Київська митрополія – одна з християнських Церков. Її передісторія сягає корінням апостольських часів, оскільки бере початок від св. апостола Андрія Первозванного, який у середині І ст. н.е. поширював нову віру на території України.
Київська митрополія – одна з християнських Церков. Її передісторія сягає корінням апостольських часів, оскільки бере початок від св. апостола Андрія Первозванного, який у середині І ст. н.е. поширював нову віру на території України. Його учні з числа місцевих жителів – свв. Інна, Пінна і Римма стали одними з перших мучеників-християн у цьому регіоні. Пізніше у Північному Причорномор’ї виникло кілька єпархій під зверхністю Вселенського (Константинопольського) патріархату, представники яких брали участь у роботі І – VІІ Вселенських Соборів. Дві з них (Скіфська та Херсонеська) навіть були автокефальними і лише у зв’язку із варварським нашестям ця автокефалія була ліквідована ІV Вселенським Собором (Халкідонським) у 451 р. Прийняли християнство також готи (ІV ст.), що мали свою державність на території України, тут готський єпископ Ульфила здійснив переклад Біблії готською мовою.
Важливу роль у поширенні християнства і створенні передумов для формування Київської митрополії відіграли також свв. Кирило і Мефодій (ІХ ст.), київські князі Аскольд (866), св. Ольга (Єлена) і особливо Володимир Святий. Останній сам охрестився під іменем Василя і прийняв християнство як державну релігію на території всієї Київської Русі (988), внаслідок чого й виникла Київська митрополія, яка перебувала омофором Вселенського (Константинопольського) Патріархату, отже останній є для нею Церквою-матір’ю. Існує гіпотеза про спробу вже князя Володимира добитися для Київської митрополії статусу Помісної (автокефальної) Церкви, але якщо така спроба й мала місце, то була безуспішною. Київські митрополити поставлялися з благословення Вселенського патріарха, нерідко безпосередньо присилалися з Константинополя, були греками (ці “греки” могли бути й етнічними болгарами, македонцями, сербами тощо).
Це стосується майже всіх київських митрополитів, в т. ч. й перших: св. Михаїла (988-992) та його наступників Леонтія (992-1007), Іоанна І (1008-1035), Феопемпта (1035-1049). Первісно резиденція київських митрополитів містилася у Десятинній церкві, а потім – у Софійському монастирі, будівництво якого завершилося у 1037 р. Першим митрополитом-русином був св. Іларіон (1051-1055), обрання якого відбулося соборно і з волі князя Ярослава Мудрого, але без згоди Константинопольського патріарха. Воно виразно свідчило про спробу здобути автокефалію для Київської митрополії в середині ХІ ст. Друга спроба здобуття автокефалії пов’язана з іменем теж русина-українця Климента Смолятича, київського митрополита (1147-1155), але теж була невдалою. Період правління великих князів київських Володимира (980-1015) та його сина Ярослава Мудрого (1015-1054) став дійсно золотим віком для Київської митрополії. В цей час інтенсивно поширюється християнство по території всієї Київської держави, що не завжди проходило мирним шляхом (це стосується переважно північних територій – Новгород Великий і Ростово-Суздальська земля), формуються єпархії. Крім митрополичої (Київської) тоді було утворено 17 єпархій як на етнічних українських землях: Білгородська (на Київщині), Володимиро-Волинська, Переяславська, Тмутараканська (припинила своє існування разом із князівством наприкінці ХІ ст.), Чернігівська, Юр’ївська (на Київщині), так і на території майбутніх Білорусії (Полоцька, Туровська) та Росії (Новгородська і Ростовська). Дещо пізніше виникли Галицька, Перемиська, Угрівська (на Холмщині), також Володимиро-Кляземська (Суздальська), Рязанська й Смоленська. Таким чином, вони охопили величезну територію на сході Європи від Білого й Балтійського морів до Чорного, від Люблінщини й Закарпаття до Уралу.
