6, с. 224]. Досягнувши у Христі повноти благодаті, Церква Нового Завіту відкриває себе як елемент Божественної любові, що відкривається людям. Ця любов є приналежністю Божою. Саме Отець виливає цю любов посередництвом Святого Духа, Який був даний людям. Таким чином, можна сказати, що Церква – це спільнота Духа, Яка створена в середовищі людей. Через спілкування людей відбувається приєднання до Святого Духа – джерела усякої святості. Ми успадковуємо Духа, через Якого ми з’єднуємося з Христом. Але храм Святого Духа не влаштуваться в нас, якщо ми не станемо членами Христовими. Дух Святий не буде перебувати в нас, якщо ми не будемо освячені другим Адамом – Христом. Людина повинна народитися водою та Духом, вона повинна бути залученою до смерті і воскресіння Ісуса Христа. Господь Ісус Христос є не тільки Засновником Церкви (Мф. 16: 18), але і її незмінним наріжним каменем (1 Пет. 2: 6).Останнє означає те, що Церква постійно перебуває в незмінній вірі, згідною з євангельським вченням, а також, що Сам Господь Ісус Христос, спільно із Святим Духом Утішителем, перебуває і перебуватиме в ній по віки, знаходячись з тими, хто вірує в Нього, в тісному внутрішньому спілкуванні. «Всі покликані увійти в Церкву. Вона зростає і формується в історії, вводячи в своє лоно обраних, з’єднуючи їх з Богом. Світ старіє і зношується, а Церква безперестанно оживотворяється і оновлюється Духом Святим, Який є джерелом її життя. Христологічна структура Церкви викликає в ній постійну і необхідну дію Святого Духа, дія функціональна по відношенню до Христа, яка повідомляється апостольському зібранню Духа Святого своїм дуновінням». Таким чином, з христологічної точки зору ми розглядаємо Церкву як містичне Тіло Христове, членами якого є християни. Єдність Церкви – це єдність у Христі. З пневматологічної точки зору, Церква – це П’ятидесятниця, що постійно триває; храм Святого Духа, дари Якого безперервні у Церкві при посередництві апостольського приїмства єпископів і в Святих Таїнствах.
Церква є «стовп і утвердження істини» (1Тим. 3: 15), що зберігаяється Святим Духом. Тільки у Христі Святий Дух вселяється в людину, як Дух істинного усиновлення, завдяки Якому ми називаємося синами Божими. Але Дух Святий не може увійти в спілкування з людиною, якщо людина не уподібнюється Воскреслому Христу в Його смерті та воскресінні. Саме Христос робить можливим для нас спілкування з Духом в тому сенсі, що Він (Дух) може призиватися як Дух Сина, як Дух Христа. Христос виконав намір Бога, який, одного разу, Він зробив для всіх, живучи людським життям. Саме в Ньому було насаджене оновлення нашого життя за співдією Духа. Тому Дух Святий назавжди залишається Його Духом, Якого Отець зіслав за Його ублаганням. Дух сповіщає нам все, що належить Христу. В Старому Завіті буква закону зібрала древній народ, Дух же створює новий народ. Христос Спаситель є Джерелом життя всієї Церкви і кожного її члена зокрема, але це нове життя поширюється по всьому тілу Церкви від її Глави силою Святого Духа. Дух Христів несе в Собі і з Собою дари життєдайної сили Христової, і прищеплює членів Церкви до Христа. Божественним провидінням споглядається у Христі все людство, як великий єдиний організм, що повсякчас оживляється Духом Святим, Який був данний людству через ходотайство Сина Божого. Тут вже Христос і людство, що спасається, споглядаються як Церква, як організм. Кожен з членів, який спасається через приєднання до тіла, стає причасником Божественного життя, бо Дух Божий від часу П’ятидесятниці невідлучно перебуває в Тілі Церкви, оживляючи й одухотворюючи всі члени і суглоби цього великого організму за силою віри і любові до Христа. Святий Дух, Дух Божий, Дух Христів – невидимий Правитель, Керманич, душа Церкви.
