Про Івана Огієнка я чув, що він, під час визвольних змагань був міністром, а потім прийняв Єпископський сан, і це, здається все, що я про Митрополита Іларіона знав до 1950 року. Переселившись у Канаду, в околицю Курокі, провінцію Саскачеван, 24 травня 1950 року, за яких п’ять чи шість тижнів, в околицю приїхав, Єпископ посвятити Церкву. Тим Єпископом був Владика Митрополит Іларіон.
Після закінчення війни, 1945 в році, восени, ми зупинилися в місті Інґольштадті (Баварія, Німеччина) над річкою Дунаєм, там я, знову, почав ходити в школу. Як школяр я був зобов’язаний, у вечорі, ходити на (відчити) виклади, і то майже, що-другий день. Переїхавши в Реґенсбурґ, на Дунаєм, школярі, мого віку, ходили на виклади (відчити) раз, а часом, що другий тиждень За кілька років, я почав розбиратися у викладах та у викладачах. Деякі з викладачів були досвідченими і добрими науковцями, і з їхніх викладів я багато користався, але були й такі, що не варта й доброго слова. Про Івана Огієнка я чув, що він, під час визвольних змагань був міністром, а потім прийняв Єпископський сан, і це, здається все, що я про Митрополита Іларіона знав до 1950 року. Переселившись у Канаду, в околицю Курокі, провінцію Саскачеван, 24 травня 1950 року, за яких п’ять чи шість тижнів, в околицю приїхав, Єпископ посвятити Церкву. Тим Єпископом був Владика Митрополит Іларіон. Почувши його проповідь, я зрозумів, що він на багато кращий промовець, і має краще знання від усіх тих, що про його висловлювалися із застереженням, а дехто, навіть, з неповагою. Я не пригадую теми його проповіді, одначе, я припускаю, що Владика Іларіон говорив на одну з трьох тем, які він дуже часто повторював, особливо, як він говорив до вірних з якими рідко зустрічався. Його улюбленими темами були: а) Любіть свою Православну Церкву. б) Любіть все своє рідне. в) Служити народові – то служити Богові.
Я думаю, що Владика Митрополит говорив на одну з цих тем, але я не є певний; час стер з моєї пам’яті тему на яку він говорив. Я пригадую, що проповідь Владики Іларіона мене сильно піднесла на дусі й дала мені поштовх на будуче – працювати для Православної Церкви та українського народу. Його проповідь була патріотична, релігійна, повчальна, батьківської та переконлива. Його проповідь, до деякої міри, була переломною у моєму житті. Протягом мого життя я мав нагоду стрічатися з багатьма людьми, слухати багато викладів, мати поверх 123 викладачів – професорів – вчителів, але на мене не всі вони зробили вплив; на мене зробили вплив, лише одиниці. Бл. п. Митрополит Іларіон був один з тих людей, що його вплив залишився на все моє життя. До того часу я не чув кращої проповіді чи викладу, як я почув у 1950 році, з Куроках, від бл. п. Митрополита Іларіона. Другий раз, що я побачив Владику Іларіона це було в Вінніпезі, як його було вибрано Митрополитом Української ГрекоПравославної Церкви в Канаді (УГПЦ в Канаді). Від того часу, я старався бути на всіх Богослужіннях, де він служив. Його проповіді були завжди змістовні, він дуже стисло тримався теми і його думки були дуже послідовні; кожне поняття він докладно вияснював в обсязі даної проповіді. До 1961 року, я Владику Іларіона лише слухав у Церкві, і не пригадую, щоб я з ним, особисто, стрічався. У році 1961, 11 листопада, мене було вибрано, на два роки, секретарем Союзу Української Молоді Канади (СУМК) на провінцію Манітоба. За яких два – три тижні, після вибрання мене секретарем СУМК, я рішився піти до Митрополита за порадою. Лише я зробив одну, маленьку, помилку, не подзвонив до нього і не запитав, коли я можу прийти. Зайшовши в приміщення до Владики, я йому сказав, хто я є, і за чиїй прийшов. Митрополит мене дуже гарно зустрів, дав мені поради, які я вживав, не тільки в роки секретарства СУМК, але протягом всього мого Священичого життя. Я пробув у нього, приблизно. 20 хвилин. За цей час, він не тільки мене розпитав, що я маю в плані, але пояснив мені, як вкладати денні порядки для нарад управи та як провадити зборами, чого уникати на зборах та як улаштувати, мою, канцелярію, якщо можна було назвати моє секретарство, канцелярією. Він кількакратно підкреслив, що добрий секретар провадить усією справою – організацією.