Утворення єпархій сприяло розгортанню місіонерської діяльності, наверненню до християнства цілих народів (меря, мурома, мещеряки та ін.). Хоча перші єпископи, як і митрополити, були греками, але досить скоро переважна їх більшість стала формуватися з місцевих вихідців. Єпископи управляли своїми єпархіями за допомогою кафедральних клиросів (крилосів) – адміністративно-територіальних установ при єпископах з числа священиків. Крім клиросів існували намісники єпископів, які інколи були їх заступниками, також «десятинники», тобто урядовці, які мали збирати церковну десятину (податок на утримання духовенства). Внутрішньоцерковне життя регулювалося на підставі спеціального юридичного зводу – Номоканону. Територія Київської митрополії швидко вкрилася густою мережею храмів і монастирів, чимало з яких були видатними архітектурними пам’ятками. Вони водночас були освітніми та культурними центрами (практично кожна церква мала свою школу, де навчалися літи парафіян), при монастирях існували скрипторії, в яких переписувались та перекладались численні книги, зокрема так було створено «Ізборники” 1073 і 1076 рр. Серед ченців було чимало філософів, богословів, письменників, іконописців, архітекторів, лікарів, літописців, співаків та ін. Саме в монастирях були створені такі унікальні пам’ятки як «Слово о законі і благодаті» митрополита св. Іларіона, «Слова» св. Кирила Туровського (ХІІ ст.), “Києво-Печерський патерик”, «Повість временних літ» св. Нестора Печерського та ін. Вже у ранній період існування Київської митрополії розквітло чернече життя, чільним монастирем стала Києво-Печерська лавра, засновниками якої у середині ХІ ст. були свв. Іларіон, Антоній та Феодосій Печерські. Саме зі стін КиєвоПечерської лаври за різними даними лише в добатиєвські часи вийшло від 20 до 50 єпископів.
Важливу роль в церковному та культурному житті митрополії відігравали й такі монастирі як Свято-Михайлівський Золотоверхий, Свято-Михайлівський Видубицький, Свято-Микільський Пустинний, Софійський (Київ), Свято-Успенський Єлецький монастир (Чернігів) та ін. Вже в той час у Київській митрополії прославились такі святі як: княгиня Ольга, князь Володимир Святославич, Антоній, Феодосій, Варлаам, Агапит, Нестор Печерські, Леонтій, єпископ Ростовський, Амфілохій та Стефан, єпископи Володимиро-Волинські, князі Борис та Гліб, Мстислав Володимирович (син Володимира Мономаха), Никола Святоша, Єфросинія Полоцька та ін., ряд з яких були канонізовані ще у добатиєвський період.
У храмах та монастирях Київської митрополії зберігалось чимало священних реліквій, насамперед чудотворних ікон та святих мощів (св. Климента, папи римського та ін.), книг та рукописів, ченці здійснювали паломництва на Святу Землю, створили, починаючи від ігумена Данила (поч. ХІІ ст.), ряд паломницьких спогадів. Київська митрополія була потужним централізуючим фактором, але розпад Київської імперії був неминучим. Ослабленням Києва скористався великий князь володимирський Андрій Боголюбський, який прагнув також поділу Київської митрополії і проголошення автокефалії для тих єпархій, котрі знаходились у його князівстві (11621168), але його домагання були безуспішними. Тяжким ударом для Київської митрополії, як і для всіх земель Київської Русі, стало монголо-татарське нашестя 1237-1240 рр., насамперед спустошення ханом Батиєм Києва. Тоді ж загинув і київський митрополит Йосиф І (1237-1240).
