Світовий та вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння й некерованість процесами, які відбуваються у духовно-гуманітарній сфері загалом та релігійному житті, зокрема, призводить до саморуйнівних конфліктів у державі.
Світовий та вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння й некерованість процесами, які відбуваються у духовно-гуманітарній сфері загалом та релігійному житті, зокрема, призводить до саморуйнівних конфліктів у державі. Нині в Україні одним із пріоритетних напрямів консолідації суспільства є спрямуванням його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів та максимальним використанням духовно-інтелектуальних потенцій.
Серед першочергових завдань консолідації нації – нейтралізація загроз сепаратистських тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою і суспільством та зміцнення духовно-морального здоров’я народу. Важливу роль у цей складний і відповідальний період здатні відіграти виважена і водночас динамічна державна політика України у сфері державно-церковних відносин та вміле обстоювання власних національних інтересів у духовно-релігійній сфері. Лише копітка цілеспрямована робота зможе перешкодити іноземним емісарам завойовувати в Україні паству, а отже, керувати суспільною думкою і суттєво впливати на розстановку політичних сил у країні.
Духовно-релігійна складова національної безпеки України – стан релігійно-церковного життя нації (її державно-церковних, міжцерковних та внутрішньоцерковних взаємовідносин), що є чи за певних обставин може бути загрозою національним інтересам держави, стабільному розвитку суспільства, здійсненню прав і свобод громадян.
Це стан захищеності життєво важливих духовно-релігійних інтересів українського народу (особи, груп віруючих, держави) від внутрішніх загроз і зовнішнього втручання та система суспільно-політичних заходів щодо забезпечення цієї захищеності. Аналіз духовно-релігійної складової національної безпеки надає можливість визначити такі її основні напрями: – духовно-релігійна незалежність, яка насамперед означає – самодостатню життєдіяльність усіх компонентів державноцерковних відносин, їхню спроможність відстоювати національні інтереси України як у внутрішньополітичному житті країни, так і на міжнародній арені; – демократичність і стабільність духовнорелігійного життя у державі, що передбачає міцність та надійність державних, політичних і громадських інституцій, які покликані забезпечувати свободу віросповідання, стримувати дестабілізуючі чинники та гарантувати духовно-релігійні права й свободи кожного окремого громадянина, віруючої громади, церкви тощо; – здатність до саморозвитку й прогресу, тобто природна спроможність до самодостатньої реалізації національних інтересів у духовно-релігійній сфері відповідно до змін, що відбуваються як в середині країни, так і у міжнародному житті. Основними об’єктами духовнорелігійної складової національної безпеки України слід вважати: – особу, її релігійні права й свободи; – релігійні організації та характер взаємовідносини між ними; – державу, її незалежність і територіальну цілісність, національно-культурну самобутність народів, що її населяють.
Головним суб’єктом складової духовнорелігійної безпеки є Українська держава, яка разом із традиційною Церквою здійснює цілеспрямовану політику в релігійній сфері, покликану забезпечити духовну єдність народу, стабільність та динамізм прогресивного розвитку всього суспільства. Результатами цієї політики має бути реалізація національних інтересів у духовнорелігійній сфері й, насамперед, зміцнення суверенітету і незалежності України, ефективне та соціально орієнтоване державне управління духовними процесами, свобода волевиявлення й реалізація релігійних інтересів особи та релігійних груп, конструктивне розв’язання міжцерковних конфліктів, налагодження між церковної та міжконфесійної співпраці тощо. Найважливішими чинниками духовнорелігійної складової національної безпеки є такі: – внутрішньорелігійна стабільність (міжцерковна та міжконфесійна злагода – здатність до розв’язання релігійних протиріч насамперед ненасильницькими способами); – зовнішньорелігійна стабільність (входження українських церков до міжнародних релігійних організації, зміцнення міжнародного авторитету й незалежності України як великої європейської держави, збереження національно-культурної самобутності її народу – наявність для цього ефективного механізму); – створення належних умов задля повного задоволення релігійних потреб, свободи світогляду та віросповідання всіма громадянами України, іноземцями та особами без громадянства; – наявність комплексної стратегії суспільно-політичного й духовного розвитку держави, зокрема у сфері забезпечення релігійної безпеки України.
