Візантійська художня література ІV-ХІVст.

Література (лат.litteratura – написане), зазвичай під цим словом розуміють власне художню літературу, тобто один із видів мистецтва в якому засобом створення художнього образу являються слово, мова.

Література (лат.litteratura – написане), зазвичай під цим словом розуміють власне художню літературу, тобто один із видів мистецтва в якому засобом створення художнього образу являються слово, мова. Література як і наука пізнає дійсність, відображаючи закономірний хід життя. Але являючись специфічною формою суспільної свідомості пізнає дійсність не в логічних абстракціях а в художніх образах… Є три види літератури – епос, лірика, драма1. В наш час, в ХХІ ст., мабуть не знайдеться жодної людини котра хоча б один раз не відкривала книгу за вищеозначеною тематикою. І це не дивно, адже художня література по праву займає своє місце у величезному культурному надбанні людства.

Для того щоб просто по імені і назві перерахувати світових класиків художньої літератури і їх твори знадобиться чимало часу. Також слід сказати, що вітчизняна і зарубіжна література є обов’язковими дисциплінами в загальноосвітніх школах України. Тому справді освічена людина повинна добре орієнтуватися в цій галузі культури ставлячись до художньої літератури серйозно а не до як способу приємного проводження часу. Класична художня література є цінною тому що події про які вона повіствує виходять за рамки звичайної історичної статистики дат і імен. Народ котрий творить свою історію оживає саме в художній літературі, в реальних іноді в надуманих персонажах котрі живуть власним, схожим на наше життям, борються із осязаємими спокусами перемагаючи їх або падаючи під їх тягарем.

Внутрішній, духовний світ літературних героїв часто стає тим одкровенням яке змінює ставлення читача до реалій сьогодення, пробуджуючи в ньому приховані сили добра і людської гідності. Варто згадати імена таких всесвітньо відомих титанів літератури як Л.М.Толстой та Ф.М.Достоєвський. В своїх творах вони показали розмаїття людських характерів та доль, падіння, покаянВізантійська художня література ІV-ХІVст. ня та відновлення людини. Їх праці Война и мир, Идиот, Братья Карамазовы та ін., витримали не тільки багатотисячні видання та перевидання але навіть екранізацію. Так Война и мир Л.Толстого удостоїлась найвищої премії американської академії кіномистецтва в 1968р., а роман Ф.Достоєвського Идиот було екранізовано в далекій Японії в 1951 р. талановитим режисером Акірою Куросава, котрий в автори сценарію в титрах фільму першим поставив прізвище великого письменника. Надбання української художньої літератури є також великим. Імена М.В.Гоголя, М.Старицького, З.Тулуб, І.Білика, І. НечуйЛевицького та багатьох інших є досить відомі, а їх твори складають не менш цінну історичну спадщину України ніж археологічні та мистецькі артефакти. Читаючи художню літературу людина отримує можливість заглибитись в минуле стаючи учасником доленосних подій, словом руки читача торкаються запилених шпальт історії. Художній літературі притаманні риси героїчного епосу овіяної легендами та билинами прекрасної давнини. Візантійська художня література не є в цьому виключенням.

Однак власне перше ніж почати називати імена та назви творів ми повинні задатися питанням: а чи існував у Візантії такий літературний жанр? Це питання не є надуманим, адже перший-ліпший читач котрий розкриває підручник з історії Візантії одразу стає перед дилемою – Візантія православна християнська держава. Далі в малообізнаного з історією Церкви і її персоналіями читача напрошується висновок: раз Церква відігравала в державі провідну роль, то нічого, що могло бути подібним до розваг, мрій, вільного проводження часу не існувало або заборонялося. Ця хибна думка розвіюється як тільки читач встигає ознайомитися із розмаїттям і багатством культури християнської Візантії. Візантійська імперія сформувалася на зламі IV-Vст. пройшовши складний процес трансформації римських державних інститутів під впливом культурної спадщини народів, що увійшли до складу нової держави та християнства, котре відіграло роль нової ідеології. Результати цього багатолітнього процесу відомі у візантинознавчій літературі як візантинізм – складне соціальне, політичне та культурне явище, що червоною ниткою проходить крізь всю історію Візантійської імперії2. Оскільки вже в самому візантинізмі означено його другу складову частину як культурну спадщину народів, то з впевненістю ми можемо сказати – художня література у Візантії існувала. Література античної Еллади, гордого Риму та народів Сходу не зтерлася з пам’яті людства. Ілліада та Одіссея, сатира байок Езопа, поезія, трагедія та комедія дохристиянського театру залишила свій відбиток у свідомості поколінь які будували нову державу. Однак є важливе зауваження про яке не сказати ми не маємо права. В тому вигляді який звичний нам, жителям кінця ХХ – початку ХХІ ст. візантійська художня література з’явилася досить пізно – в XI ст. в час знайомства імперії із Заходом. Це не означає, що попередні сім століть цей жанр мистецтва було піддано забуттю.

