Сучасні парафіяльні недільні школи, що використовують засновані на православному віровченні різноманітні методики виховання, з успіхом кладуть початок ліквідації «християнської безграмотності» людей, що донедавна жили в «безрелігійному» атеїстичному суспільстві.
Сучасні парафіяльні недільні школи, що використовують засновані на православному віровченні різноманітні методики виховання, з успіхом кладуть початок ліквідації «християнської безграмотності» людей, що донедавна жили в «безрелігійному» атеїстичному суспільстві. Один зі знаменитих педагогів К. Ушинский порівнював виховання з медициною і стверджував, що педагогічна теорія повинна опиратися на практику, а практика на теорію. Лише спільною цілеспрямованою працею священників на парафіях можна добитися дійсного духовного відродження нації [12, c. 69]. Безсумнівно, що тільки на основі правильного вчення про людину, збереженого Православною Церквою, можлива побудова системи православної пастирської педагогіки, тому що «ціль виховання у світлі православ’я – є допомога дітям у звільненні їх від влади гріха через благодатне заповнення, що знаходиться в Церкві, допомога в розкритті образу Божого» [14, c. 152]. Сучасне моральне положення суспільства таке, що одна тільки наука не може дати дитині християнські знання і розуміння свого призначення. Особливо необхідно духовне виховання. У дитинстві, коли сприйняття всіх знань найбільше, зручніше й найпростіше правильно орієнтувати дитину любити Церкву, її богослужіння і свою Батьківщину. Сполучення традиційних методів навчання (уроків) зі спілкуванням у невимушеній обстановці, дозволять священику налагодити особистий контакт із кожною дитиною, що, в остаточному підсумку, сприятливо відіб’ється на самому процесі виховання. Така пастирська практика має велике значення для науки. Робота з дітьми дозволить створити наукову базу для створення програм навчання і відпочинку для дітей різного віку. Невипадково, що численні секти величезну увагу приділяють роботі з молоддю. Незалежно від політичної або економічної ситуації в країні, не потрібно нам забувати про це, працюючи з дітьми треба прагнучи вирвати їх від омани бісівської! Щоб протистояти духовній агресії і розвитку безбожництва. Саме у необхідності цього був упевнений педагог професор протоієрей Василь Зеньковський, який відзначав, що «при побудові системи педагогіки, що відповідає духу Православ’я, ми повинні прагнути використовувати все багатство педагогічних ідей, вироблених релігійною і світською педагогікою Західної Європи. Ми шукаємо органічний синтез всього коштовного, що є в сучасній педагогіці, і стверджуємо, що цей органічний синтез може бути виражений у повноті й складності актуальних проблем виховання лише на основі християнської антропології, як її висловлює православна свідомість» [14, с. 126]
СТАРОЗАВІТНА ПЕДАГОГІКА ЯК ДІТОВОДИТЕЛЬ ДО ХРИСТА.
Сутність християнської педагогіки.
Педагогіка традиційно розглядається як теорія і практика виховання. В останні два століття її відмітну рису складає пошук самобутніх оригінальних педагогічних систем, побудованих на основі філософських здогадок або на практичних потребах конкретного історичного часу. В цьому проявляється і необхідність особистої самореалізації педагогів, їх прагнення створити дещо оригінальне. При цьому, в постановці виховних завдань автори подібних концепцій вільні від загальних і державних вимог, а звернені виключно до особистості людини, перед якою відкрита необмежена кількість життєвих шляхів. Це справді так: шляхів і можливостей в житті людини дуже багато, але не всі вони ведуть до спасіння. В основі різних педагогічних напрямків лежить пошук джерела духовно–морального росту особистості. Це джерело не можна виявити на основі теоретичних міркувань. Воно виявляється даною людині волею у визнанні або відкиненні Бога. Бажання обійтися без Бога, заховатися від Бога або ухилятися від зустрічі з Ним виявляється в різних формах. Найбільш приземленою формою, яка позбавляє педагогічне мислення натхнення і яка зводить його до рівня елементарної причинності, є натуралізм, який здійснює пошук рушійних сил росту особистості в природі, в тому числі і в природі людини, абсолютизує роль наукового знання в педагогіці, зводячи всі прояви духовного життя до психологізму. Психологічно вирішується і проблема особистого безсмертя, «інше буття» індивідууму після смерті продовжується в інших людях. «Якщо особистість людини не зводиться до представленості її в тілесному суб’єкті, а продовжується в інших людях, тоді зі смертю індивідуума особистість «повністю не вмирає», – пише, аналізуючи різні теорії особистості, А.В.Петровський. Індивідуум як носій особистості іде із життя, але персоналізований в інших людях, він продовжується, породжуючи в них важкі переживання, які пояснюються трагізмом розриву між ідеальною представленістю індивіда і його матеріальним зникненням. В словах «він живе в нас і після смерті» немає ні містики, ні чистої метафоричності – це констатація факту знищення цілісної психологічної структури при збереженні однієї із її ланок [20, с. 235].
В релігійному понятті цей підхід приводить до пантеїзму – обожнення природи, заміна Бога Його творінням. Вивести проблеми педагогіки за рамки притаманної натуралізму причинності дозволяє трансценденталізм, який пояснює причину піднесення особистості над собою не тільки силами і можливостями природи, але і наявністю вищої основи. В основі даного підходу лежить вчення про верховне значення світових цінностей, але і трансценденталізм, не визнаючи Бога єдиним початком, позбавляє педагогіку визначеності і в постановці цілей і засобів їх досягнення, а в релігійному плані заводить нас в небезпечний світ різних містииичних і окультних форм [14, с. 12 – 14].
Виховне значення Старого Завіту Основними рисами боговибраного народу є висота моральних якостей, визнання людської гідності і висота людського призначення, глибина релігійного відчуття і релігійного пізнання, наскільки це пізнання сповіщено Старозавітним Одкровенням до Різдва Христового. Все життя, в тому числі і виховання, було проникнуте релігійними засадами та Божественними заповідями. Закон, даний Богом Своєму народу, визначав весь його побут, і поза цим законом не могло бути інших виховних вимог. Як Бог виховав в законі Свій вибраний народ, так і батько виховував свою дитину, намагаючись започаткувати в її душі дарований згори закон, а разом з ним безумовний послух, страх і повну відданість Богу. Господь Бог як Люблячий отець не відмовляє в особистому спілкуванні з Собою, веде живу розмову з людиною і з цілим народом. Він звертається до людей, і вони Йому відповідають, що виражається в послідовності конкретних подій, які розгортаються як священна історія. Але Його природа залишається забороненою для всякого пізнання. Неможливо уявити собі світ поза історією і заборону на пізнання Божественної сутності – дві основні складові буття старозавітної людини. Тому педагогічне завдання на той час було лише в зовнішньому узгодженні волі Божої і волі людської. В союзі Бога з Ноєм, Авраамом, Мойсеєм приписувався закон володарювання Божого над вибраним Ним Собі народом, щоб здійснилась справа Викуплення, яка підвладна тільки Богу. Закон виявляв особливе підкорення людини іншому, не Божому володінню. Є «третя воля», якій і підкорився самовільно перший Адам, спокушений обіцянками псевдообожнення. З цією спотвореною волею, з цією силою, ворожою Богу, з помилки Адама і проникло в життя людини володарювання гріха і смерті. Закон Мойсея вказуває вже на безсилля людини перед законом «гріха і смерті». Згода з волею Божою стала проявлятися тоді у визнанні гріха, в усвідомленні того, що одне тільки втручання Самого Бога може вивести людей зі стану, який склався.
Люди жили вірою в обітницю, що супроводжувалася законом, без якої він не міг би бути відображенням Божественної ікономії і «дітоводителем до Христа» (Гал. 3, 24) [17, с. 187 – 188]. Задовго до створення Ізраїлю в душах Праотців склалась особлива самосвідомість, якою згодом став жити весь народ. Це було усвідомлення себе предметом особливої любові і особливої опіки Божої. «Бо частина Господа – народ його, Яків спадкоємний наділ Його. Він знайшов його в пустелі, у степу сумному і дикому, оберігав його, дивився за ним, оберігав його, як зіницю ока Свого, як орел носиться над пташенятами своїми, простягає крила свої, бере їх і носить на крилах своїх» (Втор. 32, 9 – 12). Історія людства, в тому числі й історія єврейського народу, з часу Мойсея аж до Різдва Христового є ланцюжком найбільших чудес і знамень, богоявлень і богоодкровень, пророцтво посланців Божих, що діють іменем і силою Господа. Одним із найважливіших засобів виховання людей був моральний закон, даний Богом через Мойсея і викладений в десяти заповідях. Закон визначав і головний зміст виховного процесу в старозавітні часи.
За своїм походженням законодавство, дане через Мойсея на Синаї, є надзвичайним явищем в історії, коли Господь відкривав Себе в безпосередньому спілкуванні з людством через спеціально обраних для цього людей. Мойсей про це свідчить, говорячи: «Ось, я навчив вас постанов і законів , як повелів мені Господь, Бог мій, щоб ви так чинили в тій землі, в яку ви вступаєте, щоб оволодіти нею» (Втор.4, 6). На Синаї відбулось урочисте покликання цілого народу бути носієм великих істин всесвітньо– історичного розвитку. «Отже, якщо ви будете слухатися гласу Мого і дотримувати завіт Мій, то будете Моїм уділом з усіх народів, тому що Моя вся земля, а ви будете у Мене царством священників і народом святим» (Вих.19, 5–6). Цьому народу визначалось не зважаючи на пануючий гріх берегти в собі зернята здорового, праведного розвитку. В ньому передусім повинно було знаходити покликання і втілення все святе, справедливе, людське.
Всупереч грубим принципам язичницького світу, що віддавав перевагу фізичним силам над духовними, тут мав бути визначальним духовний початок. Безмежний егоїзм отримував обмеження, визнавалась рівноправність іншої особи. Несправедливість мала поступитися місцем вищому закону Божественної правди, весь устрій суспільного і особистого життя отримував такий напрямок, в якому найкраще могли бути виражені основи законодавства. Вони дані в Синайському законодавстві як виразники вільного союзу між Богом і народом на умовах свободи. Але своє призначення покликаний народ міг виконати лише прийняттям і виконанням закону, втіленням його добрих початків в своєму житті. У відповідності високій меті заповіту Божого, Синайське законодавство включає в себе таку ступінь найвищої досконалості, яка повністю відрізняє справи Божі від справ людських. Заповіді Мойсея характеризуються високою моральною гідністю, чистотою. Метою цих законів не був зовнішній добробут покликаного народу. Його життя підкорялось іншій, вищій меті. Закони Мойсеєві покликані головним чином на те, щоб виховати євреїв як народ священний, як зерно святе для освячення всього людства (Лев. 20, 26).
У Святому Писанні ми зустрічаємо зразки методу і форми, які рекомендував сам Мойсей батькам для повчань їхніх дітей. «І коли скажуть вам діти ваші: що це за служіння? Скажіть їм: це пасхальна жертва Господу, Який пройшов мимо домів синів Ізраїлевих в Єгипті, коли уражав єгиптян, і доми наші визволив. І схилився народ і поклонився» (Вих.12. 26 – 27). Весь зміст Мойсеєвого закону полягав у виховному його значенні. Під час отримання пророком закону і укладання Богом завіту з окремим народом людство знаходилось у стані пошуку шляхів суспільного життя, що забезпечили б йому добробут буття і здоровий розвиток. Господь в Синайському законодавстві вказує, що цей шлях можливий лише за умови, якщо взаємовідносини людини з Богом будуть мати характер синівства. Десять заповідей є не що інше, як визначене і об’єктивне викладення норм людської совісті, які дані людині Богом, при її створенні. Ці відношення вимагали від людини віри і послуху. Біблійна історія після Синайського законодавства свідчить про процес виховання цілого народу в дусі віри і послуху. Конкретним об’єктом віри був Месія, Спаситель, а засобом виховання – Закон [19, c. 113]
Виховання в єврейському народі було суворо згідно з Божественним Одкровенням, де людина розумілась як носій образу Божого і одночасно «насіння гріха». Батьки виховували дитину в Богові і для Бога. Основний принцип виховання формулювався так: «Початок премудрості – острах Господній» (Пс. 10,10). Виховання повинно було через вивчення Божественного Одкровення визначити обов’язки людини, щоб вона могла прагнути бути святою, як святий Господь (Лев. 11, 44). З іншого боку, в процесі виховання необхідно було викорінювати в дітях ті гріховні схильності, які проявляються з ранніх років. Виховання у євреїв було виключно сімейним. Сімейні стосунки були схожі на ставлення Бога до Свого народу, тому від дітей вимагалось шанування своїх батьків. «Шануй батька свого і матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь Бог твій, дав тобі» (Вих. 20, 12).
Ця заповідь з раннього дитинства закарбовувалась в душі дитини. В її свідомості батьки займали місце, подібне тому, яке Бог займав перед всім народом. Повага до батьків зливалась з благоговінням і страхом перед Богом. Хто висловлював зневагу до батька або матері, підпадав прокляттю і засуджувався на смертну кару. «Хто проклинає батька свого чи свою матір, той конче буде забитий» (Вих. 21, 17). Навчання переважно полягало в засвоєнні закону і в пізнанні тих благодіянь, які Ієгова надавав своєму народові і згадки про які збереглись в історії. Перша турбота про дітей була справою матері. Спочатку мати, а потім і батько проводили свідомість і почуття дитини по сходинкам Божественної історії.
Ось перед дитиною непорушний у своїй надії на Господа Авраам, твердий і радіючий у випробуваннях «батько віруючих». За ним поставав смиренний у послуху батькам Ісак, зі спокійною вірністю волі Божій, що споглядає власну смерть і є терпеливим у втратах, в очікуванні Його милості. За ним слідують служителі святого життя, чистої і міцної віри: Яків, Йосиф, Мойсей і багато інших, яких, за словами апостола Павла, весь світ не був вартий. Сильне враження залишали в душі дітей риси дитинства Ісака, Йосифа, Мойсея, Самуїла, Давида, Маккавеїв. Виховання, навчання, стиль життя проходили під знаком однієї ідеї, що полонила повністю людину: все – в славу Ієгові. Цінував єврейський юнак своє право з дванадцяти років відвідувати храм і приймати участь в служінні Господу разом з усім народом. Головним предметом батьківських повчань було пробудження в сині релігійних почуттів і привчання до релігійних звичаїв та свят. На святі кущей хлопчики співали «Осанну», вони приймали участь у святкуванні Пасхи і перед суботою мали готувати їжу. Їх щорічно брали в святкове паломництво до скинії, а потім до Єрусалимського храму, щоб в їх серцях міцно і на все життя залишились спогади про те, як в цих святкових караванах збирались задля слави Ієгови всі сімейства, знову радісно зустрічались рідні і друзі, поєднуючись в один народ в ім’я своєї спільної святині.
Старозавітне виховання було одночасно і навчанням, вони взаємо проникали одне в друге. При цьому виховання набувало національно-історичний характер. У святкових церемоніях і процесіях молода людина дізнавалась, що створив Бог для свого вибраного народу від самого початку його існування, і як прославив Він і нагородив найбільш достойних його представників. Виховання не допускало ні розкошів, ні насолод. За помірності у всьому, особливо в їжі, вимагалась охайність. За свою непокірність єврейський народ зазнав строгого покарання вавилонським полоном. Скорботи і муки пом’якшили згрубіле серце. Гіркі сльози на «річках Вавилонських» були не лише сльозами горя, але і сльозами покути. Народ, що відступив від Бога, зрозумів причину своїх бідувань і побачив джерело своєї сили і величі. Покоління, що виросло у полоні, несло з собою в Палестину щиру вірність Богу і прагнення у всьому дотримуватись даного Богом закону. Суворе дотримання закону стало першою вимогою в житті кожного єврея.