До основних принципів захисту національних інтересів України у духовнорелігійній сфері можна віднести такі: – пріоритет прав людини, верховенство закону та єдине правове поле для усіх суб’єктів державно-церковних відносин незалежно від їхньої національної приналежності, фінансових можливостей та політичних уподобань; – дотримання балансу інтересів особи, громади віруючих, конфесії, суспільства, держави та їхня взаємна відповідальність щодо захисту національних інтересів у духовно-релігійній сфері; – своєчасність та адекватність дій держави стосовно реальних загроз національній безпеці України з метою якнайефективнішого захисту національних інтересів у духовно-релігійній сфері; – пріоритет ненасильницьких (договірних) засобів при вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів у сфері духовнорелігійних відносин; – відповідність концепції, форм та методів забезпечення національної безпеки України у духовно-релігійній сфері загальноєвропейській та світовій системам безпеки, а також створення відповідних умов інтеграції до цих систем.
Прагнучи побудувати демократичне суспільство, Україна проголосила своїми державотворчими принципами забезпечення права на свободу світогляду і віросповідання кожного громадянина. Держава взяла на себе зобов’язання сприяти здійсненню цього права, а також охороняти та захищати зазначені свободи особи. Задля реалізації такої державно-церковної політики, що базуватиметься виключно на ідеології миру, зміцненні національної єдності та захисті національних інтересів, слід вжити комплекс заходів щодо подальшого вдосконалення правової бази взаємовідносин держави і церкви, юридичного оформлення функціонування релігійних організацій в Україні, оптимізації державного управління у духовно-релігійній сфері, підвищення релігієзнавчої підготовки керівних кадрів органів державної влади та місцевого самоуправління тощо. Справжня рівність церков перед законом та “український екуменізм”, тобто єднання зусиль усіх конфесій в Україні задля досягнення суспільно вагомих цілей, є тією життєдайною силою, яка вкрай потрібна і може спрацювати на користь національного і духовного відродження Українського народу.
Спільні загальноукраїнські релігійні акції, підтримка різноманітними діями, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення, освітянські програми і навіть спільні канонічно-церковні дії – це далеко не повний перелік “точок дотику”, завдяки яким в Україні може і повинен запанувати релігійний мир і міжконфесійна співпраця. Саме це створюватиме сприятливі умови задля національної консолідації та злагоди, без чого розбудова демократичної соборної Української держави просто неможлива. Відповідно до ступеня важливості для суспільства і впливу на державну політику, національні інтереси Українського народу у духовно-релігійній сфері можуть бути умовно розподілені за трьома рівнями їхнього вияву, а саме: життєві, стратегічні та оперативно-тактичні. Життєві інтереси нації у духовнорелігійній сфері – такі, без забезпечення яких неможливе саме існування нації. Їхнє формування й розвиток відбувається протягом усієї історії країни, її культурнодуховного поступу. Це, насамперед, збереження і закріплення духовно-релігійної ідентичності як основи вияву суверенних прав народу на самовизначення та створення відповідних механізмів самозахисту державності. Державно зорганізована нація безумовно зацікавлена у збереженні й зміцненні власної духовно-релігійної цілісності, а також у розбудові оптимального життєвого простору. Необхідною умовою формування оптимального життєвого простору будь-якої нації є її нерепресивне проникнення у світову духовно-релігійну (поряд із економічною, політичною, інтелектуальною тощо) спільноту з метою власного розвитку на підставі тіснішої взаємодії з міжнародним товариством. Життєві інтереси нації у духовно-релігійній сфері нерозривно взаємопов’язані з такими аспектами життєдіяльності суспільства як: створення належних умов економічного добробуту людини, забезпечення можливостей максимального вияву її соціально-політичної активності, а також неухильне дотримання прав особистої матеріальної та інтелектуальної власності. Права особистості й інтереси нації у духовно-релігійній сфері, за умов їхньої узгодженості та взаємодоповнення, певним чином збігаються і стають основою конституційного ладу в державі, його захищеності від зазіхань екстремістських кіл та утворюють необхідне підґрунтя загальної системи національної безпеки держави. Існування духовно-релігійної самобутності нації неможливе без прогресивного розвитку її матеріальної і духовної культури, зміцнення морального здоров’я та розбудови інтелектуального потенціалу суспільства. Будь-яке зазіхання на життєві інтереси нації у духовно-релігійній сфері є прямою загрозою її існуванню і потребує швидкої й дієвої мобілізації всіх наявних ресурсів та негайного включення захисних механізмів протидії. Стратегічні інтереси нації у духовнорелігійній сфері є виключно конкретизацією її життєвих інтересів за певних історичних умов, і повинні вважатися реальним проявом останніх щодо конкретних просторовочасових характеристик. Так, наприклад, нині Україна має певні стратегічні інтереси щодо Вселенського православ’я та Українських православних церков, згодом можуть набути перевагу інші інтереси, скажімо, ісламський фактор чи феномен новітніх релігій.
