Найбільшим сектантським рухом, який успішно і динамічно розвивається в Україні, є харизматичний рух. Цей рух представлений в нашій державі різними сектами, наприклад: «Посольство Боже», «Церква Нове покоління», «Слово життя», «Благодать», «Слово віри», «Церква Нового Завіту», «Перемога», різні «церкви повного Євангелія» та інші.
Найбільшим сектантським рухом, який успішно і динамічно розвивається в Україні, є харизматичний рух. Цей рух представлений в нашій державі різними сектами, наприклад: «Посольство Боже», «Церква Нове покоління», «Слово життя», «Благодать», «Слово віри», «Церква Нового Завіту», «Перемога», різні «церкви повного Євангелія» та інші. Якщо ще п’ятнадцять років тому слово «харизмати» було незвичним для свідомості українців, то зараз більшість населення України (особливо в містах), як мінімум, чули про існування даних організацій, а багато хто навіть піддавалися спробам вербування з боку харизматів. Завдяки активній вербувальній діяльності харизматичних місіонерів і контролю свідомості, який відбувається в цих культах, харизматичним сектам вдалося залучити у свої ряди чимало людей.
На території України головні зусилля проповідників спрямовані в основному на невоцерковлених і маловоцерковлених членів Православної Церкви, і діяльність неоп’ятидесятницьких місіонерів щодо цього, має досить конкретні результати. В сучасній богословській, науковій і публіцистичній літературі харизматів називають по-різному. До них відносяться і ті релігійні течії, які характеризуються як «неохристиянські рухи» або «неопротестантські рухи». Ще їх називають «неоп’ятидесятниками» або «неохаризматиками», «лжехаризматами». Ще цей релігійний рух називають «теологією процвітання», бо у їхньому віровченні акцентується головна увага на матеріальне процвітання віруючого. Але найбільш розповсюдженим визначенням є «харизматичний рух». Це поняття ввійшло в суспільну і наукову свідомість протягом останніх двох десятиліть. Пседвохаризматичні секти активно захоплюють життєвий простір в Україні, заявляючи про себе, як про справжні християнські церкви, які беруть свій початок від часів святих апостолів і ведуть своїх послідовників до Царства Небесного. У даній статті ми спробуємо дослідити історію виникнення цього релігійного руху і його еволюцію. Будь-яка єресь виникає в Церкві в міру зубожіння любові в серцях людських. Передує цьому відкидання святоотцівських творінь – джерела правильного розуміння Слова Божого.
Так було і в останній чверті XIX сторіччя в США, коли в середовищі баптистів і методистів, які колись відкололися від Церкви і знаходилися без благодатного покрову Всесвятого Духа, виник рух п’ятидесятників, який швидко почав розповсюджуватися по країнах і континентах. Все нове – це добре забуте старе, трохи змінене і викладене в іншому світлі. Так було і в цьому випадку. Ідеї, висунуті п’ятидесятниками, не були чимось абсолютно новим. З подібним християнська Церква стикалася вже на зорі свого існування в особі монтанистів, які з’явилися в 50-60-ті роки II століття після Різдва Христового. За свідченням святого Іринея Ліонського, засновник єретичного руху Монтан, грек за походженням, народився близько 130 року в Малій Азії. Був він людиною не дуже освіченою, але схильною до сильних містичних переживань [2, c. 235]. Своє вчення про сходження на людину Святого Духа Монтан запозичував не з Церковного вчення, а з творів гностиків. За вченням гностиків Паракліт (Святий Дух) виступає як посланець Творця, спаситель світу. Головна відмінність монтанизму від інших єретичних течій полягала в поклонінні Святому Духу і пророкуванні. Монтан виступив проти Церкви Христової зі звинуваченнями її в бездуховності, у втраті нею спілкування з Духом Святим, що виражалося, на його думку, у втраті християнами надзвичайних харизматичних дарувань апостольського часу. Церковний історик Євсевій Кесарійський пише, що під час молитви прихильники Монтана і він сам впадали в стан «несамовитих криків», що доходили до «душевного біснування» [6, c. 290].
Олександрійська Церква оголосила послідовників Монтана біснуватими. І проте багато хто спокусився цим вченням, бачивши в ньому легкий шлях до «спілкування» із Святим Духом. Навіть такий апологет християнства, як Тертуліан (бл. 160-220), в кінці життя став шанувальником і розповсюджувачем монтанизму. Ця єресь, яка не одне десятиліття бентежила розум віруючих, була засуджена на Першому Вселенському соборі, який проходив у Нікеї в 325 році. Сучасні п’ятидесятники вбачають в монтанистах своїх ідейних попередників, які боролися з наступаючим, за їхніми переконаннями, омертвінням Церкви і згасанням в ній благодаті Святого Духа. Після Реформації і висунутого Мартином Лютером вчення про спасіння тільки вірою давно забуті ідеї знов воскресли в серцях, які бажали містичних переживань. Адже тепер не було ніяких перешкод в тлумаченні Слова Божого, кожен міг вважати себе тлумачем Священного Писання. У XVII столітті в Англії виник рух квакерів, який очолив Джордж Фокс (16241691). Він виступив з вченням, згідно якого істина осягається за допомогою особливого просвітлення Святим Духом, Який вказує шлях морального вдосконалення. Заглибившись у вивчення Священного Писання, він вирішив, що істина знаходиться не в православ’ї, католицизмі або англіканстві, але в кожному людському серці. Виходячи з цього, він відкинув всі християнські деномінації і створив «християнське товариство друзів», проголосивши його істинним. Фокс невпинно повторював, що кожен сам може приєднатися до істинної віри і божественної праведності. Особливе значення він надавав говорінню іншими мовами і сходженню Духа-Утішителя. Так, журнал п’ятидесятників «Прийде примиритель» писав про нього: «Фокс багато подорожував, проповідував трясіння і трясся сам. Він як місіонер, побував в Америці, Німеччині, Голландії, Індії та інших країнах» [9, c. 33].
В результаті бурхливої діяльності Фокса рух квакерів розповсюдився в багатьох країнах Європи і Америки. Іншим проповідником глосолалії і життя в Дусі був Джон Буньян (1628-1683). У своїх книгах він застерігав, що не всі спроможні зрозуміти сутність обряду, як не розуміли багато, наприклад, правдивих прихильників Бога в апостольські часи. Говоріння іншими мовами він називав мудрим вираженням в ім’я спасіння душі. Великий інтерес його ідеї стали викликати після публікації і успіху у читача його книги «Подорож Пілігрима до небесної країни». У XVII-XVIII століттях в Європі помітно виріс інтерес до магії, алхімії і астрології. З’явилося чимало різноманітних містиків, які подібно до Сведенборга, Лафатера та інших вступали в безпосереднє спілкування з духами. Оскільки тодішнє протестантське богослів’я і суха католицька схоластика не завжди задовольняли тих, які шукають напруженого духовного життя, останні нерідко впадали в небезпечні духовні пошуки. У XVIII-XIX століттях з’являються нові види «духовного християнства». Слід відмітити, що саме Європа стала родоначальницею сект квакерів, іргвініан та інших , які практикували говоріння іншими мовами і вчили про просвічення від Святого Духа.
