Розглянуто вплив античної філософії на формування богословських поглядів свт. Григорія Богослова. Проаналізовано той стан стосунків, між еллінізмом і святоотцівською думкою, який склався до IV століття після Р. Х. Підкреслено, що Кападокійська богословська школа, представником якої є сам св. Григорій, використовуючи термінологію античної філософії, християнізувала її.
Розглянуто вплив античної філософії на формування богословських поглядів свт. Григорія Богослова. Проаналізовано той стан стосунків, між еллінізмом і святоотцівською думкою, який склався до IV століття після Р. Х. Підкреслено, що Кападокійська богословська школа, представником якої є сам св. Григорій, використовуючи термінологію античної філософії, християнізувала її.
Коли ми користуємося такими поняттями, як «антична філософія», або «християнське богослов’я», то, зрозуміло, ми маємо справу з певними умовностями. Як і будь – який період історії філософії, антична філософія має свій початок і свій кінець. Важливо при вивченні філософських періодів враховувати ті елементи філософських систем, які сприяли подальшому розвитку загальної історії філософії. Зовсім по – іншому виглядає картина в християнському богослов’ї. Слід зазначити, що християнство не закінчилось після смерті Ісуса Христа, а навпаки продовжилось після Його Воскресіння. Воно не закінчилось і після мільйонів мученицьких смертей закатованих християн, навпаки цей ідеал мучеництва живе й надихає і сьогодні.
А саме богослов’я склалось таким чином, що неправильне розуміння будь – яких його догматів призводить до спотворення Євангельської Істини та єресі. Проблема співвідношення античної філософії та християнського богослов’я дуже стара і завжди нова проблема. Актуальності вона не втрачає і в ХХІ столітті, коли в наукових колах виникають конфліктні дискусії стосовно впливу еллінізму на формування святоотцівської думки, або коли у християнізованому суспільстві виникають нові культи язичництва. Історія людства показує, що християнство на протязі власної історії було відкрите до прямих діалогів з іншими релігіями та філософськими системами.
Але саме християнство зародилось і розвивалось в атмосфері війни з язичництвом і ця боротьба продовжується і сьогодні. Тому важливо прослідкувати той взаємозв’язок між еллінізмом і християнством перших віків, коли тільки зароджувалось і формувалось богослов’я та його термінологія. Це ми спробуємо зробити в образі свт. Григорія Богослова, як одного з яскравих постатей тієї епохи. Проблема взаємозв’язку еллінізму і християнства в поглядах Григорія Богослова розглядалась такими філософами як М. Бубер, П. Тілліх, К. Ясперс та інші. Не залишилась поза увагою від данної проблеми і російська релігійно-філософська думка, представниками якої можна назвати М. О. Лоського, В. С. Соловйова, С. М. Трубецького.
На сучасному етапі розвитку філософії та теології ця проблема піднімається у вітчизняній філософській думці. Тут слід згадати Жаловага А. С., Мозгового І. П., Павленка П. Ю. Відтак, метою статті є з’ясування ставлення свт. Григорія Богослова, як представника кападокійської богословської школи до античної філософії; розглянути той стан стосунків, який склався між елліністичною культурою і святоотцівською традицією на час життя свт. Григорія Богослова. Питання співіснування християнської традиції і античної філософії виникає вже з формуванням богословської думки і утворенням перших християнських общин. Згадаймо проповідь Апостола Павла в Афінах: «Мужі афінські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи і оглядаючи ваші святині, я знайшов також жертовник, на якому написано: «Невідомому Богові». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам» (Діян. 17, 22 – 23).