Загроза стратегічним інтересам нації у духовно-релігійній сфері становить реальну небезпеку ефективній життєдіяльності та розвитку країни, що в перспективі може трансформуватися у загрозу життєвим інтересам. Наприклад, відсутність в Україні належного правового врегулювання діяльності закордонних місіонерів та проповідників на тлі економічної кризи може згодом призвести до суттєвої зміни ціннісних орієнтацій суспільної свідомості, відмови від історично-культурної спадщини та втрати національної самобутності. Стратегічні інтереси у духовно-релігійній сфері є імперативом для структур виконавчої влади і виступають підвалинами державноцерковної політики. Оперативно-тактичні інтереси нації у духовно-релігійній сфері мають локальний характер. Зазвичай, вони короткотривалі й втрачають актуальність після розв’язання відповідних проблем. Значення оперативно-тактичних інтересів полягає у тому, що вони підпорядковані глобальній меті – реалізації стратегічних інтересів, тобто є практичним засобом їхнього впровадження у життя. Досить часто вирішенню одного стратегічного інтересу підпорядковується ціла низка оперативно-тактичних, причому останні, залежно від конкретних історичних умов, можуть виступати як разом, так і почергово. Так, наприклад, досягнення стратегічної мети – міжконфесійної злагоди й міжцерковного співробітництва на благо розбудови демократичної України – потребує відповідного фахового підходу як від владних структур, так і ієрархів та керівників релігійних громад. Загрози оперативно-тактичним інтересам нації у духовно-релігійній сфері є природним явищем будь-якого суспільно-політичного розвитку і допускаються, але за умов, якщо вони не переходять до категорії стратегічних. Такі загрози можуть бути ефективно здолані за умови вчасних і фахових дій виконавчої влади. Усвідомлення національних інтересів України у духовно-релігійній сфері. Задля здійснення ефективної державно-церковної політики владні структури мають, щонайперше, чітко усвідомлювати життєві інтереси нації у духовно-релігійній сфері й послідовно та цілеспрямовано впроваджувати відповідні управлінські рішення в усіх сферах життєдіяльності суспільства та взаємовідносинах з іншими країнами. Життєві інтересі нації полягають у тому, щоб усі без винятку релігійні організації діяли виключно у правовому полі держави, плідно співпрацюючи на благо Українського народу, його незалежності й розвитку. Досвід Російської Федерації яскраво свідчить, що досить не однозначним для демократії й свободи совісті в державі є панування однієї, наближеної до влади Російської православної церкви.
Помилки при визначенні пріоритетів у державно-церковній політиці призводять до безладдя та руйнації духовно-релігійної сфери життєдіяльності суспільства і створюють реальну загрозу самому існуванню нації. Усвідомивши власні інтереси у духовнорелігійній сфері, країна має змогу узгоджувати їх з інтересами інших держав, йти на компромісні рішення в оперативно-тактичних питаннях, не поступаючись при цьому стратегічними та життєво важливими інтересами. Національний егоїзм, хоча й надає певні короткочасні переваги, але останні мають саме оперативно-тактичний характер, і у стратегічному плані можуть становити неабияку загрозу життєвим інтересам. Стратегічний вимір розвитку суспільства загалом і, зокрема, його духовно-релігійної сфери неможливий без ґрунтовного наукового аналізу щонайшвидшого визначення стратегічних орієнтирів задля розробки концептуальних засад національної безпеки держави.