Найвищою метою вивчення закону – його тлумачення у застосуванні до всіх можливих життєвих випадків. Над цим працювали мислителі – вчені, книжники. Навчити закону і виховати суспільного виховання в часи Старого завіту. З часом живе релігійне почуття стало замінюватись поклонінням букві і обряду. Це не могло не відобразитись на зміні поглядів народу на себе і на своє становище серед інших народів. Підводячи підсумки ми бачимо, що старозавітнє виховання визначалась особливим історичним призначенням єврейського народу, дарованим йому Самим Богом особливим статусом хоронителя істинного Богобачення і великих обітниць Божих про спасіння грішного людства. Походячи від патріархів багаточисельний єврейський народ зростав у самобутності в колисці єгипетського рабства. Виведений на свободу міцною рукою Божою, він отримав на Синаї заповіді Божі і після сорока років блукань по Аравійській пустелі оселився на землі Ханаанській. В цій заповіданій ще праотцям землі і досягло свого розквіту життя Ізраїлю як народу Божого, що підкоряється закону Мойсеєвому, який має свою скинію, своє священство в законі–основна мета як сімейного, так і релігійного виховання. Якщо Старий Завіт є дитинство людства, а також його початкове виховання під рабським страхом закону, то християнство є вищим ступенем свідомості і його благодатне виховання здійснено самим Спасителем. Отже, Апостол у вихованні людства Богом і у вихованні кожної дитини батьками і наставниками визнає однаковий порядок. Ясно, що і з християнського покірливого виховання він не зовсім виключає стародавню строгість, щоб свобода виховуваного була у міру придбання ним уміння користуватися.
В релігійному понятті цей підхід приводить до пантеїзму – обожнення природи, заміна Бога Його творінням. Вивести проблеми педагогіки за рамки притаманної натуралізму причинності дозволяє трансценденталізм, який пояснює причину піднесення особистості над собою не тільки силами і можливостями природи, але і наявністю вищої основи. В основі даного підходу лежить вчення про верховне значення світових цінностей, але і трансценденталізм, не визнаючи Бога єдиним початком, позбавляє педагогіку визначеності і в постановці цілей і засобів їх досягнення, а в релігійному плані заводить нас в небезпечний світ різних містииичних і окультних форм [14, с. 12 – 14].
Виховне значення Старого Завіту Основними рисами боговибраного народу є висота моральних якостей, визнання людської гідності і висота людського призначення, глибина релігійного відчуття і релігійного пізнання, наскільки це пізнання сповіщено Старозавітним Одкровенням до Різдва Христового. Все життя, в тому числі і виховання, було проникнуте релігійними засадами та Божественними заповідями. Закон, даний Богом Своєму народу, визначав весь його побут, і поза цим законом не могло бути інших виховних вимог. Як Бог виховав в законі Свій вибраний народ, так і батько виховував свою дитину, намагаючись започаткувати в її душі дарований згори закон, а разом з ним безумовний послух, страх і повну відданість Богу. Господь Бог як Люблячий отець не відмовляє в особистому спілкуванні з Собою, веде живу розмову з людиною і з цілим народом. Він звертається до людей, і вони Йому відповідають, що виражається в послідовності конкретних подій, які розгортаються як священна історія. Але Його природа залишається забороненою для всякого пізнання. Неможливо уявити собі світ поза історією і заборону на пізнання Божественної сутності – дві основні складові буття старозавітної людини. Тому педагогічне завдання на той час було лише в зовнішньому узгодженні волі Божої і волі людської. В союзі Бога з Ноєм, Авраамом, Мойсеєм приписувався закон володарювання Божого над вибраним Ним Собі народом, щоб здійснилась справа Викуплення, яка підвладна тільки Богу. Закон виявляв особливе підкорення людини іншому, не Божому володінню. Є «третя воля», якій і підкорився самовільно перший Адам, спокушений обіцянками псевдообожнення. З цією спотвореною волею, з цією силою, ворожою Богу, з помилки Адама і проникло в життя людини володарювання гріха і смерті. Закон Мойсея вказуває вже на безсилля людини перед законом «гріха і смерті». Згода з волею Божою стала проявлятися тоді у визнанні гріха, в усвідомленні того, що одне тільки втручання Самого Бога може вивести людей зі стану, який склався.
Люди жили вірою в обітницю, що супроводжувалася законом, без якої він не міг би бути відображенням Божественної ікономії і «дітоводителем до Христа» (Гал. 3, 24) [17, с. 187 – 188]. Задовго до створення Ізраїлю в душах Праотців склалась особлива самосвідомість, якою згодом став жити весь народ. Це було усвідомлення себе предметом особливої любові і особливої опіки Божої. «Бо частина Господа – народ його, Яків спадкоємний наділ Його. Він знайшов його в пустелі, у степу сумному і дикому, оберігав його, дивився за ним, оберігав його, як зіницю ока Свого, як орел носиться над пташенятами своїми, простягає крила свої, бере їх і носить на крилах своїх» (Втор. 32, 9 – 12). Історія людства, в тому числі й історія єврейського народу, з часу Мойсея аж до Різдва Христового є ланцюжком найбільших чудес і знамень, богоявлень і богоодкровень, пророцтво посланців Божих, що діють іменем і силою Господа. Одним із найважливіших засобів виховання людей був моральний закон, даний Богом через Мойсея і викладений в десяти заповідях. Закон визначав і головний зміст виховного процесу в старозавітні часи.
За своїм походженням законодавство, дане через Мойсея на Синаї, є надзвичайним явищем в історії, коли Господь відкривав Себе в безпосередньому спілкуванні з людством через спеціально обраних для цього людей. Мойсей про це свідчить, говорячи: «Ось, я навчив вас постанов і законів , як повелів мені Господь, Бог мій, щоб ви так чинили в тій землі, в яку ви вступаєте, щоб оволодіти нею» (Втор.4, 6). На Синаї відбулось урочисте покликання цілого народу бути носієм великих істин всесвітньо– історичного розвитку. «Отже, якщо ви будете слухатися гласу Мого і дотримувати завіт Мій, то будете Моїм уділом з усіх народів, тому що Моя вся земля, а ви будете у Мене царством священників і народом святим» (Вих.19, 5–6). Цьому народу визначалось не зважаючи на пануючий гріх берегти в собі зернята здорового, праведного розвитку. В ньому передусім повинно було знаходити покликання і втілення все святе, справедливе, людське.
Всупереч грубим принципам язичницького світу, що віддавав перевагу фізичним силам над духовними, тут мав бути визначальним духовний початок. Безмежний егоїзм отримував обмеження, визнавалась рівноправність іншої особи. Несправедливість мала поступитися місцем вищому закону Божественної правди, весь устрій суспільного і особистого життя отримував такий напрямок, в якому найкраще могли бути виражені основи законодавства. Вони дані в Синайському законодавстві як виразники вільного союзу між Богом і народом на умовах свободи. Але своє призначення покликаний народ міг виконати лише прийняттям і виконанням закону, втіленням його добрих початків в своєму житті. У відповідності високій меті заповіту Божого, Синайське законодавство включає в себе таку ступінь найвищої досконалості, яка повністю відрізняє справи Божі від справ людських. Заповіді Мойсея характеризуються високою моральною гідністю, чистотою. Метою цих законів не був зовнішній добробут покликаного народу. Його життя підкорялось іншій, вищій меті. Закони Мойсеєві покликані головним чином на те, щоб виховати євреїв як народ священний, як зерно святе для освячення всього людства (Лев. 20, 26).
У Святому Писанні ми зустрічаємо зразки методу і форми, які рекомендував сам Мойсей батькам для повчань їхніх дітей. «І коли скажуть вам діти ваші: що це за служіння? Скажіть їм: це пасхальна жертва Господу, Який пройшов мимо домів синів Ізраїлевих в Єгипті, коли уражав єгиптян, і доми наші визволив. І схилився народ і поклонився» (Вих.12. 26 – 27). Весь зміст Мойсеєвого закону полягав у виховному його значенні. Під час отримання пророком закону і укладання Богом завіту з окремим народом людство знаходилось у стані пошуку шляхів суспільного життя, що забезпечили б йому добробут буття і здоровий розвиток. Господь в Синайському законодавстві вказує, що цей шлях можливий лише за умови, якщо взаємовідносини людини з Богом будуть мати характер синівства. Десять заповідей є не що інше, як визначене і об’єктивне викладення норм людської совісті, які дані людині Богом, при її створенні. Ці відношення вимагали від людини віри і послуху. Біблійна історія після Синайського законодавства свідчить про процес виховання цілого народу в дусі віри і послуху. Конкретним об’єктом віри був Месія, Спаситель, а засобом виховання – Закон [19, c. 113]
Виховання в єврейському народі було суворо згідно з Божественним Одкровенням, де людина розумілась як носій образу Божого і одночасно «насіння гріха». Батьки виховували дитину в Богові і для Бога. Основний принцип виховання формулювався так: «Початок премудрості – острах Господній» (Пс. 10,10). Виховання повинно було через вивчення Божественного Одкровення визначити обов’язки людини, щоб вона могла прагнути бути святою, як святий Господь (Лев. 11, 44). З іншого боку, в процесі виховання необхідно було викорінювати в дітях ті гріховні схильності, які проявляються з ранніх років. Виховання у євреїв було виключно сімейним. Сімейні стосунки були схожі на ставлення Бога до Свого народу, тому від дітей вимагалось шанування своїх батьків. «Шануй батька свого і матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь Бог твій, дав тобі» (Вих. 20, 12).
Ця заповідь з раннього дитинства закарбовувалась в душі дитини. В її свідомості батьки займали місце, подібне тому, яке Бог займав перед всім народом. Повага до батьків зливалась з благоговінням і страхом перед Богом. Хто висловлював зневагу до батька або матері, підпадав прокляттю і засуджувався на смертну кару. «Хто проклинає батька свого чи свою матір, той конче буде забитий» (Вих. 21, 17). Навчання переважно полягало в засвоєнні закону і в пізнанні тих благодіянь, які Ієгова надавав своєму народові і згадки про які збереглись в історії. Перша турбота про дітей була справою матері. Спочатку мати, а потім і батько проводили свідомість і почуття дитини по сходинкам Божественної історії.
Ось перед дитиною непорушний у своїй надії на Господа Авраам, твердий і радіючий у випробуваннях «батько віруючих». За ним поставав смиренний у послуху батькам Ісак, зі спокійною вірністю волі Божій, що споглядає власну смерть і є терпеливим у втратах, в очікуванні Його милості. За ним слідують служителі святого життя, чистої і міцної віри: Яків, Йосиф, Мойсей і багато інших, яких, за словами апостола Павла, весь світ не був вартий. Сильне враження залишали в душі дітей риси дитинства Ісака, Йосифа, Мойсея, Самуїла, Давида, Маккавеїв. Виховання, навчання, стиль життя проходили під знаком однієї ідеї, що полонила повністю людину: все – в славу Ієгові. Цінував єврейський юнак своє право з дванадцяти років відвідувати храм і приймати участь в служінні Господу разом з усім народом. Головним предметом батьківських повчань було пробудження в сині релігійних почуттів і привчання до релігійних звичаїв та свят. На святі кущей хлопчики співали «Осанну», вони приймали участь у святкуванні Пасхи і перед суботою мали готувати їжу. Їх щорічно брали в святкове паломництво до скинії, а потім до Єрусалимського храму, щоб в їх серцях міцно і на все життя залишились спогади про те, як в цих святкових караванах збирались задля слави Ієгови всі сімейства, знову радісно зустрічались рідні і друзі, поєднуючись в один народ в ім’я своєї спільної святині.
Старозавітне виховання було одночасно і навчанням, вони взаємо проникали одне в друге. При цьому виховання набувало національно-історичний характер. У святкових церемоніях і процесіях молода людина дізнавалась, що створив Бог для свого вибраного народу від самого початку його існування, і як прославив Він і нагородив найбільш достойних його представників. Виховання не допускало ні розкошів, ні насолод. За помірності у всьому, особливо в їжі, вимагалась охайність. За свою непокірність єврейський народ зазнав строгого покарання вавилонським полоном. Скорботи і муки пом’якшили згрубіле серце. Гіркі сльози на «річках Вавилонських» були не лише сльозами горя, але і сльозами покути. Народ, що відступив від Бога, зрозумів причину своїх бідувань і побачив джерело своєї сили і величі. Покоління, що виросло у полоні, несло з собою в Палестину щиру вірність Богу і прагнення у всьому дотримуватись даного Богом закону. Суворе дотримання закону стало першою вимогою в житті кожного єврея.
Найвищою метою вивчення закону – його тлумачення у застосуванні до всіх можливих життєвих випадків. Над цим працювали мислителі – вчені, книжники. Навчити закону і виховати суспільного виховання в часи Старого завіту. З часом живе релігійне почуття стало замінюватись поклонінням букві і обряду. Це не могло не відобразитись на зміні поглядів народу на себе і на своє становище серед інших народів. Підводячи підсумки ми бачимо, що старозавітнє виховання визначалась особливим історичним призначенням єврейського народу, дарованим йому Самим Богом особливим статусом хоронителя істинного Богобачення і великих обітниць Божих про спасіння грішного людства. Походячи від патріархів багаточисельний єврейський народ зростав у самобутності в колисці єгипетського рабства. Виведений на свободу міцною рукою Божою, він отримав на Синаї заповіді Божі і після сорока років блукань по Аравійській пустелі оселився на землі Ханаанській. В цій заповіданій ще праотцям землі і досягло свого розквіту життя Ізраїлю як народу Божого, що підкоряється закону Мойсеєвому, який має свою скинію, своє священство в законі–основна мета як сімейного, так і релігійного виховання. Якщо Старий Завіт є дитинство людства, а також його початкове виховання під рабським страхом закону, то християнство є вищим ступенем свідомості і його благодатне виховання здійснено самим Спасителем. Отже, Апостол у вихованні людства Богом і у вихованні кожної дитини батьками і наставниками визнає однаковий порядок. Ясно, що і з християнського покірливого виховання він не зовсім виключає стародавню строгість, щоб свобода виховуваного була у міру придбання ним уміння користуватися.
ІСУС ХРИСТОС – НОВОЗАВІТНИЙ ІДЕАЛ ВИХОВАННЯ
Основи Новозавітного виховання. У Святому Письмі згадується та подія, котра яскраво вказує на щиру і відверту любов Ісуса Христа до дітей. В ній мова йде про те, що матері приводили до Спасителя своїх дітей, щоб Він лише доторкнувся до них, а учні, котрі були поруч з Ним, докоряли їм і не дозволяли приходити до Господа, Необхідно відмітити те, що із трьох євангелистів, котрі звіщають про цю подію, докладніше за всіх розповідає св. Марк, котрий говорить, що Господь «розгнівався» на Своїх учнів за те, що вони не допускали до Нього дітей. Звідси ми бачимо, наскільки високою була любов Господа до дітей, якщо Він, з великою покірливістю і терпінням, переносячи людські неправди, розгнівався на Своїх учнів. Свою любов до дітей Господь пояснює вказівкою на їх достоїнство, і це достоїнство ставить в приклад для наслідування всім.