Так як і серед Апостолів були непорозуміння щодо обрізання у євреїв, або хрещення язичників, так і з розвитком богословської думки вже у ІІ столітті виникають два головних підходи по відношенню до еллінської філософії. Це два погляди, які і започаткували ранньохристиянську апологетику. Один із них захищав Іустин Філософ (бл. 110 – 165 рр.), який вбачав корисність язичницької мудрості і зазначав: «Без філософії і здорового глузду ніхто не може володіти мудрістю. Тому кожна людина повинна філософствувати і вважати це справою найважливішою» [1, с. 137 – 138]. Зовсім інший погляд на значення грецької філософії пропонує Тертуліан (бл. 155 – 220 рр.). Вважаючи віру і розум не сумісними поняттями, Тертуліан протиставляє Єрусалим – Афінам, а Церкву – академії. Він був переконаний у тому, що розум повинен зупинитися там, де починається віра, а пізнати Бога може лише сама душа, яка є християнкою за природою. Ось чому «душа старіша за букву, слово – за книги…, і сама людина – старіша за філософа і поета» [6, с. 87]. Таким чином бачимо, ще до появи отцівкападокійців, серед богословів існувало два погляди по відношенню до античної філософії. Але не слід забувати, що проповідь християнства це завжди місіонерство, а щоб останнє було вдалим, потрібно проповідувати на тією мовою, такими поняттями і образами, які будуть зрозумілими. Суспільство на час зародження християнства було еллінізованим, і першим богословам потрібно було знаходити паралелі між грецькою філософією і християнським баченням світу, але одночасно показати язичницьку філософію як ту, що передувала християнству. Свт. Григорій Назіанзін, (бл. 330 – бл. 390) названий Богословом, жив у той період, коли християнство перестало бути гонимим, і період прямої конфронтації з філософами можна було вважати закінченим.
Але християнські ідеї, що адаптувались в еллінських поняттях почали перетворюватися в нехристиянські, тобто єретичні. Потрібно було очистити богослов’я від нашарувань платонізму, стоїцизму та неоплатонізму, що суперечили церковним канонам і догматам. Це і зробив так званий Кападокійській гурток, група богословів, що походили з Кападокії, східної малоазійської провінції Римської імперії. Серед яскравих представників цієї школи можна назвати свт. Василія Великого (бл. 330 – 379), свт. Григорія Богослова і свт. Григорія Нісського (бл. 335 – бл. 394). Вони зберегли позитивне ставлення до античної традиції, але у той же час еллінську термінологію вони змусили зазвучати по-новому. IV століття – це той час, коли починається епоха Вселенських Соборів, і з’являється система догматів віровчення – Символ віри. Доречі сам термін «догмат» має дохристиянську історію, він використовувався в грецькій філософії, де під поняттям «догмат» розумілись філософські аксіоми, що не потребували доказів. Це і той час, коли неоплатонізм, як синтез попередніх філософських шкіл і систем починає входити в завершальну стадію історії античного платонізму.
І хоча вплив Платона і неоплатонізму спостерігається на всіх етапах розвитку історії філософії та богослов’я, все ж таки ідеї Платона були засуджені на V Вселенському Соборі, а «критика платонізму увійшла в саме богослужіння» [3, с. 860]. Найбільш популярним навчальним закладом цього періоду звісно була Афінська Академія, заснована Платоном у IV столітті до Р. Х., вона не втратила свого значення і в IV столітті після Р. Х., коли в ній навчався молодий Григорій. Академія давала різносторонню освіту. Серед викладачів і студентів були як язичники, так і християни. Саме в Афінах свт. Григорій отримав основні пізнання з філософії і риторики. Цінуючи велике значення свого перебування в Академії Григорій пише: «… живучи в Афінах, ми утверджувались у вірі, тому що пізнали обманливість і брехливість ідолів і там навчились зневажати демонів, де їм дивуються» [4, с. 522].
Але найголовніше було те, що під час навчання знайомство з свт. Василієм Великим переросло у кріпку дружбу на все життя. І цю дружбу він ставив вище будь – яких досягнень з філософії. В надгробному слові до св. Василія свт. Григорій каже: «… Афіни, не знаю як для кого, але для мене істинно золоті, що дали для мене багато доброго. Тому що вони познайомили мене цим мужем, який був відомий мені і раніше. Шукаючи пізнання, знайшов я щастя…» [ 4, с. 517]. В Афінах свт. Григорій пробув близько десяти років, і хоча прийняв хрещення тільки після навчання, весь цей час вів повноцінне життя християнина. В Академії він познайомився з працями Платона (427 – 347 до Р. Х), Аристотеля (384/5 – 322 до Р. Х.), Плотіна (204/5 – 269/270) та інших. Не дивлячись на те, що в той час при вивченні праць філософів, більше уваги приділялось їх стилю, а не вченню, на богослов’я свт. Григорія дуже сильно вплинув неоплатонізм. На думку російського академіка Г. Г. Майорова «Григорій і по термінології, і по суті близький до неоплатоніків» [3, с. 150]. Звісно, він був близький, бо вчився язичницькій мудрості багато років, але він не був неоплатоніком. Сам термін «філософія» набуває нового значення, з’являється новий термін «християнська філософія».
