Митрополит Іларіон (Огієнко) про походження термінів «Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»
Духовне відродження українців з року в рік набуває все новіших якостей. Цей процес тісно переплітається з більш ніж тисячолітньою християнською ментальністю українського народу і стає все ширшим, багатограннішим, всюдиприсутнім. Колись засекреченні більшовиками фонди архівів – сотні тисяч раритетів минулого, які довго берегли в собі колосальний потенціал надії і правди, відкривають нам істину, що кожна українська душа, яка живе вічно, є самоусвідомлюючою, незнищенною і такою, яка носить у собі образ Божий – свободу. Особистість Огієнка, яка творила історію України, жила для власного народу і керувалася духовними заповідями, по-справжньому носила у собі цей образ, хоча не змогла уникнути свого забуття «завдяки» тогочасній радянській політиці. Саме це прізвище довгий час заборонялося вживатися в будь-якому контексті. Саме про цю людину радянські верхи відгукувались, як про «петлюрівського міністра», «запроданця-Юду в рясі митрополита» [9, с. 31, 73, 150] і навіть «неука і нездару» [2, с. 53 – 54]. Переважна більшість творів І. Огієнка і сьогодні є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном. Навіть частина суто лінгвістичних праць ученого (всього 14 назв), що чудом пережила нескінченні «чистки» і все ще залишилася в науковій бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАН України від часів відлиги 60-х років, з початком чергового анти-українського наступу першої половини 70-х років була «арештована» і вилучена згідно з наказом Головліту № 1 від 31 квітня 1974 року [12]. Причиною заборони розповсюдження праць Івана Огієнка та й сама заборона згадувати навіть його ім’я було те, що він писав про історію українського народу, досліджував його мову і культуру. І одним з питань, над яким працював майбутній митрополит Іларіон, було питання походження термінів «Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія», якими часто-густо оперувала царська, а пізніше і більшовицька Росія, яка невпинно і жадібно присвоювала тисячолітню українську історію для своїх власних далекоглядних цілей. Про назву цих термінів окрім Огієнка писали і інші дослідники, зокрема, грунтовну відповідь дає Євген Наконечний у своїй праці «Украдене ім’я: Чому русини стали українцями». Досі можна чути дискусії про походження самих українців, звідки вони прийшли і чому втратили древню назву своєї держави «Русь». Історик Михайло Грушевський та його «Історія», дослідник Залізняк Л. і його книга «Від склавинів до української нації» є невід’ємним доробком вітчизняних істориків, які потрудились у цій сфері. В наш час існує і компромісна теорія Бріма, [1, с. 5 – 10.] який притримується думки про подвійне походження слова «Русь» – північне і південне. В книзі «Шляхами віків» читаємо: «Останнім часом в істороичній науці дискутуються дві етимології слова «русь». Одні лінгвісти і історики дотримуються думки про скандинавське походження цього слова, інші – про південноруське, середньодніпровське. На сьогодні існує чотири теорії походження терміну «Русь»: 1. Теорія південно-слов’янського походження термінів (автори: М. Максимович, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко); 2. Теорія північно – норманського походження термінів (М. Погодін, І.Крип’якевич, Х. Ловмянський, Л. Мюллер); 3. Титоріально – географічна теорія (С. Шелухин, О. Братко-Кутинський, М. Аркас); 4. Теорія об’єднання слов’яно – скандинавських племен (О.Субтельний, П. Толочко, Д. Козак та ін. ). Така вилика кількість гіпотез пояснюється тим, що проблема етногенезу східних слов’ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання у минулі століття українців та білорусів з їхніми етнічними землями до Російської імперії. Одна справа, якщо це було добровільне возз’єднання в одне ціле частин колись єдиного давньоруського етносу, інша – коли сталося загарбання імперською Москвою земель окремих своєрідних народів. Ці далекі від науки аспекти зазначеної проблематики призвели до її глибокої політизації. Дослідження походження термінів, якими колись називали Україну розпочинається