Дана стаття своїм об’єктом дослідження має видатного богослова, відомого українського науковця, енергійного церковного та громадського діяча другої половини XVII століття Київського митрополита Варлаама Ясинського. В особі владики Варлаама автор намагається дослідити «людину доби бароко» – інтелектуала, творця нового інтелектуально-духовного середовища Церкви.
«…муж в Божественном Писании
искусный и у всех в любви имеющейся»
Гетьман Іван Мазепа
про Варлаама Ясинського
Дана стаття своїм об’єктом дослідження має видатного богослова, відомого українського науковця, енергійного церковного та громадського діяча другої половини XVII століття Київського митрополита Варлаама Ясинського. В особі владики Варлаама автор намагається дослідити «людину доби бароко» – інтелектуала, творця нового інтелектуально-духовного середовища Церкви. З огляду на врахування та пояснення колізій української духовності XVII – середини XVIII ст. видається доцільним виокремлення барокової свідомості як окремого феномену. Тоді у фокусі розгляду опиниться той чинник, який за вказаної доби запліднював усі напрями культури, навіть ті, що відрізнялися від бароко, і тим самим інтегрував під його ознаками усе багатоманіття культурного життя в єдину духовну епоху.
Київська Духовна Академія в особі Варлаама Ясинського має прекрасного і достойного свого спершу вихованця, а пізніше викладача і ректора, ім’я якого вона може записати на сторінках своєї славної майже чотирьохсотлітньої історії, як ім’я, вийшовшого з її стін, високоосвіченого та видатного діяча, котрий проявив велику енергію до підвищення матеріального та освітнього рівня своєї Академії. Цю багатогранну та дуже талановиту особистість вивчало немало як церковних, так і світських дослідників, з одного боку – щирих та об’єктивних, з іншого – упереджених, які виходили передусім з власних позицій. Для одного кола дослідників Варлаам Ясинський був «невилікованим схоластом», а для інших – особливо тих, що споглядали на нього з атеїстично-радянського погляду, він лише ректор-науковець, письменник-публіцист, за кожним словом проповіді якого виступало особливе бажання злуки зі «старшим братом». Деякі упереджені дослідники, особливо доби войовничого атеїзму, помилково стверджували, що творчість Ясинського – це лише плід старанної праці «людського генія».
РАННІЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ ВАРЛААМА ЯСИНСЬКОГО: КОНТЕКСТ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
Час і міcце народження митрополита Варлаама нам точно невідомі. З деякою ймовірністю можна припускати, що він народився близько 1627 року. Це припущення ми робимо на основі того, що в надписі під одним гравірованим зображенням Владики Варлаама Ясинського говориться, що він помер в «вісімдесятилітній старості» [44, с. 214]. Помер же архієрей, за свідченням епітафії на гравюрі Івана Щирського – 1707 року. Також дата смерті підтверджується професором Ф. Тітовим, який відносить час упокоєння митрополита до 22 серпня 1707 року [17]. Мав, очевидно, шляхетське походження, оскільки на його портреті, що знаходився в конгрегаційній залі Київської Духовної Академії, зображений герб (в продовговатому крузі розміщені: напівмісяць, стріла і по боках дві зірки; за кругом згори – митра з хрестом, по боках жезл і хрест) [50, с. 306] (Див. додаток 2). Такі елементи герба, як митра, хрест, жезл – це звичні для архиєреїв символи, котрі зображаються на багатьох портретах церковних ієрархів. Внутрішня ж частина герба – зображення стріли та зірок – дає нам привід вважати Владику Варлаама належним до шляхетського роду Ясинських.
Більше того, дослідники-геральдисти Ярослав Комарницький та Андрій Кобилянський відносять такий тип герба до давнього руського шляхетського роду Драг-Сасів, котрий має угорське походження. Ось як вони розповідають про походження цього роду: «Історія Драг-Сасів (найчисельнішої геральдичної родини України-Русі та одного з наймогутніших родів середньовічної Угорщини) почалася, коли у X-XI століттях землі західних слов’ян потрапили під владу німецьких феодалів, і місцеве населення, рятуючись від онімечення, шукало кращої долі на сході. Частина таких переселенців досягла Угорщини і за дозволом короля оселилася на Мараморощині (нинішнє Закарпаття). До Галичини цей слов’янський рід запросив Данило Галицький. З-за Карпат до його війська приєднався загін лицарів під командою жупана Гуйда з Мараморошу. Хоругва новоприбулого загону містила родовий знак жупана – стрілу в польоті, покладену на синє поле щита, з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний грант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драг-Сас у Галичині.
Упродовж наступних десятиліть формувалися родини Даниловичів, Дрогомирецьких, Татомирів і Княгиницьких, кожна з яких послуговувалася родовим знаком стріли…» (Див. додаток 4) [54]. Яке символічне значення має герб Варлаама Ясинського? На це питання ми знаходимо відповідь у вірші Івана Величковського «Млеко од овці пастору належное», присвяченому Варлааму Ясинському. У цій поезії є відомості і про герб митрополита Варлаама: «…Млéчная на небесєх от звЂ́зд єст дорóга, [Ч]áю и сія звЂздьì от того ж звЂ́зд слóга. Бо просто як. и стрЂлà до [неба ся] мáют И лýнными рогáми там [ся возвы]шáют. A прéто млéчным звЂздáм Мл[еко ся п]ринóсит, З млéчными, чáю, Млéко належне ся знóсит. Бо млéко – Primitiuum. Млéчный – Deriuatiuum» [21, с. 348]. Що автор розуміє під словом «Млеко»? У вступі-присвяті до вірша поет вказує, що трудиться на честь Пресвятої Богородиці, Котра «млéком питáла Х̃риста». Духовно-символічно, поет порівнює це животворче «млеко» з астрономічним молочним шляхом – скупченням зірок, котрий вказує напрям руху подорожнім. Можливо, і стрілка на гербі також має значення вказівника до Царства Божого: «ОТ ОВЦЬÌ ПÁСТЫР[У] НАЛÉЖНОЄ, áбо трýды поети́цкіє во честь преблагословеннои дЂвы Маріи составлéнныє, áбо знáменіє служéбничой поволности ясне в богу преосвящéнному єгò милости господину отцу Варлаáму Ясинскому, правослáвному архієпископу, митрополи́тЂ Кієвскому, Гáлицкому и всея̀ Рóссіи, офЂровáнные. А̃з млéком питáла Х̃риста в лЂ́тєх мáла, Ч̃истаго младенца А̃ твáрєм первéнца»[21, с. 348]. Ще одне розуміння герба Варлаама Ясинського зустрічаємо у вірші Івана Величковського «Зéґар цђлый и полузеґарик»: «Лунà, ґды нам ýщербна зрится, в той чáс свышше Єст свЂтлЂйша, єст крýгла, єст впóлнЂ и лишше. Прéто лунà єст кóлом бóлшым, а звЂзд пáрка, Пéвне, сут то мéншыє колка до зеґáрка, СтрЂлà зась єст то и́ндекс годи́ны явля́ти — І тáк мóжем Ясинских гéрб зеґаром звáти» [21, с. 349]. З даного вірша ми бачимо, що поет називає герб Варлаама Ясинського зеґáрком, тобто годинником (в перекладі з польської), котрий кожної години, – як ми це бачимо з повного тексту вірша, – прославляє Бога.