Спасигель вказує на те, що Царство Боже слід приймати у своє серце з таким ж чистим, невинним розположенням духу, яке воно буває у маленьких дітей. «Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне» (Мф. 19, 14). Досліджуючи це місце зі Святого Письма св. Іоан Златоуст задає питання: «Чому ж учні не допускали дітей? Через повагу до Ісуса Христа? Щоб навчити смиренню і викоренити гордість мирську, бере дітей, і обнімає їх, і тим самим обіцяє Царство Небесне – про що і раніше Він говорив. Так і ми, якщо хочемо унаслідувати Небеса, всіма зусиллями повинні старатися прагнути добродійства, смирення. Мета любомудрія в цьому і складається, щоб з мудрістю поєднати простоту. Це є життя ангельське» [ 6, с.219]. Цей же святий отець стверджує, що душа дитини є чистою від усіх пристрастей, вона не пам’ятає образ і до кривдників підходить, як до друзів, так як би нічого взагалі не сталося. «Скільки б мати не карала своє дитя, воно все одно шукає її, і більш за все любить її. Подай їй царицю в діадемах, вона не дасть їй перевагу перед матір’ю, котра буде зодягнута в убогу одежу, але ще більше буде жадати бачити свою матір, ніж царицю в багатій одежі. Своє вона відрізняє від чужого не по убозтву і не по багатству але по любові… Ось чому і Христос сказав: таких бо є Царство Небесне, щоб ми по свобідній волі робили те, що діти роблять по природі» [ 6, с.234]. «Не забороняйте їм приходити до Мене! – напишіть собі ці слова на стіні, вихователі дітей, і читайте кожен раз, коли підходите до виконання своїх обов’язків! Самі не забороняйте дітям іти до Христа, і дивіться уважно, шоб ніхто не зводив їх з цього шляху. Пам’ятайте, що на вас покладається відповідальність за цілісність цієї отари Христової. Але цього мало – не забороняти; на вас покладений більш високий обов’язок: ви повинні вести своїх вихованців до Христа» [6, с.238].
Отже із наведених слів ми бачимо, що Господь по відношенні до дітей вимагає високої поваги і визнання особистого достоїнства. «Істинно кажу вам: хто не прийме Царства Божого, як дитина, той не ввійде в нього. І, обнявши їх, покладав на них руки і благословляв їх» (Мк. 10, 15–16). І Він сказав: «А хто спокусить одного з малих цих, віруючих у Мене, тому краще було б, якби повісили йому камінь жорновий на шию і кинули його в море» (Мк. 9, 42). Діти з їх вірністю і покорою, з їх безмірною простотою, з їх щиросердністю і любов’ю, з їх відвертою прямотою і чутливістю до всього прекрасного і божественного є в очах Христа прикладом найвищої досконалості, яку може досягнути доросла людина лише свідомо, тоді коли діти володіють цією досконалістю несвідомо. Тому Він закликає Своїх учнів, щоб вони знову зробились, як діти, звільнились від усякого чистолюбства. На питання про те, хто з них буде більшим в Царстві Божому, Він відповідає: «Отже, хто упокориться, як дитя це, той і більший у Царстві Небесному» (Мф. 18, 4). Євангеліє, яке взагалі замість духу страху перед законом, що панував в Старому Завіті, поширює дух любові і свободи, і в правилах виховання пом’якшує стародавню строгість.
Св. Апостол Павло пише: «…батьки, не дратуйте чад своїх, але виховуйте їх в покаранні і ученні Господнім» (Еф. 6, 4). І в іншому посланні: «… батьки не дратуйте дітей ваших, щоб вони не падали духом» (Кол. 3, 21). Таке вчення священних книг про виховання. Воно просте і не багатоскладове, тому що призначено не тільки для мудрих і спеціально підготованих людей, але і для всіх. З того, що в старозавітному вченні про виховання видно більш строгі приписи, а в євангельському більш волелюбні лагідні методи, природно народжується питання: чи потрібно слідувати виключно останньому і зовсім відкласти перше? Щоб вирішити це питання, звернемося до вислову св. Апостола Павла: «… спадкоємець, доки в дитинстві, нічим не відрізняється від раба, хоч і пан всього: він підпорядкований опікунам і домоправителям до терміну, батьком призначеного» (Гал. 4, 1 – 2). Апостол говорить про строге виховання для всіх, незалежно від матеріального достатку. Це тим більше примітно тим, що він (апостол) строге виховання представляє образом того, як Бог виховує людство.
Виховання у перші віки християнства Ці слова дуже глибоко залишили свій відбиток у серцях перших християн. Перш за все вони прагнули до того, щоб дитячий розум засвоїв живе пізнання Ісуса Христа. Ім’я Спасителя діти сприймали ще з материнським молоком. Тому в самі ранні роки вони без страху сповідували це Святе Ім’я перед мучителями. Одного християнського хлопчика запитували: «Звідки взнав ти християнське вчення про єдиного Бога? – Він відповідав: Мати моя навчила мене, а вона взнала від Бога; Святий Дух наставив її на цю істину для того, щоб вона виклала її мені» [13, с.6]. Разом з поняттям про Викупителя дітям викладали і високе Його вчення про Таїнства віри, про Єдиного Бога, вічне життя, про силу смирення і чисту любов до Бога, говорили про обов’язки дітей наслідувати Господа в смиренні, мати страх Божий, шанувати батьків та старших; говорили про терпіння, прощення образ, деякі християни освіту дітей обмежували лише одним словом Божим, забороняючи знайомитися з ученнями язичників, інші ж навпаки, не боялися вводити в коло освіти християнського юнацтва деякі книги і науки, котрі вивчаються у язичницьких школах.
Глибокі пізнання деяких отців Церкви у філософії, історії, природніх та інших науках, рівним чином бесіди їх з юнаками про наукові предмети показують, що і самі вони не цуралися вченості, лише б вона не супроводжувалася шкідливістю для віри та християнського благочестя. Тому в багатьох училищах дозволяли дітям учитися поезії, музиці, філософії, мовам, громадським та іншим корисним наукам. Святий Василій Великий навіть радив юнакам знайомитися з творами поетів, істориків, ораторів і взагалі читати ті твори язичницьких письменників, з котрих можна взяти що–небудь корисне для душі. Але всі світські науки були другорядними предметами, а головним і першим предметом освіти було християнське вчення. Як древні християни вчили своїх дітей? Коли настав час учити дітей грамоті, їм давали для читання Біблію. Коли після цього, доходила черга до усного катехизичного вивчення догматів віри і обов’язків християнина, – в керівництво по цьому предмету знову дітям давали Святе Письмо, задаючи з нього вправи для вивчення напам’ять.
Блаженний Ієронім розповідає про одного християнина, що в дитинстві він ніколи не сідав за стіл, не прочитавши наперед який– небудь розділ з Біблії, також ніколи не лягав спати перше, ніж хто–небудь з оточуючих його не прочитає йому з неї яке–небудь місце. Теж саме він робив зранку: ледве закінчить свою молитву, відразу сідає за читання Біблії. За наказом свого батька він вивчав з неї деякі місця напам’ять. І так полюбив це заняття, що не задовольнявся одним лише читанням відомих йому місць, а питав свого батька, яке власне значення того чи іншого вислову [7, с.184]. Подібних прикладів у древніх письменників подається дуже багато, і з усіх цих прикладів видно, що Біблія була для дітей, як і для всіх християн, предметом ретельного і благоговійного вивчення, а також до неї відносилися з більшою пошаною, ніж до всіх інших книг. Всі заняття починались і закінчувались молитвою, починаючи від важливих до самих незначних, так, що коли одягались, роздягались, вчили дітей, запалювали вогонь, сідали за стіл, вживали їжу і виходили здому, – взагалі, при всякій дії, навіть встаючи від сну осіняли себе хресним знаменням і творили молитву. Дорослі привчали і дітей приймати участь в Богослужінні, як в Церкві, так і вдома; привчали їх запам’ятовувати відомі молитви, співати гімни і псалми. У перші віки християнства, віруючі не дозволяли дітям бути присутніми на всіляких видовищах, котрі б тільки принесли їм багато шкідливого ніж корисного.
Оберігаючи дитяче серце від всіх внутрішніх і зовнішніх спокус, благочестиві вихователі в той же час уживали і засоби, котрі прямо слугували насадженню в них християнського благочестя. Отже ми бачимо, що перші християни не тільки самі прагнули наблизитися до Царства Божого, але всі свої зусилля прикладали до того, щоб і дітей зробити достойними його синами. Слід звернути увагу на те, що при вихованні дітей християни здавна особливу увагу приділяли першим рокам їх дитинства. Коли діти були ще в утробі матері, і тоді піклувалися про них, вони просили в Господа благословення для дитини, котра має скоро народитися. Як тільки в дитині починає з’являтися свідомість, то батьки, перш за все, старалися навчити їх віри в Бога, любові до благочестя, щоб таким чином попередити вплив інших шкідливих уявлень. Тому то діти з самого раннього віку були присвячені Богу і за звичаєм Церкви, навчалися у Святому Письмі, зверталися до вчителів благочестивих мужів. Таке раннє виховання приносило плоди так, що із самих ранніх літ діти мали дух і мужність з’являтися перед мучителями, сповідувати перед ними свою віру в Ісуса Христа і приймати смерть за Його ім’я. Таким чином, ми бачимо, що в перші віки християнства, віруючі жили не вдаючись до теоретичних роздумів про виховання. Життєвий ідеал Ісуса Христа, безпосередньо сприйнятий був для них усім, практичне значення цього ідеалу і складало головну особливість перших християн.
Особливості православної педагогіки Наділення педагогіки християнським змістом а, точніше, освячення педагогічної думки і практики світлом Христовим пов’язано з розумінням того, що християнство є не тільки спасіння людства, але і одкровення про людину, про Церкву, яка є тілом Христовим, але яка в той же час є Боголюдський організм, тобто незмінне і нероздільне з’єднання Божественного і людського початку. Християнство, за словами В.В.Зеньковського, більше знас про людину, більше вірить в неї, глибше розуміє її, ніж філософія Просвічення [14, с. 17]. Якщо в секуляризованій педагогіці вчитель – особа самодостатня, то в православній – співробітник Творця. І в цьому сенсі педагогічна справа з одного боку представляється відповідальнішою і навіть строгішою, а з іншого – вимагає глибокого смирення і слухняності Божій волі, терпіння і праці [14, c.18]. Будучи служителем Божим, священик повинен не нав’язувати дитині себе і своє, а вести до Бога. У педагогічному процесі беруть участь особи земні і небесні. На життя дитини впливають Господь, Матір Божа і вся небесна Церква. Крім того, земні наставники: батьки, хресні батьки, пастирі Церкви, родичі – покликані дати дитині знання, допомогти зорієнтуватися в навколишньому світі, розвинути в підопічному етичні початки, привести його до розуміння свого призначення і мети життя.
Світська педагогіка прагне до безперервності і цілісності педагогічного процесу, але без визнання головної дійової Особи – Бога, і молитовного заступництва святих і ангельських сил, силами людськими це мало вдається. Рідна матір при хворій дитині, через немічність власної природи, не здібна до того, що здійснює Бог цілодобово, протягом всього життя всякої людини: зберігати і оберігати, духовно впливати і направляти, і вести виховання через Ангела– Охоронителя. Лише «вседосконалість Божа здатна благодатно діяти в виховному процесі. Таємнича глибина чудодійних дій Божих незбагненна і недосяжна для розуму людини» [14, с.24]. У безрелігійній позацерковній педагогіці, як правило, беруть участь сім’я і школа, батьки і педагоги, а Бог і Церква виключені з педагогічного впливу. Для православної ж педагогіки характерна взаємодія сім’ї, школи і Церкви, батьків, педагогів і пастирів. Лише знаходячись в триєдиному союзі, сім’я, школа і Церква здатні цілісно і безперервно вести виховання і становлення підростаючого покоління.
Школа покликана доповнювати сімейне виховання спасенним навчанням і освітою. У сім’ї і школі відбувається підготовчий процес до сприйняття і участі в житті Церкви. Церква ж своєю освячувальною силою доповнює справу сім’їішколи, готуючи своїх дітей до богоугодного життя. Треба визнати, що розділення, яке розбило християнський світ, сильно проявило себе у різному розумінні відношення Церкви Христової до світу і людини. В різних християнських віровизнаннях проблеми педагогіки вирішуються не однаково. Православна педагогіка перш за все онтологічна. Відповідь на питання, що таке православна педагогіка, стає можливою тоді, коли ми проаналізуємо мету православного виховання, і побачимо яку роль в досягненні цієї мети відіграє природа людини, що піддається вихованню, а що створюється тільки дією Божественної благодаті. Мета життя православної людини полягає в її духовному єднанні з Богом через воцерковлення свого життя. Воцерковлення – це є одухотворення життя, Преображення життя силою Святого Духа. «Печать Духа Святого, – писав протоієрей Г.Флоровський, – не дається людині на її розгляд, вона взагалі не дається людині, яка перебуває в своїй одинокій суб’єктивності. Вона була дана раз, на всі віки, апостольській Церкві, зібраній в святому єднанні любові і молитви, в великий день П’ятидесятниці» [23, с. 277]. В основі православної педагогіки лежить розуміння того, що поза Церквою, поза церковним життям досягти основної мети виховання і життя неможливо. Основна мета виховання і освіти досягається не владою Церкви над людиною, а способом життя, проникнутого духом Церкви, духом православ’я. Церковний бік життя – це засіб набуття Святого Духа, метод пізнання Божественної Істини і, треба визнати, – єдиний перевірений, достовірний і, головне, безпечний для людини метод воцерковлення не відміняє і не заміняє піклування про підтримку і ровиток задатків дитини. Єдиний розвиток дитини обіймає всі сторони людського буття: тіло, розум, почуття, волю і дух. Відповідно цьому, і виховання повинно проводитись в декількох напрямках: воно буває фізичне, розумове, духовно–моральне і релігійне.
З усвідомленням мети православного виховання стає можливим визначити, що таке «православна педагогіка». Православна педагогіка – воцерковлена педагогіка і педагогіка воцерковлення. Воцерковити педагогіку – це означає наповнити православним змістом, який вже склався, науковий і категоріальний устрій педагогіки як теорії, як науки. Педагогіка – педагогіка преображення, направлена на воцерковлення шляхом духовно-морального вдосконалення людини доброчесності, в святості, в досягненні дарів Святого Духа. Православна педагогіка як частина християнського богослів’я є тільки засіб, тільки деяка сукупність знань, яка повинна служити, на думку В.Н.Лоського, тією метою, що перевершує всяке знання. Ця кінцева мета є з’єднання з Богом або обожнення [16, с.10]. Шлях православної педагогіки – це шлях від думки до споглядання, від пізнання до досвіду [16, с. 33 – 34].