на початку XX ст. Кілька поколінь українських істориків, археологів, етнографів, антропологів – Михайло Максимович, Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Дашкевич, Михайло Грушевський, Федір Вовк, Михайло Брайчевський, Микола Чубатий, Ярослав Дашкевич, Ярослав Ісаєвич, Леонід Залізняк, Сергій Сегеда, та ін. Концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене працями Олександра Потебні, Агатангела Кримського, Степана Смаль-Стоцького, Юрія Шевельова, Віталія Русанівського, Григорія Півторака, Василя Німчука, Олександра Тараненка і, звісно, Івана Огієнка. Позиція цих дослідників базується на розгалуженій системі фактів та аргументів, створених кількома поколіннями вчених протягом останніх півтори сотні років. Вже на початок ХХ ст. пріоритетне право українців на культурно-історичну спадщину княжого Києва в тій чи іншій мірі визнали не тільки українські, але й значна частина російських вчених. До них належать Костянтин Кавелін, Олександр Пипін, Матвій Любавський, Михаїл Покровський, Петро Струве. Однак, Іван Огієнко цікавий і тим, що пише не тільки про «Русь» – походження і подальшу долю терміну, але не забуває і про інші назви українських земель, які виникали в той чи інший період часу, зокрема «Малоросія» і «Великоросія». Микола Костомаров паралельно з Огієнком досліджував історію виникнення цих географічних і етнічних назв України, про що і записав у своїй праці «Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссией» [6] Не дивно, що кожен старається заново поставити це питання, ніби не в змозі вийти з круга вже відомих теорій. Але тим не менше, питання про походження назви «Русь», «Малоросія» не може бути забутим, бо воно тісно пов’язане з питанням про походження української держави і українського народу, а також відповідь на це питання допомагає краще зрозуміти, що «Россея» – це не «Русь», а «русский» – не росіянин. Актуальність даного питання спонукала автора цієї статті ближче ознайомитись з працею Івана Огієнка «Історія української літературної мови» [11] у якій автор присвятив цілий розділ для висвітлення проблеми походження древньої назви українських земель. Ця книга вийшла друком у Вінніпезі у 1949 році. І весь цей час про неї в українському радянському мовознавстві практично зовсім не згадувалося. Не могли познайомитися з цією працею навіть учені-фахівці, бо в жодній з українських наукових бібліотек всі ці роки годі її було шукати. Зате серед української спільноти за кордоном вона відразу стала дуже популярною. Озираючись кожен раз у минуле нації, розуміємо, що кожен її представник був достойний кращої долі, бо кожен відчував на собі важкі удари гноблення, приниження і навіть нищення власної культури, духовності, історії, нищення самого себе: незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1686 р.), «Коломацькі статті», які вимагали збільшення кількості змішаних шлюбів між українцями та росіянами (1687 р.), численні заборони друку книг українською мовою «дабы… особливого наречения в оных не было»; численні заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки (1755, 1766, 1769, 1775, 1786); «Валуєвський циркуляр» (1863 р.), таємний Емський указ Олександра II (1876 р.), знищення Катериною II могутнього центру української держави – Запорізької Січі (1775 р.), закриття у 1817 році Києво-Могилянської Академії, розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» (1847 р.), скасування української преси, битва під Крутами (1918 р.), навали більшовиків, голод, війни, розстріляне відродження, масове знищення української інтелігенції на Соловках, примусові вивезення українців на незасвоєнні землі, сотні зірваних храмів – цей список можна продовжувати ще дуже довго… Сьогодні, відбувається поступовий, але, все ж таки, одухотворюючий процес відродження української нації. Воскрешаються забуті імена тих, хто був тим двигуном, тією рушійною силою, духовним провідником українського народу, імена, які були несправедливо омиті в смолі неправди, сфальсифіковані радянською офіційною пропагандою та кинуті в небуття. З-поміж таких загублених величних імен, які невтомно піднімалися на українську