По-справжньому, філософом може бути тільки християнин, бо абсолютна мудрість тільки у Бога. Присвятивши багато років вивченню філософських дисциплін, свт. Григорій високо цінував освіченість, навіть язичницьку. Потрібно тільки вміти розмежовувати що прийнятне християнству, а що ні. Свт. Григорію були добре відомі слова Апостола Павла: «Де мудрий? Де книжник? Де досліджувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові угодно було спасти віруючих через безумство проповіді» (1 Кор. 1, 20 – 21). Але відношення свт. Григорія до еллінізму не було повністю негативним. Він вважав, що все наукове надбання залишене античною культурою, повинне стати на службу християнству. Звісно, ідолопоклонство і подібні речі повинні бути відкинутими, однак все те, що не зашкодить християнському богослов’ю, ним радо сприймалось. З цього приводу він пише: «… в науках ми запозичували дослідження і умозріння, але відкинули все те, що веде до демонів, до помилковості і в глибину загибелі. Ми витягували з них корисне навіть для самого благочестя, через гірше навчившись кращому і неміч їх перетворивши в твердість нашого вчення. Звідси не повинно принижувати вченість, як думають про це деякі, а, навпаки, того, потрібно признати нерозумними і невігласами тих, які тримаючись такої думки, бажали б бачити всіх подібних до себе…» [4, с. 516].
З таким світоглядом свт. Григорій прийшов до думки, що еллінська мудрість вже не належить язичникам. Маючи язичницьке походження, антична культура увійшла в спілкування з християнством, стала належати до останнього. Свт. Григорій навіть захищав право християн отримувати язичницьку освіту, критикуючи імператора Юліана Відступника (бл. 332 – 363), за те що той хотів позбавити християн такої можливості, надіючись при цьому, що християнство перетвориться в групу неосвічених людей. Свт. Григорій знав Юліана ще з студентської лави, коли вони разом навчались в Афінах. Прийшовши до влади у 361 році, будучи прихильником язичництва, він починає робити все задля його відновлення. Як реакція на таку політику, свт. Григорій Богослов пише два Слова, що викривають зловживання царя Юліана. У цих посланнях свт. Григорій постає як знавець не тільки філософії, а й античної міфології. Тут він разом з критикою Платона, Епікура (341 – 270 до Р. Х.) та інших філософів, дуже гарно цитує Гомера, і згадує міфічних героїв. Отже, свт. Григорій Богослов високо цінує античну філософію і еллінську культуру до тих пір, поки вони не претендують на головне місце в християнстві, на місце Христа. Здобувши знання, потрібно принести їх до ніг Христа: «Одна слава була для мене приємною – вирізнятися пізнанням, які зібрали Схід і Захід і краса Еллади – Афіни; над цим я трудився багато і довгий час. Але всі пізнання, кинувши в низ, поклав я до ніг Христових» [5, с. 181].
Таким було ставлення свт. Григорія Богослова, як істинного християнина, до будь-якого надбання у цьому світі. Разом з панівною думкою, яка існувала в християнському богослов’ї, свт. Григорій розглядає історію античної філософії як час передіснування християнського Богооткровення. І так як древні пророки були послані до ізраїльського народу, так і античні філософи просвічували еллінський народ. Але повнота Істини явилась тільки в образі Ісуса Христа, Який Сам був Істиною. Грецька філософія не змогла пізнати таку Істину.