СВЯТООТЦІВСЬКІ ПОРАДИ З ПРИВОДУ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ
Роль батьків у виховному процесі. Окрім ідеалу і добрих прикладів в справі виховання, величезний вплив на дитячу душу має навколишнє середовище. Першим благодатним місцем повинна бути православна сім’я, так звана «мала церква», як іменує її свт. Іоанн Златоуст. Сім’я подібна куточку раю на землі, якщо там панують мир, взаємна любов і згода [5, с.528]. Батькам Христос проповідує про вірну любов у справі виховання своїх дітей і вказує на батька, який навіть блудного сина по його поверненні приймає радісно в свої обійми. Але одночасно, застерігає від такої любові до дітей, яка заради них нехтує вищою метою, Він нагадує: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10, 37). Христос визнає всю важливість тілесно–духовного виховання дітей, однак виховання духу в Його очах вище і важливіше розвитку тіла і набуття земних багатств, бо «Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою» (Мф. 16, 26). «Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і не крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 19 – 21). «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6. 33). «Бо Царство Боже – не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість у Святому Духові» (Рим.14, 17). На цих головних положеннях Христос встановив християнське поняття про виховання. Виховання людини по духу Євангелія є її піднесення до Божественної досконалості. Виховання має виробити в людині не тільки гарну зовнішню поведінку, не тільки зовнішні добрі форми життя, але має робити людину новим творінням божим, має виробити такі внутрішні основи життя, щоб добра поведінка вихованця була служінням Богу в дусі і істині і проникала в таємничі закутки духовного життя, походила з радісної вірності своєму Господу, щоб відношення людини до Бога було справжнім синівським [11, c. 267].
Стосунки дітей і батьків повинні формуватися в сім’ї, як відношення Бога до людей, як стосунки, Богом встановленні. Апостол Павло майже повторює слова Старого Завіту про відношення дітей і батьків, єдиним винятком є відсутність особливої строгості по відношенню до дітей зі сторони батьків. «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість. «Шануй батька твого і матір» – це перша заповідь з обітницею: «щоб тобі було добре і щоб був ти довголітнім на землі». І ви, батьки, не роздратовуйте дітей ваших, а виховуйте їх у вченні і наставлянні Господньому» (Еф. 6, 14). Встановленні Апостолом і відношення між вихователями і вихованцями, це відношення поваги і покірності. «Пам’ятайте наставників ваших, які проповідували вам слово Боже, і , дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуйте віру їхню; Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт, щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисно» (Євр.13, 7 – 17). Вихователем варто вважати людину благочестиву, що проповідує слово Боже. Цим визначається зміст виховання і критерій вибору вихователя для своєї дитини. Апостоли несли слово Боже, але розуміли, що дар вчителя – це дар духовний. «Але благодаттю Божою я є те, що є, і благодать Його в мені не була марною, та й потрудився я більше за них усіх, тільки не я, а благодать Божа, яка зі мною» (1Кор. 15, 10). Але це дар не лише духовний, але і жертовний, як свідчить Апостол: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9, 3). Особливе місце посеред отців і вчителів Церкви, як педагогів, займає св. Іоан Златоуст. Якщо ми хочемо звернутися до святотцівського, істинно християнського уявлення про виховання, то передусім маємо звернутися до цього святого отця.
Св. Іоан Златоуст рідко торкається педагогічних питань, але постійно розглядає виховання з принципової сторони. Жоден отець чи вчитель древньої Церкви не ставив так прямо і пояснював так зрозуміло поняття християнського виховання. Святий отець не задовольнявся одним логічним вирішенням цього поняття, він обгрунтовує його все можливими доказами. Охоплюючи усю людина, від її народження і до смерті, дивлячись на земне життя і маючи на увазі майбутнє, вбачаючи силу зовнішніх обставин і визнаючи свободу та самовизначеність людини, керуючись високим законом євангельським, св. Іоан Златоуст розкриває принципи виховання за Новим Завітом, великим тлумачем, якого є він для всіх часів. В його «любомудрості», в якій він визначає мету виховання, поєднуються у прекрасній гармонії закон Божий та свобода особистості, сувора тверезість духу та полум’яну суть, безумовний послух Церкві та невтомне бажання істини. Вказавши на сутність християнського виховання в релігійно–моральній стороні, він піддає суворому осуду усю сучасну йому систему виховання і освіти в сім’ї та школі. Він готовий зовсім відкинути і сім’ю, і школу, відіслати дітей на виховання в монастирі, позбавити їх таким чином, світського виховання, якщо бачив, що утискаються релігійно – моральні інтереси виховання. Озброюється проти тих батьків, які надавали перевагу лише зовнішньому науковому і художньому елементу освіти, а нехтували релігійно-моральним. Викриттю таких батьків ми і зобов’язані педагогічними зауваженням св. Іоана Златоуста. Думки святого відносно виховання розкриті у його бесідах. У нього немає жодної бесіди присвяченої окремо питанню виховання, вони у нього з’являються завжди випадково, ці настанови незчисленні, як і самі бесіди. Особливо детально він говорить про виховання у бесіді: «До ворогуючих проти тих, які приваблюють до монашого життя» [5, с. 147].
Деякі дуже важливі його педагогічні настанови можна знайти в бесідах на євангеліє від Матфея та Іоана, на перше послання до Коринф’ян, до Колосин, до Тита. Педагогічні вказівки східних отців і вчителів Церкви IV і V століття, вирізняються своїм догматизмом. Вони виходять та грунтуються на загальному християнському вченні, рідко сприймаються особливості дитячої природи. Великі вчителі західної Церкви, блаж. Ієронім та блаж. Августин, ставили суворі вимоги, але завжди враховували психологію дитини. Св. Іоан Златоустий намагається вияснити необхідність поєднання наукової освіти дітей з моральним їх розвитком, причому віддає, по важливості, перевагу останньому, він вимагає, щоб сама освіта була прийнята моральним характером. Якщо, яка–небудь шкільна освіта може, за своєю побудовою і характером, деморалізувати учнів, то святитель радить в такому випадку – краще залишити своїх дітей без освіти, лише б збереглася їхня моральність чистою і непошкодженою. Він не відкидає значення і важливість світських наук і взагалі освіти, але бажає тільки надати такій освіті відповідний характер, при якому вона слугувала б головній меті виховання: морально– релігійному розвитку дітей.
Захищаючи моральний принцип, св. Іоан Златоустий бажає і освіту поставити на моральне підгрунття, а тому радить починати з вивчення Святого Письма і релігійних істин, а потім переходити до засвоєння світських наук. Звідси ми бачимо, що освіта св. Івана Златоустого відрізняється від систем Василія Великого, Григорія Богослова, котрі радили з початку вивчати світські науки, хоча і не відкидає необхідність і користь світської освіти. Але він радить вивчати світські науки лише пастирям, це видно з його твору «Про священство», в якому він говорить про те, що необов’язковим єзнання сили Димосфена, величі Фукидита, висоти Плавта, але святитель вимагає, спираючись на вчення ап. Павла, щоб священик був сильний викривати своїх противників, щоб і словом і ділом міг він вести їх до життя, котре заповідав Ісус Христос. Першими і головними вихователями, за думкою святих отців, повинні бути батьки: «Бог для того і вклав в батьків любов до дітей – говорить Іоан Златоустий, – шоб в них вони мали наставників для добродійства» [5, с.649].
Св. Амвросій Медіоланський говорить, що батьки відповідають за душі своїх дітей, які ввірені їхньому піклуванню і призначені разом з ними бути співгромадянами Царства Небесного. Радячи батькам ретельно піклуватися про релігійно–моральне виховання своїх дітей, святі отці виходять з того, що їм прийдеться відповідати перед Богом за те, як вони виховували своїх дітей. За добре виховання дітей, батьки отримують від Бога нагороду і спасіння, а за недбалість – осудження і загибель [3, с. 83]. Перше місце після рідних батьків у справі виховання дітей, на думку св. отців, – повинні займати хресні батьки. Вони несуть відповідальність перед Самим Богом за майбутню віру і християнське життя хрещених, коли ці досягнуть віку самоусвідомлення. Тому Церква покладала на них обов’язок вчити сприйнятих від Святої купелі істинам віри і не тільки прикладами, але і словами настановляти на всяку добру справу. Цей високий і святий обов’язок Церква покладала і на людей, котрі були відомі по своїй вірі і християнському життю, і тому здібними до виконання цього обов’язку, і особливо присвятивши себе на служіння Богу і Церкві, такими людьми були: диякони та диакониси, ченці і посвячені Богу діви.
Окрім хресних батьків, вихователями дітей, повинні бути і пастирі Церки як духовні їх отці: «Якщо вже ми, тобто духовні пастирі,– говорить св. Іоан Златоустий,– зобов’язані піклуватися про душі дітей, то тим більше зобов’язаний робити це батько» [22, с.461]. Також святі отці звертають свою увагу на те, щоб пастирів шанували діти не менше за своїх батьків. Св. Василій Великий в промові до юнаків говорить: «Я перший для вас після батьків» [4, с. 194]. Св. Іван Златоустий запитує: «Чи знаєте ви, хто такий священик?», і відповідає: «ангел Господній, а тому і шанувати пастирів, говорить він, повинні більше ніж батьків, бо вони служителі Христові, і хто шанує їх , той шанує Христа» [5, с.571].
Таким чином, педагогічні погляди святих отців та вчителів Церкви мали велике значення для свого часу, а також вони є актуальними і для нашого сьогодення. В них тодішні християни могли знаходити і знаходили цілу теоретичну систему християнського виховання. Із життєвого опису святих угодників і кращих представників християнства перших віків, ми бачимо, що основа їх християнського життя була закладена ще в дитинстві. Висока ступінь моральної довершеності, досконалості перших християн, більша частина яких відважилась краще прийняти смерть, ніж відступити від християнства, прямо залежала від характеру вказаного виховання. Історична важливість святоотцівської педагогіки обумовлюється саме релігійно-моральним принципом. Вдосконалена педагогічна система святих отців залишилась незмінною в своєму основному принципі, важливість якого усвідомлювали усі наступні педагоги.
Священик як педагог і наставник. Ті різні ситуації, в яких знаходяться діти, вимагають різного підходу до кожної з них. З підлітками іноді досить поговорити на будь–яку життєво важливу для них тему і поглянути на неї з боку Церкви. З тими, які ростуть неначе в благополучних сім’ях, досвід педагогів говорить, що працювати важче. Але і вони відгукуються на повчання. Вони вимагають справжнього спілкування, братерських відносин до себе. Пастирю потрібно звертати увагу на те, щоб не робити наказів, що перевищують тілесні сили, і тим самим не довести безсилого до перечення. Він повинен, як батько, бути однаково розташований і близький до всіх, дивитися на тілесні сили кожного і згідно з тим розміряти і розподіляти свої накази. Тих, які немічніші у вірі, потрібно наставити і ретельно зводити до досконалості, але давати поблажки без порушення заповіді Божої. Звичайно, священик повинен відчувати відповідальність за дітей своєї парафії. Його величезне завдання – привести дітей до Христа, мета – посіяти в їх душах хоч якесь знання про Бога, яке згодом, можливо, розвинеться у те, що вони стануть добрими християнами. Священик, як вчитель повинен зайняти серед інших викладачів відведене йому місце і гідно виконати свою місію. Його роль – роль слуги, що любить служіння дорослого дитині, сильного слабкому, більшого – меншому, в образ служіння Сина Людського, Який принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, будучи слухняним навіть до смерті, і смерті хресної [9,c. 92]. Від пастирів–викладачів залежить дуже багато що.
Робота з дітьми в першу чергу вимагає дійсно церковного особистого життя, і відчуття відповідальності примушує виправляти спершу себе. З дітьми повинні працювати люди духовно досвідченіші, і просто фахівці. Якщо священики самі не намагатимуться вести чисте життя, про яке говорять і яке могло б бути для дітей зразком, бо вони це відчувають і на дітях це дуже сильно відобразиться. Тим більше на тих, які про формальне церковне життя чудово знають, а ось про життя дійсне, яке тільки і може їх зацікавити, знають дуже мало. Діти взагалі якось мало засвоюють раціонально, але більше вбирають серцем. Для них більш ніж важливо знаходитись в Церкві, під її благодатною дією і тією атмосферою, яка є в православному храмі. «Священику потрібно бути поступливим, а не нападати наполегливо на тих, які по страху і богобоязливості (тобто по скромності і свідомості власної негідності) відмовляються прийняти до себе проповідуване слово Боже» [26, с. 372].
Незалежно від тих обставин, в які потрапляють діти, всі вони прагнуть до дійсно чистого життя. Проте у світі, в сучасному оточенні, вони бачать, що цього немає, а якщо є, то дуже мало. Вони завжди лишаються відкриті для сприйняття нової інформації. Тому недільну школу потрібно створити не як виправний заклад, а таку, яка постійно представляє пізнання світу і його добрих сторін, не в постійному сидінні за партою, а в різноманітних пізнавальних екскурсіях, іграх, і відпочинку від того всього поганого , яким заповнений світ. Річ не стільки в тому, що тут їх чомусь навчать. Вони відчувають, що біля стін храму є щось абсолютно інше, відмінне від того, що вони бачать навколо себе в простих школах. Як священик, так і діти повинні бути спрямованими до вищого ідеалу, особливо важливо, щоб вірним відображенням цього ідеалу прагнув бути кожен вчитель, подаючи цим приклад дітям, по слову Апостола Павла: «Тому благаю вас: ставайте подібні мені , як я Христу» (1 Кор. 4, 16).
Дійсний вищий ідеал повинен бути вічним і незмінним, вільним від всякого обмеження простору і часу, що обіймає всю природу людини, прикладеним до всіх людей. Саме такий етично-педагогічний ідеал указує Свята Церква в особі Господа нашого Ісуса Христа. Велика перевага християнського ідеалу, що указується християнством, перед всіма іншими ідеалами полягає в тому, що зійшовши на землю Боголюдиною, Бог є видимим і відчутним, таким, що охоплює всю природу людини. Немає жодної вимоги людини, яка для Господа неможливою. Крім того, Господь є не тільки абсолютною досконалістю, до Якого люди повинні прагнути в своєму розвитку, а жива діюча сила у вихованні. Ніхто не діє так позитивно або негативно на дітей в педагогічному відношенні, як особа пастиря. Ідеал виражається перш за все в його способі життя, поведінці, словах, душевних якостях, даруваннях, його педагогічних здібностях і майстерності. Визначивши виховання, як «поступове зведення дитини до, можливої, для неї повної досконалості через правильний розвиток її сил і здібностей» [24, с.150].
Священики не всі трапляються ідеальними, але Церква створена і керується Духом Святим, і саме це укріплює виховання кожної дитини, впливає на неї і формує її з середини. Піклування пастиря про душі повинно бути настільки великодушним, щоб не тільки докорами викривати погане, але, по можливості, полегшити стан дитини утіхою. Бог повелів не дорікати в лінощах, а допомогти, зробив священика не викривачем нечестя, а поставив лікарем нечестя. Бог повелів не засуджувати безпечність, але подавати руку лежачому і не осуджувати спосіб життя Обов’язково потрібно, щоб в установах, де містяться складні діти, були храми. Присутність Церкви тут особливо необхідна! У них повинно бути таке місце, куди б вони могли прийти і дійсно відчути присутність Духа Святого. Якщо у дітей є можливість спілкуватися з православним священиком, бувати в храмі, жити при храмі, то це, вони запам’ятають назавжди і ці дитячі враження можуть визначити їх подальше доросле життя. Багатьох з нас скорбота привела до храму, а діти знаходяться ще на стадії незнання і невизначеності, вони – поле битви, їм потрібна допомога і пастирська опіка. Тому керівництво не може розпоряджатися примусовим порядком. Від насильства при всякій нагоді прагнуть звільнитися. До того ж пастирство не стільки являється начальством, скільки вихователем дітей, понад усе дотримуючи свободу. Бо таємниця спасіння для охочих, а не для примушуваних до цього.