Голгофу, несли важкий хрест до незалежності, соборності, яка була така омріяна і вистраждана багатьма поколіннями українців, ім’я Івана Івановича Огієнка. Іван Огієнко народився 2 (15) січня 1882 р. в містечку Брусилові Радомишльського повіту Київської губернії (нині районний центр Житомирської області) у бідній селянській православній родині Івана та Єфросинії (з роду Петриченків) Огієнків. Іван був наймолодшою дитиною в багатодітній родині. На другому, за іншими даними на третьому, році його життя трагічно загинув батько, залишивши вдову – матір з дітьми. У Івана змалку появився потяг до знань, але лише в дев’ятирічному віці він переступив поріг місцевої чотирирічки. Заробляючи на хліб, він одночасно навчався в школі, перериваючи шкільну науку взимку, поскільки не мав в чому ходити. Іван підробляв на життя прислуговуючи у церкві, де місцевий священик Никанор Сташевський навчав його глибокої любові до служби Божої. За спогадами Огієнка, особливе враження справляли на нього “Життя святих” св. Дмитрія Ростовського, з якими він познайомився навчаючись у чотирикласній школі: “Читав їх з нечуваним тремтінням і захопленням… , – писав пізніше Іван Огієнко – Мені відкрився зовсім інший світ, світ ясний і блискучий, і саме буденне життя моє стало іншим… У мене виросла воля й розум…” [10, с. 242]. Саме так юний Іван стає на тернисту, але вірну дорогу правди, самопожертви, відродження. Початок його активної діяльності припадає у драматичні роки творення української держави. Саме на початку XX ст., коли лише думка, про незалежну Україну вважалася злочином, у молодого Огієнка формувалися переконання і громадська позиція. За допомогою численних фактів і документальних свідчень впливу української культури на культуру російську Огієнко завжди акцентував свою увагу на національній самобутності української культури. Він руйнував стереотипи, якими тоді жило суспільство, яке сприймало українську культуру як культуру залежну і вторинну. [5, с. 5 – 10]. І про яку запозичену культуру може йти мова, коли у XVIII ст. в Росії не було жодної сфери в якій би не брали участі вихідці з України? Відстоюючи українську культуру, її самобутність, Іван Огієнко тим самим обгрунтовує потребу українців і їхнє право на державність, заливаючи фундамент для розбудови майбутньої незалежної країни. Нажаль, і тоді, і зараз оця самобутність досі не дає спокою росіянам і часто власна культура та історія трактується нами ж таки в руслі «єдності з братнім російським народом». Унікальність Огієнка як вченого та ідеолога в тому і виявилася, що він зміг знайти «золоту середину» між прагненням особистого духовного та інтелектуального поступу та завданнями поширення набутків власної культурності на своє оточення. Він зумів «рости», постійно творячи навколо себе не лише ауру патріотичності, а й цілком матеріальний світ реальної культури – створив, можливо, й не найкращі, але перші загальноприйнятні, і тому об’єднуючі канони мови, віри, історії. Огієнко не боявся любити рідне і ставити його не на рівні, але вище російського. Саме через ці переконання й відмовили вченому у науковості. Тодішні «науковці», зокрема і ярий противник Огієнка – Науменко В. у своїй сатті «Як не треба викладають історію української культури» [16, с. 2.] не міг вибачити Огієнку, що він кривду називав кривдою, ворогів – ворогами, а приниження народу – його вбивством. Тодішня радянська «наукова істина» вимагала толерантності у ставленні до свого ката. Професор Огієнко вивчав не лишу церковну, але й світську історію України. Зокрема, походження терміну «Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія». Він розкритикував двохсотлітню теорію, що нібито російський народ є старшим братом українського. Огієнко, опираючись на достовірні і авторитетні джерела доводить, що найстарша назва нашого народу і його першої держави – Русь. Він спробував пояснити назву Русь як запозичену і шукав її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів (сарматів). Вагомим доказом цій теорії є те, що й тепер західні фіни називають Швецію «Ruotsi». Більше того, в часи розквіту Київської Русі було чимоло імен варязького