Найвідоміші події, пов’язані з харизматичними проявами кінця 17 – поч. 18 ст. спостерігалися в Англії і Шотландії. Вони пов’язані з іменами служителів англіканської церкви Ірвінга і Кемпбела. Ірвінг народився в південній Шотландії в кінці ХVІІ ст. Свого часу він працював вчителем і вивчав іноземні мови. Потім, одержавши богословську освіту в Единбурзі, став служителем і пастором пресвітеріанської церкви в Лондоні. Вивчаючи пророцтва Біблії, він прийшов до висновку, що церква має потребу у відновленні і прояві харизматичних дарів Духа Святого. Ірвінг створює молитовні групи для спеціальних молитов про сповнення силою Духа Святого і відновлення харизматичних духовних дарів. Приблизно у цей же час у Шотландії проповідник Кемпбел став проповідувати необхідність нової п’ятидесятниці та хрещення Духом Святим, як у дні апостолів. Англіканська церква засудила цей рух і рішуче від нього відмежувалася. Ірвінг і Кемпбел були відлучені від церкви. Харизматичний рух в Англії і Шотландії поступово сформувався в самостійну, так звану Новоапостольську церкву. Члени заснованої Ірвінгом церкви вірили в прояв харизматичних духовних дарів. Поступово цей рух слабшав. З часом ці громади втратили «дари» і нині майже зовсім зникли. Однак служіння Ірвінга і Кемпбела стало важливим прикладом для розвитку подальшого п’ятидесятницького руху. До кінця XIX століття Європа була головним експортером духовних ідей, а молоді Сполучені Штати знаходилися в положенні свого роду духовної колонії. У Європі виникли Ренесанс, а потім Реформація, тут існували всесвітньо відомі духовні центри. Старий Світ по праву пишався своїми стародавніми релігійними традиціями, проте нові релігійні рухи, які виниклі у XVII-XVIII століттях і швидко набирали силу, серйозно турбували багато урядів країн Європи. Звичайно релігійні лідери, вислані зі своїх країн, осідали в США або тимчасово виїжджали туди від переслідувачів, беручись при цьому за активну проповідь своїх поглядів у Новому Світі. Сполучені Штати були країною, де вільно діяли численні секти, які часто боролися одна з одною, відстоюючи своє розуміння християнства. Внаслідок цього авторитет релігії падав, а з ним і рівень моральності в суспільстві. Тому у XVIII-XIX століттях в Сполучених Штатах виникає рух, який проголошує відродження ідеалів Апостольської Церкви. У науковій літературі він одержав назву – ревивалістичний рух. Назва цього релігійного руху походить від англійського revival – відродження, пробудження. Це релігійний напрямок, який виник в протестантських деномінаціях США, Англії і в інших країнах, і виступав за духовне відродження істинної Апостольської Церкви.
В богословському плані ревивалізм виступав проти доктрини кальвінізму про абсолютне напередвизначення, відбиток якого лежав на віровченні багатьох протестантських церков. До середини XIX століття в його рядах опинилися багато протестантських церков. Особливо великий вплив цей рух зробив на баптистську і методистську церкви. «Велике пробудження, – писав американський дослідник В.Л. Паррингтон, – в основному представляло собою повернення до минулого з його високою екзальтацією, яка є притаманною часу пуританського перевороту [8, c. 224]. З плином часу виникле в них бродіння в більшості випадків закінчувалося розколом громад. Групи віруючих, які відокремилися, поклали початок так званому руху «святих». «Святі» хотіли воскресити «мертві» громади, і ставили собі за мету відродити в сучасному суспільстві благодатні дари, одержані святими апостолами в день п’ятидесятниці, і, зокрема, раптово одержану здатність говорити іншими мовами, відому як дар мов. «Рух святих» охопив багато протестантських громад і розвивався в різних напрямах, але в цілому, на думку американських дослідників Е.Т.Кларка, Ф.Е. Майєра, Д.А. Гордона, їх можна звести до двох: один – власне «святі» (перфекціоналісти) та інший – п’ятидесятники (харизматики).
Американський дослідник Д.А. Гордон вважає, що п’ятидесятництво розвинулося з крайнього лівого флангу «руху святих», трансформувавшись в групу п’ятидесятницьких сект, причому спочатку воно існувало під назвою «Рух другого зішестя Святого Духа подібно до дня П’ятидесятниці». Громади цього руху з особливим буквалізмом прагнули виконати і втілити у життя все те, про що повідомляється в Священному Писанні про ранню Апостольську Церкву. Виникали богословські школи, де посилено вивчалося Священне Писання. Під впливом ревивалізму в Америці XVIII століття з’являється велика кількість мандруючих проповідників, які для того часу представляли собою нову категорію священиків. Вони не визнавали влади парафіяльних священиків пануючих англіканської і пресвітеріанської церков і, роз’їжджаючи по їхніх парафіях, проповідували «нове емоційне відношення до релігії», чим викликали незадоволення у віруючих існуючої церкви. Під керівництвом цих «вільних пастирів», як зазначає В.Л. Паррингтон, створювалися дисидентські громади і релігійні течії, що було не лише порушенням порядків, встановлених пануючою церквою, але і прямим викликом її впливу. Віруючі сотнями виходили зі старих громад (конгрегацій) і стікалися в нові секти. До сорокових років XVIII століття ідеологом цих дисидентських груп стає кальвініст і містик-філософ Джонатан Едвардс (1703-1758), якого американські дослідники вважають першим проповідником п’ятидесятництва в США.
Висунута Д. Едвардсом вимога про те, що єдиною підставою для прийняття в братство (церкву, громаду) є навернення до віри, зіграла роль завершального удару по старій теократичній системі англіканської і пресвітеріанської церков. Ідеї, які пропагував Джонатан Едвардс, зробили в подальшому великий вплив на ідеологію американського сектантства. Найбільш повне втілення вони отримали в ідеології п’ятидесятництва, яке виникло в США в кінці XIX століття. У чому ж полягала суть цих ідей і в чому полягав секрет їхнього впливу на американських сектантів? Будучи ідеологом нового релігійного відродження Д. Едвардс перш за все задався метою відродити і дати філософське обґрунтування вченню ісихастів і монтанистів про «внутрішнє осяяння». У своїй проповіді, опублікованій в 1734 році, він розвинув тезу про те, що «існує таке явище, як духовне і божественне осяяння, безпосереднє, яке посилається душі Богом і відмінне за своєю природою від всього того, що досягається природними засобами» [8, c. 220].
У подальший період своєї діяльності Д. Едвардс виключно велику увагу приділив розробці психологічних основ «пробудження душі» і навернення до віри. У своєму богословському вченні Едвардс неодноразово підкреслював, що в основі всього християнського життя повинен стояти акт навернення до віри. Тому він багато років вивчав і описував цю проблему до найдрібніших подробиць. Всі свої висновки Едвардс підкріплював багатим практичним досвідом ловлення душ грішників. Проте, ідеї, які пропагував Д. Едвардс, хоча і були багато в чому схожі з п’ятидесятницькими, але в той період вони не отримали свого остаточного організаційного і догматичного закріплення в сектантському русі США. Потрібно відзначити, що зростаючий рух п’ятидесятників, які практикували говоріння іншими мовами, не був чимось абсолютно новим на тлі різних сектантських напрямків, що існували в США. Так, секта квакерів головним у своєму вченні вважає твердження про безпосереднє просвітлення людини Святим Духом, яке вона нібито одержує в результаті читання Священного Писання на молитовних зібраннях. Такі секти в США, як мормони, іргвініани і деякі нечисленні напрями баптистів, вчать про сходження на них, в тій або іншій формі, Святого Духа, що в більшості випадків супроводжується глосолалією [7, c. 17].