Праця пастиря над душею дитини повинна починатися з самого дитинства. Саме тоді величезна сила довіри, простота, м’якість, здібність до розчулення, до співчуття, сила уяви, відсутність жорстокості і скам’янілості. Це саме той грунт, в якому посіяне дає урожай в 30, 60 і 100 крат. При зіткненні з маленькими дітьми особливо сильно відчувається їх близькість до Господа. їх ясні чисті очі, що відображають таку ж ясну і чисту душу, воістину бачать Бога ( Мф. 5, 8). Заглянувши в ці очі, розумієш чому Христос сказав: «…якщо не навернетеся і не будете як діти, не увійдете до Царства Небесного» (Мф. 18, 3). Проходить зовсім небагато часу, і дитя все менш нагадує Ангела, бо «досконалість дитячої душі є неусвідомленою і незатвердженою, через пошкодженість первородним гріхом» [18, с. 330]. Тому Апостол Павло уточнює, в чому саме повинні уподібнюватися християни дітям, кажучи: Не будьте дітьми розумом: «…на зле будьте як діти, а розумом будьте повнолітні» (1 Кор. 14, 20). Дитина покликана утвердитися в добрі, і на цьому шляху вона потребує допомоги, особливо допомоги священика. Дитяча душа несвідомо прагне до Бога, це прагнення властиве їй. Але для того, щоб не збитися з шляху, дитині з раннього віку необхідне релігійне виховання. Якщо воно почнеться своєчасно, то послужить, запорукою того, що людина не зіб’ється з дороги, це одна з важливих умов пастирського виховання. Насамперед утвердження дитини повинно полягати в утверджені у вірі, прищепленні початкових істин у такому вигляді, які для неї можуть бути зрозумілі. У цьому віці (школяра) належить розвинути чисте, просте вірування в могутність, святість і добрість Бога, що створив все, що любить все добре, Який осуджує гріх, але милує і рятує грішників, що розкаюються і охочих виправитися.
Пастирю потрібно довести дитину до думки про Божество поступово, потрібно говорити дітям мовою зрозумілою. Все потрібно зводити до простоти, наприклад кажучи, що ти бачиш навколо себе різні речі і знаєш, що кожна з них кимнебудь зроблена: будинок побудований архітектором, картину написав живописець, квіти посадив і виростив садівник. Отже, потрібне тобі знати, хто зробив світле сонце, небо, зірки, – все це створив Бог, Отець наш, Батько всіх людей. Він скрізь, хоча ми Його і не бачимо, Він знає все, що ми робимо, чує все, що ми говоримо, навіть все, що ми думаємо. Без Нього ні трава, ні хлібний колос, ні квіти не могли б вирости, тварини б не жили, ніщо не існує без Його волі. Твоя мати добра, любить тебе, але Бог більше любить тебе. Твій батько трудиться, щоб забезпечити тебе, але Бог набагато більше робить для всіх людей, ніж всі люди разом можуть зробити [26, с. 414]. Такий приклад може діяти на дитину. Його треба доповнити власним прикладом. Не потрібно вимовляти ніколи імені Бога даремно, особливо в жартівливій розмові. Під час молитви потрібно, щоб благоговіння виражалося у всіх словах і рухах, привчити дитину наслідувати добрі приклади, привчити слухати і читати молитви з благоговінням і в шанобливому ставленні. Дитина не зрозуміє ще всіх слів молитви. Але вселяння їй того, що саме є гріх, допоможе їй зрозуміти кожне слово.
Перед Богом, коротка, але щира молитва вище за молитву, вимовлену словами без участі серця. При вході священика або іншої духовної особи треба показати дітям, прикладом своїм, з якою пошаною, любов’ю потрібно поводитися із служителями церкви і слухати їх повчання. Духовно-етичне виховання молоді являється одним з важливих завдань не тільки Церкви, але і всього суспільства в цілому. Проте перш ніж почати займатися власне духовно-етичним вихованням, необхідно з’ясувати, що означає саме поняття духовність. Нерозуміння значення цього слова може привести священика не до утвердження духовно-етичних цінностей в свідомості дитини, а до повного їх руйнування. Священик також покликаний допомогти дитині розвинути всі можливості, закладені Творцем. Крім того, «священик зобов’язаний кожну дитину сприймати такою, якою створив її Бог, не нехтуючи нічим, пам’ятаючи, що Господь турбується про кожну душу, кожного веде до порятунку, незалежно від його розумових і фізичних здібностей» [21, с. 169].
В цілому, суть піклування полягає в тому, щоб допомогти розвинути і укріпити сили, що знаходяться в дитячій душі. Цього не зможе зробити світський викладач. Відокремити добре від поганого, істотне від неістотного, захистити дитину від духовних небезпек, уздоровити гріховну сторону дитячої природи через благодатну допомогу Церкви, протистояти пристрастям, сприяти розкриттю образу Божого в дитині тим самим підготувати її до сприйняття досвіду духовного життя, на мою думку, це мета пастиря в парафіяльній духовній школі. За словами святителя Григорія Богослова: «образ Божий, що перебуває в людині дотримати, що упадає підтримати, або зруйнований відновити, і Христа через Святого Духа встановити в серці» [26, с.433]. Зазвичай досвід церковного життя православного священика значно перевершує досвід у виховуваних, що і дозволяє пастирю керувати учнями при всіх труднощах їх особистого розвитку. Основне завдання християнської науки в православному розумінні – духовні знання і підготовка до справжнього духовного життя дитини в Христі в лоні Церкви. При цьому ми повинні визнати за дитиною і право на власний шлях до Бога.
Визнати і допомогти дитині стати самим собою. Уподібнення ж учня земному вчителю, є рятівне тільки тоді, коли сам вчитель уподібнюється своїм життям Господові. Таким чином педагог покликаний вести дитину не до себе, а до Христа, що призвав людину до життя і що дав нам завдання – богоуподібнитися ( див. Мф. 5, 48). Справа парафіяльного священика – допомогти дитині усвідомити своє релігійне прагнення, захистити від шкідливих духовних впливів і задати правильний напрям. Головне у вихованні – розвиток живої, вільної і всеціло зануреної душі в життя Церкви, тобто воцерковлення особи. Тому в справі виховання «необхідно вдаватися до виховних статутів і таїнств Церкви» [25, с. 233]. Ніяка інша педагогіка не може замінити виховання Церкви, бо в ній людину виховує Сам Бог. Із попередньо висловлених позицій стає зрозумілим, що служіння пастиря, його особистий подвиг і самовіддана праця виливаються у турботу про кожну довірену Богом душу. Він не належить собі. Церкві він присвячує не лише свій час, але й свої сили, здібності, енергію. Сам характер діяльності жадає від його невичерпного терпіння. Якщо він збереже свою паству і до кінця пройде своє служіння, то більшої нагороди, крім любові дітей, поваги батьків, для нього немає. Все це вінчає внутрішня животворяща й зміцнювальна радість. Радість від того, що насіння, що «упало на добру землю й дало плід, що зійшов і виріс, і принесло інше тридцять, інше шістдесят і інше сто» (Мк. 4, 8).
Виховання як спасіння. Ще в XIX столітті святий Феофан, Затворник Вишенський писав: «Чому не зберігається доцільний порядок виховання – причина цьому або в незнанні такого порядку, або в нехтуванні ним. Виховання, залишене без уваги самого себе, по необхідності приймає напрямки фальшиві, неправдиві і шкідливі, спочатку в домашньому побуті, а пізніше під час навчання. Але і там, де виховання здійснюється не без уваги і підкоряється відомим правилам, воно виявляється часто безплідним і ухиляється під помсти, причина цьому – неправдиві основи, на яких будується його порядок. Не те мається на увазі, не те ставиться головним, що повинно, а саме, не спасіння душі, а зовсім інше, – або вдосконалення сил тільки природних, або пристосовування до посад, або придатність до життя в світі і таке інше. Але коли нечестивий і неправдивий початок, і той, хто утверджується на ньому, не може вести до добра» [8, с. 62]. Виховання може бути правильно поставлене тоді, коли воно розуміється як спасіння. Тільки в такій обстановці виховання набуває свого змісту як підготовка до життя у вічності вже тут на землі. В основі православного світобачення корениться думка про неможливість спасіння поза Церквою. Воцерковлення особистості до її спасіння є головною педагогічною проблемою. Виховання визначається як процес воцерковлення особистості. Воцерковити – це навчити не тільки жити по християнськи, але і думати по християнськи, тобто звертатися за керівництвом, перш за все, до вчення Церкви, а не до науки. Воцерковити – це означає, перемогти розлад між думкою і почуттями, між тілом і духом, знанням і вірою, набути повноту буття в світі матеріальному і світі духовному. Секуляризована педагогіка має на увазі тільки його психологічне проявлення, підмінює духовне душевним, намагається уникати визнання реальності духовного світу.
Ця тенденція проявилася не тільки в педагогіці і психології, але і при розгляді культурно-історичних проблем. Православна педагогіка визнає реальність духовної основи людини і реальність духовного світу як світу духів, в тому числі і духів демонських. Досвід православного виховання показує, що не можна «організувати» духовне життя в людині через розвиток її психофізичних функцій. Не можна прийти до духовного зросту через розвиток інтелекту, волі або почуття, хоча духовне життя і опосередковується цим розвитком духовної периферії. Поняття добра і зла в світській педагогіці носить відносний характер.
В православній педагогіці вони абсолютні: зло не можна виправдовувати і не можна його відкидати. Невимовна поблажливість Бога до останніх меж людського падіння, до самої смерті, поблажливість, що відкриває людям шлях підйому – безмежні горизонти поєднання істоти з Божеством, – і є суть християнства. Спокутуючий подвиг Христа, а в більш широкому розумінні – втілення Слова – пов’язується з кінцевою метою, що стоїть перед істотою, а саме: поєднання людини з Богом. Якщо це поєднання втілене в Божественній Особі Сина – Бога, що став людиною, то потрібно, щоб воно втілилось і в кожній людській особистості і кожен з нас став богом по Благодаті, або «учасником Божої істоти», за словами св. Апостола Петра (2 Пет. 1, 4). Поєднання з Богом – ось головне призначення для кожної людини в часи Нового завіту. Спаситель світу Христос, відкривши це призначення, сказав: «Отже, будьте досконалі як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5, 48). В цій істині християнства міститься визнання і виправдання безмежної гідності кожної людської особистості.
В Новозавітному Одкровенні найкраще висловлюється внутрішня людська природа. Християнська педагогіка, ставлячи задачу наблизити людину до Бога, користується при цьому усім, що є кращого як в науці, так і в мистецтві; як в природі, так і в житті суспільства. Цим намагається викликати в тілесно-духовному організмі вихованця повне пробудження всіх сил і здібностей так, щоб мислення його направлялось до істини, воля – до свободи і добробуту, почуття – до любові з постійною участю розуму. Але перед тим, як пізнати саму істину і в ній Бога, перед тим, як стати досконалим і піднестися до Бога, природна людина має усвідомити свою гріховність. Тому людині потрібно спочатку аскетично відкинути світ почуттів і в пориві віри злетіти в небо, щоб потім принести на землю все небесне, істинне, досконале [20, c. 64]. У своєму прагненні розвинути і укріпити сили, що знаходяться в душі дитини, звільнити душу від пристрастей, розкрити образ Божий у людині, яка росте, християнство не іде від світу, але підноситься над ним.
Прагнення вічного життя і порив до перетворення щоденного життя, що породжуються християнством, ставлять перед педагогікою нелегку задачу – виховати дитину в християнському дусі для земного життя і в цей час не зупинити руху до вічного життя [10, c. 13] Ісус Христос, Бог і разом з тим найдосконаліша людина, стоїть на чолі всього створеного Ним нового християнського часу. Він дарував і вічний ідеал виховання: кожен християнин повинен з врахуванням природних здібностей, намагатися уподібнитися Христу, тобто перемогти в собі користолюбну природу і перетворити себе у вільну особистість, що знаходиться у свідомих і розумних відношеннях до Бога, людей і природи. Цю вимогу Христос втілив у своєму житті і ствердив прикладом як істинний Вчитель і Вихователь. Він відкрив світу, що бог є Дух, якому поклонятися слід духом і істиною, повідомив істину, що Бог живе в людині по мірі підкорення і узгодження її волі з волею Божою. У повчаннях і справах Найдосконалішого вчителя містяться всі вічні основи педагогіки, які нам варто, розвиваючи, застосовувати на практиці.
Основи Новозавітного виховання. У Святому Письмі згадується та подія, котра яскраво вказує на щиру і відверту любов Ісуса Христа до дітей. В ній мова йде про те, що матері приводили до Спасителя своїх дітей, щоб Він лише доторкнувся до них, а учні, котрі були поруч з Ним, докоряли їм і не дозволяли приходити до Господа, Необхідно відмітити те, що із трьох євангелистів, котрі звіщають про цю подію, докладніше за всіх розповідає св. Марк, котрий говорить, що Господь «розгнівався» на Своїх учнів за те, що вони не допускали до Нього дітей. Звідси ми бачимо, наскільки високою була любов Господа до дітей, якщо Він, з великою покірливістю і терпінням, переносячи людські неправди, розгнівався на Своїх учнів. Свою любов до дітей Господь пояснює вказівкою на їх достоїнство, і це достоїнство ставить в приклад для наслідування всім.
Спасигель вказує на те, що Царство Боже слід приймати у своє серце з таким ж чистим, невинним розположенням духу, яке воно буває у маленьких дітей. «Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне» (Мф. 19, 14). Досліджуючи це місце зі Святого Письма св. Іоан Златоуст задає питання: «Чому ж учні не допускали дітей? Через повагу до Ісуса Христа? Щоб навчити смиренню і викоренити гордість мирську, бере дітей, і обнімає їх, і тим самим обіцяє Царство Небесне – про що і раніше Він говорив. Так і ми, якщо хочемо унаслідувати Небеса, всіма зусиллями повинні старатися прагнути добродійства, смирення. Мета любомудрія в цьому і складається, щоб з мудрістю поєднати простоту. Це є життя ангельське» [ 6, с.219]. Цей же святий отець стверджує, що душа дитини є чистою від усіх пристрастей, вона не пам’ятає образ і до кривдників підходить, як до друзів, так як би нічого взагалі не сталося. «Скільки б мати не карала своє дитя, воно все одно шукає її, і більш за все любить її. Подай їй царицю в діадемах, вона не дасть їй перевагу перед матір’ю, котра буде зодягнута в убогу одежу, але ще більше буде жадати бачити свою матір, ніж царицю в багатій одежі. Своє вона відрізняє від чужого не по убозтву і не по багатству але по любові… Ось чому і Христос сказав: таких бо є Царство Небесне, щоб ми по свобідній волі робили те, що діти роблять по природі» [ 6, с.234]. «Не забороняйте їм приходити до Мене! – напишіть собі ці слова на стіні, вихователі дітей, і читайте кожен раз, коли підходите до виконання своїх обов’язків! Самі не забороняйте дітям іти до Христа, і дивіться уважно, шоб ніхто не зводив їх з цього шляху. Пам’ятайте, що на вас покладається відповідальність за цілісність цієї отари Христової. Але цього мало – не забороняти; на вас покладений більш високий обов’язок: ви повинні вести своїх вихованців до Христа» [6, с.238].
