У християнській свідомості перших віків питання христології і тринітарного богослів’я вирішувалося в міру того, як це розкрито в Божественному Одкровенні. Але установка тематики цих майбутніх суперечок була закладена ще в період юдейської історії християнства: якщо Христос є Син Давидів, то яким чином Він є Господом Давида (Мф. 22: 42– 46).
У християнській свідомості перших віків питання христології і тринітарного богослів’я вирішувалося в міру того, як це розкрито в Божественному Одкровенні. Але установка тематики цих майбутніх суперечок була закладена ще в період юдейської історії християнства: якщо Христос є Син Давидів, то яким чином Він є Господом Давида (Мф. 22: 42– 46). В перші часи, коли виникали розбіжності в цьому питанні, Церква вела боротьбу в міру того, як це висвітлено в Священному Писанні, тому були відкинуті єретичні думки юдействуючих евіонітів, докетів, гностиків та інших. Але коли до християнства почали навертатися інтелектуальні верстви суспільства, які намагалися пояснити віру запитами розуму, тоді і виникали труднощі, подолання яких вимагало тривалого часу. Проблема була не тільки в поєднанні Божества і людства в Христі, а сутність Божества у Христі. Тому питання христології тісно пов’язувалося із тріадологією [5, с. 62]. Проблематика тринітарного богослів’я в християнській літературі перших трьох століть не була чужою для християнських письменників. Але думка цієї епохи ще не була достатньо приготованою для вирішення всіх протиріч, що турбували Церкву. Догматичні питання вирішувалися в силу своєї необхідності, а не через свою актуальність [8, с. 4].Апологетична діяльність християнських письменників була звернена на те, щоб прилаштувати християнство до норм суспільного життя. В кінці ІІ –ІІІ ст. починають виникати ряд тринітарнихєресей, які стають відомими під іменами: гностицизму, адопціанізму, монархіанства, субординаціонізму. Не слід в цьому відношенні надавати великого значення гностицизму, гностичні ідеї являли собою суміш різних релігійно-філософських думок і були свого роду релігійним еклектизмом. Не чистота християнського забарвлення гностицизму, містила в собі домішки юдаїзму, різноманітної філософської ідеології поза християнських містичних вчень і лише частково примикали до християнства [8, с. 5].
Адопціанізм – заперечення божественної природи у Христі в особі Феогноста і Артемона. В той час був достатньо розкритикований в писаннях Іполита Римського. Але це не завадило йому знову проявитися в єресі Павла Самосатського. Засудження єресі Павла Самосатського на антіохійських со борах в 263–268 рр. було власне засудженням його термінологічної спадщини. Термін Павла “єдиносущний” (омоусіос) в подальшому стане ключовим аргументом і основою нікейського і кападокійськогобогослів’я, в творах Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Богослова і Григорія Ніського. Він стане синонімом православ’я [20, т. 3, с. 86]. Адопціанізм не міг серйозно зашкодити правильності вчення християнства і не набув загального поширення. Місцевий характер адопціанізму не вийшов за межі своєї етнічної приналежності, тому і не зашкодив внутрішньому спокою Церкви [8, с. 5]. Виступаючи на захист єдності Божества проти домішків політеїзму, для того, щоб подолати дуалізм між поняттям Бога і людини,представники малоазійського напрямку християнського богослів’я висунули ідею “монархії” Бога, протиставляючи її язичницькому політеїзму, який почав виражатися в християнстві у визнанні існування двох богів. Ідеологи цього вчення називалися “монархіанами”[5, с. 62]. Монархіани вважали неприпустимим для розуму збагнути, що Єдиний Бог може існувати в Трьох Особах. Вони стверджували абсолютну єдність Бога, а Божественні Особи або Лиця вважали різними силами, під якими Божество проявляється в світі або є різними формами одкровення Божества [15, с. 4]. Наполягаючи на абсолютній єдності Бога, монархіани заперечували троїчність Бога. В ІІ ст. проти монархіан виступає Юстин Філософ (Мученик) та інші християнські письменники, що полемізували із язичництвом, стверджуючи Божественне