Незважаючи на те, що монгольські хани спочатку ставилися нейтрально до Православної Церкви (деякі з них навіть були християнами), на те, що виникли нові єпархії – Псковська і Сарайська (центр останньої знаходився у пониззі Волги, а її територія тяглася від Переяславської єпархії на схід від Каспійського моря), ординське панування негативно вплинуло на всі сфери життя підкорених народів, в т.ч. й церковну. Коли ж хани Золотої Орди прийняли мусульманство, це призвело до погіршення становища православних. Не випадково, Церква виступає в цей час натхненником боротьби проти ординського панування (архієпископ Петро з Києва закликав на Ліонському Соборі у Франції (1245) до хрестового походу проти монголо-татар, а св. Сергій Радонезький благословляв Димитрія Донського на переможний похід проти Мамая (1380) і т.д.). Першим після нашестя Батия київським митрополитом став Кирило ІІІ (1243-1281). Всупереч сподіванням він на тривалий час покинув свою кафедру у Києві, воліючи перебувати у Володимирі-на-Клязьмі. Це було викликано прагненням митрополита до спокійного від ворожих наскоків і матеріально забезпеченого життя, також впливом Константинопольського патріарха. Цим же шляхом пішли його спадкоємці: Максим (1283-1305), який переніс свою резиденцію з Києва до Володимира-на-Клязьмі (1299); св. Петро (1308-1326), який переніс свою резиденцію до Москви (1325) і св. Феогност (1328-1353).
Таким діям активно сприяв великий князь московський Іван Калита, який у боротьбі за гегемонію на великоросійських землях прагнув використати релігійний чинник. Фактичне перенесення резиденції київських митрополитів до Москви стало важливим етапом на шляху до здобуття автокефалії для єпархій Московської держави, але водночас посилило децентралізаторські тенденції в Київській митрополії, що мало наслідком також створення Галицької митрополії (1303-1347, 1371-1401). Посилилася боротьба довкола митрополичого престолу у Києві, оскільки в неї стали грубо втручатися світські правителі Московської держави та Великого князівства Литовського, через що навіть виникає двовладдя: Константинопольський патріарх був змушений у 1355 р. передати митрополиту Роману Литву, Білорусь і Волинь (фактично він сидів у Києві і поширював свою владу на всі українські землі), а митрополиту св. Олексію Київ і єпархії у Московській державі.
Ситуація загострилась по смерті Романа (1362) і особливо Олексія (1378), коли на престол претендували митрополит св. Кіпріан, поставлений з клопотання великого князя литовського Ольгерда, і кілька московських кандидатів (архімандрит Михаїл – Митяй, архімандрит Пімен, єпископ Діонісій). Тільки після смерті останніх митрополит Кіпріан внаслідок рішення патріаршого суду був стверджений як “митрополит Київський і всієї Руси” (1389). По смерті Кипріана (1406) новим митрополитом патріарх поставив промосковські налаштованого Фотія, але того відмовились приймати у Великому князівстві Литовському. Недалекоглядна політика Фотія прискорила скликання у Новогрудку Собору, який всупереч волі Константинопольського патріарха, але спираючись на прецеденти 1051 і 1147 рр. обрав новим київським митрополитом Григорія І Цамблака (1415-1419). По смерті останнього влада Фотія знову поширилась на українські та білоруські землі, після чого митрополитом протягом короткого часу був Гарасим (1433-1435).
Формально Київська митрополія була єдиною, але фактично вже почався її розкол на дві частини, відповідно до кордону між Московською та Польсько-Литовською державою. У цій боротьбі перевага була на московському боці з об’єктивних причин. Насамперед припинили своє існування незалежні українські та білоруські держави, а потім і удільні князівства. Після Кревської унії (1385) державною релігією у Великому князівстві Литовському, як і у Польщі, став католицизм, експансія якого на схід стає все дошкульнішою для православних українців та білорусів. Прийняття (навіть вимушене, чисто формальне й короткотривале) Флорентійської унії 1439 р. верхівкою Візантійської імперії, а також новим київським митрополитом, греком Ісидором (1437-1441), стало приводом до проголошення де-факто автокефалії Православної Церкви у Московській державі і до розколу старої Київської митрополії. У Москві новим митрополитом було проголошено без благословення Константинопольського патріарха рязанського єпископа Йону (1448-1461). Він був останнім, що носив титул “Київського і всієї Руси”, але його влада не поширювалась за межі Московської держави і взагалі не визнавалась Константинополем. Наступник св. Йони Феодосій носив уже титул “митрополита Московського і всея Руси”.