Отже із наведених слів ми бачимо, що Господь по відношенні до дітей вимагає високої поваги і визнання особистого достоїнства. «Істинно кажу вам: хто не прийме Царства Божого, як дитина, той не ввійде в нього. І, обнявши їх, покладав на них руки і благословляв їх» (Мк. 10, 15–16). І Він сказав: «А хто спокусить одного з малих цих, віруючих у Мене, тому краще було б, якби повісили йому камінь жорновий на шию і кинули його в море» (Мк. 9, 42). Діти з їх вірністю і покорою, з їх безмірною простотою, з їх щиросердністю і любов’ю, з їх відвертою прямотою і чутливістю до всього прекрасного і божественного є в очах Христа прикладом найвищої досконалості, яку може досягнути доросла людина лише свідомо, тоді коли діти володіють цією досконалістю несвідомо. Тому Він закликає Своїх учнів, щоб вони знову зробились, як діти, звільнились від усякого чистолюбства. На питання про те, хто з них буде більшим в Царстві Божому, Він відповідає: «Отже, хто упокориться, як дитя це, той і більший у Царстві Небесному» (Мф. 18, 4). Євангеліє, яке взагалі замість духу страху перед законом, що панував в Старому Завіті, поширює дух любові і свободи, і в правилах виховання пом’якшує стародавню строгість.
Св. Апостол Павло пише: «…батьки, не дратуйте чад своїх, але виховуйте їх в покаранні і ученні Господнім» (Еф. 6, 4). І в іншому посланні: «… батьки не дратуйте дітей ваших, щоб вони не падали духом» (Кол. 3, 21). Таке вчення священних книг про виховання. Воно просте і не багатоскладове, тому що призначено не тільки для мудрих і спеціально підготованих людей, але і для всіх. З того, що в старозавітному вченні про виховання видно більш строгі приписи, а в євангельському більш волелюбні лагідні методи, природно народжується питання: чи потрібно слідувати виключно останньому і зовсім відкласти перше? Щоб вирішити це питання, звернемося до вислову св. Апостола Павла: «… спадкоємець, доки в дитинстві, нічим не відрізняється від раба, хоч і пан всього: він підпорядкований опікунам і домоправителям до терміну, батьком призначеного» (Гал. 4, 1 – 2). Апостол говорить про строге виховання для всіх, незалежно від матеріального достатку. Це тим більше примітно тим, що він (апостол) строге виховання представляє образом того, як Бог виховує людство.
Виховання у перші віки християнства Ці слова дуже глибоко залишили свій відбиток у серцях перших християн. Перш за все вони прагнули до того, щоб дитячий розум засвоїв живе пізнання Ісуса Христа. Ім’я Спасителя діти сприймали ще з материнським молоком. Тому в самі ранні роки вони без страху сповідували це Святе Ім’я перед мучителями. Одного християнського хлопчика запитували: «Звідки взнав ти християнське вчення про єдиного Бога? – Він відповідав: Мати моя навчила мене, а вона взнала від Бога; Святий Дух наставив її на цю істину для того, щоб вона виклала її мені» [13, с.6]. Разом з поняттям про Викупителя дітям викладали і високе Його вчення про Таїнства віри, про Єдиного Бога, вічне життя, про силу смирення і чисту любов до Бога, говорили про обов’язки дітей наслідувати Господа в смиренні, мати страх Божий, шанувати батьків та старших; говорили про терпіння, прощення образ, деякі християни освіту дітей обмежували лише одним словом Божим, забороняючи знайомитися з ученнями язичників, інші ж навпаки, не боялися вводити в коло освіти християнського юнацтва деякі книги і науки, котрі вивчаються у язичницьких школах.
Глибокі пізнання деяких отців Церкви у філософії, історії, природніх та інших науках, рівним чином бесіди їх з юнаками про наукові предмети показують, що і самі вони не цуралися вченості, лише б вона не супроводжувалася шкідливістю для віри та християнського благочестя. Тому в багатьох училищах дозволяли дітям учитися поезії, музиці, філософії, мовам, громадським та іншим корисним наукам. Святий Василій Великий навіть радив юнакам знайомитися з творами поетів, істориків, ораторів і взагалі читати ті твори язичницьких письменників, з котрих можна взяти що–небудь корисне для душі. Але всі світські науки були другорядними предметами, а головним і першим предметом освіти було християнське вчення. Як древні християни вчили своїх дітей? Коли настав час учити дітей грамоті, їм давали для читання Біблію. Коли після цього, доходила черга до усного катехизичного вивчення догматів віри і обов’язків християнина, – в керівництво по цьому предмету знову дітям давали Святе Письмо, задаючи з нього вправи для вивчення напам’ять.
Блаженний Ієронім розповідає про одного християнина, що в дитинстві він ніколи не сідав за стіл, не прочитавши наперед який– небудь розділ з Біблії, також ніколи не лягав спати перше, ніж хто–небудь з оточуючих його не прочитає йому з неї яке–небудь місце. Теж саме він робив зранку: ледве закінчить свою молитву, відразу сідає за читання Біблії. За наказом свого батька він вивчав з неї деякі місця напам’ять. І так полюбив це заняття, що не задовольнявся одним лише читанням відомих йому місць, а питав свого батька, яке власне значення того чи іншого вислову [7, с.184]. Подібних прикладів у древніх письменників подається дуже багато, і з усіх цих прикладів видно, що Біблія була для дітей, як і для всіх християн, предметом ретельного і благоговійного вивчення, а також до неї відносилися з більшою пошаною, ніж до всіх інших книг. Всі заняття починались і закінчувались молитвою, починаючи від важливих до самих незначних, так, що коли одягались, роздягались, вчили дітей, запалювали вогонь, сідали за стіл, вживали їжу і виходили здому, – взагалі, при всякій дії, навіть встаючи від сну осіняли себе хресним знаменням і творили молитву. Дорослі привчали і дітей приймати участь в Богослужінні, як в Церкві, так і вдома; привчали їх запам’ятовувати відомі молитви, співати гімни і псалми. У перші віки християнства, віруючі не дозволяли дітям бути присутніми на всіляких видовищах, котрі б тільки принесли їм багато шкідливого ніж корисного.
Оберігаючи дитяче серце від всіх внутрішніх і зовнішніх спокус, благочестиві вихователі в той же час уживали і засоби, котрі прямо слугували насадженню в них християнського благочестя. Отже ми бачимо, що перші християни не тільки самі прагнули наблизитися до Царства Божого, але всі свої зусилля прикладали до того, щоб і дітей зробити достойними його синами. Слід звернути увагу на те, що при вихованні дітей християни здавна особливу увагу приділяли першим рокам їх дитинства. Коли діти були ще в утробі матері, і тоді піклувалися про них, вони просили в Господа благословення для дитини, котра має скоро народитися. Як тільки в дитині починає з’являтися свідомість, то батьки, перш за все, старалися навчити їх віри в Бога, любові до благочестя, щоб таким чином попередити вплив інших шкідливих уявлень. Тому то діти з самого раннього віку були присвячені Богу і за звичаєм Церкви, навчалися у Святому Письмі, зверталися до вчителів благочестивих мужів. Таке раннє виховання приносило плоди так, що із самих ранніх літ діти мали дух і мужність з’являтися перед мучителями, сповідувати перед ними свою віру в Ісуса Христа і приймати смерть за Його ім’я. Таким чином, ми бачимо, що в перші віки християнства, віруючі жили не вдаючись до теоретичних роздумів про виховання. Життєвий ідеал Ісуса Христа, безпосередньо сприйнятий був для них усім, практичне значення цього ідеалу і складало головну особливість перших християн.
Особливості православної педагогіки Наділення педагогіки християнським змістом а, точніше, освячення педагогічної думки і практики світлом Христовим пов’язано з розумінням того, що християнство є не тільки спасіння людства, але і одкровення про людину, про Церкву, яка є тілом Христовим, але яка в той же час є Боголюдський організм, тобто незмінне і нероздільне з’єднання Божественного і людського початку. Християнство, за словами В.В.Зеньковського, більше знас про людину, більше вірить в неї, глибше розуміє її, ніж філософія Просвічення [14, с. 17]. Якщо в секуляризованій педагогіці вчитель – особа самодостатня, то в православній – співробітник Творця. І в цьому сенсі педагогічна справа з одного боку представляється відповідальнішою і навіть строгішою, а з іншого – вимагає глибокого смирення і слухняності Божій волі, терпіння і праці [14, c.18]. Будучи служителем Божим, священик повинен не нав’язувати дитині себе і своє, а вести до Бога. У педагогічному процесі беруть участь особи земні і небесні. На життя дитини впливають Господь, Матір Божа і вся небесна Церква. Крім того, земні наставники: батьки, хресні батьки, пастирі Церкви, родичі – покликані дати дитині знання, допомогти зорієнтуватися в навколишньому світі, розвинути в підопічному етичні початки, привести його до розуміння свого призначення і мети життя.
Світська педагогіка прагне до безперервності і цілісності педагогічного процесу, але без визнання головної дійової Особи – Бога, і молитовного заступництва святих і ангельських сил, силами людськими це мало вдається. Рідна матір при хворій дитині, через немічність власної природи, не здібна до того, що здійснює Бог цілодобово, протягом всього життя всякої людини: зберігати і оберігати, духовно впливати і направляти, і вести виховання через Ангела– Охоронителя. Лише «вседосконалість Божа здатна благодатно діяти в виховному процесі. Таємнича глибина чудодійних дій Божих незбагненна і недосяжна для розуму людини» [14, с.24]. У безрелігійній позацерковній педагогіці, як правило, беруть участь сім’я і школа, батьки і педагоги, а Бог і Церква виключені з педагогічного впливу. Для православної ж педагогіки характерна взаємодія сім’ї, школи і Церкви, батьків, педагогів і пастирів. Лише знаходячись в триєдиному союзі, сім’я, школа і Церква здатні цілісно і безперервно вести виховання і становлення підростаючого покоління.
Школа покликана доповнювати сімейне виховання спасенним навчанням і освітою. У сім’ї і школі відбувається підготовчий процес до сприйняття і участі в житті Церкви. Церква ж своєю освячувальною силою доповнює справу сім’їішколи, готуючи своїх дітей до богоугодного життя. Треба визнати, що розділення, яке розбило християнський світ, сильно проявило себе у різному розумінні відношення Церкви Христової до світу і людини. В різних християнських віровизнаннях проблеми педагогіки вирішуються не однаково. Православна педагогіка перш за все онтологічна. Відповідь на питання, що таке православна педагогіка, стає можливою тоді, коли ми проаналізуємо мету православного виховання, і побачимо яку роль в досягненні цієї мети відіграє природа людини, що піддається вихованню, а що створюється тільки дією Божественної благодаті. Мета життя православної людини полягає в її духовному єднанні з Богом через воцерковлення свого життя. Воцерковлення – це є одухотворення життя, Преображення життя силою Святого Духа. «Печать Духа Святого, – писав протоієрей Г.Флоровський, – не дається людині на її розгляд, вона взагалі не дається людині, яка перебуває в своїй одинокій суб’єктивності. Вона була дана раз, на всі віки, апостольській Церкві, зібраній в святому єднанні любові і молитви, в великий день П’ятидесятниці» [23, с. 277]. В основі православної педагогіки лежить розуміння того, що поза Церквою, поза церковним життям досягти основної мети виховання і життя неможливо. Основна мета виховання і освіти досягається не владою Церкви над людиною, а способом життя, проникнутого духом Церкви, духом православ’я. Церковний бік життя – це засіб набуття Святого Духа, метод пізнання Божественної Істини і, треба визнати, – єдиний перевірений, достовірний і, головне, безпечний для людини метод воцерковлення не відміняє і не заміняє піклування про підтримку і ровиток задатків дитини. Єдиний розвиток дитини обіймає всі сторони людського буття: тіло, розум, почуття, волю і дух. Відповідно цьому, і виховання повинно проводитись в декількох напрямках: воно буває фізичне, розумове, духовно–моральне і релігійне.
З усвідомленням мети православного виховання стає можливим визначити, що таке «православна педагогіка». Православна педагогіка – воцерковлена педагогіка і педагогіка воцерковлення. Воцерковити педагогіку – це означає наповнити православним змістом, який вже склався, науковий і категоріальний устрій педагогіки як теорії, як науки. Педагогіка – педагогіка преображення, направлена на воцерковлення шляхом духовно-морального вдосконалення людини доброчесності, в святості, в досягненні дарів Святого Духа. Православна педагогіка як частина християнського богослів’я є тільки засіб, тільки деяка сукупність знань, яка повинна служити, на думку В.Н.Лоського, тією метою, що перевершує всяке знання. Ця кінцева мета є з’єднання з Богом або обожнення [16, с.10]. Шлях православної педагогіки – це шлях від думки до споглядання, від пізнання до досвіду [16, с. 33 – 34].
СВЯТООТЦІВСЬКІ ПОРАДИ З ПРИВОДУ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ
Роль батьків у виховному процесі. Окрім ідеалу і добрих прикладів в справі виховання, величезний вплив на дитячу душу має навколишнє середовище. Першим благодатним місцем повинна бути православна сім’я, так звана «мала церква», як іменує її свт. Іоанн Златоуст. Сім’я подібна куточку раю на землі, якщо там панують мир, взаємна любов і згода [5, с.528]. Батькам Христос проповідує про вірну любов у справі виховання своїх дітей і вказує на батька, який навіть блудного сина по його поверненні приймає радісно в свої обійми. Але одночасно, застерігає від такої любові до дітей, яка заради них нехтує вищою метою, Він нагадує: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10, 37). Христос визнає всю важливість тілесно–духовного виховання дітей, однак виховання духу в Його очах вище і важливіше розвитку тіла і набуття земних багатств, бо «Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою» (Мф. 16, 26). «Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і не крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6, 19 – 21). «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6. 33). «Бо Царство Боже – не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість у Святому Духові» (Рим.14, 17). На цих головних положеннях Христос встановив християнське поняття про виховання. Виховання людини по духу Євангелія є її піднесення до Божественної досконалості. Виховання має виробити в людині не тільки гарну зовнішню поведінку, не тільки зовнішні добрі форми життя, але має робити людину новим творінням божим, має виробити такі внутрішні основи життя, щоб добра поведінка вихованця була служінням Богу в дусі і істині і проникала в таємничі закутки духовного життя, походила з радісної вірності своєму Господу, щоб відношення людини до Бога було справжнім синівським [11, c. 267].
Стосунки дітей і батьків повинні формуватися в сім’ї, як відношення Бога до людей, як стосунки, Богом встановленні. Апостол Павло майже повторює слова Старого Завіту про відношення дітей і батьків, єдиним винятком є відсутність особливої строгості по відношенню до дітей зі сторони батьків. «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість. «Шануй батька твого і матір» – це перша заповідь з обітницею: «щоб тобі було добре і щоб був ти довголітнім на землі». І ви, батьки, не роздратовуйте дітей ваших, а виховуйте їх у вченні і наставлянні Господньому» (Еф. 6, 14). Встановленні Апостолом і відношення між вихователями і вихованцями, це відношення поваги і покірності. «Пам’ятайте наставників ваших, які проповідували вам слово Боже, і , дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуйте віру їхню; Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт, щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисно» (Євр.13, 7 – 17). Вихователем варто вважати людину благочестиву, що проповідує слово Боже. Цим визначається зміст виховання і критерій вибору вихователя для своєї дитини. Апостоли несли слово Боже, але розуміли, що дар вчителя – це дар духовний. «Але благодаттю Божою я є те, що є, і благодать Його в мені не була марною, та й потрудився я більше за них усіх, тільки не я, а благодать Божа, яка зі мною» (1Кор. 15, 10). Але це дар не лише духовний, але і жертовний, як свідчить Апостол: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9, 3). Особливе місце посеред отців і вчителів Церкви, як педагогів, займає св. Іоан Златоуст. Якщо ми хочемо звернутися до святотцівського, істинно християнського уявлення про виховання, то передусім маємо звернутися до цього святого отця.