Власне окремим моментами з історії візантійської літератури, а саме тим постатям які спричинилися до створення її художнього аспекту присвячено наше невелике дослідження. Як держава, Візантія постала не одразу, знадобилися цілі століття, криваві війни, повстання, ідеологічні та національні суперечки, поки держава котра утворилася внаслідок чергового розподілу Римської імперії в 395 р., усвідомила себе як самодостатню політичну форму. Традиційною датою відліку візантійської історії вважають заснування Константинополя і перенесення в це місто столиці Римської імперії в 330 р. та вищеозначений остаточний розподіл її на дві частини: Західну і Східну.

Також є думки, що початок історії Візантії слід відносити до епохи імп. Юстиніана Великого (525-563рр.) або епохи македонської династії (867-1025рр.) із-за тих політичних ідей які були сформовані у цей час і які відіграли визначну роль у формуванні візантійської світоглядної системи. IV століття було багатим на події котрі зумовили зростання політичного організму Східної імперії. Міланський едикт 313 р. і I Вселенський собор 325р., II Вселенський собор 381р. і II Міланський едикт 391р., також дві вищенаведені дати і правління імп. Юліана Відступника (361-363 рр.), все це в своїй совокупності здійснило великий злам в світогляді народних мас. Поєднання греко-римских і східних традицій які лягли в основу нової держави, наклало відбиток на суспільне життя, державність, релігійно-філософські ідеї, культуру і мистецтво візантійського суспільства. Проте Візантія пішла своїм історичним шляхом, багато в чому відмінним від країн, як Сходу, так і Заходу. Територія Візантії перевищувала 750 тис. кв. км. багатих на зернові культури, оливкові гаї і виноградники. На степових просторах Сірії, Палестини, Кіренаїки, а також на високогірних луках Малої Азії і Балкан розвивалося скотарство. Імперія була багатою також природними ресурсами, маючи в своєму розпорядженні поклади срібла, золота і міді яка здобувалася на Балканах. Все це створювало плодоносний грунт і сприятливі умови для зростання культури. У ранній період етнічний склад населення Візантійської імперії відрізнявся великою строкатістю. Найбільш численну його частину складали греки далі йшли місцеві еллінізовані народності. Отже грецька мова була найпоширенішою, а греки – фактично пануючою народністю. На цьому тлі формування візантійської культури було складним а часом і суперечливим процесом. Візантійська цивілізація у відмінності від західноєвропейської в тривожні часи варварського нашестя багато в чому залишалася останнім оплотом грекоримских традицій.

Становлення візантійської культури почасти відбувалося серед суперечок як політичних так і ідеологічних, що супроводжували становлення ранньої Візантії. Це був час утворення ідеології візантійського суспільства, побудованої на системі християнського світогляду. Візантійська культура пережила декілька особливо важливих періодів, які ми можемо назвати епохами надзвичайних піднесень – ренесансів. 1. Час імператора св.Юстиніана I (527565) – «золоте століття Візантії». 2. Правління македонської династії (середина IX – кінець XI ст.) – «македонський ренесанс». 3. Правління династії Комнінів (кінець XI кінець XII ст.) – «комнінівський ренесанс». Ми спробуємо по черзі розглянути всі етапи культурного розвитку Візантії назвавши відповідно імена найбільш цікавих творців її літературної спадщини та по можливості охарактеризувати їх твори. Головна увага імперії в IVст. прикута не до звичних ромео-персидських воєн на східних кордонах, а до нової релігії, котра переможною ходою прямує із нової столиці в самі віддалені куточки неосяжної держави. Ригоризм перших християн котрі по слову св. ап. Павла не бажали знати «…нічого крім Христа і то розіп’ятого.» (1 Кор.2,2) поволі зникав перед дійсністю котра вимагала не тільки жертвенного мучеництва але і вміння захистити свої переконання у витонченій суперечці. Волею-неволею християнські апологети були змушені знайомитися з історією своїх супротивників, їх філософією, способом життя, інтересами для того щоб краще і зрозуміліше донести до слухачів велику євангельську істину – всеперемагаючу Любов Божу якою є Господь Наш Ісус Христос3. Перед формуючимся візантійським суспільством стояло перше і головне завдання – повна його християнізація.