Відомості поета-священика Івана Величковського є для нас дуже цінними, оскільки він у 1660-х роках навчався і, можливо, викладав у Києво-Могилянській колегії – якраз у той час, коли у ній викладав і був ректором Варлаам Ясинський [34, с. 107]. Рід Ясинських, як ми уже з’ясували, зробивши аналіз герба, може походити від роду Драг-Сасів. Коли ми наведемо ряд нащадків цього роду, що жили у 17 столітті (Станіслав Оріховський (15131566), Кирило Терлецький (?-1607), Йов Княгиницький (1550-1621), Іван Вишенський (1550?-1620?), Захарія Копистенський (1560?-1627), Петро КонашевичСагайдачний (1570?-1622), Варлаам Ясинський (1627-1707) Стефан Яворський (1658-1722) та багато інших) [54], то у вічі зразу кидається те, що всі вони з Західної України (сучасна Львівська, ІваноФранківська область). Тому, можна припустити, що і Варлаам Ясинський також походить з цього регіону. Як звали його батьків і яке він мав ім’я до прийняття чернецтва нам невідомо. В літописі Самійла Величка є повідомлення, що в чернецтво Варлаам Ясинський пострижений Лазарем Барановичем [11, с. 543]. Освіту Варлаам Ясинський почав здобувати у Києво-Братській Колегії. Період навчання слід віднести до часу ректорства Інокентія Гізеля та Лазаря Барановича. Можна вбачати особливо близькі відносини між Варлаамом Ясинським і останнім. Лазар Баранович прямо називає в одному з своїх листів Варлаама Ясинського «плодоносною гілкою свого винограду» (лист № 30) [16]. Він же, як зазначалось вище, і постриг Варлаама Ясинського в чернецтво. У Київськії колегії Варлаам Ясинський міг вчитися тільки до літа 1651 року, тому що в цей час Київська колегія, внаслідок спустошення і спалення Києва польськими військами під проводом литовського гетьмана Радзивіла, опустіла і в ній тимчасово припинилося навчання. В цей час, на думку професора М.І. Петрова [34, с. 25], при ректорі Лазарі Барановичу, Варлаам Ясинський вибув з неї, не закінчивши навчання в Колегії.
Не збереглося свідчень і про те, чи довго він пробув у Колегії і які курси прослухав; однак, щоб мати уяву про отриману в ній освіту, спробуємо подати зріз навчального процесу, а також ідеї та погляди її ректора того періоду Лазаря Барановича. Саме на час визвольної війни під проводом Б. Хмельницького й припадає діяльність Лазара Барановича у КиєвоМогилянській колегії. Він почав викладати тут у 1642 році, з класу інфіми, де навчав латини, церковно-слов’янської та грецької мов. Згідно з тодішньою програмою, він міг також викладати катехизис, арифметику, нотний спів, інструментальну музику. Лазар Баранович працював і у середніх класах колегії, тобто викладав поетику і риторику. В той час, як перша з названих дисциплін вважалася «мистецтвом плітати вірші», ремеслом, що не вимагало великої праці (особливо після класу синтаксими, коли в студента було достатньо ~{розвиненим образне мислення), риторика вимагала обгрунтування кожного слова та думки. Однак, читаний у стінах колегії практичний курс поетики, який дійшов до нас, сприяв тому, що учні Києво-Могилянської колегії отримували сучасні їм знання про всі види і роди поезії, починаючи від епопеї і до простої епітафії. Вже тоді давалась оцінка місця і «суспільної ролі» поета, визначався предмет поезії, її призначення, поетичні роди і види. Обов’язковою супутницею поетики була міфологія, паралелі з якою інколи приводили до незвичайних схоластичних курйозів у творах православних авторів. В одному з листів Барановича (1670 р.) стоять поруч Аполлон і 10 заповідей Божих [1, Т. 5, с. 205-207]. Документом, що підтверджує читання Лазарем Барановичем курсу риторики, є, за даними В. Аскоченського, конспект його учня О. Топорова (конспект довший час зберігався у бібліотеці Іркутської духовної семінарії) [22, с. 153].
Слід зазначити, що метод викладання у Києво-Могилянськім колегіумі був запозичений своїм засновником митрополитом Петром Могилою, оскільки він сам навчався в зарубіжних католицьких школах, які на той час вважалися найкращими, то зрозуміло, що і в своїй школі ввів засади католицького викладання. Всі її розділення на класи, курси наук, метод викладання, мова, на якій йшли заняття – все запозичено було від католиків через Польщу. В колегії викладались такі предмети: мови латинська, слов’янська і грецька, катихизис, арифметика, піітика, риторика, філософія і, згодом, богослів’я. Із мов найголовнішою була латинська, на якій йшов виклад всіх головних предметів: серед них – риторика, філософія і богослів’я. Характер викладання був схоластичний, тобто зміст підлягав формі, строго дотримувався встановленого плану, який містив весь зміст і відповідні рамки розділень, різноманітностей і доказів. Не стільки на самий зміст відповідних наук, скільки на опреділені засоби викладу, звертали на себе увагу викладачів. В філософії головним джерелом служив Арістотель. Метода викладання подавалася у вигляді дискусій, з яких основна ділилась на головні питання, які, в свою чергу ділились на другорядні підпункти, а підпункти – на ще менші положення. Всі члени ділення піддавались запереченню або обгрунтуванню. Таким чином і тут розвивалася сторона полемічна, з метою привчити вихованців штучно володіти діалектичними засобами [36, с. 27].
Цей зріз навчального процесу ми навели для того, щоб побачити саме підгрунтя формування особистості Варлаама Ясинського в період навчання в колегії. Ми вже згадували про те, що через зовнішні чинники Варлаам Ясинський не мав можливості закінчити навчання у колегії, тому з однієї сторони, необхідність, а з другої – щире бажання до науки в тому об’ємі, в котрому її не могла дати Київська школа, заставили Варлаама Ясинського відправитися в західні школи для подальшої освіти. В час (приблизно) десятирічного свого перебування поза Києвом Варлаам Ясинський побував в декількох західних школах для вивчення різних наукових курсів. Так, в Ельбінзі він слухав риторику, а в Ольмюці – філософию. Саме у цей час у Варлаама Ясинського зав’язалися приятельські відносини з західно-європейськими вченими, котрі він підтримував і пізніше, коли вже був у сані митрополита Київського. З Ольмюця, приблизно в 1657 році, Варлаам Ясинський перейшов у Краківську Академію, в котрій і закінчив здобуття своєї освіти. Наскільки успішним було його навчання, можна судити вже по тому, що в Краківській Академії Варлаам Ясинський був «увінчаний філософським колпаком» [50, с. 308], тобто був удостоєний ступені доктора філософії [50, с. 308]. Недивно, що Варлаам Ясинськй згодом дуже шанувався в Києві та мав славу «багатовченого», яким він і був насправді, про що свідчать його численні наукові праці. Закінчивши навчання у Краківській Академії, Варлаам Ясинський повернувся в Київ приблизно у 1661 році [39, с. 246]. Оселився в Києво-Печерській Лаврі, очевидно, за сприянням свого колишнього ректора по Київської колегії – архімандрита Інокентія Гізеля. У Лаврі Варлааму Ясинському було доручено завідування друкарнею. Одночасно він був і викладачем в Київській колегії [42, с. 32], яка, після свого відновлення, украй потребувала хороших наставників. Чому вибір Варлаама Ясинського припав саме на цей монастир, а не якийсь інший? Справа у тому, що якраз у цей час (17-18 століття) Лавра досягла апогею свого духовного авторитету і найвищого злету культурно-просвітницької діяльності. Сімнадцяте і вісімнадцяте століття, – як справедливо відзначає Д.В. Степовик, – були вершинами духовної і культурної місії Лаври на тлі попередніх шести століть. То був справді «золотий вік» монастиря, коли, власне, він далеко перевершив усе, що розуміємо, як звичайно, під словом «монастир» [47, с. 138]. У цьому і унікальність Києво-Печерської Лаври ХVІІ-ХVІІІ ст. – силами її церковної еліти, передусім із вихованців Києво-Могилянської академії, які пройшли лаврську чернечу школу, у ній творився особливий внутрішній світ, силу і глибину впливів якого на тогочасне суспільство важко переоцінити [33, с. 185]. З наведених слів дослідників історії Лаври ми бачимо, що ця обитель у досліджуваний нами період переживала пік свого розквіту: у ній функціонувала своя друкарня, вона знаходилася у тісних стосунках з Києво-Могилянською колегією. Все це разом, можливо, і оприділило вибір Варлаама Ясинського, котрий припав саме на поселення у цьому монастирі. Також не слід забувати, що архимандритом Печерської Лаври якраз був Інокентій Гізель (1656-1683 р.р.), котрий перебував у добрих стосунках з Варлаамом Ясинським.
