У житті св. Петра Могили (1595-1647) – видатного церковного і культурного діяча України і Молдавії після Хотинської війни 1621 р. настав новий етап. Майбутній митрополит вирішив прийняти чернечий постриг.
У житті св. Петра Могили (1595-1647) – видатного церковного і культурного діяча України і Молдавії після Хотинської війни 1621 р. настав новий етап (*). Майбутній митрополит вирішив прийняти чернечий постриг. Ця подія майже збіглася в часі з початком нового етапу (16201632 рр.) боротьби між католиками та православними, який розпочався з відродження вищої ієрархії православної Київської митрополії і завершився легалізацією її у Речі Посполитій. Після подій 1623 р. (вбивство полоцького греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцевича і репресії проти православних з боку уряду Речі Посполитої) міжконфесійне протистояння зайшло в глухий кут, виникла патова ситуація. За таких умов обидві сторони стали шукати компромісу, навіть прагнули скликати спільний Собор в ім’я того, щоб “Русь не нищила Русі”, але кожна сторона по-своєму бачила шляхи виходу з кризи.
Тим не менш діалог розпочався, митрополит Йов Борецький навіть знайшов спосіб вирішити календарну проблему, яка й донині існує між католиками та православними. Як слушно відзначали історики М. Соловей та о. Афанасій Великий, це гасло єднання “викували такі люди як Й. Рутський, М. Смотрицький, Й. Борецький, П. Могила та інші, і воно прийнялось з обох боків барикади” (1), хоча справедливості ради слід відзначити, що Могила став суттєво впливати на ситуацію в міжцерковних відносинах пізніше. 31 (21) березня 1627 р. помер архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський. Найважливіший монастир у православному слов’янському світі лишився без свого пастиря. Ченці обрали спочатку на місце покійного о. Феофана (Боярського), але король не затвердив цього вибору, про що свідчить один з його листів (2). Очевидно король намірився передати ігуменство претенденту з уніатського табору – о. Герману (Тишкевичу), який був до того ж родичем київського воєводи, католика Тишкевича. Однак православні ченці категорично відмовилися прийняти уніата, бо це означало б і оволодіння ними монастирем. Залишилося таким чином два кандидати: Василь Копистенський, ігумен Дятловицького монастиря, який був родичем покійного архімандрита, а також Петро Могила. Як не дивно, кандидатура Петра Могили не сприймалася тоді частиною печерської братії. Ними в провину йому ставилася молодість, певною мірою і молдавське походження, а головне – приязнь з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, проуніатські тенденції якого ставали все виразнішими. Грушевський вважав, що Петро Могила зблизився з Мелетієм Смотрицьким як мінімум влітку 1627 р.(3).
Однак суттєвих звинувачень на адресу цього кандидата не пролунало, а його високе походження та зв’язки давали небезпідставні надії на поліпшення становища монастиря і всієї православної Київської митрополії в цілому. Варто підкреслити, що важливу роль у підтримці кандидатури Петра Могили відіграв сам київський митрополит Йов Борецький. 26(16). 09. 1627 р. було скликано з ініціативи капітули Києво-Печерської лаври провінційний сеймик в Житомирі, на якому все духовенство разом із шляхтою обрали новим архімандритом одностайно обрали Петра Могилу, як “чоловіка высоце знаменитого” (4). Цей акт було здійснено спільно лаврськими ченцями разом із шляхтою – представниками Київського воєводства. Після цього вони скерували до короля Сигізмунда ІІІ прохання про затвердження кандидата на цій посаді. Буквально тут же (4.10.(24.09.) 1627 р.) і він написав листа до київського воєводи Томаша Замойського з проханням поклопотатися перед королем, щоб той з пошани до заслуг господарського роду Могил і його власних затвердив цей вибір. Характерно, що новообраний архімандрит, щоб підкреслити свою лояльність, підписався тільки як „воєводич Молдавських земель”. Тут ні слова немає про якісь обіцянки Петра Могили стати уніатом. Твердження французького історика А. Жобера про те, що “канцлер Томаш Замойський порекомендував його королеві і Могила обіцяв працювати над унією” не має під собою документальної основи. (5).