Глосолалія у п’ятидесятників зовні мало чим відрізняється від тієї, що практикується в інших сектах. Новизна п’ятидесятництва полягала в тому, що її богослови висунули абсолютно «оригінальну» ідею про необхідність хрещення Духом Святим, зовнішнім свідченням якого є говоріння іншими мовами (глосолалія). І глосолалія в цьому випадку – це не просто дар Духа Святого, наприклад такий, як чудотворіння, зцілення, пророцтво, а саме свідчення хрещення Духом Святим. Цим цілком безумовно підкреслювалося, що говоріння мовами у квакерів, іргвініан, мормонів та інших – не справжній апостольський дар, а містифікація. Отже, п’ятидесятники стали стверджувати, що спасенним є той, хто має Духа Божого, хто хрещений від Нього і має свідчення цього – апостольський дар мов. Адже і святі апостоли в день п’ятидесятниці, після зішестя Святого Духа, заговорили іншими мовами (Діян. 2). Як доказують сучасні дослідники, подібне тлумачення виникло не на порожньому місці, а є плодом багаторічних пошуків, у чому немаловажливе значення мають ідеї Джона Веслі (1703-1791), англійського священика, засновника методизму, який проповідував в США. Вчення Джона Веслі в своїй основі було направлене, перш за все, проти доктрини кальвінізму про напередвизначення. На відміну від кальвінівської теорії непереборної гріховності кожної людини Веслі вчив, що внаслідок гріхопадіння образ Божий в людині не втратився, а віддалився від первинної досконалості, так що після падіння людина має свободу волі і силу до здійснення добра, тому може сприяти благодаті в наверненні. Процес духовного відродження починається з моменту навернення, потім проходить три стадії – виправдання, відродження, освячення. Оскільки людина в процесі життя може втратити благодать, то можливе, і навіть необхідне, багаторазове «відродження». Таїнства – не носії благодаті, а лише символічні знаки. Тому людина отримує впевненість в своєму спасінні не через таїнства, а через внутрішнє безпосереднє свідчення Духа. Джон Веслі не був систематичним богословом, тому його теорія «християнської досконалості» після його смерті була взята і розвинена іншими у вчення про «друге благословення» і «вище життя» [3, c. 22].
Тим часом, розповсюдившись по Американському континенті, методизм дуже швидко втратив основоположні ідеї його натхненника Веслі. В ньому зник дух піднесеності, екзальтації і спрямованості до нових духовних переживань. Це привело до розколу всередині методизму і утворення нових громад, які отримали назву «Церкви святості». «Церкви святості», використовуючи вчення Веслі, виступали за відродження моральності, проти пороків суспільства. При цьому вони виходили з того, що стану святості можна досягти за допомогою досвіду, через повне присвячення себе Богу і вірності Христу. Але святість – це життєвий подвиг, що вимагає величезного зусилля волі, це постійна праця над собою. Святість можна загубити, отже, за неї безперестанно треба боротися. Проте, протестантизму чужим є за природою дух аскетизму. «Так, в самій ідеї досягнення святості, – зазначає один з дослідників, – закладено зерно п’ятидесятництва – вчення, яке визнає людину спасенною і святою зважаючи на її спілкування зі Святим Духом, яке досягається завдяки хрещенню Ним» [7, c. 19].
Виникає питання: коли ж саме оформилась кінцева ідея сучасних п’ятидесятників, хто був її першим натхненником і яка громада занесла вперше це вчення у свій символ віри? Першою п’ятидесятницькою церквою в США дослідники вважають «Церкву Бога». Вона виникла у 1886 році з невеликої громади методистів і баптистів в східній частині штату Теннесі і західної частини штату Північна Кароліна. Заснували цю секту, як вважає американський дослідник Гордон, колишні баптистські проповідники Р.Г. Сперлінг і В.Ф. Бріант. Протягом багатьох років громада вважалася однією із «святих церков», але в 1896 р. в результаті посилених молінь в громаді зненацька почалися «хрещення Святим Духом». Це було сприйнято як послане Богом чудо, подібне до того, що було в день П’ятидесятниці. Проповідники з громади Сперлінга і Бріанта рознесли інформацію про чудо і в інші штати, і за межі країни. Так, завдяки бурхливій місіонерській діяльності було покладено початок сучасному руху п’ятидесятників. В числі перших п’ятидесятницьких сект називають також негритянську громаду, засновану у 1886 році Н.С. Релайгом, яка через декілька років стала оплотом п’ятидесятництва серед темношкірого населення США і отримала назву «Об’єднана свята церква Америки». Трохи раніше, у 1880 році, проповідник Д.С. Варнер заснував в місті Андерсен (штат Індіана) «Церкву Божу», що несла ідеї п’ятидесятництва, яка, як і «Церква Бога», брала участь в русі «святих». І все-таки, яку з цих громад можна вважати родоначальницею сучасного руху п’ятидесятників, адже в них обох відбувалося так зване відродження «особистої П’ятидесятниці»?
Справа, проте, в тому, що в цих громадах факти хрещення Духом Святим не отримали масового закріплення, тому жодна з них не зуміла очолити п’ятидесятницький рух. Наприклад, громада Сперлінга, яку прийнято вважати однією з перших п’ятидесятницьких сект, стала такою в повному розумінні цього слова лише у 1907 році. До цього ж вона існувала в рамках створеного об’єднання «Церков святості» і в середині 80-х років нічим не виділялася. Ці громади «розквітли» тільки після справді могутнього релігійного «вибуху» п’ятидесятництва, який відбувся в місті Топіка (штат Канзас). Саме звідти нове вчення почало розповсюджуватися по всій території США та іншим країнам. З цією думкою погоджуються майже всі дослідники п’ятидесятницького руху, за винятком деяких вітчизняних. Так, Е. Цвєтогоров вважає, що ця секта виникла вперше в Росії в XIX ст., Е.І. Токелло і С. В. Савінов вказують на 1905 рік в США, Ф. Гарковенко називає 1906 рік [7, c. 23].
Неоп’ятидесятницькі теологи поділяють історію сучасних харизматичних рухів на три великих періоди, називаючи їх «хвилями Святого Духа». Під хвилею вони розуміють екстраординарний духовний рух, який торкається великої кількості людей певних прошарків суспільства й істотно змінює його духовний клімат [3, c. 17]. Сучасний п’ятидесятницький рух, хоч і має своїх передвісників в XIX ст., але називає цілком точну дату свого заснування: сім годин вечора напередодні 1901 року. Відбулося це в групі тих, які «шукали апостольського християнства» і були переконані, що справжніх християн повинен супроводжувати дар говоріння мовами. «Про сходження цього дару стали молитися», – пише православний американець ієромонах Серафим Роуз [11, c. 140]. Така точка зору і самих п’ятидесятників, висловлена в офіційному друкарському органі п’ятидесятників СРСР – журналі «Християнин»: «Було це в 1900 році. Молодий методистський пастор Чарльз Пархем вирішив, що його релігійне життя потребує якихось змін. Читаючи книгу Діяння і Послання апостола Павла, він порівнював неміч свого власного служіння з силою, про яку розповідається в цих книгах. Де його новонавернені? Де його чудеса? Його зцілення? Без сумніву, говорив він собі, що християни першого століття володіли якимось «секретом» сили, який втратили тепер і він сам, і його церква» [12, c. 9].