В розмові з Владикою, мені пригадалося оповідання про орла та як орел оберігав гніздо та своїх пташенят, так і Митрополит Іларіон розпростер свої крила надо мною, щоб мене оберегти від будучих неприємностей, як в організації, так і моєму житті. Я запевнив Первоієрарха, що я не бажаю входити з місцевим Священиком в непорозуміння, а навпаки, я хочу з кожним Священиком працювати, і поможності моїх зусиль, допомагати. Бувши секретарем СУМК я свого слова дотримався. Мій приїзд в кожну громаду, місцеві Священики, не тільки вітали, а навіть запрошували, щоб я до них приїжджав частіше та висилав в їхню громаду матеріяли для дітей – молоді. За це Митрополит висловлював мені, кілька разів, подяку і я йому дякую за поміч мені в праці та розвиткові мого світогляду. Владика завжди зустрічав і випроводжав мене як свого сина, але при першій наші зустрічі, він зробив мені застереження, щоб до його подзвонив, в якій справі я хочу його бачити. Після першої зустрічі, я зрозумів, що Митрополит чудовий організатор, і не тільки вміє провадити людей, але він вміє їх направити на дорогу, щоб вони працювати, самі, – для добра Церкви та свого народу. Його поради були висловлені легкою мовою, дуже планові й послідовні, так, як у нас казали, »він мені виклав все, як на лопаті, або, як на долоні». У 1962 році, управа СУМК на Манітобу запросила Митрополита на з’їзд молоді сказати, повчальне, слово. Владика радо погодився.
Пообідавши і виголосивши слово, що було не довше, як 20 хвилин, він звернувся до мене відвезти його додому. Він не любив гаяти часу. За його, батьківськими, порадами, наша управа СУМК на провінцію Манітоба змогла розробити план для виховання молоді аж до 2000 року. На превеликий жаль, як скінчився наш річенець, то новообрана управа СУМК на роки1963-1964, очолена учителем, Петром Слоновським, викинула у смітник розроблену програму. Зуміли викинути, але не зуміли виробити іншої. За порадами Владики, мені вдалося пробути два роки секретарем СУМК і ані раз не наразитися на неприємності, ані з місцевим Священиком, організацією чи парафіянами. Ми працювати всі разом, для однієї мети – Церкви та виховання Православної молоді в Канаді. Навіть, із тими особами, що на початку того секретарства, ставилися до мене із застереженням, я міг працювати спокійно. Сердечне Вам, Владико Митрополите, спасибі. Спочивайте на лоні Авраама. Починаючи з року 1963, я заходив за порадами до Владики, майже, щомісячно, і він мене завжди приймав і давав мені корисні поради. Незважаючи на те, що Митрополит мене вітав, як сина, одначе, він не любив, щоб хтось у його засиджувався. Десь на третій чи четвертій зустрічі, я збагнув, що, як до його йти за порадою, то треба бути приготованим, і вміти з’ясувати справу коротко, доцільно й ясно. Владика, мав притаманну йому звичку, як він починає накручувати годинник, то я вже знав, що я вже засидівся. Він любив вислухати людину, дати пораду, і то все, а не хотів уходити в зайві балачки.