Новообраний архімандрит мусив поспішати, бо Тишкевичі не змирилися з поразкою. Вже надвечір дня елекції Петра Могили по келіях Лаври були розкидані погрозливі листи Германа Тишкевича. За кілька днів, 3.10. (27. 09). 1627 р. київський воєвода приступив до обителі з кількомастами піхоти та кінноти, в’їхав кінно до одного з приміщень і став вимагати від ченців, щоб вони відмовилися від свого вибору, а пристали на королівську кандидатуру, тобто Германа Тишкевича. Але ченці були стійкими і Тишкевичам довелося відступити, хоч київський воєвода і продовжував свої погрози (6). Клопотання Петра Могили не лишилося однак без наслідків і король Сигизмунд ІІІ 29.11.1627 р., переконавшись у стійкості православних, мусив затвердити акт його обрання новим архімандритом Києво-Печерської лаври. Акт висвяти Петра Могили архімандритом був здійснений у грудні 1627 р. Цю подію відзначив у своєму творі автор Острозького літописця, котрим був (принаймні в цій частині) ревний православний, особа близька до острозького протопопа Івана Бережанського. Варто відзначити, що Бережанський (рік народження невід. – 1642) відзначався непримиренною боротьбою проти католицької експансії, а після придушення Острозького повстання 1636 р. був змушений тікати до Києва, де став, без сумніву за сприяння Петра Могили, київським протопопом. Незадовго до своєї смерті, яка сталася у 1642 р. у Києво-Печерському монастирі, він буде виготовляти грецький шрифт для першої молдавської друкарні (7).
Отже, цей літописець занотував під 1628 р.: „Настал митрополитом в Печерськом монастирі Петр Могила, воєводич молдавський. Той бул поборца восточної церкви”(виділено нами – Ю. М.)(8). Залишається непроясненим питання про точний час прийняття Петро Могилою чернецького постригу. Звичайно треба було б спочатку прийняти постриг, а потім уже обиратися архімандритом. Через те, ряд авторів припускали, що постриг він прийняв, раніше, називали навіть лату (1625 р.). Однак ще С. Голубєв слушно вказав, покликуючись на власноручні твердження Петра Могили, що у 1625-1627 рр. він був ще світською людиною, а в Київ наїжджав тільки час від часу. Навіть у Київському Соборі (8.09.1627 р.) він брав участь як світська людина. В практиці Речі Посполитої бувало достатньо випадків, коли людину обирали ігуменом чи архімандритом, а потім її (фактично ще номіната) постригали в ченці. Однак думаємо, що тут дослідники дещо заплутались у хронологічних підрахунках. І. Гаюк відчув це, але до кінця не розвинув свою думку (9). На наш погляд, дослідники не завжди враховували часте поплутання старих та нових стилів. Отже Собор, на котрому Могила був ще світською людиною відбувся 18(8). 09. 1627 р., а його обрання на сеймику сталося 26 (16). 09. 1627 р. (не 16(6) вересня (!). Таким чином, у тижневому проміжку між цими двома подіями господарич і був пострижений 72 у ченці. Про лаврський період діяльності Петра Могили відомо відносно небагато. Але немає жодних сумнівів у тому, що він, очоливши найпрестижніший у слов’янському світі православний монастир, розгорнув надзвичайно енергійну працю як по його відродженню, так і по реформуванню Київської митрополії в недалекій перспективі, тим більше, що до цих планів ціл253 ком прихильно поставився тодішній митрополит Йов Борецький. Слід відзначити, що нерідко між Софією (резиденцією київських митрополитів) та Лаврою існували розходження. До честі митрополита Йова Борецького й архімандрита Петра Могили вони покінчили з цим і спільно взялися за невтомну працю на благо Православної Церкви. (Пізніше, уже в новій якості, Петро Могила започаткує важливу традицію: київський митрополит буде одночасно й архімандритом Лаври). Старіючий Йов Борецький без сумніву вбачав саме в Петрі Могилі свого майбутнього спадкоємця і покладав небезпідставні надії на його провідну роль у реформуванні Церкви.
Однак цю титанічну роботу неможливо було здійснити одній людині, не маючи надійних помічників. Усвідомлюючи це, молодий архімандрит став гуртувати довкола себе енергійних та висококультурних сподвижників. Д. В. Степовик мав цілковиту рацію, коли вказував, що якби Петро Могила “був властолюбцем і диктатором, в чому його інколи звинувачують, він би обрав би для себе типовий диктаторський стиль: групувати навколо себе сірих, невиразних, безталанних виконавців своєї волі, щоб ніхто не міг претендувати на його місце. Навпаки…стягував до себе яскраві, видатні особистості, …з добрими організаторськими здібностями і сильною волею.” (10).