Домовлаштування нашого спасіння до кінця розкривається не тільки в христологічному, а й у пневматологічному аспекті. Інакше кажучи, спасіння також є справою Святого Духа, як і справою Сина Божого. Маючи на увазі нероздільність домовлаштування Духа і Сина, потрібно усвідомлювати і те, що каже апостол: «Ніхто не може назвати Ісуса Господом, як тільки Духом Святим» з цього ми бачимо, що Син відкривається Духом, а Дух діє в ім’я Сина. Церква є тайною, а також і Таїнством. Будучи сукупним місцем Християнських Таїнств, вона є великим Таїнством, яким тримаються і животворяться всі інші Таїнства. Церква – одне тіло, але має безліч членів. Душею, що животворить тіло, є Святий Дух. Святий Дух, Який перебуває у віруючих, що наповнює всю Церкву і керує нею, здійснює чудесне спілкування віруючих і тісно поєднує їх всіх у Христі, Який є Основою єдності Церкви. Церква освячена тими засобами, якими прагне досягти цієї мети, які несуть святість Христа і Святого Духа, цими засобами є вчення Христа, Таїнства та всі богослужіння. У цьому божественному порядку Святий Дух діє вилитою благодаттю. Він зміцнює її у віруючих і збагачує різними дарами на благо всієї Церкви, щоб невпинно освячувати її. Святість Церкви полягає в її Божественній основі і завдяки дії Святого Духа, Який від дня П’ятидесятниці невпинно наповнює Своїми дарами вірних і все Тіло Христове. Христос заснував Церкву як спільноту спасіння, в якій до кінця віку перебуває Його спасенне посередництво – зіслання Духа Святого. Христос присутній в людині як нове життя, що має в Ньому своє джерело і передане віруючим силою Святого Духа Утішителя. Сповідування Ісуса Христа Господом можливо тільки завдяки дії Божественного Духа (1 Кор. 12: 3). Про це досить ясно говорить митрополит Антоній Сурожський: «Ніхто не може впізнати в Галілейскому пророку, чоловіка з Назарету, злочинця, прикутого до хреста на Голгофі, Бога втіленого, якщо Дух сам не відкриє йому це. Дух Святий, Який спочатку закликає нас, потім навчає, залучає до Тіла Христового, йде ще далі, ще глибше … Він дає пізнати нам новий досвід. Він навчає нас говорити: «Авва Отче», звертаючись до Того, Хто у вічності Отець Ісуса. Є дещо глибоко зворушливе і незвичайно просте в цьому поклику Духа» [1, с. 65]
Теми пневматологічного аспекту досить глибоко досліджував митрополит Пергамський Іоан (Зізілуас). В своїй праці «Буття як спілкування» владика Іоан говорить про думку двох богословів сучасності Нікоса Ніссіотіса та протоієрея Бориса Бобринського, стосовно розділення двох аспектів. Він говорить: «Нікос Ніссіотіс і протоієрей Борис Бобринський підкреслювали, що дія Христова і дія Святого Духа завжди єдині і не можуть розглядатися окремо. У цих двох ікономіях Сина і Святого Духа можна побачити взаємність, але Дух не є просто послідовність і не продовження Втілення. П’ятидесятниця у всій своїй цінності є друга дія Отця. Отець посилає Сина, а Син, в свою чергу посилає Духа» [4, с. 127] Митрополит Іоан також говорить про те, що «питання про повноцінний органічний синтез пневматології і христології залишається відкритим. Проблема ця полягає не в тому, щоб визнавати або не визнавати важливість пневматології і христології один для одного. Вона з’являється тоді, коли мова заходить про взаємозв’язок двох питань. 1. Питання про пріоритет: що від чого залежить: христологія від пневматології чи навпаки. 