За сучасних умов, що характеризуються надмірною політизацією особи, загостренням проблем її соціалізації, надзвичайно зростає значення духовнорелігійного фактору у стратегічному вимірі суспільного процесу. Цьому сприяє ще одна об’єктивна тенденція – посилення взаємозалежності країн на міжнародній арені, особливо європейських, та формування єдиного інформаційного, соціокультурного і духовного простору. Все це об’єктивно вимагає від вітчизняної гуманітарної науки розробки й впровадження концептуальних засад, теоретичної бази та ефективного інструментарію спроможного аналізувати як поточні духовно-релігійні процеси, так і, що особливо важливо, тривалі тенденції їхнього розвитку. Реалізація національних інтересів у духовно-релігійній сфері можлива лише за умов, коли державно-церковна політика повною мірою узгоджується з практичними діями вищих керівних структур в інших галузях державного управління. Загалом, стратегію реалізації національних інтересів у духовно-релігійній сфері можна визначити в таких аспектах, як: самозбереження, розвиток та експансії. Необхідною умовою соціального прогресу суспільства є постійне піклування владних структур щодо розвитку національної духовно-релігійної сфери.
Саме їхнє фахове, неупереджене й адекватне, щодо поточної ситуації, проведення державно-церковної політики найбільшою мірою виступає виразником і провідником національних інтересів українського народу. Якщо реалізація національних інтересів обмежена лише захистом наявної духовно-релігійної спадщини, то рано чи пізно нація опиниться на межі виживання. Інтенція до розвитку неминуче виростає з інтересів самозбереження, але тоді усвідомлення останніх знаходиться в іншій площині. Щодо духовно-релігійного забезпечення стратегічних інтересів України, то природно зрозуміло, що завданням формування інститутів незалежної держави найбільше відповідають ідеї національнодемократичного спрямування.
Необхідно визначити раціональний зміст поняття “українська ідея” як конструктивного принципу державотворення. Без сумніву, консолідація суспільства не може бути досягнута на ідеологічному ґрунті космополітизму, комунізму чи будь-яких варіантів окремої релігії. Історично для України неприйнятна ідея великодержавності, яка може впливати на консолідацію суспільства в РФ. Закріплення й розвиток національних ментальних структур, насамперед, вимагає формування власної глибинної системи духовно-релігійної орієнтації, україноцентристської моделі світу, тобто того особливого підходу, який дозволяє спиратися на самодостатні судження про речі та події у світі. Подібно до внутрішнього “Я” особистості, нація також повинна самоусвідомлюватися і мати власні структури вірувань, звичаїв та ціннісних орієнтацій, що ґрунтуються на власному історичному досвіді. Разом із тим нація – це певний організм, що складається з реальних особистостей, кожна з яких має ексклюзивні бажання та прагнення. Завданням держави є забезпечення прогресивного розвитку нації загалом, не пригнічуючи при цьому життєві інтереси окремих громадян, релігійних організацій чи соціальних груп. За таких умов окремі системи вірувань у свідомості нації набувають ознак збалансованої рівноваги серед решти духовно-релігійних складових суспільства. Необхідною умовою такої рівноваги постає соціально привабливий загальнонаціональний центр тяжіння.
Таким центром має стати українська духовнорелігійна ідея. Виходячи із зазначеної формули української державності, можна визначити сферу національних інтересів України у духовнорелігійній сфері як таку, що зумовлює дію механізмів самозбереження й розвитку нації та держави за умов беззастережного забезпечення права кожної людини і громадянина на свободу совісті та віросповідання. Життєві інтереси нації полягають, насамперед, у забезпеченні власного духовнорелігійного суверенітету, етнокультурної цілісності держави, формуванні життєвого простору нації у геополітичному вимірі для взаємовигідного гуманітарного співробітництва з іншими країнами, створенні надійної комплексної системи національної безпеки для забезпечення стабільності економічних, соціально-політичних, екологічних і духовно-інтелектуальних засад існування нації й держави. Національні інтереси України у духовнорелігійній сфері зумовлені насамперед її статусом незалежної держави, яка самостійно визначає свою внутрішню і зовнішню політику, керуючись власними уявленнями про ситуацію у світі, усвідомлюючи при цьому також необхідність міжнародного світового правопорядку. Зрозуміло, що як частина іншої держави Україна не могла ефективно відстоювати власні духовно-релігійні інтереси і будь-яка спроба у цьому напрямі нещадно присікалася імперською репресивною машиною. Суверенітет є такою якісною характеристикою існування нації, коли вона може розпоряджатися інтелектуальним скарбом й духовно-культурною спадщиною, які належать їй історично. Духовна єдність нації і консолідація українського суспільства. Визначальним для кожного народу є його фізичне і духовно-релігійне самозбереження. Нація, яка побудувала свою державність, реально має можливість силою захистити свою життєдіяльність від зовнішньої загрози.