Серед найперших з них бачимо Сильвестра Косова, котрий стане спадкоємцем Петра Могили на митрополичому престолі, Йосифа Тризну, котрий стане спадкоємцем у Лаврі, Афанасія Кальнофойського, Павла Домжів – Лютковича, Філофея Кизаревича та ряд інших. При підборі кадрів Петро Могила брав до уваги їхню ревність у вірі православній, високі професійні якості як науковців, педагогів тощо. Само собою зрозуміло, що всі ці люди добре прислужилися українській культурі. Тому дивно виглядають нападки на Петра Могилу за те, що він “оточився білорусами, яким чуже було козацтво”, маючи на увазі очевидно С. Косова та ін.(11). Це дивно вже хоча б тому, що Косов та його співвітчизники з числа сподвижників Петра Могили виявили себе патріотами України і подібні закиди на його та його співвітчизників адресу є безпідставними. Взагалі, українці й білоруси жили тоді в межах однієї держави, мали спільні проблеми, історично відносини українців з білорусами складалися найкраще, ніж з будь-яким іншим народом, тим більше, що українці й білоруси є близькими до себе і за матеріальною, і за духовною культурою та менталітетом. Дивно й те, що православному білорусу Косову відмовлено в праві бути українським патріотом, але таке право уніатський історик – публіцист зберіг за білорусом – уніатом Йосифом Вельямином – Рутським! До того ж не самими білорусами оточив себе Петро Могила. Серед його сподвижників домінували звичайно українці. Для прикладу зупинимося на одному з них, про якого досі писалося дуже мало. Маємо на увазі Філофея (в миру – Філарета) Кизаревича, який походив з української галицької православної шляхти, був і богословом, і поетом, і письменником, і книговидавцем. Ще у 1625 р. він був лаврським намісником і видав тут „Акафісти” із власною передмовою та віршами на честь княгині Анни Ходкевичівни Корецької, матері відомого борця проти османської агресії Самійла Корецького (1586-1622), який був одружений із двоюрідною сестрою Петра Могили – Катериною. Вже тоді, судячи з усього, встановилися міцні контакти між Петром Могилою та Кизаревичем. Саме йому молодий архімандрит доручив видання разом з С. Бериндою книги „Повчання Авви Дорофія”. Кизаревич написав передмову до цієї книги, присвячену Петру Могилі, кінцеву статтю. Тут були вміщені твори Ісака Сирина („О чину новоначальных”) і св. Ніла. Книга мала стати настановою для зразкового чернечого життя, вміщувала правила поведінки. Вона відігравала важливу роль у реалізації планів Петра Могили щодо реформи монастирського життя. Кизаревич був також ігуменом Овруцького монастиря, виконував дипломатичні доручення Петра Могили, допомагав йому у веденні судових справ. Крім збирання довкола себе гурту сподвижників Петро Могила давав їм виконувати важливі завдання і вони швидко їх реалізували. Так, Петро Могила надавав особливої уваги процвітанню Києво-Печерської лаври, яка була центром православної духовності на слов’янських землях. Завдяки їй в першу чергу Київ здобув славу другого Єрусалиму і Петро Могила прагнув зміцнити її. Він сам неодноразово писав про Лавру, підкреслював її значення, про що свідчать хоча б написані ним канони та інші церковні піснеспіви, його власноручні записки, де наводиться ряд чудесних зцілень та чудес завдяки мощам лаврських подвижників, причому зцілення стосувалися також католиків і очевидно протестантів, що переконувало їх у перевагах православної віри (зцілення дочки Яна Піглавського, Марини Пашкудської з Білої Церкви, Олександра Сосницького, дружини Семена Байбузи та ін.). Добираючи у своє близьке й дальше оточення гідних осіб, Петро Могила не менш рішуче заходився очищати лави чернецтва від тих, хто прийняв постриг не за покликом душі, не з прагнення щирого служіння Богу, а з інших міркувань, переважно меркантильних. Від цього баласту у Лаврі Петро Могила звільнився дуже швидко. За словами уніатського митрополита Йосифа Рутського вже у 1629 р. новий архімандрит із 80 лаврських ченців залишив при собі тільки 18! Решта не знесла його вимог, а він – їхньої непорядності. (12).