Св. Іоан Златоуст рідко торкається педагогічних питань, але постійно розглядає виховання з принципової сторони. Жоден отець чи вчитель древньої Церкви не ставив так прямо і пояснював так зрозуміло поняття християнського виховання. Святий отець не задовольнявся одним логічним вирішенням цього поняття, він обгрунтовує його все можливими доказами. Охоплюючи усю людина, від її народження і до смерті, дивлячись на земне життя і маючи на увазі майбутнє, вбачаючи силу зовнішніх обставин і визнаючи свободу та самовизначеність людини, керуючись високим законом євангельським, св. Іоан Златоуст розкриває принципи виховання за Новим Завітом, великим тлумачем, якого є він для всіх часів. В його «любомудрості», в якій він визначає мету виховання, поєднуються у прекрасній гармонії закон Божий та свобода особистості, сувора тверезість духу та полум’яну суть, безумовний послух Церкві та невтомне бажання істини. Вказавши на сутність християнського виховання в релігійно–моральній стороні, він піддає суворому осуду усю сучасну йому систему виховання і освіти в сім’ї та школі. Він готовий зовсім відкинути і сім’ю, і школу, відіслати дітей на виховання в монастирі, позбавити їх таким чином, світського виховання, якщо бачив, що утискаються релігійно – моральні інтереси виховання. Озброюється проти тих батьків, які надавали перевагу лише зовнішньому науковому і художньому елементу освіти, а нехтували релігійно-моральним. Викриттю таких батьків ми і зобов’язані педагогічними зауваженням св. Іоана Златоуста. Думки святого відносно виховання розкриті у його бесідах. У нього немає жодної бесіди присвяченої окремо питанню виховання, вони у нього з’являються завжди випадково, ці настанови незчисленні, як і самі бесіди. Особливо детально він говорить про виховання у бесіді: «До ворогуючих проти тих, які приваблюють до монашого життя» [5, с. 147].
Деякі дуже важливі його педагогічні настанови можна знайти в бесідах на євангеліє від Матфея та Іоана, на перше послання до Коринф’ян, до Колосин, до Тита. Педагогічні вказівки східних отців і вчителів Церкви IV і V століття, вирізняються своїм догматизмом. Вони виходять та грунтуються на загальному християнському вченні, рідко сприймаються особливості дитячої природи. Великі вчителі західної Церкви, блаж. Ієронім та блаж. Августин, ставили суворі вимоги, але завжди враховували психологію дитини. Св. Іоан Златоустий намагається вияснити необхідність поєднання наукової освіти дітей з моральним їх розвитком, причому віддає, по важливості, перевагу останньому, він вимагає, щоб сама освіта була прийнята моральним характером. Якщо, яка–небудь шкільна освіта може, за своєю побудовою і характером, деморалізувати учнів, то святитель радить в такому випадку – краще залишити своїх дітей без освіти, лише б збереглася їхня моральність чистою і непошкодженою. Він не відкидає значення і важливість світських наук і взагалі освіти, але бажає тільки надати такій освіті відповідний характер, при якому вона слугувала б головній меті виховання: морально– релігійному розвитку дітей.
Захищаючи моральний принцип, св. Іоан Златоустий бажає і освіту поставити на моральне підгрунття, а тому радить починати з вивчення Святого Письма і релігійних істин, а потім переходити до засвоєння світських наук. Звідси ми бачимо, що освіта св. Івана Златоустого відрізняється від систем Василія Великого, Григорія Богослова, котрі радили з початку вивчати світські науки, хоча і не відкидає необхідність і користь світської освіти. Але він радить вивчати світські науки лише пастирям, це видно з його твору «Про священство», в якому він говорить про те, що необов’язковим єзнання сили Димосфена, величі Фукидита, висоти Плавта, але святитель вимагає, спираючись на вчення ап. Павла, щоб священик був сильний викривати своїх противників, щоб і словом і ділом міг він вести їх до життя, котре заповідав Ісус Христос. Першими і головними вихователями, за думкою святих отців, повинні бути батьки: «Бог для того і вклав в батьків любов до дітей – говорить Іоан Златоустий, – шоб в них вони мали наставників для добродійства» [5, с.649].
Св. Амвросій Медіоланський говорить, що батьки відповідають за душі своїх дітей, які ввірені їхньому піклуванню і призначені разом з ними бути співгромадянами Царства Небесного. Радячи батькам ретельно піклуватися про релігійно–моральне виховання своїх дітей, святі отці виходять з того, що їм прийдеться відповідати перед Богом за те, як вони виховували своїх дітей. За добре виховання дітей, батьки отримують від Бога нагороду і спасіння, а за недбалість – осудження і загибель [3, с. 83]. Перше місце після рідних батьків у справі виховання дітей, на думку св. отців, – повинні займати хресні батьки. Вони несуть відповідальність перед Самим Богом за майбутню віру і християнське життя хрещених, коли ці досягнуть віку самоусвідомлення. Тому Церква покладала на них обов’язок вчити сприйнятих від Святої купелі істинам віри і не тільки прикладами, але і словами настановляти на всяку добру справу. Цей високий і святий обов’язок Церква покладала і на людей, котрі були відомі по своїй вірі і християнському життю, і тому здібними до виконання цього обов’язку, і особливо присвятивши себе на служіння Богу і Церкві, такими людьми були: диякони та диакониси, ченці і посвячені Богу діви.
Окрім хресних батьків, вихователями дітей, повинні бути і пастирі Церки як духовні їх отці: «Якщо вже ми, тобто духовні пастирі,– говорить св. Іоан Златоустий,– зобов’язані піклуватися про душі дітей, то тим більше зобов’язаний робити це батько» [22, с.461]. Також святі отці звертають свою увагу на те, щоб пастирів шанували діти не менше за своїх батьків. Св. Василій Великий в промові до юнаків говорить: «Я перший для вас після батьків» [4, с. 194]. Св. Іван Златоустий запитує: «Чи знаєте ви, хто такий священик?», і відповідає: «ангел Господній, а тому і шанувати пастирів, говорить він, повинні більше ніж батьків, бо вони служителі Христові, і хто шанує їх , той шанує Христа» [5, с.571].
Таким чином, педагогічні погляди святих отців та вчителів Церкви мали велике значення для свого часу, а також вони є актуальними і для нашого сьогодення. В них тодішні християни могли знаходити і знаходили цілу теоретичну систему християнського виховання. Із життєвого опису святих угодників і кращих представників християнства перших віків, ми бачимо, що основа їх християнського життя була закладена ще в дитинстві. Висока ступінь моральної довершеності, досконалості перших християн, більша частина яких відважилась краще прийняти смерть, ніж відступити від християнства, прямо залежала від характеру вказаного виховання. Історична важливість святоотцівської педагогіки обумовлюється саме релігійно-моральним принципом. Вдосконалена педагогічна система святих отців залишилась незмінною в своєму основному принципі, важливість якого усвідомлювали усі наступні педагоги.
Священик як педагог і наставник. Ті різні ситуації, в яких знаходяться діти, вимагають різного підходу до кожної з них. З підлітками іноді досить поговорити на будь–яку життєво важливу для них тему і поглянути на неї з боку Церкви. З тими, які ростуть неначе в благополучних сім’ях, досвід педагогів говорить, що працювати важче. Але і вони відгукуються на повчання. Вони вимагають справжнього спілкування, братерських відносин до себе. Пастирю потрібно звертати увагу на те, щоб не робити наказів, що перевищують тілесні сили, і тим самим не довести безсилого до перечення. Він повинен, як батько, бути однаково розташований і близький до всіх, дивитися на тілесні сили кожного і згідно з тим розміряти і розподіляти свої накази. Тих, які немічніші у вірі, потрібно наставити і ретельно зводити до досконалості, але давати поблажки без порушення заповіді Божої. Звичайно, священик повинен відчувати відповідальність за дітей своєї парафії. Його величезне завдання – привести дітей до Христа, мета – посіяти в їх душах хоч якесь знання про Бога, яке згодом, можливо, розвинеться у те, що вони стануть добрими християнами. Священик, як вчитель повинен зайняти серед інших викладачів відведене йому місце і гідно виконати свою місію. Його роль – роль слуги, що любить служіння дорослого дитині, сильного слабкому, більшого – меншому, в образ служіння Сина Людського, Який принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, будучи слухняним навіть до смерті, і смерті хресної [9,c. 92]. Від пастирів–викладачів залежить дуже багато що.
Робота з дітьми в першу чергу вимагає дійсно церковного особистого життя, і відчуття відповідальності примушує виправляти спершу себе. З дітьми повинні працювати люди духовно досвідченіші, і просто фахівці. Якщо священики самі не намагатимуться вести чисте життя, про яке говорять і яке могло б бути для дітей зразком, бо вони це відчувають і на дітях це дуже сильно відобразиться. Тим більше на тих, які про формальне церковне життя чудово знають, а ось про життя дійсне, яке тільки і може їх зацікавити, знають дуже мало. Діти взагалі якось мало засвоюють раціонально, але більше вбирають серцем. Для них більш ніж важливо знаходитись в Церкві, під її благодатною дією і тією атмосферою, яка є в православному храмі. «Священику потрібно бути поступливим, а не нападати наполегливо на тих, які по страху і богобоязливості (тобто по скромності і свідомості власної негідності) відмовляються прийняти до себе проповідуване слово Боже» [26, с. 372].
Незалежно від тих обставин, в які потрапляють діти, всі вони прагнуть до дійсно чистого життя. Проте у світі, в сучасному оточенні, вони бачать, що цього немає, а якщо є, то дуже мало. Вони завжди лишаються відкриті для сприйняття нової інформації. Тому недільну школу потрібно створити не як виправний заклад, а таку, яка постійно представляє пізнання світу і його добрих сторін, не в постійному сидінні за партою, а в різноманітних пізнавальних екскурсіях, іграх, і відпочинку від того всього поганого , яким заповнений світ. Річ не стільки в тому, що тут їх чомусь навчать. Вони відчувають, що біля стін храму є щось абсолютно інше, відмінне від того, що вони бачать навколо себе в простих школах. Як священик, так і діти повинні бути спрямованими до вищого ідеалу, особливо важливо, щоб вірним відображенням цього ідеалу прагнув бути кожен вчитель, подаючи цим приклад дітям, по слову Апостола Павла: «Тому благаю вас: ставайте подібні мені , як я Христу» (1 Кор. 4, 16).
Дійсний вищий ідеал повинен бути вічним і незмінним, вільним від всякого обмеження простору і часу, що обіймає всю природу людини, прикладеним до всіх людей. Саме такий етично-педагогічний ідеал указує Свята Церква в особі Господа нашого Ісуса Христа. Велика перевага християнського ідеалу, що указується християнством, перед всіма іншими ідеалами полягає в тому, що зійшовши на землю Боголюдиною, Бог є видимим і відчутним, таким, що охоплює всю природу людини. Немає жодної вимоги людини, яка для Господа неможливою. Крім того, Господь є не тільки абсолютною досконалістю, до Якого люди повинні прагнути в своєму розвитку, а жива діюча сила у вихованні. Ніхто не діє так позитивно або негативно на дітей в педагогічному відношенні, як особа пастиря. Ідеал виражається перш за все в його способі життя, поведінці, словах, душевних якостях, даруваннях, його педагогічних здібностях і майстерності. Визначивши виховання, як «поступове зведення дитини до, можливої, для неї повної досконалості через правильний розвиток її сил і здібностей» [24, с.150].
Священики не всі трапляються ідеальними, але Церква створена і керується Духом Святим, і саме це укріплює виховання кожної дитини, впливає на неї і формує її з середини. Піклування пастиря про душі повинно бути настільки великодушним, щоб не тільки докорами викривати погане, але, по можливості, полегшити стан дитини утіхою. Бог повелів не дорікати в лінощах, а допомогти, зробив священика не викривачем нечестя, а поставив лікарем нечестя. Бог повелів не засуджувати безпечність, але подавати руку лежачому і не осуджувати спосіб життя Обов’язково потрібно, щоб в установах, де містяться складні діти, були храми. Присутність Церкви тут особливо необхідна! У них повинно бути таке місце, куди б вони могли прийти і дійсно відчути присутність Духа Святого. Якщо у дітей є можливість спілкуватися з православним священиком, бувати в храмі, жити при храмі, то це, вони запам’ятають назавжди і ці дитячі враження можуть визначити їх подальше доросле життя. Багатьох з нас скорбота привела до храму, а діти знаходяться ще на стадії незнання і невизначеності, вони – поле битви, їм потрібна допомога і пастирська опіка. Тому керівництво не може розпоряджатися примусовим порядком. Від насильства при всякій нагоді прагнуть звільнитися. До того ж пастирство не стільки являється начальством, скільки вихователем дітей, понад усе дотримуючи свободу. Бо таємниця спасіння для охочих, а не для примушуваних до цього.
Праця пастиря над душею дитини повинна починатися з самого дитинства. Саме тоді величезна сила довіри, простота, м’якість, здібність до розчулення, до співчуття, сила уяви, відсутність жорстокості і скам’янілості. Це саме той грунт, в якому посіяне дає урожай в 30, 60 і 100 крат. При зіткненні з маленькими дітьми особливо сильно відчувається їх близькість до Господа. їх ясні чисті очі, що відображають таку ж ясну і чисту душу, воістину бачать Бога ( Мф. 5, 8). Заглянувши в ці очі, розумієш чому Христос сказав: «…якщо не навернетеся і не будете як діти, не увійдете до Царства Небесного» (Мф. 18, 3). Проходить зовсім небагато часу, і дитя все менш нагадує Ангела, бо «досконалість дитячої душі є неусвідомленою і незатвердженою, через пошкодженість первородним гріхом» [18, с. 330]. Тому Апостол Павло уточнює, в чому саме повинні уподібнюватися християни дітям, кажучи: Не будьте дітьми розумом: «…на зле будьте як діти, а розумом будьте повнолітні» (1 Кор. 14, 20). Дитина покликана утвердитися в добрі, і на цьому шляху вона потребує допомоги, особливо допомоги священика. Дитяча душа несвідомо прагне до Бога, це прагнення властиве їй. Але для того, щоб не збитися з шляху, дитині з раннього віку необхідне релігійне виховання. Якщо воно почнеться своєчасно, то послужить, запорукою того, що людина не зіб’ється з дороги, це одна з важливих умов пастирського виховання. Насамперед утвердження дитини повинно полягати в утверджені у вірі, прищепленні початкових істин у такому вигляді, які для неї можуть бути зрозумілі. У цьому віці (школяра) належить розвинути чисте, просте вірування в могутність, святість і добрість Бога, що створив все, що любить все добре, Який осуджує гріх, але милує і рятує грішників, що розкаюються і охочих виправитися.