Слід відзначити, що Пархем так і не відкрив чогось оригінального. Всі п’ятидесятницькі видання замовчують про те, що своє вчення він, по суті, запозичував, лише декілька видозмінивши у одного з рухів Айовської асоціації «святості». Одним з лідерів Асоціації був Б. Ірвін, який проголосив, що випробував третю дію Святого Духа, яку він називав «хрещення Святим Духом і вогнем». Айовська асоціація проголосила вчення Ірвіна єрессю. Тоді в 1895 році в місті Олміц (штат Айова) була встановлена нова незалежна громада «Хрещення вогнем». Такі громади були створені і в інших містах. У 1898 р. вони об’єднуються в «Хрещену вогнем асоціацію святості». Поступово члени громад приходять до єдиної думки, що свідченням хрещення вогнем є глосолалія [7, c. 24]. У 1899 р. Пархем (1873-1929), відвідавши зібрання Ірвіна, підпав під його вплив і згодом розповідав, що бачив над головою свого кумира сяйво. Проте Пархем не бажав стати членом цієї церкви «святості», вважаючи, що у послідовників Ірвіна були відсутні багато ознак Церкви апостольського віку. І ось в жовтні 1900 року Пархем оголосив своїм нечисленним прихильникам, що для отримання цих ознак необхідне більш глибоке і ретельне вивчення Біблії. З цією метою в місті Топіка він відкриває біблійну школу, яка спочатку нараховувала всього 30 викладачів і студентів. На цих заняттях студенти поволі наближалися до переконання, що думка про отримання якихось інших, нових відносин із Святим Духом пронизує весь Новий Завіт, починаючи з перших глав Євангелія. Як відомо, спочатку євреї вважали, що Іоан Хреститель і є очікуваний ними Месія. Але Іоан говорив їм: «гряде Сильніший за мене слідом за мною, Якому я недостойний нахилившись, розв’язати ремінь взуття Його. Я хрестив вас водою, а Він хреститиме вас Духом Святим» (Мк. 1, 7-8). Саме на цих словах робили акцент викладачі школи. У останні дні Свого служіння Христос багато вчив про Святого Духа, Який і буде Утішителем учнів. Дух Святий займе місце Христа після Його славного Вознесіння. Особлива увага зверталася на сказане Спасителем перед Вознесінням: «Чекайте обіцяного від Отця, про що ви чули від Мене, бо Іоан хрестив водою, а ви, через декілька днів після цього, будете охрещені Духом Святим» (Діян. 1, 4-5).
Вивчаючи питання про хрещення, слухачі школи дійшли висновку, що в п’яти випадках, описаних в Діяннях, хрещення супроводжувалося глосолалією, тобто говорінням іншими мовами. Після цього впродовж багатьох вечорів вони молилися про послання Духа, але безрезультатно. І ось приблизно о сьомій годині вечора – це був переддень Нового року (1901) – молода студентка на ім’я Агнес І. Озмен раптом сказала: «Хіба не вірно, що багато з випадків хрещення, описані в Діяннях, супроводжувалися не тільки молитвою, але і певною дією: чи не покладала людина, що підносить молитву, руки на того, хто хотів одержати хрещення?» Після чого Пархем поклав руки на дівчину, і вона негайно почала говорити «іншими мовами» [12, c. 13]. П’ятидесятники вказують на 19 годин вечора напередодні Нового року як на початкову дату своєї історії, стверджуючи, що це є головна подія в житті християнства з днів Апостольської Церкви, коли відбувалося хрещення Святим Духом, і глосолалію очікували як справжнього доказу Хрещення. Протягом подальших трьох днів в місті Топіка було безліч «хрещень Святим Духом», кожне з яких супроводжувалося говоріннями «мовами». Третього січня сам Пархем і дванадцять представників інших християнських деномінацій одержали хрещення і заговорили «мовами». «З радісною звісткою роз’їхалися проповідники по всій країні, включаючи Канаду. Їх же скрізь зустріли з ворожістю», – пише ієромонах Серафим Роуз [11, c. 167].
Але хрещення Духом продовжували проповідувати по вулицях, в готелях. Так, Пархем почав своє служіння «вісткою повного Євангелія», маючи на увазі під цим те, що Євангеліє повинне бути проповідане у всій повноті і цілісності, не опускаючи ні мов, ні зцілень, ні будь-яких інших дарів Святого Духа. Незабаром Пархем заснував ще одну школу, звідки звістка про проповідь «повного Євангелія» рознеслася вже по всьому світу. Саме в цю школу прийшов учень, якому судилося стати другою найважливішою особою історії п’ятидесятництва, їм був В.Д. Сеймур, висвячений служительнегр, якого харизмати називають «каталізатором П’ятидесятниці» [10, c. 143].
Будучи «каталізатором» п’ятидесятницького руху в XX столітті, Вільям Сеймур перетворив маленьку стайню Лос-Анджелеса на Азуза-стрит, 332 в «Міжнародний центр пробудження». Оскільки «хрещення Духом» із знаменням «говоріння мовами» було основною частиною служінь, що проводилися там, Сеймур став лідером першого організованого руху, який поширював цей досвід. Втім, успіх пробудження тривав зовсім недовго. Свою проповідницьку діяльність Сеймур розпочав, як і Пархем, в методистській громаді. Потім він приєднався до групи, яка була відома як «Реформаторський рух церкви Бога». Після знайомства з Пархемом Сеймур залишає групу і навчається в біблійній школі Пархема в Хьюстоні. Проте Сеймур прийняв не всі положення вчення Пархема про п’ятидесятницю. Незабаром він на цій основі розробив свою власну теологію. У 1906 р. його запросили прийняти пасторство церкви, яка відкололася від назаретської церкви в ЛосАнджелесі. Зразу з перших своїх проповідей Сеймур почав вчити, що «людина не охрещена Духом Святим до тих пір, поки вона не заговорить мовами» [10, c. 150]. Його твердження зустріли неоднозначно, тим паче, що сам він на той момент ще не отримав цього прояву. Дуже скоро на зібраннях Сеймура почали відбуватися дивні речі, які учасники цих зібрань почали іменувати «відновленням ранньої П’ятидесятниці» [10, c. 152].