Про позитивні соціальну, ідеологічну та інші сторони Євангельської проповіді вже сказано доволі багато, так що ми обмежимося лише нагадуванням про головну ідею апостольського благовістя: обоження людини в Христі Ісусі в заснованій Ним Церкві. І як наслідок цього, можливість побудови держави за зразком Царства Божого, керуючись євангельськими заповідями. Цьому були підкорені всі зусилля візантійського етносу в IV-Vст. За зразок для діяльності мислителів цього періоду було взято краще з культурної спадщини попередніх часів: дохристиянські форми риторики, поезії, філософії та історіографії. В ранньовізантійський період християнська література сягає високої ступені досконалості сполучаючи витонченість форми викладу предмету з глибоким змістом, в порівнянні із літературою періоду апологетів. Епоха становлення нової, середньовічної культури народжує талановитих мислителів, письменників, поетів, переважно церковного плану. Для візантійської літератури IV—VIст. цього своєрідного підготовчого етапу, характерні широта і недиференційованість: вона включає твори історичного характеру, богослів’я, філософію, натурфілософію і багато що інше. Література відрізняється етнолінгвістичою неоднорідністю, багатомовством і багатонаціональним колоритом. Основна її лінія — грекомовна, оскільки для величезної більшості населення загальною була грецька мова, що стала з кінця VI ст. офіційною в імперії. Проте разом з грекомовними пам’ятками і у взаємодії з ними існували твори, написані на латинській, сірійській, коптській і інших мовах. У візантійській літературі довго продовжували жити античні традиції, чому сприяло збереження грецької мови, а також специфіка системи навчання й освіти. Постановка викладання в початковій і вищій школах зіграла велику роль в розповсюдженні античних літературних пам’ятників і у формуванні відповідних смаків. При цьому величезний вплив на літературу (як і на всю культуру в цілому) чинило християнство. Богословські твори склали значну її частину. У літературі IV—VIст. існують два напрями: один, представлений язичницькими письменниками і поетами, і інший — християнськими авторами.

Продовжують свій розвиток такі античні жанри, як риторика, епістолографія, епос, епіграма. З ними є сусідами нові: хронографія, агіографія і гімнографія. Раннє християнство не могло дати художньої літератури в справжньому сенсі цього слова. У його літературній продукції не існувало рівноваги між формою і змістом, перевага віддається на користь змісту. Жорстка установка на дидактичну повчальність виключає усвідомлену турботу про зовнішнє оформлення, декоративні елементи стилістики відкидаються за їх непотрібністю. Більше свободи дозволяє собі апокрифічна оповідна література, котра іноді використовує прийоми античного роману. Оволодівати арсеналом язичницької культури християнство починає з філософії. Вже до початку III ст. воно висуває такого мислителя, як Оріген, з яким не може конкурувати жоден нехристиянський автор у вмінні формально володіти словом. Лише напередодні царювання св. Костянтина Великого зростання християнської культури і зближення Церкви з язичницьким суспільством заходять так далеко, що створюються об’єктивні умови для з’єднання християнської проповіді з найвитонченішими і розробленими формами античної риторики. Так закладаються основи візантійської літератури. І першим хто відкриває череду християнських візантійських письменників котрі прямо спираються на античні традиції літератури є «батько» церковної історії єпископ Євсевій Памфіл. Його Церковна історія написана науковою прозою, а Життєпис блаженного царя Костянтина — риторичною4. По своєму стилю останній твір – це типовий панегірик (похвальне слово), продукт старої античної традиції, що своїм корінням восходить до часу Ісократа (436 – 338рр. до Р.Х.) давньогрецького публіциста, послідовника софістів котрий писав політичні памфлети у формі промов. Найбільш значний його твір Панегірик, в якому він розвиває думку про необхідність об’єднання греків під владою Македонії для визвольного походу проти персів5. Новою є християнська тенденція ідеї твору: ідеальний монарх повинен бути не тільки «справедливим» і «непереможним», але і «боголюбивим». Якщо старі ритори порівнювали правителів яких прославляли, з героями греко-римскої міфології або історії, то Евсевій бере об’єкти зіставлення з Біблії: Костянтин — це «новий Мойсей». Але структура самого порівняння залишається колишньою. Ідейне життя IV ст. глибоко суперечливе.