походження Христа в тезі, що – “Христос є Бог” [14, с. 156]. Ідеологічні витоки монархіанства беруть свої початки, як із юдейської, так із еллінської теології; Бог, що зійшов на землю “для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство”. Християнські апологети проти юдеїв наводили пророцтва із Священного Писання, а проти елліністичної філософії використовували приклади християнської віри в термінах філософії, наприклад: вчення про Логос. Вчення про Логос заклало можливість переходу між язичницькою філософією і християнським богослів’ям, цим полегшуючи шлях до взаєморозуміння і християнізації інтелектуальних прошарків античного суспільства. Поняття про Логос було новим елементом в християнській богословській думці. Але це викликало роздвоєння в методиці християнської теології, яка починала розвиватися шляхом полемічної боротьби із язичництвом і юдаїзмом. Багато християнських письменників залишалися на позиції строгого монархізму і відстоювали абсолютну єдність Божої сутності, всі прояви Бога в образі Отця, Сина і Святого Духа, не порушують Його єдину природу. Інші, наслідуючи принципи філософського мислення, методику логічного слідування вважали Логос іпостасним буттям Бога, Який втілився в Христі. Відстоюючи принципи божественної монархії, монархіанство вперше заявляє про себе в ІІ ст., а в кінці ІІІ ст. між монархіанами намітилися дві окремі тенденції мислення. Тому за особливістю свого вчення, монархіани поділялися на два види, що спільно відстоювали єдину самобутність Бога, але по різному розуміли Його вираження в світі [20, т. 2, с. 145]. Представником монархіандинамістів був антіохійський архієпископ Павло Самосатський; другу течію монархіанства представляв Птолемаїдський пресвітер Савелій [15, с. 4]. Монархіани-динамісти стверджували, що Бог усиновив Христа-людину, надавши йому особливу силу Божу. В Малій Азії представниками динамістів були “алоги” – противники вчення про Логос, але до ІІ ст. про них збереглося дуже мало свідчень [5, с. 62]. Монархіани-модалісти вважали, що існує Один і Той Самий Бог, Який під іншими іменами, по різному проявляє Себе у світі. Тому, хресні страждання вони приписували не Сину Божому – Ісусу Христу, а Богу-Отцю, через що їх часто називали патрипасіанами [15, с. 4].
Найдосконалішу систему модалістичногомонархіанства розробив Савелій Птолемаїдський. Біографічні свідчення про нього є досить обмеженими, відомо, що він був родом із міста Птолемаїди в Лівії, деякий час проживав у Пентаполісі в ІІІ ст. Вчення Савелія є найповноціннішою розробкою монархіан-модалістів, заслуга його в богослів’ї полягає в тому, що він вперше увів третю особу Пресвятої Тройці Святого Духа і цим сформував початки вчення в розвитку тринітарної теології. За системою Савелія, Бог є в Самому Собі, в такому стані Він знаходиться в досконалому спокої або мовчанні. Бог, чиста монада, тому не може бути розділена, але для творіння і промислу в світі Бог виходить із Свого мовчання, і стає Словом вимовним, і являється в трьох різних формах: Отця, Сина і Святого Духа. В Старому Завіті Він являється як Законодавець, що дає закони людям, в Новому Завіті як Спаситель людей – Син Божий, і продовжує в подальшому з’являтися у вигляді освячуючого Духа. Тому в світі божественна монада являє Себе у образі Отця, Сина і Святого Духа. Ці три Особи не є самостійними і дійсними, Вони зовнішні форми виявлення монади у світі, які мають дійсне значення по відношенню до світу і лише в часовому вимірі. Коли відкрився світу Отець, іще не існував Син і Дух Святий, коли відкрив Себе Син перестав існувати Отець, а з відкриттям Духа перестав існувати Син. Настане час коли і Дух Святий закінчить Своє існування і одкровення, повернеться до своєї без розрізненої божественної монади, куди повернулися Отець і Син [20, т. 2, с. 501]. В полеміку проти вчення Савелія Птолемаїдського вступив Діонісій Александрійський на Олександрійському соборі в 261 р. На Заході собор під керівництвом єпископа Римського Діонісія у 262 р. також засудив вчення Савелія пресвітера Птолемаїдського. Хоча монархіанство виникло в