Незабаром зібрання на Азуза-стріт почали відвідувати представники всіх прошарків суспільства. Але в русі пробудження в Лос-Анджелесі із самого початку було багато незрозумілого. Оскільки там збиралися представники різних культурних традицій, то Сеймур вважав, що кожній людині повинне бути дозволене її власне емоційне переживання, засноване на тому, як кожен особисто розуміє рух Святого Духа, чи правильно це було чи ні. Теологія Сеймура полягала в тому, щоб дозволити Духу Святому «робити все, що Він хоче» [3, c. 35]. Ось наприклад одне з повідомлень того часу: «Мене немов охопила лихоманка. Горло наповнилося чимось, немов я подавився. Потім я впав на підлогу і лежав знесилений. Раптом мій язик прийшов в рух і залепетав невідомі слова. Так я лежав впродовж більше двох годин і не міг навіть поворухнутися» [3, c. 33]. Коли Пархем відвідав одне із зібрань свого учня Сеймура, він вжахнувся: «Я поспішив до Лос-Анджелеса і, до свого повного здивування і жаху, побачив, що положення там ще гірше, ніж я припускав… Прояви плоті, спіритичний контроль, я бачив людей, які практикують гіпноз поряд з вівтарем над людьми, що шукають хрещення», – писав Пархем [10, c. 163]. «Говорячи про різні фази фанатизму, які були виявлені тут, я роблю це з любов’ю, але в той же час зі всією твердістю і чесністю. Дозвольте мені сказати прямо про те, що я тут побачив. Я бачив прояви гіпнозу, неправдивих духів, спіритизму і всякого роду замовляння, припадки, впадання в транс і таке інше» [10, c. 164]. Така бурхлива і яскраво почата діяльність Сеймура на ниві п’ятидесятницького пробудження дуже швидко зійшла нанівець. До кінця свого життя пастор залишився всього лише з 20-тьма прихожанами. Колишнім лідером майже ніхто вже не цікавився. А на його похорони в 1922 році прийшло лише двісті людей. Проте багато сьогоднішніх харизматичних церков вважають своїми засновниками учасників зібрань на Азуза-стріт в 1906 році. Однією з головних причин падіння популярності Сеймура був його конфлікт з Вільямом Дерхемом. Їх розділяли доктринальні розбіжності. Хоча Сеймур був послідовником Джона Веслі, він не прийняв його вчення про освячення. Сеймур вважав, що людина може втратити своє спасіння, якщо буде жити за плоттю, якщо буде грішити. Дерхем же дотримувався абсолютно протилежної думки. Він твердо і послідовно проповідував, що люди не можуть втратити спасіння, навіть якщо будуть грішити. Діла мають значення, але зовсім не вирішальне. Дерхем вчив про рівновагу між законом і благодаттю, і його точка зору є ближчою до душі п’ятидесятницькому руху.
Окрім цього варто відзначити, що протягом буквально декількох років з моменту пробудження на Азузі, п’ятидесятницьке вчення зазнало деяких змін. Приблизно до 1908 року в харизматичних громадах при досить одностайному схваленні викладалася «трьохступенева схема»: Навернення (виправдання). Остаточне освячення. Хрещення Духом і говоріння мовами. В. Дерхем спростив цю схему на один ступінь, з’єднавши навернення і освячення. Він вчив про «хрещення Духом» і «говоріння мовами» як про другий ступінь, за яким слідує освячення. Як відомо, це нове вчення викликало великі суперечки. Одні групи засудили це вчення, інші прийняли. Розбіжності між «двохступеневими» і «трьохступеневими» п’ятидесятниками продовжуються ще до цих пір [3, c. 35]. Наступний, дуже серйозний розкол в п’ятидесятництві відбувся в 1913 році. І відбулося це знову ж таки в Лос-Анджелесі. Саме тут почалися суперечки по питаннях :«Тільки Ісус», «Єдинобожність» і «Новий підхід». Основоположником цієї доктрини був Джон Шепп. Шепп був впевнений, що йому відкрилося щось нове в імені Ісуса, і він почав ділитися цим з іншими. В результаті люди із західного узбережжя почали хреститися тільки «в ім’я Ісуса», їм було сказано, що хрещення в ім’я Трійці є не дійсним [7, c. 28]. І тут же, в Лос-Анджелесі, ще один проповідник Р. Мак-Алістер заявив, що справжньою формулою хрещення є хрещення «В ім’я Ісуса Христа», а не «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Мова МакАлістера справила враження на одного з лідерів п’ятидесятництва Ф. Еварті, який виступив через деякий час з доктриною, згідно якої існує лише одна, а не три особистості Бога, а саме – Ісус Христос. Отець і Святий Дух – це лише аспект Його однієї особистості, а Трійця – не більше ніж вигадка, і хрещення в ім’я Трійці – не хрещення. Ця єресь поклала початок виникненню унитаристських церков або «єдинствеників». «Асамблея Бога» відкинула це вчення, внаслідок чого з неї вийшло близько чверті всіх проповідників зі своїми прихильниками [7, c. 29].
У контексті вивчення історії п’ятидесятництва слід згадати і про Сміта Віглсворта, якого назвали «апостолом зцілення». Більшість вважають його першим харизматиком. В будь-якому випадку, пророцтво про «харизматичне пробудження» належить йому. Віглсворт був настільки відомим, що його використані носові хусточки продавали як «помазані речі великого Сміта», а потім клали на хворих. Він же у прямому сенсі бив хворих у живіт, стверджуючи, що б’є бісів і виганяє їх з «одержимих» [5, c. 567]. В період між двома світовими війнами п’ятидесятництво кінцево сформувалось. Групи, які говорили про відродження і преображення всього світового християнства, стали деномінаціями – одними з багатьох. Час від часу з’являлися нові п’ятидесятницькі проповідники, які намагались «відродити первісні ідеали», але їхні зусилля в кінці кінців затухали. З 1960 р. п’ятидесятництво переступило за межі своїх союзів, і його «закваска» почала проникати у всі основні протестантські деномінації: єпископальну, методистську, пресвітеріанську, баптистську і лютеранську. А з 1966 р. харизматичне відродження охопило і Римо-католицьку Церкву. Абсолютно очевидно, що спочатку практика глосолалії була сприйнята з явним несхваленням керівним кліром цих церков. Будь-які спроби врозумити або чинити тиск на тих, хто сповідував це модне нововведення, приводили до відходу великої кількості членів зі своїх громад. Тому пастирі змушені були поводитися більш терплячіше по відношенню до прихожан, які практикують глосолалію. З початку 60-х рр. світ огорнула «друга хвиля» п’ятидесятництва. Вона стала відома як «харизматичний рух». Діячем, який підготував шлях харизматичного руху, став п’ятидесятницький проповідник Давид де Плессі (1905-1986), відомий під ім’ям «містер П’ятидесятниця».
У 1936 році в Йоганнесбурзі де Плессі зустрівся з відомим проповідником цілителем Віглесуортом, який поклавши йому на плечі свої руки сказав: «Господь послав мене, щоб сказати тобі про те, що відкрив мені сьогодні вранці. Традиційні Церкви відвідає пробудження. Воно буде набагато могутнішим, ніж ті, що відбувалися до цих пір… Після цього Господь сказав мені, щоб я попередив тебе про це, і що Він використає тебе в цьому русі. Ти зіграєш в ньому велику роль» [3, с. 74]. У 1948 році де Плессі, знаходячись в лікарні, нібито отримує Божу вказівку: «Прийшов час виконатися пророцтву, яке сказав тобі Сміт Віглесуорт. Я хочу, щоб ти пішов до відповідальних братів церков» [3, с. 75]. Через рік після того де Плессі було доручено організувати Всесвітній конгрес п’ятидесятницьких громад в Лондоні. Де Плессі знайомиться з Всесвітньою радою церков, і його запрошують на Всесвітню конференцію міжнародної ради місій, яка відбулася в 1952 році в м. Філлингені (Німеччина). На цій конференції він познайомився з Віссертом Хофтом, тодішнім секретарем ВРЦ, який під час розмови признався йому, «що п’ятидесятники, на його думку, зі своїм благочестям віри складають силу, яка може надати допомогу Всесвітній раді церков» [3, c. 76].