Лише у 1589 р. буде остаточно оформлено автокефалію Православної Церкви у Московській державі, яка з цього моменту підвищила свій статус (Московський Патріархат). У тій частині старої Київської митрополії, що охоплювала українські та білоруські землі на захід від московських кордонів (всього 10 єпархій разом з митрополичою: Володимиро-Берестейська, Галицька, Луцько-Острозька, Перемиська, Пінська, Полоцька, Смоленська, Холмська, Чернігівська), престол було зайнято після певної перерви учнем Григорія І Цамблака Григорієм ІІ Болгарином (1458-1473). Один з його наступників – Симеон (1481-1488) змінив свій титулі став іменуватися: “митрополит Київський, Галицький і всієї Руси”. Київська митрополія (в межах католицької Польсько-Литовської держави) була у складному стану через політику дискримінації з боку панівних кіл. Широке застосовується практика патронату, внаслідок якої високопоставлені світські особи, в т.ч. неправославні, втручаються у внутрішні справи Церкви з політичними чи корисливими намірами (призначення, а не соборне обрання митрополитів, єпископів, ігуменів; розпорядження церковним майном тощо). Ця протиканонічна практика мала наслідком погіршення становища Київської митрополії, послаблення церковної дисципліни. Константинопольський патріархат не міг надати Київській митрополії суттєвої підтримки, оскільки Візантійська імперія, які всі православні держави на Балканах і Близькому Сході були завойовані турками. Зусилля ж глибоко віруючих православних князівських родин (Олельковичі, Острозькі, Слуцькі, Ходкевичі) мали лише частковий успіх. Так, завдяки князю Костянтину ІІ Острозькому (1526-1608)була створена Острозька Академія (1570), яка сприяла піднесенню рівня освіти православної молоді; було відкрито друкарні, насамперед Івана Федорова (Федоровича), який видав “Біблію” (Острог, 1580-1581) і деякі інші богослужбові книги, також “Буквар”. Особливо погіршилося становище Православної Церкви в Україні та Білорусі після проголошення Люблінської унії (1569), яка прискорила процеси полонізації та окатоличення.
Прийняття Берестейської церковної унії 1596 р. з католицькою Церквою, що ініціював король Сигізмунд ІІІ та частина панівної верхівки Речі Посполитої і що було підтримано більшістю православних єпископів, мало надзвичайно складні й суперечливі наслідки. Насамперед було розколото Православну Церкву в межах Речі Посполитої, крім православної Київської митрополії утворилася й греко-католицька (уніатська). Православна Церква, яку підтримувала переважна більшість населення України й Білорусі, зазнала в цей час гонінь з боку уряду Речі Посполитої, залишилась без свого єпископату, у неї було конфісковано чимало храмів, монастирів, маєтностей, а спроби чинити опір придушувалися з допомогою суддів, а часом і збройної сили. Особливо великого значення в цей період набула діяльність православних братств (Богоявленське у Києві, Успенське у Львові, Хрестовоздвиженське у Луцьку тощо), які засновували братські друкарні, братські школи, виступали в обороні віри, все частіше виступаючи разом з Військом Запорозьким. Завдяки цим спільним зусиллям, особливо гетьмана П. Сагайдачного, у 16201621 рр. було проти волі короля й уряду Речі Посполитої відроджено вищу ієрархію православної Київської митрополії на чолі з Йовом Борецьким(1620-1631). Його, а також інших єпископів (Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Йосиф Курцевич та ін.) висвятив єрусалимський патріарх Теофан ІІІ і ще два єпископи. Надзвичайно важливу роль в історії Київської митрополії відіграв св. Петро Могила, київський митрополит у 1633-1647 рр. Він добився легалізації нової православної ієрархії, полегшення становища православних у Речі Посполитій, повернення їм ряду престижних храмів та монастирів, церковних маєтностей, здійснив успішну реформу Православної Церкви, навіть прагнув створити Київський патріархат. Зокрема було видано ряд важливих богослужбових книг, насамперед “Служебник” і “Требник”, розроблено “Православне сповідання віри” (1640), затверджене потім всіма православними патріархами, створено Києво-Могилянську Академію – потужний духовний і культурний центр православного світу, який дав цілу плеяду святих подвижників, богословів, письменників та науковців, відіграв виняткову роль в розвитку української науки і культури у ХVІ ХVІІІ ст. Цей навчальний заклад забезпечив високоосвіченими кадрами не тільки Київську митрополію, його вихованці діяли у всьому православному світі.