Одного разу, діставши від нього пораду, як дану справу належно зробити, я встав, попросив у його Благословення, як це завжди робив, він завагався, так я відчув. І замість Благословення, він мене запитав, чи я, коли, думав про священичий сан? Ні! я відповів. На його другий запит, чи я з Священичою працею ознайомлений? Я відповів, що Священики в нас у хаті були часто, і що мій прадід, по мамі, збудував на власній землі, та зі свого дерева Церкву, що стояла до 1943 році, а може ще стоїть та був, протягом довгих років, церковним титарем, а мій батько був церковним титарем в 30-их роках, за що він відсидів іі років у в’язниці та був позбавлений радянського громадянства. За яких два три місяці, Владика знову мене запитав, але цього разу, його питання було коротше й доцільніше. На що я йому знову відповів, що я ще дальше танцюю та беру участь в театральних виступах. На що Владика зробив зауваження, що ані танцювати, ані театральних виступів Церква не забороняє, але завжди і всюди треба затримати християнську пристойність. На цьому, справу Священства, ми закінчили, відложили в “довгий ящик». Кожний раз, і то без різниці, в якій годині я приходив до Владики він завжди виходив до мене із канцелярії – кабінету. Я ніколи не довідався в якій годині він починав працювати? Одначе, працівники, що працювали в його приміщенні, мені говорили, що він, часом, починав працювати в 6-ій годині ранку й працював до пізніх годин вечора – ночі. У вересні 1963 року, я застановився, що я буду робити протягом решти мого життя? Я не бажав бути артистом, ця ділянка мене почала щораз менше цікавити. Працювати в підприємстві Лаббет, пивоварні, я не хотів, хоч я міг взяти посаду агента пива для околиці, містечка – селища, Вайти. Але праця в пивоварні, після шести років, мені вже надоїдала, я ще тримався пивоварні заради заробітку. Одного дня я зайшов в канцелярію о. Семена Савчука і попросив у нього анкету для вступу в Колегію Св. Андрея. Я вирішив, якщо мені в Колеґії не сподобається, то я лишу, але я хотів працювати для Церкви та свого народу – людей. Отець Семен Савчук не тільки дав мені анкету, але й підписав її кажучи, «з Вами клопоту не буде». Очевидно, він сильно помилився. Тому що я жив з батьками і доїжджав до Колеґії авто, то я сказав о. Іову Скакальському, секретареві Митрополита, що я буду підвозити Владику на лекції, бо проїхавши, приблизно. 11 кілометрів, моє авто було тепле. Отець Іов мені відповів, щоб я приїхав по Митрополита в четвер, і то кожного четверга, перед 9-ою годиною ранку, але о. Іов мені не встановив точного часу.
Після двох – трьох тижнів, я почав відчувати, що Владика, чимось незадоволений. Одного дня він мені зробив зауваження, «Сину, Ви приїхали заскоро». Від тоді, я приїжджав на улицю, де жив Митрополит, перед дев’ятою годиною й чекав у авто, аж до 6 хвилин пере дев’ятою, аж тоді я підїжджав і заходив у його приміщення. Владика бажав, щоб я до нього приїжджав 5 минути перед дев’ятою годиною, як він удягається, дві – три хвилини їзди до місця викладів, роздягання й Молитва. Він не хотів марнувати й хвилинки часу. Це саме відносилося й після лекцій. Закінчивши виклади, він одягався і прямував до авто, щоб їхати додому. Це можна робити, як на дворі було не дуже холодно, але, як температура впаде до 40 градусів морозу, а до того ще й сильний вітер, то треба авто гріти, від 5 до 10 хвилин. Щоб Владика не нервував, то я завжди виходив з кляси і грів авто, бо інакше Митрополит не міг зрозуміти, чому авто не може їхати, як зимне. Сісти в дуже зимне авто, то за якої пів минути, вікна в авто починають заходити парою й замерзати. Тоді треба було б чекати поки авто, не тільки розігріється, але й розмерзнеться передня вікно, скло, зі середини авто. Це може забрати від 15 до 20 хвилин часу, залежить, від того де стоїть авто, та який мороз і вітер. Владика цієї речі не розумів. У науковому полі, Митрополит дуже скоро орієнтувався, а от, скажемо, в життєвих, денних, турботах, він був зовсім розгубленим.