Час, в який Варлааму Ясинському довелося бути викладачем Колегії, був досить важкий. До різних зовнішніх проблем Колегії в ту пору, приєдналися ще й внутрішні: сутички її ректора Іоаникія Галятовського з місцеблюстителем Київської митрополії Мстиславським єпископом Мефодієм Филимоновичем, – людиною, на той час, досить освіченою, проте, такою, що переслідує виключно власні інтереси, які не завжди зівпадали з інтересами київських учених. Внаслідок «оскорбленій и гоненій» [14, с. 346] видвинутих Мефодієм на Галятовського, останній був змушений від’їхати в Галичину і блукати по різних віддалених від Києва містах. А Колегія близько двох років (1663-1664 р.р.) залишилася без ректора. Віддалення І.Галятовського з Києва професор С.Т. Голубєв відносить до кінця 1663 року [28, с. 33]. Яке ж місце займає постать Варлаама Ясинського між Іоаникієм Галятовським та Мефодієм Филимоновичем? Для того, щоб відповісти на це запитання, необхідно вияснити позицію та погляди кожної з вищенаведених осіб, а також співставити їх, знайти спільне та відмінне, об’єктивне та суб’єктивне. Про перепитії між Мстиславським єпископом та ректором колегії гарно розповідає протоієрей Олександр Морозов у своїй книзі про Мефодія Филимоновича. Однак, ми не будемо переказувати тих подій. Для нас головне побачити сам образ цих осіб, їхнню церковно-політичну орієнтацію. Почемо з владики Мефодієя Филимоновича. Отець Олександр Морозов так характеризує цю постать: «Після трагічної Переяславської ради 1654 р, що приєднала Україну до Російської імперії, починається шалений тиск на Київську митрополію з метою підпорядкувати ії Московському патріархату. Звичайно, це була давня мрія московських можновладців, адже без України немає “Великої Російської Імперії”. Тоді навіть існувала спеціальна молитва, яку склали для царя Олексія Михайловича та його родини і надрукували в книзі “Пролог”, де прямо пропонувалося молитися “о еже престолу Киевскому соединитися з богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством”. Київські митрополити Сильвестр Косов, Діонисій Балабан та Йосип Нелюбович-Тукальський були категорично проти з’єднання з Москвою. Противниками злуки з Московським патріархатом були такі видатні діячі Української Церкви, як Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Феодосій Софонович, Віктор Загоровський та багато інших.
У 1661 р. Москва здійснила першу спробу підпорядкувати собі Київську митрополію, призначивши її місцеблюстителем колишнього Ніжинського протопопа, нашвидкоруч рукоположеного в сан єпископа Оршанського, Мефодія Филимоновича. Це було відверте порушення церковних канонів – втручання світської влади у справи сусідньої незалежної церкви. Вселенський патріарх, дізнавшись про цей факт, негайно піддав Мефодія церковному прокляттю й забороні. Категорично виступив проти цього неканонічного кроку московського уряду й Московський патріарх Никон, який мав свої рахунки з царем. Так що “тишайшому” самодержцю Олексію Михайловичу прийшлося заднім рахунком виправдовуватися перед Вселенським патріархом і просити про зняття заборони зі свого ставленика» [40, с. 5]. Професор Іван Власовський у свому «Нарисі історії Української Православної Церкви» також зупиняється на образі єпископа Мефодія Филимоновича. Аналізуючи ставлення владики Мефодія до Переяславської ради, його промосковські промови (23 січня, 27 вересня 1654р.) та інші агітації, Іван Власовський приходить до висновку: «головним завданням Филимоновича були завдання політичного характеру – підтримувати і ширити, стоячи на чолі Церкви в Києві, посеред духовенства, козацтва й людей посполітих промосковську орієнтацію та всебічно інформувати Москву про настрої в Україні» [26, с. 311].
Українське духовенство негативно ставилося до єпископа Мефодія, вимагаючи іншого місцеблюстителя – архимандрита Інокентія Гізеля або Лазаря Барановича [26, с. 314]. Слід сказати, що обидва були близькими друзями Варлаама Ясинського. Київські ігумени заборонили поминати владику Мефодія в монастирських церквах за богослужінням і розпорядились поминати, замість нього, Лазаря Барановича. Близькі дружні стосунки між Варлаамом Ясинським та ієрархами і духовенством, опозиційно налаштованим до Мефодія Филимоновича (мається на увазі Інокентій Гізель, Лазар Баранович), позитивне ставлення Ясинського до творчрсті та поглядів Іоаникія Гялятовського, саме ставлення Варлаама Ясинського до акту 1686 року (приєднаня Київської митрополії до Московського патріархату) та опозиційна діяльність щодо нього отця Варлаама, наводить на думку, що між особами Іоаникія Галятовського та Мефодія Филимоновича, Варлаам Ясинський був швидше прихильником першого. 13 листопада 1665 р. Варлаам Ясинський був обраний ректором Київської колегії. Про його обрання на ректуру в списку Києво-Братських настоятелів, 1760 року, говориться наступне: «Игуменъ братскаго Кіевскаго монастыря и ректоръ Варлаамъ Ясинскій избранъ отъ всего консистору митрополіи Кіевскія 1665 года ноября 13 дня. Произведенъ игуменомъ и ректоромъ отъ Мефодія Філімоновича, епископа Мстиславскаго и Оршанскаго, блюстителя кафедри Митрополітанской Кіевской, 1666 года генваря 6 дня» [42, с. 132]. 6 січня 1666 р., в храмове свято Братськаго училищного монастиря, Мефодій Филимонович, єпископ Мстиславський, що був тоді блюстителем Київської митрополичої кафедри, посвятив Варлаама Ясинськаго в сан ігумена Братськаго монастиря [42, с. 132].
Обрання Варлаама Ясинськаго в ректори Київської колегії віталося тими, хто його знав і хто щиро вболівав за інтереси Колегії. Так, наприклад, Чернігівський єпископ Лазар Баранович, колишній ректор Київської Колегії, який завжди з любов’ю ставився до неї, дізнавшись про обрання Варлаама Ясинськаго її ректором, писав до Києва «наместнику братскаго монастыря съ братіею» наступне: «я в восторгь отї единодушнаго избранія, на котором Духъ Святый послалъ вамъ свои языки и пречестнаго отца Ясинскаго, – плодоностную вьтвь моего винограда. Оздравляю его вашимъ ректоромъ. Въ немъ вы нашли сокровище, скрытое въ поль…Присоединяю къ голосамъ вашимъ мой голосъ и къ благословенію вашему мое благословенiе» (лист № 30) [16]. Навіть і світське Київське оточення було дуже задоволене вибором Варлаама Ясинськаго в ректори Київської колегії. Так, київський полковник Василь Дворецький, що завжди співчутливо ставився до Kиєвo-Могилянської колегії, 29 лютого 1666 року, з радістю повідомляв гетьмана Івана Брюховецького про перші кроки діяльності Варлаама Ясинськаго на посаді ректора колегії: «къ наставленію дьтемъ православно-россійськимъ обрали на правительство отъ людей добрых и почтеннаго отца Варлаама Ясинскаго, который уже знатно почалъ строение въ монастыре братцкомъ исправляти и людей ученыхъ на мастерство прибирати» [50, с. 310]. Як бачимо, на Варлаама Ясинськаго, що мав добру репутацію, покладалися в Київському суспільстві – духовному і світському – великі надії. Від нього чекали, влаштування і відновлення Київської колегії. А остання тоді украй потребувала того й іншого. Київська колегія напередодні ректорства Варлаама Ясинськаго переживала надзвичайно важкий час. Спорожніла в 1651 році і оновлена була Лазарем Барановичем в 1655 році, вона в 1658 році, під час пожежі, позбулася всіх своїх навчальних будівель і храмів, за винятком малого трапезного. У вогні загинули і всі документи, що підтверджували права Києво-Братськаго монастиря на різні його угіддя і маєтки, які почали піддаватися тепер привласненню з боку любителів чужої власності. Відновлення будівель і храму збіднілої колегії, зроблене ректором її Іоанникієм Галятовським, посувалося дуже повільно і з великими труднощами. У 1665 р. колегія разом з Києвом піддалася новому і сильному розоренню [42, с. 25-30].