походження, наприклад: Рюрик, Олег, Ігор та інші. Ще одним аргументом, на підтвердження варязької теорії походження назви Русь, для Огієнка було те, що у Літописах згадуються багато варязьких прізвищ, а ще додає, що грек Костянтин Багрянородний у X ст. ясно відрізняє у своєму творі русів від слов’ян [11, с.70]. Однак, Огієнко не відкидає і іншої теорії, за якою цей термін був споконвічно місцевим і його він коріння шукав на Середній Наддніпрянщині. Зокрема, виводить його від назви річки, що там протікала – Рось з її притоками Роська та Росава, яка має притоку Росавку. В Густинському Літописі знаходимо, що назва Русь походить «от реки, глаголемия Рось». Цього погляду дотримувався і сучасник Огієнка Михайло Грушевський. Багато доводів проти норманської чи варязької теорії він подає у своїй «Історії» [4, с. 602 – 624]. У ній говориться, що варяги, прийшовши на Київщину, до полян, застали вже там Русь, і з часом самі стали русами, як їх пізніше називали греки. Пізніше назви інших племен позабулися і всю південну частину дердави почали називати Руссю. Огієнко зауважує, що Іпатіїв Літопис ясно свідчить про те, що на півночі росіяни відділяли себе від Русі: «Ростовці і суздальці, і переяславці з’їхалися к Володимиру (на Клязьмі) і говорять: князь наш убієн, синок єго мал в Новім Городі, а братія єго в Русі» [11, с. 71], – тут Русь ясно відділена від північних країн. Однак, для становлення національної свідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в науковій літературі різних історичних періодів. Огієнко переконаний, що на півночі, в Московії, назва «Русь», «Росія» з’являється за часів Петра І (1672 – 1725), в чому цареві допомагали вихідці з України. Назви «Москва», «Московия», «Московское государство» були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини іменували «московинами», «московитянами», «московитами», «московитянами» [14, с.362]. Українці від XV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають «москалями», а їхню країну – Московією. Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї Русі – Середньої Наддніпрянщини. Та й про якого старшого брата може бути мова, якщо Москва вперше згадується, як невелике село, лише в 1147 році? Крім цього, на думку М. Трубецького, «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського іга звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність… походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю обставину або намагаються применшити її значення» [18, с. 49]. Московські князі та інша знать охоче радилися з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі знатних дівиць з Орди [15, с. 31]. Отже, Руссю споконвічно називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Огієнко переконливо засвідчує, що населення України та Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. Уся Західна Європа протягом багатьох віків на означення України вживала назву «Русь». Навіть у XIX ст. прикметник руський (український) ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних та наукових угрупувань, альманахів тощо. Наприклад: «Руська трійця» (1833 р.), «Головна руська рада» (1848 р.), товариство «Галицько-руська матиця», «Собор руських учених» (1848 р.), та ін. Зрозуміло, що етноніми русь, руський, русинський – давні найменування для українців. Однак, через різні політичні негаразди й після розпаду держави Київської Русі і після занепаду Галицько-Волинського князівства термін «Русь» не став політичною атрибуцією на українській території. Крім цього, Іван Огієнко пояснює походження і значення нового терміну, яким почали називати наш край у XIV ст. – «Мала Русь», «Малоросія». Така термінологія була добре знана греками. Поруч з митрополією Еллади утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі. У зв’язку з цим потрібно було термінологічно розрізняти митрополію і колонії. Елладу (власне Грецію) греки називали Мікра Геллас («Мала Греція»), а розкидані колонії – Мегале Геллас («Велика Греція»). Саме тому, під час розгляду у 1303 р. питання щодо утворення Галицько-Волинської митрополії, константинопольським патріархом і Синодом було ухвалено називати Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія («Мала Росія», тобто «Русь старша, початкова, давніша»), а Залісся та Новгородщину – Мегале Росія («Велика Росія» – «Русь пізніша, новостворена, похідна»). Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха. Наприкінці XVIII ст. офіційна російська назва «Мала Росія», «Малоросія» почала поширюватися й на новоприєднанні до Росії землі Правобережної України (після поділів Речі Посполитої в 1772, 1793 і 1795 рр. між Росією, Австрією та Прусією). Колоніальна назва «Малоросія» разом з етнонімом малорос, малороси поступово набуває для українців образливого забарвлення, як ознака чогось нижчого й менш вартісного. Іван Огієнко зауважував: «Назви Малоросія, малоруський, малорос теперішній українець сприймає як образливі для себе» [11, с. 73]. Впродовж століть Москва намагалася заморозити наш національний розвиток, що їй і вдолося втілити на загарбаних нею східних і південних територіях України. У Галичині, Прикарпатті й на Закарпатті, куди не поширила свій вплив імперська Росія, (ці землі були у складі Австро-Угорської імперії та Румунії) свідомість українців набагато вища [13, с. 30 – 41, 75 – 90], [8, с. 44, 248]. На початку XVIII ст. відбулася зміна назви Московської держави. Цар Петро I намагався прилучити Московщину до європейської цивілізації шляхом нищення почуття самобутності українського народу. «Україна цього часу являла яскравий констраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту, суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу «китайським муром» і протиставлялася Європі, Україна з кінця XVII с. посилала значну кількість своєї молоді у вищі школи країн Європи» [3, с. 129]. Петро I спирався на культурний та духовний потенціал України для того, щоб наблизити Росію до Європи, бо «вже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві» [17, с. 2]. Змінюючи назву своєї держави, Петро I прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремішності українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Сьогодні, у російському прикметнику русский злилися два поняття: руський (тобто «український») і русский (російський), а це призводить до серйозних непорозумінь. У російських ЗМІ поняття руський епохи Київської Русі, що беззаперечно означає «український», передається словом русский і трактується як «російський». А звідси – просто абсурдні висновки: Київська Русь – це те саме, що й Росія, а давньоруська мова – це «русский язык». Погодінська гіпотеза знову стає актуальною для нинішніх російських «історієтворців». Цю проблему бачив Іван Огієнко, цю проблему бачимо сьогодні і ми. Навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь – це не Росія, а руська мова – це не російська мова, а русский – самоназва московитів, які до цього часу прагнуть присвоїти собі українську тисячолітню культуру, історію, церкву. Огієнко свідомо віддав свій геній на примноження українських стереотипів: ставлення до історії, релігії, освіти, мовлення, побуту тощо. Популяризація українства є актуальною і сьогодні. Чи науково це? Безперечно. Більш ніж 70 років ми бачили свою культуру та історію через призму марксизму-ленінізму та ще й в контексті історичної прив’язаності до «братнього» народу російського. Наша біда в тому, що і сьогодні часто можна почути подібні думки не лише на вулиці, але й на телебаченні чи в мережі інтернет. Як часто можна чути з уст невтомного будівничого «словьянского мира», московського патріарха Кирила, про єдність українського, російського і білоруського народу, про нашу «общую историю», про «единую Церковь» і «единую Русь»! У 2009 році на III Асамблеї Російського світу патріарх Московський сказав: «Ядром Русского мира сегодня являются Россия, Украина, Белоруссия». Тут Патріарх показує свій погляд на те, що є загальним цивілізаційним простором Російського світу: «В основе Русского мира лежит православная вера, которую мы обрели в общей Киевской купели крещения… Многочисленные святые – иерархи, князья, бояре, священники, монахи, простолюдины – учили наш народ любить Бога и ближнего, страшиться греха и порока, жаждать добра, святости и правды. То есть речь идёт