Прагнучи поставити освіту православного духовенства на належну висоту, Могила першим серед українських православних діячів не тільки звернувся до здобутків європейської зарубіжної культури, але й пересадив їх на український грунт, запроваджуючи школи латинського й польського типу. Про це ще буде детально сказано. Тут тільки відзначимо той факт, що невдовзі після свого обрання архімандритом Києво-Печерської лаври, він послав від імені всієї київської капітули за благословенням на запровадження таких шкіл у Києві і отримав його. Готуючи грунт для відкриття своєї школи у Лаврі, він послав декого з монахів навчатися за кордон (13), а всі видатки покрив своїм власним коштом! Свого часу М. Грушевський слушно відзначив, що Петро Могила поставив за мету здійснити три великі книжкові проекти: видання Требника, Києво-Печерського Патерика і перевидання Острoзької Біблії. Ці грандіозні плани могли бути виконані тільки протягом тривалого часу і при допомозі грона сподвижників. Саме вони під керівництвом Петра Могили і ще за його життя гідно виконали свою частину задуманих планів. В той період, коли Могила був ще тільки архімандритом Лаври, він природно розпочав реалізацію наміченого плану з прославлення цієї обителі, діючи у противагу католикам і протестантам, які стверджували, що в Лаврі припинилися чудеса. Він мусив оперативно реагувати на звинувачення такого роду і у своїх власноручних записках став нотувати відповідну інформацію. Але головний тягар праці він поклав на плечі свого сподвижника – Сильвестра Косова, котрого запросив зі Львова у 1631 р. Косов у 1635 р. видав у Лаврі польською мовою фундаментальну версію Києво-Печерського патерика – “Paterikon”. Цей твір виявляє широку обізнаність його автора з Святим Письмом і власне патериком, який писався у ХІІІ ст., а редагувався у ХV ст. Були використані Косовим і давньоруські літописи, польські хроніки М. Стрийковського, О. Гваньїні, Я. Длугоша та ін. (14)
Історія обителі та діяльність її святих подвижників постає на тлі історії Русі – України, з розгорнутими сюжетами про хрещення Русі. Історик I. Шевченко слушно вказав, що тут маємо спробу „пов’язати Київ в його ранній добі з Києвом доби Косова і його однодумців. Такий самий погляд на минуле виражений у написі над тією частиною церкви Спаса на Берестові, що її реставрував Могила у 1643 р. Напис говорить: ”Ця церква була зведена великим князем і самодержцем всієї Русі. Святим Володимиром; по багатьох роках і після руїни від безбожних татар, її відновив смиренний митрополит Києва, Галича і всієї Русі, Петро Могила”(15). Пізніше наступник Петра Могили, печерський архімандрит Йосиф Тризна, створив український переклад твору, при ньому ж, як мінімум з 1650 р., почали готуватися гравюри до друкованої версії патерика. Уже по смерті митрополита його сподвижник Інокентій Гізель, уже в якості печерського архімандрита, видав у Лаврі кирилицею доповнену й змінену редакцію „Патерика” (К., 1661). Додамо, що Косов виступав і як полеміст, видавши у 1635 р. у Лаврі польськомовний твір „Exegesis” на захист київських та вінницьких шкіл. Він аргументовано заперечив брехливі твердження. Що в цих школах нібито викладаються єретичні вчення. Одночасно з Косовим діяв Афанасій Кальнофойський, який був до речі був українським шляхтичем за походженням. У продовження „Патерикону” він видав у 1638 р. у тій же лаврській типографії твір „Тератургіма або чуда”. У ньому Кальнофойський активно використав записки Петра Могили, давні українські літописи, насамперед „Повість временних літ” св. Нестора Печерського та польські хроніки. Тут знаходимо опис Києва та його околиць, насамперед Києво-Печерської лаври, тексти (оригінальні або відредаговані автором) надмогильних написів та епітафій видатних українських державних та культурних діячів, похованих у Лаврі (Кальнофойський таким чином став батьком української епіграфіки!), опис 47 чудес, які мали місце в Лаврі, широкі генеалогічні дані про князів Острозьких, Вишневецьких, Корецьких та ін. Унікальними є малюнки Києва та Лаври, лаврської друкарні, плани лаврських печер, у творі чи не вперше в українській літературі є згадка про відкриття Колумбом Америки. „Тератургіума” згідно із задумом Петра Могили стала першим друкованим історико-краєзнавчим твором, свого роду путівником по Лаврі для численних паломників.
У ньому, як і творі Косова „Патерикон” підкреслювалась безперервність зв’язку історії України від доби Київської Русі. Характерно, що програма діяльності Петра Могили у цьому відношенні не обмежувалася тільки Києво-Печерською лаврою. В ідеалі кожна православна обитель повинна була мати свою розгорнуту історію і не випадково Петро Могила і сам збирав історичні дані про Лавру про чудесні явища, які мали місце в православних храмах та монастирях, і закликав до цього своїх підлеглих, які відгукнулися на це. Так, зберігся лист від 27(17).09.1635 р. з Мостиськ, у котрому ігумен Грушецького монастиря ієромонах Антоній доповідав Петру Могилі про чудесний мироточивий образ Пресвятої Богородиці у с. Ляшків (16). У 1638 р. Кальнофойський видав у типографії Лаври книгу „Парергон чуд святих образу Пречистої Богородиці в монастирі Куп’ятицькім”. Тут мова йшла не тільки про чудеса, але й подавалися історичні відомості про обитель. Отже задум Петра Могили почав реалізовуватися, але через несприятливі умови робота у цьому напрямку у більш-менш широкому масштабі розгорнулася тільки з початку ХІХ ст., але й донині є далекою від завершення. У цьому немає провини Петра Могили. Навпаки це підкреслює велич його намірів, які тільки в наш час почали активно втілюватися в життя, про що свідчить маса історико-краєзнавчої літератури, присвяченої православним храмам та монастирям. У розвиток свого величного плану він задумав видати фундаментальне зібрання житій святих на підставі грецької збірки Симеона Метафраста.(17).