Але важливішим є досягнення такого рівня внутрішньої консолідації суспільства, коли нація зберігає життєздатність навіть за умов відсутності державності. Від того у чому саме суспільство вбачає корені своєї єдності й залежить форма і напрями його консолідації. Духовно-релігійний суверенітет нації (на відміну від політичного, економічного, екологічного тощо) не має чітко визначених загальноприйнятих критеріїв оцінки і тому може помилково вважатися неактуальним. Але з огляду на історичну перспективу він є одним із найважливіших, бо знецінення самобутності народу, розмивання ідентичності нації, відсутність умов для повнокровного духовного розвитку суспільства неминуче призводить до виродження нації і самої держави. Україна значною мірою потерпає від того, що духовно-релігійна сфера життєдіяльності суспільства не повністю національна, а поділена між Москвою, Ватиканом та світовими центрами буддизму, ісламу та неокультами.
Посягання на державний суверенітет у духовно-релігійній сфері призводить до загальної дестабілізації в країні, а неспроможність влади відстоювати національні інтереси у цій сфері свідчить про її слабкість. Це поширює недовіру до такої влади за кордоном, престиж держави на міжнародній арені знижується і виникає загроза її незалежному існуванню. Суверенітет країни завжди має не лише зовнішній аспект – визнання іншими державами, – але й внутрішній – самоідентифікація нації як суверена. Понад те, повага інших країн залежить від того, наскільки суверен поважає себе. Так, втрата нацією своєї ідентичності може призвести до її розколу на кілька самостійних соціально-політичних угруповань, які не визнають спільної історичної спадщини та вважають себе окремими народами. Це стає початком формування нових категорій національних інтересів, а відтоді й нового поняття суверенітету. Досягнення Україною незалежності, її входження до міжнародного співтовариства створює нові умови задля всебічного розвитку української нації як народу з давньою і самобутньою культурою, багатою історією та значним потенціалом в інтелектуальній і духовній сферах. Нова якість українського суспільства вимагає відповідної переоцінки системи його особистісних інтересів, які відрізняються від тих, що були за часів тоталітарного правління. Така переоцінка повинна включати повну переорієнтацію усієї системи суспільної свідомості, яка притаманна в основних рисах українському народові.
Саме цим визначається важливість вивчення й корекції духовно-релігійної сфери національних інтересів України на сучасному етапі. Український народ, як і будь-яка нація, здатний повною мірою реалізувати свої духовні та державотворчі можливості не інакше як приймаючи виклик часу відповідно до реалій сьогодення. І цей процес буде настільки ефективним, наскільки будуть використані наявні та потенційні чинники задля забезпечення життєвих інтересів нації. Безумовно, слід погодитися із С.Здіоруком, який свого часу зазначив, що уся історія людства свідчить, що державотворці тільки тоді досягали успіху, коли заручалися підтримкою відповідних духовно-релігійних структур і навпаки, релігійні рухи перекроювали політичні карти світу, перекидали трони можновладців, якщо державноцерковні взаємини ставали заручниками зовнішніх інспірацій та політичних колізій. На наше переконання, національні інтереси України у духовно-релігійний сфері полягають, насамперед, в усвідомленні необхідних умов задля поступального розвитку і консолідації Українського народу на загальнонаціональних підвалинах з метою всебічного розвитку як кожного окремого громадянина, так і держави загалом. До означених умов необхідно віднести: – формування та розвиток, відповідно до загальносвітових і європейських традицій, єдиної системи духовно-релігійної свідомості усіх націй та народностей, які разом складають Український народ.