Вибух у 1648 р. Національно-визвольної війни українського народу (1648-1658 рр.) призвів до радикальних змін у становищі Православної Церкви. На території Гетьманщини вона стала державною Церквою, їй було надано значні привілеї і маєтності, що сприяло посиленню її ролі в усіх сферах життя українського народу. Велику роль у цій справі відіграли сподвижники св. Петра Могили – київські митрополити Сильвестр Косов (1647-1657), Діонісій Балабан (1657-1663), також Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675). Однак становище Православної Церкви на західноукраїнських і частково правобережних землях, які залишалися під владою Речі Посполитої, суттєво не змінилося. Доба Руїни і реставрація у повному обсязі польського панування тут призвели до посилення дискримінації Православної Церкви, внаслідок чого вже на початку ХVІІІ ст. православні єпархії на захід від Дніпра стали уніатськими, посилився наступ католицизму на православні монастирі й парафії. Цю політику призупинила Коліївщина (1768), а остаточно зупинили лише поділи Речі Посполитої. Однак ці землі, так само як і білоруські, не були повернені під юрисдикцію Київської митрополії. Падіння Речі Посполитої призвело також до ліквідації Київської митрополії УГКЦ, а діяльність цієї Церкви була згодом обмежена Галичиною. Після приєднання Гетьманщини до Московської держави панівні кола останньої послідовно чинили спроби перевести Київську митрополію під зверхність московського патріарха.
Через це митрополити Діонісій Балабан і Йосиф Нелюбович-Тукальський були змушені покинути Київ і оселитися в Чигирині. Скориставшись ослабленням Гетьманщини, значним зменшенням її автономії, обранням київським митрополитом промосковські налаштованого Гедеона Святополк-Четвертинського (1685-1690), царський уряд і Московський патріархат провели у 1685-1686 рр. неканонічну передачу Київської митрополії під юрисдикцію московського патріарха (з 1721 р. – Синоду). Обіцяна автономія Київської митрополії лишилася на папері, вже через кілька років її права були суттєво порушені. Внаслідок цього територія підвладна київському митрополиту різко зменшилась, Київська митрополія перетворилась у одну з рядових єпархій Московського Патріархату, з-під юрисдикції київського митрополита були виведені деякі престижні монастирі, в першу чергу Києво-Печерська лавра, скасовано традиційний для Української Православної Церкви соборний устрій. З 1799 р. київськими митрополитами призначались виключно особи неукраїнського походження, вони ж склали більшість і серед єпископів. Хоча серед них були часом і гідні владики, як от Євгеній Болховитинов, київський митрополит у 1822-1837 рр., але в цілому для них чужою була ідея незалежної Української держави і Київського патріархату (Української Автокефальної Православної Церкви).
В той же час Російська імперія активно використовувала українське духовенство для діяльності за межами України (свв. Інокентій Іркутський, Іоанн Тобольський, Димитрій Ростовський, Арсеній Мацієвич та ін.). Панівна верхівка Російської імперії проводила політику русифікації Церкви, розгорнула наступ на українську мову й українські церковні традиції. У ХVІІІ – поч. ХХ ст. Київська митрополія охоплювала головним чином територію правобережної Київщини і Черкащини. У 1799 р. було створено Чигиринське вікаріатство (фактично єпархія) , а у 1874 р. – Канівське й Уманське, єпископи яких резидували у Києві. Лютнева революція 1917 р. і національне відродження в Україні охопили і церковну сферу, посилились вимоги запровадження української мови в церковне богослужіння, розширення автономії і навіть автокефалії Української Православної Церкви. Але великодержавницькі налаштована вища ієрархія РПЦ погоджувалась тільки на незначні поступки. Це змусило прихильників автокефалії вжити рішучих заходів, тим більше, що існування, хай і короткочасне, незалежної Української держави сприяло цьому. Брак власних єпископів змусив їх піти не зовсім звичним шляхом. На Соборі у Києві (14-27.10.1921) за прикладом Олександрійської Церкви було висвячено на єпископів протоієреїв Василя Липківського (київський митрополит) і Нестора Шараївського, що поклали початок ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).