Наведу от такий приклад. Одного дня, жінка, що прибирала в хаті та варила йому їсти, подзвонила в будинок Консисторії й повідомила, що у Владика Митрополита в канцелярії – кабінеті не має світла, і – Владика дуже нервує. Доглядача за будинками не було під руками, я рішив поїхати, може я зможу щось зарадити, поки включать електрику; я думав, що, щось, сталося на лінії й електрику було виключено. Під’їхавши до хати, я запримітив, що над сходами, світиться світло, значить електрика в приміщенні є. Зайшовши в помешкання, мене Владика зустрів у панічному настрої, і запитав, «Що сталося? Чому в мене в кабінеті не має світла»? Він хотів знати, і то на цьому місці, що сталося, і як то так, що в його кабінеті не має світла? Я поворушив вимикач в його кабінеті, але світла, не було. Значить, або згоріла лампочка, або вигорів запобігувач (в російській мові, пробка). Підійшовши до електричної головної коробки в хаті, я запримітив, що один із запобігувачів чорний. Владико, зараз буде світло, я йому відповів, закручуючи новий запобігувач. Світло засвітилося. Владика на мене подивився, як маленька дитина на штукаря в цирку. Він мене запитав «Як Ви знали, куди саме дивитися, і як Ви знали, що саме треба було направити»? Він не міг вийти з дива, що я зайшовши в хату, і за минути чи дві все полагодив. Він мене запитав, більш менш такими словами, якщо я не помиляюся, “Мій син, Анатолій, інженер – електрик, а як Ви, Отче, (тоді я вже був Священиком) знали, що і як направити? Хоч я старався йому вияснити, але він не міг з дива вийти, що я міг “направити клопіт в хаті» закрутити новий запобігувач. Як повернувся секретар Владики, я йому розповів, що сталося , чому в кабінеті не було світла, то він мені відповів, що Митрополит в таких випадках, не тільки безпорадний, але, навіть, не може зрозуміти, як то може звичайний чоловік полагодити дану річ, хоч би таку, як закрутити в електричну коробку інший (новий) електричний запобігувач. Він за науковою працею, денних, хатніх, справ, не міг збагнути. Він кожну секунду свого життя віддавав науковій та церковній праці. Для його страчена секунда праці, це марна втрата часу. Як виявилося, що у Первоієрарха почали наростати більма на очах, йому лікар заказав читати, але Владика на лікарську пораду, махнув рукою, і дальше читав. Коли вже не було виходу, і зробили йому операцію на обоє очей, лікар йому наказав, і то строго, щоб Владика не смів читати, до того часу, аж він йому скаже, але Митрополит вернувшись з лікарні, походив по кімнатах три чи чотири дні, а потім сів за стіл і почав працювати. Виявилося, що Судерман, лікар, німець з України, розумівся краще в лікарській дільниці, ніж Митрополит, бо посидівши день – два за столом, йому запливли очі кров’ю. Нагло його завезли в лікарню, положили на стіл і почали вимивати кров з очей. Цього разу лікар сказав о. Іову Скакальському принести всі окуляри Митрополита до його. Як Владику виписували з лікарні то дали йому такі окуляри, щоб він, трошки, міг бачити, як ходить по хаті, а він вже не міг в тих окулярах читати. Отець Іов мені говорив, він думав, що Владика не зможе пережити, того лікарського «вибрика».
Але він пережив, як очі належно загоїлися, аж тоді було видано Митрополитові відповідні окуляри. Отець Іван Стус мені розповідав, як він одного разу задумав Владику вивезти з Вінніпеґу на свіже повітря. Був погожий день, неділя; о. Іван Стус подзвонив до Митрополита й запропонував, вивезти його на свіже повітря поза Вінніпеґ. Владика дуже радо погодився. Підібравши Первоієрарха, о, Іван Стус думав його повезти на дитячу відпочинкову оселю “Веселку» над озером, на віддалі, якихось 105 кілометрів, на північ від Вінніпеґу, але так не сталося. Ми ще не виїхали з Вінніпеґу, як Владика Іларіон сказав, о. Іванові, що вже час вертатися; ми вже проїхалися досить довго, якихось 20 хвилин. «Я не мав виходу, мусів вертатися». Зайшовши в своє приміщення, Митрополит, за кілька хвилин, уже сидів за столом. Подібний випадок і мені стався з Владикою. Як я вже згадував, для його кожна секунда була дорога. Він працював для добра – розвитку Церкви та народу, і поза тим він нічого не бачив і не знав; я думаю, що він і не хотів бачити, чи щось знати поза цим. У 1966 році, після упокоєння о. Томи (Хоми) Ковалишина, Голови Президії Консисторії УГПЦ в Канаді, мене було запрошено допомагати в редакції Вісника. Я продовжував возити Владику на виклади, але крім викладів, я почав дзвонити та заходити до Владики Іларіона по справах Вісника. Тоді я переконався, як він слідкує за напрямами не тільки Православ’я, але й за іншими віросповідуваннями. Він був повністю обізнаним з кожним, більшим сектанським рухом, а особливо він слідкував за підготовкою Другого Ватиканського Собору та його ходом.