У 1954 р. В. Хофт запросив Давида де Плессі до штабу конференції другого загального зібрання Всесвітньої ради церков в Еванстоні (США), щоб той поговорив про Духа Святого «з кожним служителем, будь він єпископ, архієпископ або хто-небудь інший». Де Плессі прийняв запрошення і розповів делегатам конференції про досвід хрещення Святим Духом через Ісуса. У 1956 році де Плессі запросили до Коннектикуту (США), щоб він виступив з промовою перед зібранням церковних керівників зі всієї Америки і розповів їм про досвід П’ятидесятниці і про п’ятидесятницький рух. У подальші роки де Плессі використовував будь-яку можливість для проповіді про п’ятидесятницький досвід перед католиками, пресвітеріанами, єпископалами та ін. В кінці 50-х років він одержує листа від Д. Беннета, пастора єпископальної Церкви. У листі пастор повідомив про виниклі в його громаді проблеми. Де Плессі радить йому: «Щоб ви не зробили, тільки не залишайте свою Церкву. Просіть, можливо, про інше доручення, але єпископальну Церкву не залишайте» [3, c. 76]. У 1959 році Денніс Беннет, який вважав себе англіканцем з «англо-католицьким» світоглядом, став свідком того, як деякі члени його громади отримали «хрещення Духом» і почали «говорити мовами». Але згодом, захоплений тим позитивним «випромінюванням», яке виходило від цих людей, він теж починає прагнути більшої «близькості Божої» і, врешті-решт, дозволяє «охрещеним Духом» покласти на нього руки. Народження харизматичного руху датують 3 квітня 1960 року. У ту неділю Беннет, відклавши вбік підготовлену проповідь, вперше в своїй громаді відкрито розповів про те, що пережив. Це призвело членів громади до суперечок , які врешті-решт, привели до звільнення Беннета. У наступні тижні про це з’явилися повідомлення в місцевих газетах, а телебачення підготувало передачу, в якій Беннет молився мовами, і приблизно мільйон телеглядачів побачили це на власні очі. Передача викликала цілу низку питань і запрошень, і Д. Беннет скоро став батьком харизматичного руху, який почав швидко розповсюджуватися, завдяки подорожам Беннета.
У 1963 році п’ятидесятницький проповідник Давид Вількерсон опублікував за допомогою Д. Шерілла книгу «Хрест і кинджал». Книга стала всесвітнім бестселером. Її тираж досяг понад 12-ти мільйонів екземплярів. Вона була перекладена на 24 мови. У цій книзі Вількерсон розповідає про свою євангелізаційну роботу серед наркоманів, яку він почав в 1958 році. Шерілл поклопотався про те, щоб доповнити книгу ще двома розділами, в яких розповідається про переживання одного новонаверненого наркомана, які супроводжувалися «хрещенням Духом» і «говорінням іншими мовами». Поза сумнівом, ця книга послужила для багатьох молодих людей поштовхом до покаяння, але, разом з цим, своїми двома завершальними розділами вона проклала шлях харизматичному руху, особливо серед читачів-католиків.
У 1966 році в Пітсбурзі (США) почала збиратися для молитов і вивчення Діянь святих апостолів група студентівкатоликів з Дуквенського університету. Вони бажали зрозуміти таємницю життєвої сили першоапостольскої Церкви. В цей же час вони познайомились з книгами Д. Вількерсона «Хрест і кинджал» і Д. Шерілла «Вони говорять іншими мовами». Прочитавши ці книги, вони відчули, що їм чогось не вистачає і, познайомившись з групою протестантів-харизматів, почали молитися про те, щоб Дух Святий пробудив в них всю благодать хрещення і помазання за допомогою повновладного життя воскреслого Господа. Нерідко молитовні зібрання продовжувалися з 22 години до 5 години ранку. Під час цих зібрань деякі говорили і співали «мовами». Так харизматичний рух зародився і в середині Католицької Церкви. З Пітсбурга «пробудження» було занесене і в католицький університет НотрДам в м. Саусбенді (штат Індіана), – який підтримував дружні стосунки з Пітсбургським університетом. Звідти рух дуже швидко розповсюдився по всіх штатах і Канаді. Через 5 років в США було зареєстровано більше 500 католицьких харизматичних молитовних груп. У них співробітничали багато священиків і члени чернечих орденів єзуїтів і францисканців.
Незалежно від цього руху в різних містах США виник «Джізус-піпл» («народ Ісуса»), рух з явними рисами харизматизму. Лідерами цього руху були Чак Сміт, Артур Блессіт, «Мойсей-Давид» – засновник молодіжної секти «Діти Божі» і Давид Вількерсон. Їх підтримували засновник місії «Кемпус крусайд» Білл Брайт і Біллі Грем. Разом з безліччю реабілітаційних центрів для колишніх алкоголіків і наркоманів виникли також і перші «християнські» рок-групи і рок-оркестри. З 25 по 27 квітня 1969 року в Нотр-Дамі (США) пройшла перша зустріч членів руху харизматичного оновлення в Католицькій Церкві. На зустріч приїхало 450 учасників. У листопаді американські єпископи отримали повідомлення єпископальної комісії, створеної для вивчення харизматичного руху в Католицькій Церкві. Центром проповіді харизматичного руху католиків стають три богословські універсітети: Дюкенсі (штат Пенсільванія), Нотр-Дам (штат Індіана), Лойола (штат Каліфорнія). У 1973 р. на щорічний з’їзд членів руху харизматичного оновлення в Католицькій Церкві в Нотр-Дамський університет приїхало вже 22 тисячі учасників. З’їзд проходив з 1 по 3 червня. Завершальна меса проводилася на футбольному стадіоні у присутності кардинала Зюненса. На I Міжнародний конгрес католицького оновлення під Римом, що проходив з 9 по 13 жовтня приїхало 130 делегатів з 34 країн. Був присутній кардинал Зюненс.
На II Міжнародний конгрес католицькохаризматичного руху оновлення до Риму приїхало більше тисячі католиків. У соборі св. Петра кардинал Зюненс разом з 750 священиками і 12 єпископами звершив вечерю Господню. Ця подія увійшла до історії, як «перше харизматичне богослужіння в соборі св. Петра». Слід відзначити, що і в подальшому ідеї харизматизму поширювались у Римокатолицькій церкві. Ось деякі витяги з проповіді Іоана Павла II 15 травня 1987 року: «В цьому році руху харизматичного оновлення в Католицькій Церкві виповнюється 20 років. Силу руху оновлення, поза сумнівом, підтверджує присутність в ньому Святого Духа, який діє в Церкві впродовж всіх цих років після II Ватиканського собору. Завдяки Духу, Церква зберігає свою життєву силу. Харизматичне оновлення являє собою одкровення цієї життєвої сили в наші дні, ясне пояснення того, що «Дух говорить Церквам» (Одкр. 2, 7). Тому важливо, щоб всі прагнули завжди до поглиблення вашої прихильності всій Церкві, до її пастирів, її вчення і дисципліни, таїнства її життя і всього народу Божого. В зв’язку з цим я просив єпископа Пауля Кордеса, щоб він як радник єпископа, підтримав Бюро міжнародного католицькою харизматичного руху і допоміг забезпечити розміреність динаміки вашого розвитку, а також укріплював узи вашої вірності апостольському трону. Дорогі в Христі друзі, ви прибули якраз напередодні П’ятидесятниці і перед початком року Марії… Нехай же героїчний приклад любові, який явила Діва – Мати нашого Спасителя, надихне вас. Довіртеся Її ходатайству і материнській турботі! У любові Сина Її Христа Спасителя я благословлю всіх вас моїм апостольським благословенням» [3, c. 104].