Пастирю потрібно довести дитину до думки про Божество поступово, потрібно говорити дітям мовою зрозумілою. Все потрібно зводити до простоти, наприклад кажучи, що ти бачиш навколо себе різні речі і знаєш, що кожна з них кимнебудь зроблена: будинок побудований архітектором, картину написав живописець, квіти посадив і виростив садівник. Отже, потрібне тобі знати, хто зробив світле сонце, небо, зірки, – все це створив Бог, Отець наш, Батько всіх людей. Він скрізь, хоча ми Його і не бачимо, Він знає все, що ми робимо, чує все, що ми говоримо, навіть все, що ми думаємо. Без Нього ні трава, ні хлібний колос, ні квіти не могли б вирости, тварини б не жили, ніщо не існує без Його волі. Твоя мати добра, любить тебе, але Бог більше любить тебе. Твій батько трудиться, щоб забезпечити тебе, але Бог набагато більше робить для всіх людей, ніж всі люди разом можуть зробити [26, с. 414]. Такий приклад може діяти на дитину. Його треба доповнити власним прикладом. Не потрібно вимовляти ніколи імені Бога даремно, особливо в жартівливій розмові. Під час молитви потрібно, щоб благоговіння виражалося у всіх словах і рухах, привчити дитину наслідувати добрі приклади, привчити слухати і читати молитви з благоговінням і в шанобливому ставленні. Дитина не зрозуміє ще всіх слів молитви. Але вселяння їй того, що саме є гріх, допоможе їй зрозуміти кожне слово.
Перед Богом, коротка, але щира молитва вище за молитву, вимовлену словами без участі серця. При вході священика або іншої духовної особи треба показати дітям, прикладом своїм, з якою пошаною, любов’ю потрібно поводитися із служителями церкви і слухати їх повчання. Духовно-етичне виховання молоді являється одним з важливих завдань не тільки Церкви, але і всього суспільства в цілому. Проте перш ніж почати займатися власне духовно-етичним вихованням, необхідно з’ясувати, що означає саме поняття духовність. Нерозуміння значення цього слова може привести священика не до утвердження духовно-етичних цінностей в свідомості дитини, а до повного їх руйнування. Священик також покликаний допомогти дитині розвинути всі можливості, закладені Творцем. Крім того, «священик зобов’язаний кожну дитину сприймати такою, якою створив її Бог, не нехтуючи нічим, пам’ятаючи, що Господь турбується про кожну душу, кожного веде до порятунку, незалежно від його розумових і фізичних здібностей» [21, с. 169].
В цілому, суть піклування полягає в тому, щоб допомогти розвинути і укріпити сили, що знаходяться в дитячій душі. Цього не зможе зробити світський викладач. Відокремити добре від поганого, істотне від неістотного, захистити дитину від духовних небезпек, уздоровити гріховну сторону дитячої природи через благодатну допомогу Церкви, протистояти пристрастям, сприяти розкриттю образу Божого в дитині тим самим підготувати її до сприйняття досвіду духовного життя, на мою думку, це мета пастиря в парафіяльній духовній школі. За словами святителя Григорія Богослова: «образ Божий, що перебуває в людині дотримати, що упадає підтримати, або зруйнований відновити, і Христа через Святого Духа встановити в серці» [26, с.433]. Зазвичай досвід церковного життя православного священика значно перевершує досвід у виховуваних, що і дозволяє пастирю керувати учнями при всіх труднощах їх особистого розвитку. Основне завдання християнської науки в православному розумінні – духовні знання і підготовка до справжнього духовного життя дитини в Христі в лоні Церкви. При цьому ми повинні визнати за дитиною і право на власний шлях до Бога.
Визнати і допомогти дитині стати самим собою. Уподібнення ж учня земному вчителю, є рятівне тільки тоді, коли сам вчитель уподібнюється своїм життям Господові. Таким чином педагог покликаний вести дитину не до себе, а до Христа, що призвав людину до життя і що дав нам завдання – богоуподібнитися ( див. Мф. 5, 48). Справа парафіяльного священика – допомогти дитині усвідомити своє релігійне прагнення, захистити від шкідливих духовних впливів і задати правильний напрям. Головне у вихованні – розвиток живої, вільної і всеціло зануреної душі в життя Церкви, тобто воцерковлення особи. Тому в справі виховання «необхідно вдаватися до виховних статутів і таїнств Церкви» [25, с. 233]. Ніяка інша педагогіка не може замінити виховання Церкви, бо в ній людину виховує Сам Бог. Із попередньо висловлених позицій стає зрозумілим, що служіння пастиря, його особистий подвиг і самовіддана праця виливаються у турботу про кожну довірену Богом душу. Він не належить собі. Церкві він присвячує не лише свій час, але й свої сили, здібності, енергію. Сам характер діяльності жадає від його невичерпного терпіння. Якщо він збереже свою паству і до кінця пройде своє служіння, то більшої нагороди, крім любові дітей, поваги батьків, для нього немає. Все це вінчає внутрішня животворяща й зміцнювальна радість. Радість від того, що насіння, що «упало на добру землю й дало плід, що зійшов і виріс, і принесло інше тридцять, інше шістдесят і інше сто» (Мк. 4, 8).
Виховання як спасіння. Ще в XIX столітті святий Феофан, Затворник Вишенський писав: «Чому не зберігається доцільний порядок виховання – причина цьому або в незнанні такого порядку, або в нехтуванні ним. Виховання, залишене без уваги самого себе, по необхідності приймає напрямки фальшиві, неправдиві і шкідливі, спочатку в домашньому побуті, а пізніше під час навчання. Але і там, де виховання здійснюється не без уваги і підкоряється відомим правилам, воно виявляється часто безплідним і ухиляється під помсти, причина цьому – неправдиві основи, на яких будується його порядок. Не те мається на увазі, не те ставиться головним, що повинно, а саме, не спасіння душі, а зовсім інше, – або вдосконалення сил тільки природних, або пристосовування до посад, або придатність до життя в світі і таке інше. Але коли нечестивий і неправдивий початок, і той, хто утверджується на ньому, не може вести до добра» [8, с. 62]. Виховання може бути правильно поставлене тоді, коли воно розуміється як спасіння. Тільки в такій обстановці виховання набуває свого змісту як підготовка до життя у вічності вже тут на землі. В основі православного світобачення корениться думка про неможливість спасіння поза Церквою. Воцерковлення особистості до її спасіння є головною педагогічною проблемою. Виховання визначається як процес воцерковлення особистості. Воцерковити – це навчити не тільки жити по християнськи, але і думати по християнськи, тобто звертатися за керівництвом, перш за все, до вчення Церкви, а не до науки. Воцерковити – це означає, перемогти розлад між думкою і почуттями, між тілом і духом, знанням і вірою, набути повноту буття в світі матеріальному і світі духовному. Секуляризована педагогіка має на увазі тільки його психологічне проявлення, підмінює духовне душевним, намагається уникати визнання реальності духовного світу.
Ця тенденція проявилася не тільки в педагогіці і психології, але і при розгляді культурно-історичних проблем. Православна педагогіка визнає реальність духовної основи людини і реальність духовного світу як світу духів, в тому числі і духів демонських. Досвід православного виховання показує, що не можна «організувати» духовне життя в людині через розвиток її психофізичних функцій. Не можна прийти до духовного зросту через розвиток інтелекту, волі або почуття, хоча духовне життя і опосередковується цим розвитком духовної периферії. Поняття добра і зла в світській педагогіці носить відносний характер.
В православній педагогіці вони абсолютні: зло не можна виправдовувати і не можна його відкидати. Невимовна поблажливість Бога до останніх меж людського падіння, до самої смерті, поблажливість, що відкриває людям шлях підйому – безмежні горизонти поєднання істоти з Божеством, – і є суть християнства. Спокутуючий подвиг Христа, а в більш широкому розумінні – втілення Слова – пов’язується з кінцевою метою, що стоїть перед істотою, а саме: поєднання людини з Богом. Якщо це поєднання втілене в Божественній Особі Сина – Бога, що став людиною, то потрібно, щоб воно втілилось і в кожній людській особистості і кожен з нас став богом по Благодаті, або «учасником Божої істоти», за словами св. Апостола Петра (2 Пет. 1, 4). Поєднання з Богом – ось головне призначення для кожної людини в часи Нового завіту. Спаситель світу Христос, відкривши це призначення, сказав: «Отже, будьте досконалі як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5, 48). В цій істині християнства міститься визнання і виправдання безмежної гідності кожної людської особистості.
В Новозавітному Одкровенні найкраще висловлюється внутрішня людська природа. Християнська педагогіка, ставлячи задачу наблизити людину до Бога, користується при цьому усім, що є кращого як в науці, так і в мистецтві; як в природі, так і в житті суспільства. Цим намагається викликати в тілесно-духовному організмі вихованця повне пробудження всіх сил і здібностей так, щоб мислення його направлялось до істини, воля – до свободи і добробуту, почуття – до любові з постійною участю розуму. Але перед тим, як пізнати саму істину і в ній Бога, перед тим, як стати досконалим і піднестися до Бога, природна людина має усвідомити свою гріховність. Тому людині потрібно спочатку аскетично відкинути світ почуттів і в пориві віри злетіти в небо, щоб потім принести на землю все небесне, істинне, досконале [20, c. 64]. У своєму прагненні розвинути і укріпити сили, що знаходяться в душі дитини, звільнити душу від пристрастей, розкрити образ Божий у людині, яка росте, християнство не іде від світу, але підноситься над ним.
Прагнення вічного життя і порив до перетворення щоденного життя, що породжуються християнством, ставлять перед педагогікою нелегку задачу – виховати дитину в християнському дусі для земного життя і в цей час не зупинити руху до вічного життя [10, c. 13] Ісус Христос, Бог і разом з тим найдосконаліша людина, стоїть на чолі всього створеного Ним нового християнського часу. Він дарував і вічний ідеал виховання: кожен християнин повинен з врахуванням природних здібностей, намагатися уподібнитися Христу, тобто перемогти в собі користолюбну природу і перетворити себе у вільну особистість, що знаходиться у свідомих і розумних відношеннях до Бога, людей і природи. Цю вимогу Христос втілив у своєму житті і ствердив прикладом як істинний Вчитель і Вихователь. Він відкрив світу, що бог є Дух, якому поклонятися слід духом і істиною, повідомив істину, що Бог живе в людині по мірі підкорення і узгодження її волі з волею Божою. У повчаннях і справах Найдосконалішого вчителя містяться всі вічні основи педагогіки, які нам варто, розвиваючи, застосовувати на практиці.
Протодиякон Сергій РОСІЦЬКИЙ
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1407 с.
2. Августин блаж., Об истинной религии. Теологический трактат. – Минск: Харвест, 1999. – 1600 с.
3. Амвросій Медиоланский, свт. О девстве и браке. – М., 1997. – 303 с.
4. Василий Великий, свт. Творения: В 7-ми ч. – М.: Паломник, 1991. – Ч. 5. –316 с.
5. Иоанн Златоуст, свт. Творения: В 12-ти т. – М.: Православная книга, б. г. – Т. 1. – 899 с.
6. Иоанн Златоуст свт. Толкования на святого євангелиста Матфея. – Кн. 2. – М.: 1933. – 892 с.
7. Иероним блаж. Творения.– М., б. и., б. г.– Т. 2. – 243 с.
8. Фоефан Затворник, свт. Путь ко спасению. – М., б. и., 1899.
9. Антоний (Храповицкий), митроп., Пастырское богословие. – Свято–Успенский ПсковоПечерский монастирь, – 1994. – 328 с.
10. Бражник И. Дети, религия, закон. – М.: Знание, 1973. – 140 с.
11. Варнава (Беляев), еп. Основы искусства святости. – Нижний Новгород, 1995. – Т.1. – 327 с.
12. Вихрущ А. Основи християнської педагогіки. – Тернопіль: Освіта, 1999. – 168 с.
13. Зелінська Л. Пропозиції до курсу християнської педагогіки. – Остріг, 2001. – 15 с.
14. Зеньковський В. прот. Проблемы воспитания в свете христианской антропологи. – М., б. и., 1993. – 264 с.
15. Зимбардо Ф. Педагогика. – М., б. и., 1991. – 208 с.
16. Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. – М., б. и., 1991.
17. Лосский В. Н. По образу и подобию. – М., б. и., 1995.
18. Мелехов Д. Э. Психиатрия и актуальне проблеми духовной жызни. – М., б. и., 2003. – 358 с.
19. О вере и нравственности по учению Православной Церкви. – М., б. и., 1991. – 674 с.
20. Петровський А. В. Вопросы истории и теории психологии.– М., б. и., 1984. – 306 с.
21. Покровський С. Курс практичного руководства пастиря. – СПб., б. и., 1898. – 482 с.
22. Стрижев А. Школа православного воспитания . – М., б. и., 1999. – 571с.
23. Флоровский Г., прот. Пути руського богословия. – Вильнос: б. и., 1991. – 446 с.
24. Шестун Е. Православная педагогика. – Самара: б. и., 1898. – 582 с.
25. Яков (Поспелов), архиеп., Пастир в отношению к себе и пастве. – СПб., б. и., 1880. – 690 с.
26. Энцыклопедия православной веры от А до Я в изречениях святых отцов. – Клин: Христианская жызнь, 2004. – 672 с.
2. Августин блаж., Об истинной религии. Теологический трактат. – Минск: Харвест, 1999. – 1600 с.
3. Амвросій Медиоланский, свт. О девстве и браке. – М., 1997. – 303 с.
4. Василий Великий, свт. Творения: В 7-ми ч. – М.: Паломник, 1991. – Ч. 5. –316 с.
5. Иоанн Златоуст, свт. Творения: В 12-ти т. – М.: Православная книга, б. г. – Т. 1. – 899 с.
6. Иоанн Златоуст свт. Толкования на святого євангелиста Матфея. – Кн. 2. – М.: 1933. – 892 с.
7. Иероним блаж. Творения.– М., б. и., б. г.– Т. 2. – 243 с.
8. Фоефан Затворник, свт. Путь ко спасению. – М., б. и., 1899.
9. Антоний (Храповицкий), митроп., Пастырское богословие. – Свято–Успенский ПсковоПечерский монастирь, – 1994. – 328 с.
10. Бражник И. Дети, религия, закон. – М.: Знание, 1973. – 140 с.
11. Варнава (Беляев), еп. Основы искусства святости. – Нижний Новгород, 1995. – Т.1. – 327 с.
12. Вихрущ А. Основи християнської педагогіки. – Тернопіль: Освіта, 1999. – 168 с.
13. Зелінська Л. Пропозиції до курсу християнської педагогіки. – Остріг, 2001. – 15 с.
14. Зеньковський В. прот. Проблемы воспитания в свете христианской антропологи. – М., б. и., 1993. – 264 с.
15. Зимбардо Ф. Педагогика. – М., б. и., 1991. – 208 с.
16. Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. – М., б. и., 1991.
17. Лосский В. Н. По образу и подобию. – М., б. и., 1995.
18. Мелехов Д. Э. Психиатрия и актуальне проблеми духовной жызни. – М., б. и., 2003. – 358 с.
19. О вере и нравственности по учению Православной Церкви. – М., б. и., 1991. – 674 с.
20. Петровський А. В. Вопросы истории и теории психологии.– М., б. и., 1984. – 306 с.
21. Покровський С. Курс практичного руководства пастиря. – СПб., б. и., 1898. – 482 с.
22. Стрижев А. Школа православного воспитания . – М., б. и., 1999. – 571с.
23. Флоровский Г., прот. Пути руського богословия. – Вильнос: б. и., 1991. – 446 с.
24. Шестун Е. Православная педагогика. – Самара: б. и., 1898. – 582 с.
25. Яков (Поспелов), архиеп., Пастир в отношению к себе и пастве. – СПб., б. и., 1880. – 690 с.
26. Энцыклопедия православной веры от А до Я в изречениях святых отцов. – Клин: Христианская жызнь, 2004. – 672 с.