Тоді як основна частина візантійської літератури: богослів’я, літургійна гімнографія та чернеча містика набувають чітких контурів, язицтво не хоче сходити з сцени. Особливий розквіт переживає в IV ст. риторика. Для її представників характерна глибока переконаність у винятковому суспільному значенні своєї справи, яка споконвіку була неодмінним атрибутом грецького «софіста» і в умовах боротьби язицтва з християнством отримала новий, поглиблений сенс. В цьому відношенні характерними постатями є язичник, антіохійський ритор Ліваній та його учень св. Іоан Золотоустий (347-407 рр.). Перший хоч і не відноситься до табору християнських мислителів однак по часу і характеру своєї творчості є ранньовізантійським письменником. Ліваній народився в Антіохії, в багатій і знатній сім’ї. Ще в дитинстві у нього виявляється інтерес до знань. Прагнення здобути освіту вабить його до Афін, де Ліваній відвідує академію. Після закінчення її він відкриває власну школу ораторського мистецтва, спочатку в Константинополі, потім в Никомідії. З 354 р. він повертається на Батьківщину, де проводить решту свого життя. У своїй автобіографії Життя, або про свою долю, написану у формі промови, Ліваній пише: «Мені слід спробувати переконати тих, хто склав собі невірну думку про мою долю: одні вважають мене щасливішим за всіх людей зважаючи на ту широку популярність, якою користуються мої слова, інші нещаснішим за всіх живих істот, із-за моїх безперестанних хвороб і бід. Тим часом і те і інше далеке від істини: тому я розповім про колишні і нинішні обставини мого життя і тоді всі побачать, як боги змішали для мене долю…»6. Ліваній в своїх промовах виступає як ритор на службі в народу. Він вважає своїм обов’язком звертати увагу на ті проблеми котрі хвилювали сучасне йому суспільство. Так рабство ритор вважає несправедливістю – «ці два слова раб і вільний у всіх на устаха варварів «вовків-параситів», що заполонили країну зайнявши всі посади, слід вигнати з міст7.

Християни проти яких Ліваній виголосив одного разу промову, за його словами неможуть «роздумувати про небожителів» так як покинули знаряддя праці, віддалившись в пустелі (ченці) і крім того не є обізнаними в «божественних заняттях» тобто науці8. У очах Ліванія головне це мистецтво слова, освячене авторитетом його релігії і тому він, будучи чужим містичним шуканням неоплатоніків, гаряче співчуває старій релігії оплакуючи її занепад. Християнство яке не вміщалося в рамках класичної традиції, для нього просто незрозуміле. Головне ж в його діяльності це безпристрасність: «Людину я любив, імператору не лестив.», скаже він про свої стосунки з імп. Юліаном Відступником9. Розквіт риторичної прози, що проходить через все IV ст., захоплює в рівній мірі і язичницьку, і християнську літературу. Але своєї кульмінації він досягає в творчості церковного оратора — антіохійського проповідника Іоана, що отримав за своє красномовство прізвище «Золотоуста». Для творчості св.Іоана Золотоуста, одного з найкращих учнів Ліванія, характерний дещо гарячковий темп проповіді. Красномовство святителя Іоана має пристрасний, захоплюючий характер а гомілії багаті образами, як на витончений смак античної культури.. Ось як він звертається до тих, хто недостатньо благопристойно поводиться в церкві: «…Жалюгідна ти і нещасна людина! Із страхом і трепетом слід було б тобі виголошувати ангельське славослів’я, а ти переносиш сюди звичаї мімів і танцюристів. Невже ти не розумієш, що сам Господь незримо присутній тут, вимірює твої рухи, досліджує твою совість.»10 У своїх творах, що яскраво змальовують суспільне і релігійне життя сучасної йому епохи, св. Іоанн Золотоуст гнівно критикував недоліки суспільства. Ораторська майстерність і блиск античної мови були направлені проти розкошів імператорського двору, розбещеності вищих верств суспільства. Ось уривок із слова Євтропій, патрицій і консул, в якому святитель гнівно обрушується на впливового вельможу, фаворита імператора Аркадія, котрий «прославився» своєю нечесністю та утисками простих константинопольців і закінчив своє життя без почестей. «Завжди, але особливо тепер слід сказати- суєта суєт, все суєта (Еккл. 1,3.) Де тепер пишна обстановка консульства? Де вінки і занавісі? Де блискучі світильники? Все пройшло: раптовий подих вітру зірвав листя, обнажив дерево і потряс його до основ. Де пири і обіди? Де натовп дармоїдів і щоденні бенкети з вином? Все це було як ніч і з настанням дня щезло.»11