При цьому не викликає сумніву, що справжня духовнорелігійна єдність Українського народу може бути досягнута лише на досить високому рівні цивілізованості усіх складових суспільно-політичного організму держави, за умов відродження історично-культурної спадщини, національного престижу та самодостатності; – докорінну переорієнтацію ціннісних орієнтацій українських громадян за напрямом побудови справді демократичного суспільства та правової держави. Лише справжня рівність усіх перед законом, яка базувалася б не лише на невідворотності покарання, а й на добровільному усвідомленні її необхідності, гарантуватиме повноцінну свободу совісті та віросповідання як окремого громадянина, так і загалом усіх суб’єктів державно-церковних взаємовідносин в Україні; – вдосконалення системи інформаційного забезпечення України з метою досягнення більш повного взаєморозуміння між різними етносами, конфесіями та окремими групами віруючих. Створення надійної системи протидії інформаційній експансії у релігійній сфері та налагодження дієвих механізмів боротьби з антиукраїнськими силами, які намагаються дезінформувати міжнародне співтовариство щодо демократичних процесів у нашій країні, реального стану справ зі свободою совісті та віросповідання; – ефективну державну підтримку розбудови інтелектуального потенціалу українського суспільства, створення сучасної вітчизняної моделі науки у галузі національної безпеки, нової системи світосприйняття й освіти, зорієнтованих насамперед на розбудову й усіляке впровадження національної системи цінностей.
На сьогодні в Україні набрав сили бурхливий процес творення нової моделі релігійно-церковного буття. Особливістю цього процесу є те, що він існує не лише за рахунок дії внутрішніх чинників, а й під впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій та центрів. Деякі світові релігійні центри розглядають нашу державу як своєрідну “білу Африку”, а український народ – натовп безкультурних аборигенів без своєї історії, віри й традицій. Безумовно Україні потрібна інтеграція у світовий соціокультурний простір, але чому цей процес повинен нагадувати дорогу із одностороннім рухом? Інтереси національної безпеки України вимагають призупинити ідеологічний тиск закордонних служителів культу на українських віруючих. Особливу небезпеку для національної державності України становить використання осередків неокультів спецслужбами іноземних держав та іншими закордонними організаціями для створення механізму втручання у справи нашої держави, збору конфіденційної інформації, розпалювання міжконфесійної і міжнаціональної ворожнечі та проведення інших протиправних дій. Все більше людей шукають Бога у новостворених церквах. Щомісяця в Україну приїздять десятки груп місіонерів, проповідників, освітян тощо.
Закордонні проповідники вміло використовують соціально-економічні труднощі в країні, недосконалість діючого законодавства в галузі міжнародних відносин, зокрема правого статусу іноземних громадян в Україні, та відсутність положення про обов’язкове повідомлення відповідних державних інститутів про створення релігійної організації. Вплив неокультів на суспільне життя України вимірюється не лише кількістю цих угруповань. Ці рухи непросто входять в сучасне життя нашого суспільства, несучи з собою багато проблем. Погано володіючи мовою, не знаючи національних традицій і звичок, закордонні емісари досить часто виявляють неповагу до українських законів, не зважають на складність релігійної обстановки та духовне історичне минуле, канони “своєї” релігії ставлять понад усе. Значна частина зарубіжних проповідників і місіонерів прибуває в Україну безконтрольно, під виглядом туристів, фахівців освіти, охорони здоров’я, культури та комерційних фірм.
Неокульти дедалі все більше й більше впливають на соціально-політичну ситуацію в Україні – маніпулюють колективною свідомістю, формують електоральну поведінку і громадську думку через своїх парафіян, яка постійно зростає. Діяльність цих організацій, загалом, не сприяє розвиткові національної самосвідомості народу нашої держави, збереженню й розвитку українських історичних традицій і культури. Складність економічної, соціальної, політичної і культурно-релігійної ситуації в країні, несформована правова база, порівняно низький рівень життя населення України, безконтрольне перебування на її теренах іноземних емісарів призводять до росту масштабів втручання у наші внутрішні справи нашої держави, намагання впровадження чужих цінностей, які далекі від української національної культури й традицій, дестабілізації міжконфесійній ситуації, руйнування систему народної освіти, поширення серед населення вірувань у псевдомедичні способи лікування, суттєвого ускладнення ситуації в державі. Окремі неокульти використовується іноземними об’єднаннями для розробки механізму втручання у внутрішні справи України або розпалюють міжконфесійні конфлікти, деякі з них є деструктивними культами.