До зовнішніх лих, як уже зазначалося, приєдналася ще і внутрішні непорозуміння. Між блюстителем Київськой митрополії Мефодієм Филимоновичем і ректором колегії Іоанникієм Галятовським почалися суперечки і конфлікти, що змусили Галятовськаго, ще в 1663 р. покинути колегію, яка таким чином залишилася без начальника, і навіть покинути сам Київ. Ось в цей час, коли Київська колегія, по дотепному виразу Лазаря Барановича, і зовні і внутрішньо умалилась, стала як малий Закхей [16], Варлаам Ясинський і був обраний її ректором. Як людина високоосвічена, діяльна, цілком віддана інтересам ввірених його управлінню і опіці установ, тобто монастиря і колегії [16], Варлаам Ясинський почав посилено піклуватися про приведення їх в упорядкований вигляд. Перш за все, Варлаам Ясинський почав приймати заходи до пошуку гідних вчителів для Київської колегії, на що, як ми бачили, звертає увагу Київський полковник В. Дворецкий в листі від 29 лютого 1666 р. до гетьмана Брюховецького. Хоча, коли детально аналізувати наведений вище лист, то під словами «людей добрых», «людей ученыхъ» можливо маються на увазі вчені монахи, оскільки багато викладачів колегії були ченцями Братської обителі. З листування Лазаря Барановича ми дізнаємося, що Варлаам Ясинський звертався до нього за порадами і вказівками з цього приводу. Лазар Баранович у той час знаходився в Москві як учасник Великого Московського собору, що мав судити Патріарха Никона. Тому, він обмежився тільки виразом побажання Варлааму Ясинському успіхів в його діяльності. „В монастырь честности твоей, – писав владика Лазар Баранович, – Самъ Онъ (Господь) управляетъ и все умножаетъ. Соделавшiй рыболововъ учителями, да пошлетъ на жатву Свою жненцов многихъ” (лист № 26) [16]. Ці слова також можна витлумачити так, що мова йде про викладачів з числа чернечої братії. Лазар Баранович говорить безпосередньо про монастир і, щоб у ньому Господь управляв і все примножував, тобто примножував кількість вчених монахів.
Після цього владика Лазар показує приклад Всемогутності Божої, наводячи Новозавітні свідчення про апостолів, котрі в більшості були рибалками і не мали гарної освіти, однак дією Божественної Благодаті, стали «учителями» і просвітителями народів. Слова про «жатву» і «жненцов многихъ» , – також взяті з Нового Завіту (Мф. 9, 37) і означають тих людей, які покликані ширити віру Христову. У нашому випадку ці слова проектуються на викладачів колегії. Можна припустити, що Варлаама Ясинського не задовільняв загальний рівень освіченості чернечої братії і він намагався всіма силами його підняти. Саме тут і проявляється образ Варлаама Ясинського, як інтелектуала, творця нового інтелектуально-духовного середовища Церкви. Не отримавши конкретної допомоги, через вищенаведені обставини, Варлаам Ясинський почав застосовувати інші заходи до пошуку вчителів для колегії. Тому Варлаам Ясинський, що сам здобув західно-європейську освіту, починає відправляти найбільш обдарованих вихованців колегії в західно-європейські вищі школи для завершення ними своєї освіти. Згодом такі дії, зроблені Варлаамом Ясинським, принесли велику користь Київської колегії. З самого початку своєї діяльності Варлаам Ясинський відчув сильний «удар», через те, що якийсь «пакосник» звів на нього наклеп, донісши, очевидно, московській владі, що отець-ректор Колегії є людина політично неблагонадійна. Однак, за Варлаама Ясинського заступилися архимандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій (Гізель), ігумен Києво-Миколаївського монастиря Олексій (Туз) і сам Владика Лазар (Баранович). Саме за ходотайством останнього була послана з Москви грамота боярину і воєводі київському з наказом привезти наклепника в Москву, що й було негайно виконано [16] (листи № 26, № 27, № 28).
Після цього Варлаам Ясинський до 1671 року спокійно продовжував свою діяльність, щодо розвитку Києво-Братської Колегії і монастиря. Для устрою колегії, розпочатим Варлаамом Ясинським, зрозуміло, були потрібні кошти. Ці кошти бралися, восновному, з доходів Києво-Братського монастиря. Однак у той час він і сам знаходився у край тяжкому становищі. Виникла необхідність думати про пошук необхідних коштів іншими шляхами. Варлаам Ясинський почав звертатися з проханнями про допомогу Києво-Братському монастирю і колегії до різних осіб: Київського митрополита Йосифа НелюбовичаТукальського, українських гетьманів – Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича, Київського полковника Василя Дворецького, Чернігівського архієпископа Лазара Барановича, Симеона Полоцького, до Московського патріарха Іоасафа, Московського царя, і взагалі до всіх «хто начальствує і всіх христолюбивих людей». Навіть, до тих вищих осіб, хто випадково відвідував у той час Київ, наприклад, Єрусалимського патріарха Паїсія. Варлаам Ясинський звертався з проханнями, щоб вони клопотали перед російською владою про допомогу Києво-Братському монастирю і колегії при ній. Все це свідчить про ту надзвичайну енергію, з якою взявся Варлаам Ясинський за устрій ввірених йому монастиря і школи. В архівах збереглося дуже багато чолобитних, котрі розсилав Варлаам Ясинський. Всі вони написані дуже майстерно і виважено. Аналізуючи ці документи, ми приходимо до висновку, що герой нашого дослідження є надзвичайно мудрою людиною, має кмітливий і аналітичний розум. Деякі прохання його супроводжувалися більшим або меншим успіхом. Так, наприклад, митрополит Йoсиф НелюбовичТукальский пожертвував в 1669 році на користь колегії містечко Стайки [4]. Але доводилося іноді Варлааму Ясинському терпіти і гіркі невдачі. Особливо при зверненні його до Московської влади. Так, на початку 1670 року Варлаам Ясинський від Києво-Братського училищного монастиря відправив до Москви з листами до царя і до патріарха Іоасафа велике посольство. За даними професора С.Голубєва, у склад посольства входили: ієромонах Гільовський префект і майстер школи, монах Антоній екклесіарх, монах Генадій і троє прислужників [28, с. 37].
В листі до царя Варлаам Ясинський дуже красномовно описав вкрай складне становище Братського училищного монастиря після пожежі, яка відбулася в час воєводства В.Б. Шереметєва (1658-1669), і виклав всі ті прохання, з якими мали звернутися до московської влади його посланці. В листі до патріарха отець-ректор Колегії просив його Святість благословення і ходатайства перед владою, а також просив і про те, щоб сам патріарх Йоасаф подав руку допомоги «упадающему монастыреви братскому; ибо яко источник нькій весь городъ напояетъ и услаждает, сице и отъ братскаго монастиря вся церковъ Малороссійская прохлажденія, крепости и услажденія учительнаго желаетъ; но сей сладкій божественныхъ ученій источникъ изсохлетъ и въ запустеніе придетъ въ эти лютыя злого времена, многихъ браней испалненныя, если великій государь царь и великій господинъ святьйшій патріархъ не проліютъ на этотъ монастырь своей милости». Сподіваючись отримати милостиню від патріарха, Варлаам Ясинський обіцяв, що «всегда прилежно пещися потщится честь Христа Бога, славля еро царскаго величества и святейшаго патріарха отъ рода в родъ помножати, церковь же Господа ученіемъ укрепляти и утверждати и постоянно за государя и святейшого патріарха молитися» [5].