Дана Церква поширилась на всю територію тодішньої УРСР, швидко зростала кількість її парафій (понад 2000), однак адміністративний устрій УАПЦ мав інший характер, зокрема поняття Київської митрополії там було відсутнє. В той же час воно було присутнє у Синодальної церкви (“обновленці”), яку очолювали в якості київського митрополита Іннокентій Пустинський (1924-1929) і Пімен Пєгов (19291935). РПЦ мала тоді в Україні Київський екзархат. В умовах більшовицького терору ситуація Православної Церкви була надзвичайно тяжкою, більшовицька верхівка ставила своїм завданням ліквідацію православної і будь-якої іншої релігії. В результаті у 1930 р. УАПЦ опинилась під забороною і зазнала особливо тяжких репресій (були фізично знищені майже всі священнослужителі, до 1937 р. не залишилося жодної парафії). Були знищені й інші православні номінації, за винятком РПЦ, яка зазнала тяжких втрат. Важливі зміни у становищі Церкви настали у ході Другої світової війни, тим більше, що німецькі окупанти з політичних міркувань дозволили відродити Православну Церкву. Скориставшись цим, прихильники УАПЦ розгорнули роботу по відродженню цієї Церкви, планували навіть її митрополитом зробити холмського архієпископа Іларіона (Огієнка), але німецька влада не допустила йому виїхати за межі Холмщини. Паралельно з ідею автокефалії оформлювалася й ідкя єдності, хоча й формальної, з РПЦ. Собор у Почаєві, таємно проведений 18.08.1941 р. чотирма єпископами на чолі з Олексієм (Громадським), ухвалив створення Української автономної Церкви (УАЦ), яка мала залишитися під зверхністю РПЦ.
Прихильники автокефалії, насамперед архієпископ Полікарп (Сікорський), спираючись на згоду Діонісія (Валединського), митрополита Польської Автокефальної Православної Церкви, і самого константинопольського патріарха Веніаміна, відродили УАПЦ (грудень 1941). Потім розпочалися переговори про злиття УАПЦ та УАЦ в Єдину Українську Автокефальну Церкву. Хоча було навіть підписано акт про об’єднання (8.10.1942), однак тиск з Москви та Берліну призвів до його зриву. Вибух війни і всі вищезгадані події змусили сталінський уряд переглянути свою церковну політику. Було відроджено Московський Патріархат, дозволено відкривати православні храми та монастирі. Коли ж на Україні була відновлена радянська влада, то УАПЦ знову була піддана жорстоким репресіям, а її єпископи мусили рятуватися в еміграції. УАЦ була переформатована в Український екзархат РПЦ, який очолив спочатку митрополит Миколай (Ярушевич), а пізніше митрополити Іоанн (Соколов) (1944-1964) і Йоасаф (Лелюхін) (1964-1966). Відбулася також повна заміна єпископських кадрів в Україні.
У зв’язку з насильницькою ліквідацією Української Греко-Католицької Церкви на Західній Україні, всі її храми та монастирі, як і все майно, були передані Московському Патріархату, а її священнослужителі мали увійти до РПЦ (незгодні мали перейти на світську роботу, інакше на них чекали репресії). Щодо Православної Церкви, то політика радянської влади була в цей період м’якішою. До 1959 р. православні храми й монастирі, відкриті під час німецької окупації, не закривалися, в Україні діяли три духовні семінарії (у Києві, Одесі та Луцьку), видавався журнал “Православний вісник” тощо. Але наприкінці 50-х рр. почалася нова хвиля гонінь на Церкву, внаслідок чого були закриті тисячі храмів, на Україні залишилось 8 із 40 монастирів і одна семінарія (в Одесі). Після відставки М.С. Хрущова з посади Першого секретаря ЦК КПРС відверті гоніння припиняються, але в принципі атеїстичний курс правлячої Компартії не змінився.