2. Які конкретно поняття потрібно мати на увазі, коли ми говоримо про христологію та пневматологію.» [ 4, с. 130] Питання про пріоритет цілком реальний. Про те, що це не умоглядна конструкція, свідчить і саме раннє богослов’я, і літургійна практика. «У Писанні Нового Завіту ми стикаємося з двома поглядами: з одного боку, говориться, що Дух подається Христом, Який воскрес і вознісся. «Це ж сказав Він про Духа, Якого мали прийняти віруючі в ім’я Його; бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісус ще не був прославлений» (Ін 7: 39). З іншого – в деякому розумінні, Христа ще немає, поки не почав діяти Дух, причому не тільки як Той, хто передбачає і сповіщає пришестя Христа, але і як Той, хто стверджує саму Його ідентичність як Христа, як в Хрещенні: «І коли виходив з води, зараз же побачив Іоан небеса, що розкривалися і Духа, Який мов голуб сходив на Нього» (Мк 1:10)» [ 4, с. 133] На літургійному рівні ці два підходи позначилися дуже рано з появою двох традицій тлумачення взаємовідносин між хрещенням і миропомазанням. У Сирії і Палестині миропомазання передувало хрещенню до кінця IV століття, а в інших місцях миропомазання слідувало за хрещенням. Оскільки миропомазання – це Таїнство, в якому подається Святий Дух, то виникає питання, що в ситуації, коли воно передує хрещенню, ми спостерігаємо перевагу пневматології над христологією. Але звичний порядок говорить про зворотне. Слід пам’ятати, що згідно з традицією отців Церкви, дія Бога єдина й неподільна: Де Син, там і Отець і Святий Дух, і де Дух, там і Отець і Син. При цьому форма участі в ікономії кожної з трьох Божественних Осіб має свої особливості, які прямо впливають на життя Церкви, в якій вони відображаються. Церковне життя – це життя у Христі, це духовна єдність за допомогою Святого Духа. Церква не може існувати без тісного зв’язку між віруючими, про який ми знаємо з Передання. Цей зв’язок і є дія Святого Духа. Тісне спілкування віруючих між собою, а також життя у Христі здійснюється Святим Духом. «Христос і Святий Дух – це основа кафоличності Церкви. Об’єктивно кафоличність означає єдність Духа. Якщо єдиний Дух, то єдине і життя Церкви» [3, с. 98].
Святий Дух створює живе єдниство у Христі – містичне Тіло, що освячує християн і зодягає їх у свою силу. Ісус Христос, давши обітницю перебувати у Своїй Церкві до кінця віку, разом з тим обіцяв віруючим послати Святого Духа, Утішителя, Який перебуватиме в Церкві повіки і ця обітниця дійсно виконалася. Присутність Святого Духа – результат віри у Христа. Те, що ця дія продовжується, Христос підтверджує словами, які звернені до апостолів: «Ще багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину; бо не від Себе говоритиме, а буде говорити те, що почує, і майбутнє звістить вам. Він прославить Мене, бо від Мого візьме і звістить вам. Усе, що має Отець, – Моє; тому Я сказав, що від Мого візьме і звістить вам» (Ін.16:12-15), «І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік, Духа істини, Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його; ви знаєте Його, бо Він з вами перебуває і у вас буде. Не залишу вас сиротами; прийду до вас» (Ін.14: 16 – 18). Обітниця Христа про Святого Духа, сказана апостолам, відноситься і до їх наступників – єпископів Церкви, які отримують в рукопокладанні дар Святого Духа. З дня П’ятидесятниці Дух Святий постійно перебуває в Церкві як її душа, і робить справу утворення Церкви і спасіння.