Численні були і петиції, з якими зверталися до царя посланці, що прибули в Москву з Києво-Братського училищного монастиря. З чолобитної на ім’я царя, поданої від імені ігумена цієї обителі, видно, що «великому государю» Києво-братська делегація «была чолом» про дев’ять потреб: 1. Про біди, спричинені пожежею Братському монастирю. 2. Про образу, нанесену монастирю воєводою князем Баратинським, який взяв ліс (дерево), приготовлене «на созданіе церквей и монастыря и на училища», на «городовое строеніе». Передбачаючи можливість відмови, Варлаам Ясинський дав таку інструкцію своїм посланцям: якщо не вдастся добитися винагороди з царської казни, то просити, щоб пожертвувані були Братському монастирю нові маєтності; а також виділення в Братську обитель «хльбнаго жалованія», тому що свого хліба у братії залишилося дуже мало. Він (монастир) весь розграбований і «до новаго хльба пропитатися ньчимъ, разве роспустить монастирь и училище» [5]. 3. Посольство просило кошти на викуп митри митрополита Петра Могили, яка була заповідана Братському монастирю, і заложеною ще в 1649 році в КиєвоПечерській Лаврі за 3000 злотих, так що до 1670 року накопилося 4000 злотих росту. Разом з першопочатковою сумою вона становить 7000 злотих. Саме таку суму Варлаам Ясинський просив у московської влади для викупу митри. Коли б цар виділив кошти, то після цього, ігумен пропонував її навіть продати в государеву казну, щоб здобути кошти на «прокормлення» своєї монастирської братії. 4. Варлаам Ясинський просив про дарування церковної утварі, євхаристійних наборів, облачень, книг, оскільки у них «пограблено». 5. Просили грамоти з дозволом ситити мед в їхньому монастирі і продавати в храмові свята, а також стягувати щорічно з села Петровець певну кількість меду. 6. Про дарування, замість тих єзуїтських маєтностей, котрі підтверджені були за Братським монастирем государевою грамотою 1659 року [13], а після Андрусівського перемир’я залишилися закордоном, других маєтностей в государевій державі «дабы государское слово непремьнно было, и … умирающим отъ глада, помочь дати». 7. Про дарування «на утвержение училищъ словенскимъ, греческимъ и латинскимъ языки, для латыни на рубеже… къ защищению православныя веры, отъ святыя памяти митрополита Петра Могилы основанныхъ и отъ древнихъ гетмановъ запорожскихъ, наченше отъ славнаго гетмана Петра Коношевича Сагайдачнаго». 8. Просити, щоб в синодик Братського монастиря записані були для поминання спочилі у Бозі «цариця Марія Ильична» і «царевичъ Симеонъ Алексеевичъ» і щоб на пом’янник душ дано було государева пожертва. 9. Просити, щоб прислані в Москву екземпляри книги «Ключъ Разумьнія», пожертвувані на «вспомагательство монастирю тоя книги издателемъ», були взяті в государеву казну «съ уплатой…» [28, с. 42-44].
Посольство це було підготовлене Варлаамом Ясинським досить старанно. Воно було забезпечене, між іншим, рекомендаціями різних осіб, наприклад, Єрусалимськаго патріарха Паїсія, КиєвоПечерського архімандрита Інокентія Гізеля і українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, які всі одноголосно свідчили з одного боку, про важкий стан КиєвоБратськаго монастиря, а, з іншого боку, про ревні турботи Варлаама Ясинськаго по відновленню обителі і колегії. Сам Варлаам Ясинський склав вельми докладну, грунтовну і красномовну чолобитну російському уряду про потреби КиєвоБратськаго монастиря і колегії, забезпечивши своїх послів, крім того, ще докладними інструкціями щодо того, як їм потрібно було поводитися в Москві, про що просити і так далі. Але як Київське посольство, так і всі прохання, з якими звертався через нього Варлаам Ясинський до російського уряду, були прийняті в Москві холодно. По одних з цих прохань дана ухильна обіцянка „в майбутньому” дати указ, а по інших прохачі були направлені до місцевої влади, тобто до українського гетьмана. Від себе московський уряд дав Києво-Братському монастирю тільки звичайну государеву платню (сорок соболів в 30 крб.) та декілька книг, ладану і церковного вина. Лише частково було виконане прохання Варлаама Ясинського про те, щоб була передана Братському монастирю Київська Трьохсвятительська церква, котра через розорення була настільки запущена, що воєводи перетворили її на склад, хоча у Братського монастиря були на ту церкву (разом з прицерковними землями) привілеї короля Генріха Валуа. Внаслідок цього прохання, до воєводи в Київ був посланий указ, щоб він «очистилъ» Трьохсвятительську церкву, але не була надана монастирю відповідна грамота на володіння храмом, а запропоновано використати з цією метою гетьманський універсал. Крім цього, дано було монастирю, як вже вище зазначалося, звичайну государеву платню – соболів, ціною в 30 рублів, «Мінья августъ месяцъ», «ризы комчатые празничные, одинъ пудъ ладану и пять ведеръ церковнаго вина» [28, с. 46].
Важко з упевненістю сказати, яка дійсна причина ховалася за таким холодним прийомом Київського посольства і прохань Варлаама Ясинськаго в Москві. Могло тут мати значення і недовірливе ставлення Москви до політичного настрою Варлаама Ясинськаго, унаслідок нещодавного доносу на нього в цьому сенсі [42, с. 32-33]. Але ще ймовірніше, що російський уряд так віднісся до київських прохань, внаслідок невпевненості, що Київ залишиться назавжди у володіннях Росії. Небажання московської влади виконати прохання про надання грамот на маєтності «въ государевой державь» і на привілеї училищам саме так, очевидно, і було сприйнято Варлаамом Ясинським – як ознака того, що в Москві були невпевнені в міцності володіння над Києвом. Саме тому, користуючись зручними обставинами, коли Польща знаходилась у важкому положенні, і новообраний король Михаїл Вишневецький був готовий іти на всі поступки, Варлаам Ясинський відправив до Варшави ієромонаха Києво-Печерської лаври Ігнатія Саковича з чолобитною нещодавно обраному королю. Король милостиво приняв просителя і 25 квітня 1670 року видав грамоту, в котрій він, з уваги на заслуги, постійність та благочестя Варлаама Ясинського утвердив за монастирем Братським всі його володіння. Звичайно всі вищенаведені чесноти, якими характеризується Варлаам Ясинський в даній грамоті – це все етикетні фрази. Вишнивецький, як і інші правителі, нічого цього не знали реально. А грамота й привілеї писали клерки за шаблонами. Отримавши цю грамоту, отець Варлаам знову відправляє в Варшаву Саковича з проханням дозволити відновити «училища» і 10-го жовтня того ж року одержана була королівська грамота, в котрій сказано, що «преклоняясь на уважительное челобитіе Варлаама Ясинскаго, ректора Кіево-Могилянской Коллегіи, и желая, чтобы вездь во владьніяхъ королевскихъ молодые люди получали образованіе» [7], Варшавським сеймом прийнято, а королівською грамотою затверджено – дозволити «Кіевскую Могилянскую Коллегію на ея мьстахъ, грунтахъ и давнихъ фундаціяхъ возстановить и въ ней преподавать приходящимъ всь начальные предметы, искусства, науки и познанія чрезъ профессоровъ, отцевъ учителей чина св. Василія» [8].
Привілеї на відновлення Колегії просилися у польського короля лише для підтвердження її прав, особливо через можливість переходу Києва під владу Польщі, в силу Андрусівського договору (1667 р.); сама ж колегія насправді до цього часу була уже відновлена. Король не тому надав ці документи, що він співчував Варлааму Ясинському, або знаходився з ним в яких небудь таємних політичних стосунках, але просто тому, що Польща тоді, знаходилася в скрутному становищі, задовольнив прохання Києво-Братськаго ігумена і ректора. Однак, королівські грамоти, що підтверджували права монастиря і колегії, не мали особливого значення, з причини того, що Київ залишився назавжди за Росією. Говорячи про попереднє посольство до Москви, то для Варлаама Ясинського було особливо неприємно те, що Московським урядом були невиконані навіть такі прохання, як, наприклад, про повернення Kиєвo-Братському монастирю дерева для побудови монастирської церкви і забраннаго Київським воєводою для «городового будівництва». В цих питаннях відмови було важко чекати. Тому, на початку наступного 1671 року Варлаам Ясинський звертається до Москви з новою чолобитною спеціально про повернення монастирю взятих у нього колод дерева на державні потреби.