Прикладами ораторського мистецтва святителя Золотоуста можуть служити його вислови з приводу видовищ, які настільки привертали до себе людей, що церква на богослужінні інколи була порожня. «На видовища запрошують кожен день, і ніхто не лінується, ніхто не відмовляється, ніхто не посилається на безліч занять… біжать всі: ні старий не соромиться своєї сивини, ні молодий не боїться полум’я своєї природної хоті, ні багатий не побоюється принизити свою гідність». Все це обурює проповідника, і він вигукує: «Невже марно труджуся я? Невже сію я на камені або серед терня?». Якщо йти на іподром, то «… вони не звертають уваги ні на холод, ні на дощ, ні на дальність дороги. Ніщо їх в будинку не утримає. А сходити в церкву — дощ і грязюка стають нам перешкодою!»12 Тим часом нічого хорошого не дають відвідини театру, бо «…там можна бачити і блудодіяння, і перелюбство, можна чути блюзнірські слова, так що хвороба проникає і через очі і через слух…» І природно, що «якщо ти пішов на видовище і слухав блудні пісні, то такі ж слова ти неодмінно вивергатимеш перед ближнім…»13 Слідування кращим традиціям античного красномовства опанованим в школі Ліванія сприяло швидкому зростанню популярності його здібного учня. Ритор навіть хотів призначити його своїм наступником, однак несумісність світогляду учня і вчителя не дозволила це зробити. Св. Іоан Золотоуст безперечно входив в число інтелектуалів IVст. перше місце серед яких по праву займає св. Василій Великий (+379р.). Як і його попередник святитель Василій писав багато і вміло але його літературна діяльність цілком підпорядкована практичним цілям. Проповіді святителя стоять на рівні досконало розробленої риторики свого часу — і в той же час вони по своїй суті відрізняються від естетичного красномовства язичницьких софістів типу Ліванія. У св. Василія Великого слово стає інструментом дієвої пропаганди, переконання, діє на розум слухача. Великий вплив на риторику святого справляють твори Плутарха які послужили зразком для трактату Про те, як молоді люди можуть отримати користь від язичницьких книг.14 Цей твір довго служив авторитетною реабілітацією язичницької класики, аж до епохи Відродження. Його слова повторить згодом один із кращих візантійських літераторів М. Пселл: «Хочу щоб ви знали, що еллінська премудрість, хоч їй і невдалося воздати славу божественному і вона не завжди бездоганна в богослів’ї, однак знає природу якою створив її Творець»15 Св. Григорій Назіанзін (329-389рр.) довший час був найближчим співробітником св. Василя Кесарійського. Як за характерами так і в творчості ці два святителя були різними.