Первоієрарх дуже дбав про Священиків. Він старався за всяку ціну поліпшити Священикам життєві умовини, Священичу працю, та спрямувати Священиків до самоосвіти. Одначе, останнє його зусилля були марними, бо натрапили на ворожий ґрунт. Більшість Священиків, це були ледарі і поза Молитовником Доброго Пастиря, не думаю, вони щось мали, будь – коли, в своїх руках. Для них ані освіта, ані Церква не була в голові. Для них головним “божком» були гроші. У 1967 році я зрезигнував зі становища, помічника, в редакції Вісника й пішов на парафію Св. Духа в Брендоні. Особисто, я переконався, що кожний листочок, що я видрукував в Громаді Св. Духа в Брендоні та вручив Владиці, він його уважно перечитував; бо кожний раз, як я до його зайшов, то він, завжди, мені робив повчальні зауваги відносно моїх листків.
Також він мене часто питався, що я читаю, а часом мені говорив, “тепер прочитайте таку книжку». Він був добрим пастирем для Священиків і Церкви в Канаді. Як я похвалився Первоієрархові, що я хочу вертатися назад в університет, продовжувати мої студії, то він не тільки благословив мій задум, але мене заохочував кажучи, «Ідіть і вчіться; старайтесь набути якнайбільше знання, а як скінчите, “о тоді зголоситесь до мене, і я Вас призначу туди, де, я уважатиму, Вас буде потрібно». Із всіх духовних осіб УГПЦ в Канаді в 1969 -70 році, що я знав та зустрічався з ними, мій задум схвалювали й заохочували мене до дальших студій, лише, Владика, о. Микола Овчаренко та о. Михайло Юрківський, а решта, були проти того, що я постановив вертатися в університет продовжувати мої студії. Деякі з них тоді й тепер ставляться до мене не тільки із застереженням, але відкритою ворожістю. Митрополит підніс повагу УГПЦ в Канаді, я б сказав, не на 100, а на 1000 відсотків, і поставив УГПЦ в Канаді на найвищий щабель, рівень, поміж усіх Православних, національних, церков у Західному Світі. Владика не тільки давав УГПЦ в Канаді провід, він укладав душу в Церкву та український народ. Але в нас була приповідка, «немудрому синові, батькове надбання не до вподоби». Це саме і в нас сталося, сьогодні ми Православні в Канаді розпадаємося, бо в нас дуже багато провідників, які цікавляться виключно доларом, та поїздками в Флориду та в Гаваї, а не Церковною та розвитком свідомості українського суспільства в Канаді. А поза тим, «тепер ми канонічні». Первоієрарх був у великій пошані не тільки в звичайних вірних, але до його слова та праці ставилися з великою повагою, ж державні провідники Канади, так і сектанти. Як він приїжджав в якусь околицю, то людей приходило, щоб його послухати багато сот, часом, тисяча або й більше. Церкви не могли вмістити людей, як приїжджав Митрополит Іларіон. Тепер, як служить Єпископ, а перед цим Митрополит Василь, то горобці можуть літати по Церкві. В сучасний час у нас запанувала анархія в Церкві та байдужість до всього свого, а закони Церкви це для прикраси, їх можна зловживати, як хто собі бажає, аби гарно кланялися Василям, Іванам та Юріям. Із Церкви, в Канаді, Христа вигнано на вулицю. Так, як Торквемаді, так, і нашим, “імущим цього світа» перешкоджав і перешкоджає Христос ширити “імущих цього світа християнство», а не Ісуса Христа науку. Наш Архієпископ Іван Стінка, кілька років тому висловився, »І ат зіск оф Украініан. Ві аре ін Санада» (Я вже слабий від [всього ] українського. Ми живемо в Канаді). А в четвер, 28 жовтня 1999 року на нараді духовенства Архієпископ Іван Стінка висловився, що Українська Православна Церква (КП чи УАПЦ) “це наші вороги – це зрадники”. Значить українці є зрадники, а ті, що українців потопили б у краплині води, Архієпископ Іван Стінка уважає за приятелів москалів, бо вони, мовляв, канонічні. (У квадратових дужках та жирним письмом моя вставка для кращого зрозуміння речення).
Відношення українських церковних провідників, як світських так і духовних, до Владики Митрополита Іларіона.
