Голодомор… Його жертви… Знищення українських синів і дочок – ця тема найболючіша з усіх, яких торкаєшся вдивляючись у ті страшні роки
Голодомор… Його жертви… Знищення українських синів і дочок – ця тема найболючіша з усіх, яких торкаєшся вдивляючись у ті страшні роки.
Як потужний засіб, зброя для підкорення непокірних – голод, був широко застосованний з давніх давен. Якщо нападники не могли взяти ворожі міста штурмом, то вони брали його в облогу і оборонці, знесиленні голодом, врешті здавалися на ласку переможця, або гинули. Коли римляни щільно обложило військо повсталих рабів, Спартак підняв меча і крикнув: «Вперед! Краще загинути вільними людьми від заліза, ніж померти з голоду рабами». Більшовицькі керманичі були людьми освіченними і зналися на історії. Коли у 21-му році до Льва Троцького звернулися по допомогу голодуючі селяни, той відповів: «Ви голодуєте?! Це ще не голод. Коли римський імператор Тит брав Єрусалим, матері, в обложеному місті, їли своїх дітей. Коли ваші матері їстимуть своїх дітей, о тоді можете прийти і сказати: “Ми – голодуємо”».
Іноземні мандрівники, які відвідували нашу країну впродовж віків, озивалися про неї одностайно: «Земля ця дуже багата і щедра: віткнеш палицю – виросте дерево, а риби у річках стільки, що спис встромиш у воду, а він стоїть». На землі, яка з правіків була житницею Європи, на землі, яка сторицею віддячувала сотням поколінь наших предків-оратаїв за святу хліборобську працю, просто не могло статися того жаху. До якого ж стану треба було довести людей?
Відомий російський письменник Василь Гросман, наш земляк родом з Бердичева, у 1932 році працював на Донбасі. Вже після Другої світової війни згадуючи роки голодомору він писав: «А селянські діти. Чи ви коли небуть бачили газетні знімки дітей у німецьких таборах? Вони виглядали саме так: їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала, як жовтна марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було по 70 років, а з початком весни вони вже зовсім не мали обличь». Це були радянські діти. І ті, що карали їх смертю, були радянські люди.
З кожним роком все меншає свідків, мало хто з безпосередніх учасників вижив у перші два голодомори 1921-1923, та 1932-1933 рр., а ще меньше з них пережили події буремних років побудови світлого майбутнього для всього людства – громадянську війну, «стройку комунізму», Другу світову. Свідків повоєнного голодомору 1946-1947 рр. більше, але донедавна їхні уста були скуті мовчанням, бо до самого кінця радянських часів сама згадка про голодомори була заборонена під страхом тяжкої кари.
За ці голодомори, а було їх в Україні вчинено три, від голоду та на засланні загинуло до 5 млн. дітей. Доля тих, хто вижив була нелегкою. Тривалий, а особливо примусовий голод калічить людей як фізично так і духовно, і дуже важко визначити, що страшніше. В їхніх тілах на все життя огніздилися недуги, а в душах страх.
Кожне українське село у ті страшні роки мало свою книгу смерті, у якій записували тих, хто помер від голоду – вік, національність, стать. Було таких книг десятки тисяч, а дійшло до нашого часу лише декілька – книги скорботи були вилучені і знищенні.
Голод жахливий, але коли він організований, рукотворний, то стає страшною зброєю придушення і нищення, справжньою косою смерті. У роки першого голодомору 1920-х років вона була лише випробувана і виявилася дуже ефективною. На повну ж потужність вона запрацювала підчас найстрашнішого другого голодомору 32-го – 33-го років. Та зброя, навіть ядерна, не страшна до того часу, доки її не вільме у свої руки людина. Косою смерті в руках уповноважених, тисячників, співробітників НКВД та інших безпосередніх виконавців став залізний стрижень загострений з одного кінця і з руків’ям, для зручності, з іншого, яким вони проштрикували землю, копиці сіна, скирти соломи і стріхи у пошуках прихованого селянами зерна. Майже все вилучене у селян зерно везли на продаж, зокрема у країни Європи. Загалом, картина експорту хліба виглядала так: в 1932 експортували зерна в 20 разів більше ніж у 1929-му, до початку тотальної колективізації. Далі експорт різко зменшився – не було що вивозити. В 1929 році на Україні народилося понад 1 млн. дітей, а в 1933 – 470 тис. Природна ж смертність впродовж 1929 – 1931 рр. була середньо-статистичною – 550 000 чоловік на рік. У 1933 померло 4,5 млн. осіб. І ця цифра дуже обережна, як сказали б зараз – політкоректна.
Встановити точне число жертв голодоморів просто неможливо. Спочатку громадянська війна розвалила роботу статистичних органів Російської імперії і тому експертні оцінки числа жертв першого голодомору приблизні. Вони коливаються у межах від половини до півтора мільйона людей. Є дані перепису 1926 та 1939 рр. зіставивши які, можна було хоча б приблизно оцінити втрати від другого голодомору 1932-1933 рр. Але дані перепису 1939 року відверто сфальшовані, ба навіть самі статистики знищенні. От вченні і сперечаються – найобережніші називають цифру у 4,5 млн. чоловік, а Роберт Конквест, один з найвідоміших і найавторитетніших західних дослідників голодомору стверджує, що через репресії, розкоркулення і голод в Україні загинуло тоді до 13,5 млн. людей. Під час третього, повоєнного голодомору, робота радянських статорганів також була дезорганізована, сліди злочинів приховувались ще ретельніше. Оцінки вчених тут також коливаються від половини до півтора мільйона осіб. Отака статистика… Загалом же виходить, що за три голодомори Україна втратила понад 16,5 млн. своїх синів і дочок.
Грандійозна операція – хліб в обмін на смерть. За крадіжку колгоспного зерна, «куркулів» виганяли з села і йшли вони у безвість родинами, селами, мільйонами. Ішли у смерть. Бракувало трун, а тому ховали без них. Тіло привозили в труні, викидали в яму і вивільненні труни їхали за новими тілами. Економно… Потім, в 33-му, досвід економії «розвинули» – про труни вже навіть і мови не стало. Нелюдам, які спричинили голодомори в Україні досі немає суду. Чому?
На календарі XXI століття і кожен з нас може багато: займатися спортом чи науковою діяльністю, може вільно висловлювати власні думки і обирати стиль одягу, читати те, що хоче, підтримувати будь-яку партію або не підтримувати жодної. Наші батьки могли значно меньше. Батьки наших батьків не мали навіть тих можливостей, які були в їхніх дітей.
Ті, що жили в 1932-1933 роках, хотіли одного – вижити. Мільйони людей тоді не могли навіть цього. У них забрали їжу, щоб убити голодом. У батьків наших батьків хотіли забрати пам’ять – їм забороняли згадувати про голодомор. Більшість мовчала, однак були ті, хто не міг забути. Наші батьки знали про голодомор дуже мало. Навіть ті їхні ровесники, котрі знали про масштаби і причини трагедії, не могли відкрито про це говорити. Та знайшлися ті, хто не міг мовчати.
Сьогодні я можу те, чого не могли попередні покоління українців – прийти в День вшанування пам’яті жертв голодомору на пам’ятний захід у моєму місті і відкрито поставити свічку.
Є одне правило: щоби зберегти свої можливості потрібно ними користуватися.
Вічна пам’ять жертвам голодомору!
Сидор Іван
аспірант КПБА