Малій Азії, але найбільше поширилося на Заході, а головним осередком модалізму став Рим, сюди його приніс ФеодорКожевник. В ІІІ ст. на Сході продовжувачем динамізму виступив Павло Самосатський, який трохи змінив систему його вчення. Монархіанство зустріло великий супротив і викриття в апологетичній діяльності Іполита Римського [8, с. 5]. Вирішальну участь в боротьбі проти монархіан відіграв Тертуліан. Успадкувавши систему богослів’я християнських письменників малоазійського напрямку Іринея і Мелітона, Тертуліан рішуче намагався відстоювати єдність Божества монархію і троїчність Божественних Осіб, наявність якої не порушує монархію Божої природи. Для визначення єдності, троїчності Божества Тертуліан використовує терміни юриспруденції та стоїчної філософії. Єдність Бога він пояснює терміном латинської мови “субстанція” (на лат. майно), а різницю Осіб пояснює терміном “персона”. Після епохи Тертуліана в Західному донікейськомубогослів’ї починається творчий інтелектуальний застій, вчення Тертуліана лише використовують, але ніхто не намагається продовжити і розвинути, подібна ситуація буде тривати до часу Блаженного Августина. Із закладеними Тертуліаном богословськими думками Західна Церква вступить в епоху аріанських суперечок [5, с. 63–65].
Вихованець Александрійської богословської школи Оріген плідно полемізує і викриває помилковість монархіанства. Оріген зміг настільки підняти і розвинути богословську думку, що його ідеї далеко сягнули за межі апологетичної думки і наблизили Орігена до нащадків каппадокійського напрямку. Оріген зміг заперечити обидва види монархіанства. Він перший сформовує чіткі аргументи, які відрізняють буття Сина від Отця, але водночас ставлять їх в близьку приналежність по відношенню один до одного. Але його пошуки не змогли уникнути крайнощів, тому в його вченні про взаємозв’язок Отця із Сином потрібно відрізняти дві сторони. З одного боку він ставить Сина по відношенню до Отця, в таку близьку єдність, що прямо вказує на Їх єдиносущність. З іншого, базуючись на стереотипах неоплатонічної філософії, Оріген мислить Бога в простих поняттях, але наділяє Його такою досконалістю, що перевищує всякі визначення. Простий і неосягненний Бог відкривається в Слові – Божественній Премудрості. Премудрість або Божий Логос є прямою необхідністю Його досконалості і складає іпостасну проекцію потенційно існуючих в Богові властивостей. Походження від Бога іпостасної Премудрості народження Сина мислиться у Орігена як акт, що перевищує умови часу. Син народжується предвічно і не отримує іпостасного буття лише при створенні світу. Позачасовий акт народження Сина є не тільки предвічним, але завжди справжнім і дійсним. Син не тільки народжений перше всіх віків, але завжди народжується від Отця, подібно до того, як світло поширюється на сяяння [5, с. 70–71]. Однак богослів’я Орігена, не дивлячись на його високу піднесеність, не залишається без обмежень. Виводячи поняття про Сина, як прояв Божественних властивостей Отця, Оріген не стверджує їх єдиносущність. Він чітко встановлює буття трьох Божественних Іпостасей, але Їх іпостасна нерівність вимагає в міркуваннях Орігена визнати природну нерівність Іпостасей. Таким чином, припускаючи субординаціонізм іпостасей, Оріген вказує при цьому на субординаціонізм їх природи. В своїх міркуваннях Оріген пішов дальше, ніж Тертуліан, але його богословський напрямок поділив на дві течії подальший розвиток александрійської теології. Наслідуючи його принципи мислення, утворилися два напрямки орігенізму: праві орігеністи намагалися розкрити ту сторону його вчення, де логічно випливала єдиносущність і рівність Отця із Сином; ліві орігеністи практикували більш стверджувати і поглиблювати субординаційні тенденції Орігена. Перший метод богословських пошуків Орігена успадкує його учень Григорій Неокесарійський (Чудотворець), і за ним підуть нікейці та кападокійці. Другу форму богословських принципів Орігена успадкує східна традиція богословської ментальності, яка буде відмінно розвиватися в середовищі Антіохійської богословської школи [5, с. 73-74].