Я мав нагоду бути, два рази, на засіданнях Повної Консисторії УГПЦ в Канаді. Я накручував на плівку хід нарад Консисторії. Очевидно, ще перед засіданням нарад Консисторії було створено комітет для перегляду Митрополичої платні. Головою комітету був правник, Олекса Процюк, в той час із Саскатуну, Саскачевану, пізніше Олекса Процюк переїхав у Оттаву. (Олекса Процюк сказав мені виключити мікрофон, що я й виконав). Пан Олекса Процюк ознайомив членів нарад Повної Консисторії із переглядом платні для Митрополита та оголосив рішення комітету так, що комітет перестудіював (зрештою, в Канаді, ми все студіюємо) винагородження Блаженнішому Митрополитові Іларіонові й ми рішили підвищити йому платню. Прибиральник у моїй канцелярії дістає 650 долярів на місяць, і ми рішили, щоб платню Митрополитові підвищити з 400 доларів на місяць на 425. Внесок перейшов одноголосно. На перерві я сказав Олексі Процюкові “лише негідник міг представити так, справу платні Митрополита».
Мої слова почув п. Василь Савчук, і мене запитав, «Що сталося?» »Ви такий самий», я йому відповів. Якби Олекса Процюк, скажімо, представив цю справу так, ми переглянули платню Митрополита і рішили, щоб від тепер йому виплачувалося, скажемо, 600 доларів місячно до кінця року, а першого січня, біжучого року, 800 доларів на місяць. Якби, хтось почав заперечувати, тоді він міг би сказати, що його прибиральник в канцеляріях дістає 650 на місяць, а чи Ви думаєте, що Митрополит повинен діставати менше ніж прибиральник. Я ще з таким думанням погодився б, але не з таким, як сказав Олекса Процюк. Згідно з моїм мисленням, Олекса Процюк висміяв Первоієрарха УГПЦ в Канаді, в його присутності. Позаочі, о. Семен Савчук говорив про Владику Митрополита, “старий, він нічого не розуміє». Багато років пізніше, один з поклонників покійного о. Семена Савчука, мені сказав, що він віддав би всіх добрих Голів Президії Консисторії, членів Консисторії й сучасних Владик, за одного нездатного Митрополита Іларіона. «Є каяття, та не має вороття», я зауважив.
Приміщення Владики Іларіона.
Владику Іларіона в Канаду спровадила Громада Св. Покрови. Ця Громада ідеологічно розійшлася з Консисторією УГПЦ в Канаді, але в 1950 році приєдналася. Приїзд Владики Іларіона в Канаду спонукав Громаду Св. Покрови купити Митрополитові хатинку, що була, досить стара, будована в пізніх 20-тих роках, принаймні, так вона мені видавалася зовнішнім виглядом. У той час, Громада не була спроможна купити йому краще приміщення, бо в Громади, не було грошей на кращу. Церква, Св. Покрови, була не викінчена; всі Богослужіння відбувалися в підвалі. Під хатою був повний підвал, але я не думаю, що він був викінчений та належно огрівався, бо в хаті, особливо, весною та осінню, було чути підвальну сирість. На поземному поверсі було дві спальні. Одну зі спалень, Владика вживав, як кабінет, у другій спав, була кухня та вітальня. На другому поверсі містилися його книжки. У приміщенні не було де сісти й поговорити, на самоті, з людьми: він завжди говорив жінці, що йому варила, тримати двері закритими до кухні. Навіть у його будинку хатнє устаткування було таким, що соромно було дивитися? Але наші люди, особливо наші провідники, скупилися Митрополитові купити кращі меблі. Зі своїх хат вони вивозили багато краще хатнє устаткування на смітники. А до Первоієрарха УГПЦ в Канаді заходили державні представники та інші достойники, а сісти не було на чім у Митрополита УГПЦ в Канаді.
Згадуючи про Митрополита Іларіона, було би гріхом не згадати бл. п. д-ра Юрія Мулика-Луцика. В УГПЦ в Канаді було двох осіб на яких спочивав увесь тягар праці, і то не тільки Церковної, але, до деякої міри, й світської. Тягар праці УГПЦ в Канаді, ніс на своїх плечах Митрополит Іларіон а д-р Юрій Мулик-Луцик двигав редагування Вісника. Як вони відійшли до Всевишнього творця на заслужений відпочинок, вся Церковна й видавнича праця занепала. Не встигли поховати Владику Митрополита Іларіона, як наші “Православні отці та світські» почали ширити і тепер ширять в УГПЦ (УПЦ) в Канаді Римо-Католицизм. Зо святими упокой Христе душі рабів Твоїх, та осели їх у місці спокою. Вічна їм пам’ять.
о. Григорій ФІЛЬ, (Канада)