Саме тому Понтій Пилат, який був обізнаний в античній філософії, питаючи Христа що є Істина, не отримує відповіді. Тому що Істина – це не «що», а – «Хто», і, зрештою, Сама Істина стояла перед Пилатом. Таку Істину не можливо пізнати зусиллям розуму. У цьому сенсі грецька філософія схожа на того, хто ходить у пітьмі і шукає світло. Такий пошук приречений на невдачу, поки сам Бог не виходить на зустріч людині, і Сам Себе привідкриває людському видінню. Критикуючи різноманітні і непослідовні погляди античних філософів з цього приводу, свт. Григорій пише: «Ось чому навчили його Платони, Хризипи, поважні перипатетики, стоїки, красномовці… І дійсно, чи не достойні дивування ті, які на словах будують міста, яких насправді бути не може… Одні з них вчать, що взагалі немає Бога; інші, що Бог не піклується про земне, але що все снує тут без цілі і хаотично; інші кажуть, що всім керують зірки та їх сузір’я…» [4, с. 73 – 74]. Говорячи про філософію, свт. Григорій Богослов розділяє її на два напрямки: ту, яка має земне походження, і друга, яка має небесне походження. Називаючи себе філософом, свт. Григорій має на увазі філософію, яка є плодом Божественного Одкровення, а не ту, яка є плодом пошуку людського розуму. Але такої філософії, або іншим терміном любомудрія, може досягти не кожний, а любомудрствувати про Бога не завжди можна. Можна робити тоді, «коли буваємо вільні від зовнішньої плоті і бунту, коли те, що володіє в нас (ум) не зливається з непотрібними і блукаючими образами…» [4, с. 328]. А це питання антропології, яке теж формувалось під певним впливом античної філософії. Тут свт. Григорій описує людську особистість, яку було прийнято називати «людина внутрішня» і «людина зовнішня». Така термінологія, до речі, теж прийшла з античності. Але на противагу святоотцівській думці, яка існувала на той час, центром «внутрішньої людини» свт. Григорій Богослов називає не «серце», а ум. В своїх працях про «внутрішню людину» свт. Григорій основну увагу спрямовує на ум, не розвиваючи тему «серця», і при цьому цитує тільки Новий Завіт. Продовжуючи тему ума, можна сказати, що свт. Григорій Богослов вслід за елліністами розрізняє поняття ум і розум. Розум потрібний для того, щоб мислити, а ум для того, щоб спілкуватися з Богом. Ум у такому випадку відіграє роль внутрішньої сили людини, і відпечатує в собі мислиме, а розум розшукує відпечатаний ум. За його словами ум є тільки у Бога і у людини. «Знаємо, що найвищий Ум все людське єство склав із трьох складових частин: із душі, ума і сильного тіла» [5, с. 30]. Така антропологія є синтезом біблійного вчення і античної філософії. Вислів « пізнай самого себе » стає основополагаючим в роздумах свт. Григорія про людину. Бо через пізнання себе, ми можемо пізнати Бога. Однак, на противагу античній ідеї про те, що людина – це малий світ (мікрокосмос), свт. Григорій Богослов стверджує, що людина – це великий світ (макрокосмос), тому що має в собі Образ Божий. Отже, дослідження проблем, пов’язаних з діалогом між християнським богослов’ям, в особі свт. Григорія Назіанзіна, та античною філософією, виявляє позитивне ставлення першого до останнього. Свт. Григорій Богослов, говорячи про світогляди, ставить еллінізм поряд з християнством, на противагу варварству. Але в той же час не відмовляється від критики в адресу філософів. Наприклад, він критикує Платона за вчення про переселення душ, Арістотеля за те, що блаженство це зовнішнє благополуччя, Епікура за безбожжя і так далі. Свт. Григорій розрізняє дві філософії земну, еллінську, і ту, яка спрямована на пізнання Бога, любомудріє. Така філософія здійснюється через пізнання самих себе. Свт. Григорій ніколи не забував тієї школи, через яку він пройшов, і зажди тепло відзивався про неї.
Навіть з такою християнською любов’ю він вболіває за Елладу, яка вступає місце Христу. Можна сказати, що з творчістю свт. Григорія Богослова починається зовсім інший етап розвитку християнської філософії. Описуючи філософа як ангелоподібну істоту, Григорій змішує в цій особі, до якої і себе він приписує, найкращі досконалості античного філософа і святість християнина, для якого «початок мудрості – страх Господній…» (Притч. 9, 10).
Священик Сергій ЧУТЧЕНКО, м. Ніжин
1. Іустин Философ. Сочинения. – М., 1892. – С. 137 – 138.
2. Лосев А. Ф.Очерки античного символизма и мифологии. М.: Мысль. 1993. – 959 с.
3. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. М., 1979. С.150
4. Святитель Григорий Богослов. Творения: В 2 т. Том первый: Слова. Прил.: Свящ. Н. Виноградов. Догматическое учение Григория Богослова. – М. : Сибирская Благозвонница, 2007. – 896 с. – ( Полное собрание творений святых отцов Церкви и церковных писателей в русском переводе; т. 1 ).
5. Святитель Григорий Богослов. Творения: В 2 т. Том второй: Слова. Прил.: А. В. Говоров. Св. Григорий Богослов как христианский поэт. – М. : Сибирская Благозвонница, 2007. – 944 с. – ( Полное собрание творений святых отцов Церкви и церковных писателей в русском переводе; т. 2 ).
6. Тертулиан. О свидетельстве души // Избранные сочинения. – М., 1994. – С. 87.