Спаситель говорить про нове народження в Царстві Божому і це відродження встановлене Ним, виходить від Нього, але звершується через Святого Духа – водою і Духом, Ісус Христос є Джерелом живої води, тобто Благодаті, але ця Благодать виливається Духом Святим. Тільки через Нього вселяється в нас Христос. Через Святого Духа, Який живе у Христі і в Церкві, Спаситель продовжує проявляти Свою силу в Церкві не тільки словами, але й безпосередніми діями. Зокрема, Він проявляє Свою силу через Таїнства, через відповіді на молитви віруючих. Відмінною та суттєвою особливістю кожного християнина є перебування в серці віруючого Святого Духа. Дух Святий – животворчий початок і звершувальна сила всього відображеного Богом-Отцем через Сина. Звершувальна сила Животворчого Духа в Сині виражається удосконаленням Отцівської любові, що воіпостазувалась в Сині. Перша найважливіша особливість пневматології – її есхатологічний характер. Дух робить Сина есхатологічною особистістю, новим Адамом. Дух, з часів апостола Павла, зв’язується з ідеєю спілкування. Пневматологія вносить в христологію спілкування. Дія Святого Духа має, також, функції натхнення і освячення. Пневматологія з’єднує воєдино христологію і есхатологію. Святий Дух дає можливість Церкві бути реально існуючою. Устрій Церкви відбувається через есхатологію і спілкування. Пневматологія – це онтологічна категорія для еклезіології. Говорячи про значення синтезу пневматології та христології, митр. Іоан (Зізілуас) наводить наступні аспекти цього питання: значення помісної Церкви та значення соборності. Проблематика першого різко зазвучала в творах протоієрея Миколая Афанас’єва. Церква – Тіло Христове. Вона заснована єдиною подією життя Ісуса Христа. Церква єдина, тому що єдиний Христос. П’ятидесятниця є еклезіологічно-конструктивною подією. «З часів Афанасьєва, – пише митр. Іоан, – ця ідея увійшла в обіход православного богослов’я. Тут існує небезпека, яка не помічена Афанас’євим. Через відсутність синтезу христології і пневматології часто, занадто легко, допускається, що євхаристійна еклезіологія припускає очевидну перевагу місцевої Церкви над універсальною. Афанас’єв помилявся, роблячи такі висновки, бо природа Євхаристії полягає не в приматі місцевої Церкви, а в одночасній присутності в ній двох основ – місцевого і універсального. Дилема місцева універсальна подолана так само, як і поділ між христологією та пневматологією» [4, с. 135].
Природа соборності у православному богослов’ї може бути зрозумілою лише у світлі значимості ролі пневматології в Церкві. «Вона передбачає спілкування, яке представляє собою онтологічну категорію для еклезіології. Церква одна, тому що Бог один. Це виражається спілкуванням багатьох помісних Церков. Будучи конститутивною для христології і еклезіології, пневматологія не дозволяє говорити про Христа як про індивідуальність, тобто без Його Тіла багатьох членів, або говорити про Церкву, не представляючи її безліччю» [4, с. 137]. Існує ще один принцип еклезіології, який своїм корінням сягає в перші століття. «Єпископ – один, але він не може існувати без багатьох – громади. Так само і громада не може існувати без одного» [4, с. 139]. Цей принцип відображає єдність христології і пневматології. Поставлення єпископа вимагає наявності громади. Хрещення прив’язане до Євхаристії. Хрещення і рукопокладання існують в євхаристійному контексті. Євхаристія – есхатологічна подія. У ній співіснують один і багато. Підсумовуючи все вищесказане, варто сказати, що ці два аспекти Церкви є доповненням один одного. Христологія не існує без пневматології і навпаки. Що стосується переваги аспектів один над одним, то це можна порівняти з буттям Пресвятої Троїці. Всі Особи рівні між собою але у Кожного своя дія та спосіб буття. Так само і тут не можна говорити про перевагу якогось одного аспекту, бо в тому і в іншому свої дії по відношенню до людського спасіння.
Ф. О. Сиволоб
1. Антоній (Блум), митр. Сурожский. Беседы о вере и Церкви. – М., 1991. – 216 с.
2. Афанасьев Николай, протопресв. Церковь Святого Духа. – К.: Центр православной книги, 2005. – 480 с.
3. Давыденков Олег, верей. Догматическое богословие. – М., 2006. – 435 с.
4. Зізілуас Йоан, митр. Буття як спілкування / пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2005. – 276 с.
5. Ивлев Д. Семинар представителей молодёжи Русской и Финляндской Православных Церквей // ЖМП, 1978 № 5. – С. 51-53
6. Лосский В.Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. – К., 2007. – 504 с.
7. Медведев Н. Бог и человек по богословию В.Н. Лосского / з інтернет ресурсів. – Рим, 1979