З 1966 р. новим екзархом став митрополит Філарет (Денисенко), який поступово добився зміцнення позицій Українського екзархату (наприкінці 80-х рр. ХХ ст. він мав 60% парафій РПЦ), внаслідок чого була розширена його автономія (у лютому 1990 р. Український екзархат був перейменований на Українську Православну Церкву). Політика перебудови та гласності, ініціатором якої був М. Горбачов, призвела до позитивних зрушень у відносинах між Церквою та Державою, в т.ч. й до нового відродження УАПЦ. 5-6.06.1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який проголосив утворення УАПЦ і обрав “Патріархом Київським і всієї України” митрополита Мстислава (Скрипника), внаслідок чого на короткий час об’єдналися УАПЦ з УПЦ в США та діаспорі. 18.11.1990 р. у Софійському соборі в Києві відбулася інтронізація митрополита Мстислава на патріарха. УАПЦ швидко розросталася, особливо на західноукраїнських землях та на Київщині. У свою чергу УПЦ зробила ще один крок на шляху розширення автономії і це було закріплено грамотою Архієрейського Собору РПЦ, де йшлося вже про “самостійність і незалежність в управлінні” УПЦ Московського Патріархату. У зв’язку з проголошенням державної незалежності України відбувся Помісний Собор УПЦ МП (1-3.11.1991), який одностайно прийняв рішення про автокефалію УПЦ, але воно було відхилено Архієрейським Собором Московського Патріархату. Була здійснена спроба усунути митрополита Філарета, а на його місце поставити митрополита Володимира (Сабодана), що призвело до розколу УПЦ МП.
25-26.06.1992 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав УАПЦ і частину УПЦ МП в помісну Церкву – УПЦ Київського Патріархату. Її патріархом був спочатку Мстислав (Скрипник) (19921993), потім – Володимир (Романюк) (19931995), а по смерті останнього – Філарет (Денисенко) (з жовтня 1995 р.). За кількістю парафій УПЦ КП займає нині друге місце в Україні. На першому місці за цим покажчиком знаходиться Київська митрополія Московського Патріархату (УПЦ МП) – автономна частина РПЦ, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом). Частина віруючих відійшла від УПЦ КП і проголосила себе належною до УАПЦ, яку очолив патріарх Димитрій (Ярема)(1993-2000). Однак ця структура розпалася на дві гілки, а вихід із кризи частина її керівництва вбачає у входженні під омофор Константинопольського патріарха, тобто автономний статус Церкви. Серед 11 інших православних номінацій в сучасній Україні, які є малочисельними, деякі, наприклад старообрядці, спираються на київську традицію, мають свою “Київську архієпископію”. Легалізація УГКЦ і її вихід із підпілля мав одним з наслідків формування Київської митрополії і даної Церкви.
Протоієрей Юрій МИЦИК, доктор історичних наукк, професор
Літ.: Беднов В.А. Православная Церковь в Польше и Литве. –Минск, 2002; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – К., 1998. – Т. І – ІV; Історія православної церкви в Україні. – К., 1997; Історія релігії в Україні у 10 томах. – К., 1996-1997. – ТТ. 1-3; Кагамлик С. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (ХVІІ – ХVІІІ ст.). – К., 2005; Макарий (Булгаков). История русской Церкви. – М., 1994-1996. – Кн. 1-7; Лиман І. Російська Православна Церква на півдні України останньої чверті ХVІІІ – середини ХІХ століття. – Запоріжжя, 2004; Николаевский П. Ф. Учреждение патриаршества в России. – СПб., 1880; Рэлігія і Царква на Беларусі. – Мінск, 2001; Релігійний словник. – К., 1996; Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К., 2004.