Дослідження, репрезентативні для всього населення США, свідчать, що 22% досліджених католиків, або приблизно 12 мільйонів, говорять про те, що вони отримують дари духовні або прямо ідентифікують себе із харизматичним рухом Як видно з представленого матеріалу, «друга хвиля Святого Духа» народилася, подібно до першої, зовсім не у пошуках істини, не в результаті одкровення від Слова Божого, а від проповідей проповідників, спраглих за новими враженнями і емоційними переживаннями. Тому і головною метою руху стало посилення боротьби за сфери впливу на всі прошарки християнства. Саме з цієї причини воно і було таке багатоманітне, і саме тому в ньому опинилися задіяні самі суперечливі течії, використовувалися різні і часто дуже сумнівні, з погляду християнського благочестя, прийоми. Порівнюючи першу хвилю, тобто історію виникнення і розповсюдження п’ятидесятницького руху з другою хвилею – історією розвитку харизматичного руху всередині традиційних християнських церков, можна сказати наступне: на відміну від п’ятидесятницького руху, який піддавався різким нападкам, харизматичний рух впродовж 20 років зумів знайти доступ майже в усі «народноцерковні і вільноцерковні громади» [3, c. 71]; отримавши широке визнання і підтримку в керівних колах церков. Проте, на відміну від п’ятидесятницького руху, в харизматичному русі вже не помітно такої необхідної і належної уваги до освячення і чистоти життя віруючих, до вірності Церкві і Слову Божому.
Для досягнення зовнішнього ефекту і для розповсюдження впливу харизматики показують, що всі засоби є добрими. Тут і «пантонимічні і танцювальні групи», а також «рок-групи і рок-оркестри і багато іншого, що, швидше нагадує язичницькі вакханалії, аніж християнські зібрання. Але особливого розквіту вся ця харизматична методика досягла в період своєї, так званої, «третьої хвилі». При цьому варто відзначити, що хоча акт духовного хрещення і моління мовами є загальними характерними ознаками як п’ятидесятницького, так і харизматичного руху, між ними існує явна непримиримість. І до сьогоднішнього дня між п’ятидесятниками і їхніми братами по табору харизма тами – неоп’ятидесятниками досить стримані відносини. Мабуть, причина в тому, що неоп’ятидесятники (які, до речі, беруть приклад в цьому зі своїх попередників) вельми безапеляційно стверджують, що істина знаходиться тільки у них. Але, на відміну від п’ятидесятництва, «друга хвиля Святого Духа» вийшла вже за межі християнства і опинилася в межах деструктивних культів [13, c. 32].
Приблизно до 1980 р. багатьом з тих, хто знаходився усередині харизматичного руху, почало здаватися, що харизматичний рух, якщо брати його у світовому масштабі, вже залишив позаду кульмінацію свого розвитку. Деякі навіть насмілювалися вже говорити про «постхаризматичний період». Але якраз з цього року, коли друга хвиля харизматичного руху почала втрачати динаміку свого розвитку, починається нова епоха – епоха «третьої хвилі Святого Духа». Мета цієї хвилі – «консервативні євангельські нехаризматичні» громади, яких не досягли дві перші хвилі. Історія «третьої хвилі» тісно пов’язана з іменами діячів, які особливо вплинули на цей рух: Пітера Вагнера і Джона Уімбера. П.Вагнер знайомиться з Джоном Уімбером в 1976 році. Саме Уімбер вплинув на світогляд Вагнера таким чином, що той відмовився від своїх «антихаризматичних» поглядів. Вагнер починає проводити заняття в недільній школі для дорослих «неохаризматичної» традиційної громади під назвою «Приходська церква на Лейкавеню». Тут разом з двома учнями Вагнер і починає своє служіння зцілення. Оскільки учні цих класів називатися харизматиками не бажали, то виникла потреба в якомусь альтернативному найменуванні. Тоді і був придуманий цей термін «третя хвиля». «Цим ми бажаємо виразити те, що так само, як це було в п’ятидесятницькому (перша хвиля) і в харизматичних рухах (друга хвиля), ми випробовуємо на собі дію тієї ж надприродної сили, не будучи і не бажаючи бути частиною перших двох хвиль» [3, c. 127].
Так, з легкої руки Вагнера, виникла назва третьої хвилі «пауер-івенжелізм» – сила Духа. Таким чином, «третя хвиля Святого Духа» з самого початку свого виникнення починає претендувати на якусь особливість, на те, що всі служіння повинні здійснюватися «не по-п’ятидесятницьки і не по-харизматичному» [3, c. 128]. Джона Уімбера його послідовники називають «головною фігурою західного християнства». У 1983 р. Уімбер заснував організацію «Vineyard Ministries International» («Виноградник міжнародних служінь»), яка проводить в США і за кордоном (в Англії, Шотландії, Ірландії, Франції, Швеції, Швейцарії і Німеччині) зібрання, конференції і семінари на теми «Ріст громади», «Пауер івенджелізм», «Повновладна молитва». Згідно свідчень самого Уімбера, він і його команда навчили більше 100 тисяч пасторів і проповідників [5, c. 571]. Якщо одним з коренів неохаризматизму можна назвати п’ятидесятницький рух, то іншим (і мабуть головним) є псевдохристиянський окультний рух New Thought («Нове мислення»), який був популярний в США у першій половині 19 ст. Цей рух народив такі секти, як «Релігійна наука», «Християнська наука», «Наука розуму» і «Християнська школа єдності». Батьком «Нового мислення» був відомий у свій час екстрасенс і цілитель Фінеас Паркхерст Куімбі (1802-1866). Його головна ідея полягала в тому, що причина хвороб і страждань є у неправильному мисленні.
Послідовники Куімбі стверджували, що людина може творити свою особисту реальність за допомогою сили «позитивного мислення». Хоча проповідники – харизмати сьогодні намагаються забілити окультне поняття «сили розуму», замінив його на «силу віри», практично різниці між цими двома поняттями немає. Адепт «New Thought» письменник Уоррен Фелт Еванс писав, наприклад, що віра – це найбільш інтенсивна форма прояву розуму. Щодо процесу зцілення Еванс стверджував, що «ефект сугестії (тобто позитивного переконання, що пацієнт здоровий) є результатом віри людини, тому що він завжди виявляється пропорційно тому, наскільки пацієнт вірить вашим словам» [5, c. 575]. Батьком сучасного харизматизму можна назвати Ессека Вільяма Кеньона (1867-1948) – відомого американського проповідника-окультиста. Багато виразів сучасних проповідників-харизматів (наприклад, «Що сповідую, те й отримую») належить саме цьому діячу. Також одним з отців неохаризматичного руху можна назвати відомого американського проповідника Вільяма Бранхема (1909-1965). Бранхем назвав себе пророком Ілією, який явився у сучасний світ, щоб навести порядок у церкві перед пришестям Ісуса Христа. Кар’єра Бранхема як цілителя почалася у 1946 р., за його словами, після зустрічі з ангелом. Послідовники Бранхема розповсюджували фотокартки «пророка», вони хрестили новонавернених у його ім’я і носили його фотокартки з надписом: «Брат Бранхем – наш Господь». Бранхем вчив, що Бог йому сказав, що ідея Святої Трійці – від диявола [5, c. 576].