Прохання про це було скріплене необхідними документами і, крім того, клопотанням архієпископа Лазаря (Барановича). Цього разу прохання Варлаама Ясинського було задовільнене, дерево було повернене монастирю, внаслідок чого Варлаам Ясинський і приступив до побудови дерев’яної Богоявленської церкви в Києво-Братському монастирі. Скористався також Варлаам Ясинський даною йому в Москві порадою звернутися до гетьмана. Отець Варлаам звернувся до Дем’яна Многогрішного з проханням допомогти Києво-Братському монастирю. Його прохання частково було виконане: гетьманом Дем’яном Многогрішним було передано Братському монастирю село Мураска на лівому березі Дніпра, замінене пізніше на містечко Кирилівка з присілками. Варлаам Ясинський не зволікав і зразу ж попросив жалувану грамоту на цю маєтність. Гетьман Іван Самойлович універсалом від 7 липня 1672 року, даним на ім’я ректора і ігумена Варлаама Ясинського, дозволив безмитно ситити мед 6 разів в рік на великі церковні свята (Богоявлення, Благовіщення, Воздвиження, Трьох Святителів, Святого Володимира, святих страстотерпців Бориса і Гліба). Многогрішний обіцяв і «церковь братскую каменную соорудити и школы для ученія построити», для цієї мети збиралися «съ міру» гроші «въ скарбъ войсковой», але коли сам був позбавлений гетьманства (1672 року), в зазначеній скарбниці грошей не виявилося [10].
Як ми бачимо, більший успіх мали прохання, з якими Варлаам Ясинський звертався до українських гетьманів того часу у справах монастиря і колегії. Повернемося до внутрішнього життя Колегії та проаналізуємо на основі панегіриків ставлення до свого ректора тих, хто там навчається. У Києво-Могилянськш Колегії з давніх давен існував звичай вітати визначних діячів в урочистих випадках, виголошуючи на їхню честь панегірики. Не лишився осторонь цієї визначної події і вихованець Колегії Симеон Яворський, який привітав свого духовного наставника, написавши і видрукувавши у Чернігівській друкарні на його честь панегірик «Геркулес після Атланту» («Неrcules post Atlantem, infracto virtutum robore honorarium pondus sustinens). Вихваляючи мужність, освіченість та духовні чесноти свого наставника, Симеон Яворський виводив його в образі античного міфологічного героя Геркулеса. Під легендарним Атлантом розумівся попередник Ясинського архімандрит Інокентій Гізель. Панегірик був віртуозно написаний у віршовано-прозовій формі латинською та польською мовами. Його літературні якості, безумовно, свідчили про блискучий талант автора. За висловом Ф.Терновського, дослідника життя і творчості владики Стефана Яворського, «треба було добре ознайомитися з тодішньою київською шкільною вченістю, щоб бути в змозі написати такий панегірик» [49, с. 51].
Варлаам Ясинський не залишив талановитого вихованця Києво-Могилянської Колегії та свого духовного учня без опіки. У 1684 році він рекомендує кандидатуру Симеона Яворського для продовження освіти «на монаснастирський кошт» у найкращих закордонних навчальних закладах. Подібна практика для вихованців Колегії у XVII столітті була справою досить звичайною. Достатньо згадати, що саме таким шляхом пройшли сам засновник цього навчального закладу митрополит Петро Могила, митрополит Сильвестр Косов, відомі церковні діячі та ієрархи Тарасій Земка, Ісайя Козловський, Софроній Почаповський, Інокентій Гізель, Єпифаній Славінецький, сам Варлаам Ясинський, святитель Феодосій Углицький, ректор Колегії і майбутній митрополит Йоасаф Кроковський та багато інших. Подібна практика викликалася до життя не тільки прагненням керівників Колегії ознайомити своїх вихованців з вершинами європейської науки та освіти, але й суто практичними міркуваннями. Справа у тому, що польський уряд, прагнучи не допустити розвитку у Києві богословської науки, забороняв викладати у Київській Колегії теологію. Так само не поспішав надати це право й уряд Московський, який з недовірою ставився до української православної традиції, запідозрюючи усіх українців у «неправослав’ї». Нагадаємо, що дозвіл викладати богослов’я у КиєвоМогилянській Колегії був наданий лише царською грамотою 1694 року. Таким чином, щоб забезпечити своїм вихованцям вивчення богословських дисциплін, київські архиєреї просто були вимушені відправляти їх на навчання за кордон. Учнями Ясинського були Й. Кроковський, С. Яворський, X. Чарнуцький та ін., з якими він підтримував дружні й ділові стосунки до кінця життя. Користувався повагою вихованців, йому присвячено кілька панегіриків та промов, зокрема М. Онихимовського (1696), похвальна промова в курсі риторики за 1699, також вірші «Млеко» та «Зегар з полузеґарком» І.Величковською, відомого українського барокового поета, якому Варлаам Ясинський покровительствував і як поетові. Ясинський виступив як редактор анонімного Літописця, у якому висвітлювались події всесвітньої та вітчизняної історії. Ясинський дбав про відновлення й розширення навчальних курсів Київської духовної школи, підбір викладачів, підвищення рівня знань.
Вже на другий рік його ректорування в граматичних класах відновилися заняття, у 1672 запрацювали класи поетики, риторики й філософії. На викладацькі посади ректор запрошував високоосвічених учителів, що закінчили навчання за кордоном, зокрема Паїсія Мокачевського й Віссаріона Шулковського, обраного префектом. 1670 Ясинський відбудував «учбові училищні зданія» та келії, а також звів нову дерев’яну Богоявленську церкву на місці старої, що згоріла. У 1672 через Ф. Васьковського послав полковнику І. Новицькому Біблію з бібліотеки Київської Колегії для прочитання. Коли Іван Мазепа почав будівництво нового кам’яного Богоявленського собору (1693), Богоявленську дерев’яну церкву, збудовану Ясинським, було перенесено на гору Уздихальницю (Андріївську) на місце спаленої 1677 при обстрілі Києва татарами церкви Воздвиження (Св. Апостола Андрія). Традиційно, посада ректора КиєвоМогилянської колегії була сумісною з посадою ігумена Братського монастиря. Ігумени одночасно були і ректорами. Проте не завжди співжиття колегії і монастиря було спокійним, що ми бачимо на прикладі Варлаама Ясинського. Природно, що Варлаам Ясинський, як людина творча і віддана науці, надавав перевагу інтересам колегії, аніж монастиря. На цьому грунті у нього виникли непорозуміння з братією Києво-Братської обителі. Непорозуміння почалися з перших же років служіння Варлаама Ясинськаго в КиєвоБратському монастирі. Вони виразилися, про що ми вже детальніше розповідали, в доносі якогось «пакостника», який звинуватив Варлаама Ясинського перед Московським урядом в політичній неблагонадійності. Тільки заступництво Лазаря Барановича, Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля і інших врятувало Варлаама Ясинськаго.
Але незадоволення ченців на свого ігумена і ректора, який пожертви за молебні і сорокоусти використовував на користь колегії, не влаштовував зборів братських, не часто «оббивав пороги церковні», не заспокоїлося і згодом яскраво, і тенденційно виразилося у відомій «ляментації», або скарзі братських ченців на свого ігумена і ректора [35, с. 353-357]. Це, у зв’язку з новим розоренням поляками маєтків КиєвоБратськаго монастиря і іншими проблемами у внутрішньому житті останнього, украй засмучувало Варлаама Ясинськаго, однак він і надалі плідно працював. Енергійна діяльність Варлаама Ясинського при його умінні користатися обставинами, відкривала перспективу для колегії і братського монастиря. Однак незадовго відбуваються такі події, котрі вкорінь підривають матеріальний стан вказаних закладів і супроводжуються великими неприємностями для самого Варлаама Ясинського. Польський полковник Пиво, посланий своїм урядом для заняття, в силу Андрусівського договору, Києва, як помсту, за відмову 3 травня 1671 року по-зрадницьки напав на село Новосілки і, жорстоко пограбував його, і перетворив на купу попілу [41, с. 98].