Наслідуючи субординаційну позицію тріадології Орігена, представник антіохійської теології Павло Самосатський доведе до крайнощів монархічний динамізм. Павло Самосатський, намагаючись ствердити єдність Божу вбачав у Христі просту людину. В Богові він визнавав існування Премудрості (Слова), що називається Сином, але вона існує як безособова сила – неіпостасне знання. І ця премудрість перебувала на Христі, говорячи про Христа, як про Бога, Павло стверджує передіснування Христа, але тільки в Божественному передбаченні і напередвизначеності. І виражаючи цей неіпостасний зв’язок Сина із Отцем, Павло вживає термін “омоусіус”. Продовжувачем вчення Павла Самосатського був його учень, пресвітер Лукіан. Якщо Павло близько підходить до думок Орігена і на основі цього будує свою термінологію, то Лукіан базуючись на орігенізмі, не оминає осторонь і вчення Павла Самосатського. Він розділяє погляд Орігена на іпостасне буття Сина, а у Павла запозичує вчення про Бога, як Абсолютну сутність, яка спираючись на Своє досконале буття потребує визнання в Богові Премудрості. Таким чином, запозичуючи у Орігена вчення про іпостасне буття Сина, Лукіан, наслідуючи Орігена, піддає Його субординації, але при цьому визначаючи поняття Бога, піддає його другорядному буттю, що в процесі Божого упорядкування світу стає Його творінням. В богословських поглядах Лукіана явно помітний синкретизм, комбінація вчень Павла Самосатського і Орігена. Але як саме вчив Лукіан невідомо, в джерелах, що дійшли до нас, немає однорідної думки.
Таким чином, питання виникнення аріанства потрібно вирішувати шляхом його взаємозалежності зі сучасними на той час богословськими думками, а саме із різностороннім субординаціонізмом розвинутим у Орігена та монархічними концепціями Павла Самосатського [5, с. 83]. Богословські намагання донікейської доби були перейняті ідеєю субординаціонізму, тобто думкою, що Син Божий повністю залежить і підкоряється БогуОтцю. Ця ідея зробила велике відкриття в системі античної філософії, оскільки повністю знищила версію політеїзму. Але водночас субординаціонізм був досить раціональним ствердженням Бога і відмежовував особистість Божу від участі у світі. Субординаціонізм в доаріанський час особливо проявився у вченні Тертуліана і Орігена. Перші зародки субординаціонізму появилися у формі ікономічного характеру і розвивався на підгрунті стоїчної філософії, друга форма виявилася під впливом неоплатонічної філософії в головних аспектах онтологічного спрямування. Аріанство стане засновником нового напрямку субординаціонізму – космологічного, що буде базуватися на світоглядних ідеях Аристотеля. Якщо богословські суперечки цього періоду мали приватний характер, вони обмежувалися випадковою довільністю в судженнях, закріплювалися за певною місцевістю лише тимчасово в певних регіонах. То в четвертому столітті виникає найперша єресь світового масштабу, яка претендувала вже не на приватну думку, а намагалася стати головною основою християнства. Аріанство і подальші суперечки про Святого Духа схвилювали не тільки одну місцеву громаду, вони загрожували чистоті віри для всієї Церкви, і тому були небезпечними для всього християнства [8, с. 5].