Навіть самі харизматичні біографи визнають, що, не дивлячись на всі свої «дари», у Бранхема не було головного – знання Біблії, на яке можна було б опертися, і це вилилося в доктринальну катастрофу [10, c. 358]. Проте у своїх проповідях Бранхем розвивав ідею «позитивного мислення» – те, що широко використовує сьогодні «Рух віри», коли харизматики покладають руки і промовляють слова: «Ви зцілені», – але, якщо «зцілений» заперечує це, то він залишається хворим. Не можна говорити людині, що вона є грішною. Необхідно щоб вона вважала себе святою, тоді людина буде такою. Це синдром «плаття голого короля»: всі переконані, що вони є спасенними, що вони є здоровими і багатими. Людина, яка не може себе обдурити і бачить себе в об’єктивному світлі, вважається проклятою. Сучасні неоп’ятидесятницькі проповідники (наприклад Кеннет Хейгін, Орал Робертс, Бенні Хінн) визнають Бранхема «великим пророком Божим» і запозичують у нього багато ідей. Одним із самих відомих представників даного руху у його сучасному вигляді є американський проповідник Кеннет Хейгін. Хейгін (народився в 1917 р.) з початку 70-х років очолив величезне біблійне училище, яке називається Центром біблійної підготовки «Rhema», в місті Тулса, штат Оклахома, США. Його вчення розповсюджується через журнал «Слово віри» і ряд інших масових видань. За своє життя Хейгін написав майже сто п’ятдесят книг і брошур, які були видані загальним тиражем близько 35 мільйонів екземплярів. Подібно до Бранхема, Хейгін вважав себе великим пророком Божим. Дослідники стверджують, що Хейгін переписував Кеньона цілими сторінками, а потім видавав це під своїм ім’ям. «Коронна» фраза Хейгіна: «Кожна людина, яка «народилась звище», – Втілення, а християнство – чудо. Віруючий настільки ж є Втіленням, наскільки їм був Ісус з Назарета» – також взята з праць Кеньона [5, c. 577].
Хейгін відкрито займається окультними практиками. Він хвалиться не тільки своїми відвідуваннями пекла і раю, але і виходами з тіла. Крім Хейгіна, до руху «вибраних» належать такі відомі проповідники і «чудотворці», як Кеннет Коупленд, Джим Кейсмен, Джон Брандстрем, Чарльз Кеппс, Джон Уімбер, Девід (Пол) Йонгі Чо, Морис Серулло, Райнхард Боннке, Родні Ховард Браун, Бенні Хінн і багато інших. Кожен з них практикує особливі, які належать виключно йому, скандальні вчинки та екстравагантні вислови. Бенні Хінн відомий своїм «чудотворним» піджаком. Під час своїх сеансів зцілень він зривав з себе піджак і бив ним голодних і спрагнених «свіжого помазання Святого Духа» людей, які наче снопи всі падали на підлогу. Райнхард Бонке (якого називають «Комбайн Божий») у 1980 р. прославився своєю обіцянкою поголити у Африці диявола після того, як йому вдасться возвести у ПАР тент на 34 тисячі людей. Тент був возведений у 1984 р., а через одинадцять тижнів буря його (тент) повністю розідрала. У Швеції користується успіхом рух «Слово життя», який очолює проповідник Ульф Екман. У нього більш ніж 200 філіалів у країні, а журнал «Слово життя» виходить тридцяти п’ятитисячним тиражем. Більшість проповідників харизматів негативно відомі багатьма скандалами, фальсифікаціями зцілень і фінансовими махінаціями [5, c. 579].
Отже підводячи висновки, слід сказати, що на протязі свого розвитку харизматичний рух змінюється і еволюціонує. Істотна різниця між третьою хвилею і двома першими в тому, що в першій хвилі «силу Божу» для служіння отримують переважно штатні пастори, у другій хвилі – відповідальні з мирян керівники домашніх гуртків і осередків, а в третій хвилі «дари Святого Духа» можуть отримати всі християни. Тобто «харизматизація» вірних в харизматичних громадах третьої хвилі стає «тотальною».
Один протестантський західний богослов Д. Паккер, характеризуючи харизматичний рух, називає його свого роду хамелеоном, «що пристосовується відтінками свого богослів’я до навколишнього середовища, у якому знаходиться, і коли зовнішні чинники змінюються, то і він змінює своє забарвлення». Із всього вищевказаного можна зрозуміти, наскільки небезпечним є харизматичний рух. В Україні неохаризматичні секти надзвичайно численні і активні. Число неохаризматичних громад перевалило вже за декілька тисяч. Досить успішно вони за допомогою поп-музики, обіцянок про процвітання привертають в свої ряди молодь. При поверхневому погляді, формально, у вченні харизматичних сект, «в їхніх діях немає нічого протизаконного, але приховано, – як вказує один з сучасних дослідників, – шляхом різних психологічних маніпуляцій лідери підводять адептів до повного духовного підпорядкування» [4, c. 13].
Дуже часто харизмати називають себе протестантами. Але це не так. Протестантизм – це повністю конкретне історично визначене вчення. Це ті деномінації, які відповідають періоду Реформації, це ті, які підписали Аугсбургське релігійне сповідування 1555 р. Неоп’ятидесятники – це не протестанти. Харизмати ще при своєму виникненні підійшли до самої межі християнства і одною ногою вже переступили її. «Теологія процвітання» – поза протестантизмом і поза християнством як таким. Це магічно-окультна система з елементами психічного маніпулювання свідомістю. Це антибіблійне вчення, яке слугує особистому збагаченню своїх служителів і розповсюдженню лжевчень, які беруть свій початок в язичницьких культах.
Олександр ШМУРИГІН, кандидат богословських наук
Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту: В українському перекладі з паралельними місцями та додатками / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. – Т. 3, посмертное изд. под ред. проф. А. Бриллиантова. – К.: Изд-во им. Святителя Льва папы Римского, 2005. – 340 с.
Бюне В. Игра с огнем. – Bielefeld: Christliche Literatur-Verbreitung, 1992. – 320 с.
Гранов Д. Торговцы верой в Бога. – К., 2004. – 186 с.
Дворкин А. Сектоведение. Тоталитарные секты. – Нижний Новгород: Изд-во «Христианская библиотека», 2006. – 913 с.
Евсевий Памфил. Церковная история. – М.: Изд. Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2006. – 608 с.
Ефимов И., свящ. Современное харизматическое движение сектантсва: Исторический очерк, критический разбор вероучения, положение в настоящее время. – М., 1995. – 319 с.
Паррингтон В.Л. Основные течения американской мысли. – Изд-во Иностранной литератури. – Т. 1. – 1962. – 332 с.
Приидет примиритель. – Данциг, 1933. – № 4-5 – 33 с.
Робертс Лиардон. Божьи генералы. – СПб., 2005. – 472 с.
Серафим (Роуз)., иером. Православие и религия будущего. – М., 1991. – 280 с.
Христианин. – М.: Рута, 1996. – № 1. – 78 с.
Чернышев В. Сектоведение. Т. 1. – К.: Изд-во имени святителя Льва папы Римского, 2006. – 608 с.
Чернышев В. Сектоведение. Т. 2. – К.: Изд-во имени святителя Льва папы Римского, 2008. – 582 с.