Після цього погрому Новосілок 19 травня того ж року, Варлаам Ясинський відправив з прохальною грамотою довірених іноків «ко всьмъ благочестивымъ, движимымъ ревностью къ дому Божію, сыном святой церкви въ Россіи», писав їм у яскравих фарбах, «до какой тяжкой и невиносимой скорби и упадка дошелъ братскій монастирь, и призывалъ ихъ къ деламъ благотворительности, поставляя на видъ, что отъ ихъ приношеній зависитъ будущность монастиря» [9]. Лиш тільки колегія і братський монастир завдяки пожертвам кращих людей того часу, що «відгукнулися» на заклик братського ігумена, стали поправлятися від нанесеного полковником Пиво удару, як трапилося для Києво-Братського монастиря нова біда в тих самих Новосілках і від тих же поляків. «За того жъ игумена (Варлаама Ясинського), – говориться у списку настоятелів Києво-Братського монастиря 1760 року, – 1673 года генваря убіени Кіево-Братскіе монахи (Мелетій Миколайович намісник, Інокентій Можиловський економ, ієродиякон Лазар [42, с. 132]) на дороге за Белогородкою педучіи на послушаніе до Новоселокъ… и погребени марта 2» [46, с. 34]. Ця біда стала великим ударом для Варлаама Ясинського, котрий, судячи з його листа до Лазаря Барановича, вважав себе винним у смерті монахів. Лазар Баранович старався його заспокоїти і запевняв, що смерть цих монахів не лежить на його совісті: «Вопль крови, тирански убитой братiи твоей пречестности, дошел къ намъ…Святое послушанiе сдьлало ихъ святыми. – Ключи смерти в рукахъ Божiихъ: Онъ отверзъ имъ такую смерть. Ни сколько не лежитъ у тебя на совьсти; – какъ Авраамъ, такъ и ты принесъ въ жертву Богу этихъ Исааковъ» (лист № 109) [16]. У вищенаведеному уривку з листа Лазаря Барановича видно, з якою батьківською любов’ю владика Лазар утішає Варлаама Ясинського. Коли проаналізувати цей уривок, то можна побачити особливо близькі дружні відносини, а також рівень богословської освіченості обох, адже кожне слово має під собою глибинний теологічний зміст. Вираз: «Вопль крови… дошел къ намъ», – взятий з Старозавітньої розповіді про Каїна і Авеля (Бут. 4). Коли провести паралель між смертю ченців Братського монастиря і смертю Авеля, ми бачимо спільну рису – невинність, про яку говорить Лазар Баранович. «Святое послушанiе сдьлало ихъ святыми», – ці слова говорять про головний принцип чернецтва – послух, відсічення своєї волі. Монах – це людина, котра свою волю повністю віддає волі настоятеля.
Саме степінь смирення, послушання і показує моральний стан ченця. Отже, ми бачимо, що у братському монастирі були ченці, віддані свому ігумену, однак було і багато невдоволених Варлаамом Ясинським. Окрім мук совісті, Варлаама Ясинського ще мучила певна подвійність його положення: як ректора, і як ігумена. Як людина освічена і науколюбна, він набагато більше приймав до серця інтереси колегії, аніж монастиря. Невдоволення монахів ще більше посилилося через донесення Варлаама Ясинського київському воєводі про переховування в Києво-Братському монастирі Василя Многогрішного (брата гетьмана про що сам ректор так просив князя Козловського: «чтобъ этотъ мой извьтъ Малороссійскихъ городовъ духовнаго чину и светским людямъ явенъ не былъ» [46, с. 34]. Все це настільки негативно подіяло на Варлаама Ясинського, що він почав вважати себе вимушеним відмовитися від посади ректора колегії та ігумена Братського монастиря, і писав про це Лазарю Барановичу, котрий у відповідь сказав ректору: «добровольное оставленіе тобою твоей должности заставыло перо мое не писать уже тебя ректоромъ, но кто умьеть управлять собою такъ, как ты, тотъ никогда не оставляетъ ректора… перестань говорить, что тебя заставили отказаться; ибо ты сам подалъ объ этомъ голосъ и на словахъ и на бумагь; а я, какъ первосвятитель, не хотелъ делать вопреки твоей доброй воль» (лист № 113) [16].
Ці слова владики Лазаря є надзвичайно цікавими. Найперше кидається в очі характеристика характеру Варлаама Ясинського, котру дає Лазар Баранович: «..кто умьеть управлять собою такъ, как ты, тотъ никогда не оставляетъ ректора…». Владика Лазар надзвичайно здивований, вражений, сучасною мовою – шокований, через звістку про відмову від ректорства його «талановитого учня», якому, – за словами архиєрея, – не придатна слабкість характеру. Ясинський – це людина твердої волі, яка вміє тримати себе «в руках» за будь-яких обставин. Також цікавими є слова про те, що Варлаама Ясинського, – за словами того ж Лазаря Барановича, – «заставили отказаться». Виникає питання: хто заставив? для чого? Кому це було вигідно? Якщо припустити, що церковне священноначаліє в особі Київського митрополита «заставило», то чому ж тоді Ясинського призначають на інші високі церковні посади (ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, ігумен Києво-Микільського Пустинного монастиря [50, c. 317]), а не відправляють в якийсь провінційний монастир «на покаяння». Чи мала світська влада привід «тиснути» на отця-ректора?…В. Єйнгорн залишення Ясинським посади ректора тісно пов’язує з його донесенням київському воєводі про переховування в Києво-Братському монастирі, як ми вже казали, Василя Многогрішного. Що, на думку В.Єйнгорна, викликало крайнє незадоволення братії, і тим самим, унеможливило перебування серед них Варлаама Ясинського [28, c. 49].
Проте, отець Варлаам, в даному випадку, виконав наказ київського воєводи, князя Козловського, в якому говорилося, щоб місцеві ігумени «немедленно сообщили ему, воеводь, если бы кто изъ сродниковъ изменника-гетмана объявился въ каком-либо монастырь». Невиконання цього наказу, без сумніву, призвело б до тяжкого покарання не лише Варлаама Ясинського, але і весь, керований ним, монастир. В 1673 році Варлаам Ясинський залишив посаду ректора Колегії та ігумена Братського монастиря, але не переставав і в майбутньому, перебуваючи на різних посадах свого служіння, зокрема і на митрополичій кафедрі, турбуватися і опікуватися цим навчальним закладом. Варлаама Ясинського по-праву можна назвати одним з найяскравіших представників Київської Православної ієрархії другої половини XVII століття. З 1665 року він займав посаду ректора Київської Колегії та був ігуменом Братського монастиря. Сучасники дуже високо оцінили духовні якості вченого ченця. Так, гетьман Іван Степанович Мазепа характеризував Варлаама Ясинського як «мужа в Божественном Писании искусного и у всех в любви имеющегося» [32, с. 13].
Пізніше сам Стефан Яворський дуже тепло згадував свого наставника. У листі до боярина Головина він писав: “Понеже преосвященний митрополит киевский был моим преискренним отцом, он с младых лет меня выкормил, он меня в научение давал, он до всяких добродетелей мне был предводителем…, он десятилетнему моєму труду в школах братских киевских был пособником, единым словом так его почитав во отца, яко во плоти меня не родил”. Чимало зусиль поклав отець ректор на відбудову та відновлення діяльності Київської Колегії після пожежі 1665 року. На нашу думку, митрополит Варлаам Ясинський належить до числа тих небагатьох церковних діячів української церковної історії, котрі, будучи покликані Господом, віддали Україні всю свою розумову працю, всю свою енергію присвятили на користь своєї Святої Матері – Церкви, Православної віри та земної Вітчизни. В ту надзвичайно бурхливу епоху, якою стало XVII століття в Україні, в період військової та релігійної боротьби, у Варлаама Ясинського не було іншого виходу, для того, щоб зберегти для України оприділені вигоди, а також зберегти своє службове положення для захисту Православної віри, як тільки бути у милості царя. Це був час «руїни». Гетьмани Правобережжя і Лівобережжя не мали спільної думки щодо визволення і возз’єднання України, тому владика Варлаам не міг від них одержати належної підтримки. Але будучи освідченою людиною, він діяв надзвичайно мудро і дипломатично.
Михайло СИВАК,
кандидат богословський наук
ДЖЕРЕЛА
Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов. Киев, 18591911.Часть первая. Том V. Акты, относящиеся к делуо подчинении Киевской Митрополии Московскому Патриархату (1620 – 1694). – К., 1872. – 488 с.
ІР НБУВ. – Ф. 2. – № 1482 «Витяг із книг Сибірського приказу за 1666 рік, у якому під № 495 названо угіддя Братського монастиря – чотири млини на річці Котор та село Позняки». – 4 арк.
ІР НБУВ. – Ф. 301. – 220 п. – С. 111-112. «Універсал гетьмана Петра Дорошенка Іосифу НелюбовичуТукальському, митрополиту Київському, про надання права володіння містечком Стайки зі стаєцьким перевозом на Дніпро. 7 лютого 1669 року».