о формировании глубинных, базисных духовных ценностей, которые стали реальностью в исторической жизни нашего народа. Несмотря на различные перипетии, эти ценности были неизменными ориентирами для национальной жизни на все времена… Именно потому и земля наша стала называться Святой Русью…». Не зрозуміло, чому патріарх Україну називає «нашою». Патріарх Кирил називає російську мову творчою основою “Русского Мира”: «Важным коммуникационным элементом Русского мира является русский язык. Чтобы понять роль русского языка, надо иметь ясное представление о его генезисе. Хотел бы напомнить, что русский язык стал плодом совместных усилий тоже людей разных национальностей. Он возник как средство общения между разными народами. Поэтому необходимо прилагать усилия по сохранению и распространению этого общего достояния…» [19]. Патріарх Московський пропонує використовувати термін країна “русского мира” для позначення об’єднаних російською культурою держав. “Русский мир” патріарх описує як простір, де російська мова використовується як міжнаціональна, де розвивається російська культура і зберігається загальноісторична пам’ять. Це чув Огієнко, сьогодні це чуємо ми. Чому б не подивитись на нашу історію з кардинально протилежного боку? Можливо, така зміна орієнтирів – найкоротший шлях до істини? Саме через бачення гноблення української історії, церкви та культури, які пройшли справді несправедливо довгий і виснажливий хресний шлях, у митрополита Іларіона і з’являється самоусвідомлення себе, як сина великого, але бездержавного народу. Хоча через різні політичні обставини владика залишався назавжди з чужиною, однак душею він був з кожним земляком. Огієнко виступив не просто популяризатором українства, як способу життя, але й став його законодавцем. Його колосальна праця по відродженню сфальсифікованої української свідомості стверджувала у серцях українців відчуття не «хохла» з відформатованою національною свідомістю, не малороса, з постійним відчуттям принизливості і непотрібності, але Українця, який ніколи не соромиться свого коріння, свого походження, своєї рідної милозвучної мови. Українця, який більше не стоїть на колінах, але йде по власній дорозі саморозвитку. Відстоюючи свою особисту незалежність перед тодішніми окупантами української історії і культури, нам є в чому повчитися у науковця і пропагандиста, історика й духівника Івана Огієнка.
Список джерел та літератури:
1. Брим В. Происхождение термина «Русь». – В кн.: Россия и Запад: Ист. сб-к. Пг., 1923, вып. 1.
2. Гай Ю. З ким і проти кого: ганебний шлях петлюрівщини та її «спадкоємців». – К., 1980.
3. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.
4. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1. – К.: Наук. думка, 1991.
5. Жулинський М. Людина невсипущої праці й обов’язку // Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Довіра, 1992.
6. Костомаров М. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссией // Записки Українського наукового товариства в Києві. – К., 1928. – Т. 27.
7. Котляр М. Шляхами віків. Довідик з історії України. – К., 1993.
8. Лисяк-Рудницький І. Історичне есе. – Т. 1. – К., 1994.
9. Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. – К., 1961.
10. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Життєписи великих українців. – К.: Либідь, 1995.
11. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Історія української літературної мови / Упоряд., М. С. Тимошик. – К.: Либідь, 1995.
12. Мишанич О. Українська література під забороною: 1937 – 1990 // Літ.Україна. 1994. 18 серп.
13. Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями – Львів, 1998.
14. Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI – XVIII ст. – К., 1998.
15. Новосельцев А. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. – № 9. – 1989.
16. Науменко В. Як не треба викладають історію української культури // Нова Рада., 1918. – № 50.
17. Пекарський П. Наука и литература в России при Петре Великом. – СПб., 1862.
18. Трубецкой Н. К проблеме русского самопознания. – Б.м., 1927.
19. http://www.russkiymir.ru/russkiymir/ru/fund/assambl/assambl0003
Іван Сидор, аспірант КПБА