Щоб уникнути понятійної невизначеності, на наш погляд, варто визначитись з термінологією дослідження. Міжконфесійний конфлікт – крайня форма загострення і зіткнення інтересів різних релігійних об’єднань. Міжконфесійні конфлікти мають не лише релігійне, але й політичне підґрунтя. Вони характеризуються складним переплетінням причин, надзвичайним динамізмом, невизначеністю позицій учасників та обмеженістю конструктивних підходів до їх вирішення. Конфлікти впливають на свідомість та поведінку значної частини населення, особливо на емоційному і побутовому рівнях, породжують суперечливі оцінки діяльності різних конфесій. При цьому чимало аргументів, які висувають учасники конфліктів, не завжди відповідають дійсності. Міжконфесійні конфлікти часто супроводжуються хуліганськими діями, груповими діями, що порушують громадський порядок, можуть призвести до масових заворушень та інших протиправних діянь, які загострюють соціально-політичного стан і підривають внутрішню стабільність держави. Деструктивний культ – це релігійна організація, дiяльнiсть якої супроводжується підривом громадського порядку, здоров’я і моральності населення та іншими антиконституційними виявами, що порушують права і свободи громадян.
Деструктивні культи наносять державі шкоду тим, що їх члени часто зрікаються громадського життя і трудової діяльності або чинять протизаконні дії, знаходячись під впливом їх керівників. У частини адептів культів спостерігаються порушення фізичного та психічного стану. Більшість деструктивних культів є тоталітарними. Тоталiтарний культ – це релігійна організація, яка характеризується необмеженою владою духовних лідерів, жорсткою дисципліною, сильним впливом на психіку адептiв, релiгiйним фанатизмом та екстремізмом, переслiдуванням людей, якi покинули цей культ. Діяльність деструктивних неокультів завдає шкоди державі та суспільству в цілому. Окремі представники неокультів відкрито виступають проти наявних у суспільстві моральних засад, вважаючи, що тільки норми, котрі діють у цих угрупованнях, мають право на існування. У деяких випадках це призводить до провокування порушень громадського порядку та масових заворушень. Деякі представники неокультів, займаючись підпільним виробництвом різноманітної продукції, незаконною фінансовою діяльністю, завдають, таким чином, економічної шкоди державі.
Негативним наслідком перебування людей у лавах деяких новітніх релігійних угрупованнях є суттєве погіршення їх психічного стану. Визначено ступінь загрози національній безпеці України від протиправних проявів діяльності неокультів, що становлять небезпеку для держави, суспiльства та окремих громадян: 1. Використання релігійного фактора як знаряддя втручання у внутрішні та зовнішні справи України, проникнення в органи законодавчої, виконавчої і місцевої влади та засоби масової інформації. 2. Поширення деструктивних ідеологій, що становлять загрозу духовності українського народу та суперечать загальнолюдським нормам. 3. Можлива поява окремого войовничого релігійного об’єднання, дiяльнiсть якого може призвести до загибелi людей, масових заворушень та терористичних актів. 4. Провокування та загострення конфліктів на релігійному й національному ґрунті. 5. Поширення впливу неокультiв, дiяльнiсть яких супроводжується пiдривом громадського порядку, ушкодженням здоров’я й моральностi населення. Використання спецiальних хiмiчних препаратів і апаратури, котрі надають можливості маніпулювати вольовою сферою людини. Загрози, переслiдування, а в деяких випадках i фiзичний тиск на тих, хто вирiшив залишити громаду.
Валентин ПЕТРИК,
кандидат наук з державного управління,
доцент кафедри філософії КПБА
1. Сьомін С.В., Петрик В.М та ін. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна (історикополітичний аналіз): Монографія / За ред. І.І.Тимошенка. – К: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 136 с.
2. Петрик В.М., Сьомін С.В. та ін. Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичний сфері України: Монографія / За заг. ред. З.І.Тимошенко. – К : Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 331 с.
3. Петрик В.М. Шляхи та механізми вдосконалення державно-церковних відносин в Україні (на прикладі новітніх релігійних об’єднань). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління. – Донецьк, 2003. – 197 с.