ІР НБУВ. – Ф. 301. – 220 п. – С. 113-114. «Лист Іосифа Нелюбовича Тукальського, митрополита Київського, ректору й ігумену Києво-Братського колегіуму з заявою про віддання містечка Стайки на користь колегіуму».
ІР НБУВ. – Ф. 2. – № 30. «Документи про поточні справи Києво-Братського монастиря: чолобитні ректора Києво-Братського колегіума Варлаама Ясинського з братією царю Олексію Михайловичу про виділення коштів на відновлення церков Богоявлення Христа та Пресвятої Богородиці, які постраждали від пожежі; про нужденний стан Києво-Братського монастиря; лист Варлаама Ясинського до ігумена Києво-Межигірського Преображенського монастиря Феодосія Васьковського з проханням дописати в чолобитну, що Києво-Братський монастир має документи, які підтверджують володіння Трьохсвятительською церквою. 23 січня – 7 березня 1670 року». – арк. 1-20.
ІР НБУВ. – Ф. 2. – № 30. «Чолобитні архієпископа Чернігівського і Ніжинського Лазаря Барановича і ректора Варлаама Ясинського царю Олексію Михайловичу про нестатки Києво- Братського монастиря. 9 лютого – 25 квітня 1670 року». – арк. 24-29.
ІР НБУВ. – Ф. 312. – 445/179 с. «Охоронний привілей польського короля Михаїла ректору та ігумену КиєвоБратського монастиря Варлааму Ясинському. 25 квітня 1670 року». – арк. 108 зв.
ІР НБУВ. – Ф. 312. – 220 п. –С. 194-196; Ф. 312. – 445/179 с. «Грамота польського короля Михаїла про відновленя Києво-Братського колегіума» – арк. 107 зв. – 108 зв.
ІР НБУВ. – Ф. 312. – 445/179 с. «Відозва Варлаама Ясинського про погром польського полковника Пива. 17 травня 1671 року». – 129 зв.-130 зв.
ІР НБУВ. – Ф. 301. – 216 п. – № 16. «Універсал Гетьмана Самойловича про дозвіл ситити мед до великих свят…7 липня 1672 року».
Літопис Самійла Величка. – К., 1855. – Т.3. – 543 с.
Пам’ятки братських шкіл на Україні кінець XVI початок XVII ст. Тексти і дослідження. – К.: Наукова думка, 1988. Памятники изданые Временной (Киевской) комиссией для разбора древных актов. – К., 1845. – Т.2.
Письмо І. Галятовського къ Государю от 27 іюня 1669 года // Виталий Эйнгорн. Очерки изъ исторіи Малоросии въ XVII в. – М., 1899. – С.346.
Сборникъ материаловъ для исторической топографии Кіева и его окрестностей. – К., 1874. – Ч.I. – С. 42-43.
Письма пресвященнейшего Лазара Барановича c примечаниями: 2-е изд. – Чернигов, 1865. – 253 с.
ЦДІА Україи. – Ф. 128. – Оп. 2. – Спр. 459. «Письмо профессора Киевской Духовной Академии Титова о найденых им в лаврском архиве документов о похоронах в Лавре митрополита Варлаама Ясинскаго и архимандрита Илариона».
ЦДІА Україи. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 920. «О напечатаніи двух грамот Митрополита Варлаама Ясинскаго, писаных въ 1701 году».
ЦДІА Україи. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 27. «Жалованная грамота Петра I о возвращении киевскому митрополиту Варлааму Ясинскому участка земли, занятому под проезжую улицу».
ЦДІА Україи. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 186. «Дем’ян Многогрішний дозволяє Києво-Братському монастирю ситити мед для збільшення коштів Києво-Могилянської колегії».
ЛІТЕРАТУРА
Антологія української поезії. Українська дожовтнева поезія. Твори поетів XI-XVIII ст. – К., 1984. – 600 с.
Аскоченскій В. Кіевъ съ его древньйшимъ училищемъ Академіею. – К., 1885. – Ч.1.
Большаков Г., прот. Київське Богоявленське братство: дипломна робота випускника КДА. – К., 1999. – 88 с.
Булгаков С. Н. Философия имени. – СПб., 1998.
Варлаам Ясинський., митр. Киевский и Малий Россиии. 1690-1707г.г. // Киевские епархиальніе ведомости. Часть неоф. – № 12-35, 49-50. – К., 1905.
Власовський І., проф. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. – Видавн. Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. – Т. 2. – 397 с.
Голубев С.Т. История Киевской духовной академіі. – К., 1886
Голубев С. Т. Кіевская Академія в конць ХVII и началь XVIII стольтій. – К., 1901. – 101 с.
Євгеній (Болховітінов), митр. Вибрані праці з історії Києва. – К.: Либідь-ІСА, 1995. – 486 с.
Євгеній (Болховітінов), митр. Описаніе Кіево-Софійскаго собора. – К., 1825. Закревскій Н.В. Описаніе Кіева. – М., 1868. – Ч.1. – С. 156.
Захара И. С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII-XVIII вв. (Стефан Яворский). – К., 1982.
Кагамлик С. Феномен духовної діяльності Києво-Печерської лаври ХVII-XVIII ст. // Збірник матеріалів науково-практичної конференції присвяченої 1020-літтю Хрещення Руси-України. 21 жовтня 2008. – К.: Архангельський глас, 2008. – 383 с.
Києво-Могилянська Академія в іменах, XVII-XVIII cт.: Енцикл. вид. / Упоряд. З.І. Хижняк; За ред. В.С. Брюховецького. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001. – 736 с. Кіевская Старина. – К., 1884. – № 10. – С. 353
Лесюк М., прот. Чернігівський архиєпископ Лазар Баранович та його проповідницько-публіцистична спадщина: Дисертація…канд. богосл. наук. – К., 2000. – 220 с.
Линчевский М. Педагогия древних братскихъ школъ // Труды КДА. – К., 1870 (август). – С. 456.
Лихачев Д. Текстология на материале русской литературы Х-ХVII в.в. – Москва-Ленинград: изд. Академии наук СССР, 1962. – 605 с.
Малышевский И. Протокол // Труды КДА. – К., 1879. – № 11. – С. 246.
Морозов О., прот. Закляття Патріарха Ієремії або «Канонічні» підвалини Московського патріархату // Високий вал. 3.11.2006. – С. 5.
Мухин Н.Ф. Киево-братский училищный монастирь // Труды КДА. – К., 1895. – № 6.
Петров Н.И. Киевская Академия во второй половине ХVII века // Труды КДА. – К., 1895. – № 12. – С. 25.
Петров Н.И. Из истории гомилетики въ старой Киевской Академии // Труды КДА. – К., 1866. – Т.1. – С. 91.
Петров Н.И. Описание рукописных собраний, находящихся в г.Киевь. – М., 1892. – Т. 3. Серебряников В. Киевская академия с половины 17 века до преобразования ее в 1819 году // Труды КДА. – К., 1897. – № 9.
Страшкевич Л. Киевский митрополит Варлаам Ясинский, как духовный писатель: сочинение студента 4 курса КДА. – К., 1904. – 258 с.
Степовик Д. Історія Києво-Печерської Лаври. – К.: Вид.відділ УПЦ КП, 2001. – 555 с.
Суховій О. Фразеологія ораторсько-просвітницької прози Варлаама Ясинського: Автореферат…канд. філолог. наук. – К., 2001.
Терновський Ф. Стефан Яворський. Биографический очерк // Труды КДА. – К., 1864. – Т.2. – С.57-58.
Титов Ф. И., прот. Русская Православная Церковь въ Польско-Литовскомъ государствь. Киевская митрополияепархия въ XVII-XVIII в.в. (1686-1797). – К.: Типография Императорскаго Университета св. Владимира, 1905. – 482 с.
Флоренский П., свящ. Имена. – М., 1993. Чечин С., прот. Митрополит Стефан Яворський, його богословська та літературна діяльність: Дисертація… канд. богосл. наук. – К., 2000. – 138 с.
Brodi Bercoff G. L’omilelice di Varlaam Josyns’kyi fra reforice e feologia. // Russin Romano. 2001. – T.VIII. – P. 19-25.
Комарницький Я., Кобилянський Я. Cаси в українській культурі. З історії української шляхти // http://www.ooyava.com/sas/