Св. Василій – вмілий адміністратор і політик, св. Григорій – самозаглиблений і ранимий філософ. Для св. Василія богослів’я — засіб вплинути на інших, для св. Григорія — виразити свої почуття. Обширна літературна спадщина Григорія Богослова включає трактати по догматиці, риторичну прозу і листи. Але нас перед усім цікава його поетична творчість. Стильовий діапазон поезії св. Григорія дуже широкий. Найближче до давніх зразків стоять його численні епіграми, написані в тонах, що відрізняються інтимністю, м’якістю, жвавістю і прозорістю інтонацій. Деякі з них нізащо не дозволяють подумати, що їх автор — один з «Отців церкви». Ось, наприклад, епіграма на могилу якогось Мартініана: Ось надгробний камінь славного Мартиніана, Якщо чув ти про римського правителя із благородних Кападокійців, Який прикрасився чеснотами всякого роду. Але, що прах його, обцілуйте пам’ятник і могилу.16 Зовсім іншими по характеру, відмічені величавою безособовістю і риторичною вишуканістю, являються його релігійні гімни: численні анафори і синтаксичні паралелелізми майстерно відтіняють їх метричну структуру створюючи віршований образ, що нагадує симетричну розстановку фігур на візантійських мозаїках: Він був смертний, але Бог; Рід Давидів, але Адамів Творець, Плотоносець, але безтілесний, по матері – Діві описанний, Але незміримий. Ясла вмістили Його, але зірка вела до Нього волхвів.17 Разом з цим поезія Григорія Богослова відкриває глибоко особисті мотиви переживання самотності людини в світі і надію на Бога: Хто я був?Хто я тепер ? І чим буду через недовгий час? Куди приведеш і де поставиш Безсмертний, Велике творіння, якщо є щось велике між створеним18. Віршований переказ свого прибуття в в містечко Сасіми, в якому святитель повинен був служити не менш вражаючий по силі своїх почуттів ніж попередній стих : На великій дорозі, що прямує через Кападокію, Є місце звичайної зупинки прїзджих, З якого одна дорога ділиться на три… Місце безводне…, скуте і тісне. Там завжди пил, Сльози, ридання, збирачі податків, знаряддя тортур. Такою була церква в моїх Сасімах. 19 Чисто автобіографічний характер, схожий на промову Лібанія, мають три поеми св.Григорія: До себе самого, Вірші про самого себе, Плач про страждання своєї душі.20 Можливо саме ці поеми з їх переживанням і величезним самоаналізом почуттів вплинули на виникнення Сповіді блаж. Августина.

Переважна більшість віршів св.Григорія Богослова підпорядкована законам традиційного музичного стихоскладання якими він очевидно володів досконало. Серед цілої плеяди визначних богословів та письмеників імена котрих ми привели вище, гідне місце посідає ще один автор Vст. котрий зачаровує читача красою та витонченістю свого стилю. Почесне місце серед чоловіків завжди займає жінка і в даному випадку це доречно. Це Афінаїда – Євдокія, донька афінського філософа-ритора Леонтія, дружина візантійського імператора Феодосія II Молодшого (405-450рр.). Вихована в дусі античної вченості, вона всю силу свого красномовства поставила на службу християнству. Її перу належить віршований переказ героїчних місць із Старого Завіту: книг Моісея, Ісуса Навина, Суддів, Руф. Гомерівські центони – її спроба переказати стилем цього великого античного майстра художньої літератури, окремі місця, епізоди земного життя Господа Ісуса Христа. Однак найкращим твором Афінаїди є Поема про свв. Кипріана та Іустинію21. Загальновідомий сюжет житія святого, котрий до свого навернення займався чародійництвом і намагався схилити до гріха діву Іустинію, був посоромлений нею після чого покаявся і прийняв християнство. Найбільш сильним місцем поеми є сповідь Кипріана в якій він розкаюється в своїх заблудженнях описуючи свої стосунки із «князем» пітьми. Покаяння Кипріана вражає своєю відвертістю, а опис його сповідання віри перед стратою своєю силою.

Пороки, котрі демони розсівають по світу спокушаючи людей: сластолюбство, блуд, спокуса, зваблення і т.д., заслуговують окремого опису через свою виразність. Візантійські критики досить схвально відгукувалися про творчий доробок імп. Євдокії а св.патр. Фотій (IX ст.), найкращий поціновувач візантійської літератури, високо ставив її твори, називаючи їх чудовими як для імператриці і жінки. Отці-каппадокійці та св. Іоанн Золотоуст довели християнську літературу до високого ступеня витонченості. Саме так про них пізніше скаже Пселл даючи високу оцінку їх літературній діяльності: «Ти питаєш, скільки і хто із християнських авторів створював свої промови по правилам мистецтва і чи можуть вони сперечатися з Демосфеном і Лісієм по будові промов…»22 Але одночасно з ними і інші автори досить продуктивно розробляли форми мистецтва красномовності, більш плебейські, чужі академічному стилю античної мови.

Серед них слід назвати Паладія єп. Еленопольського (бл. 364-430рр.), автора Лавсаїка. Лавсаїк (названий так по імені Лавса, префекта Кападокійської області. Він був відомий своїм благочестям, глибоким знанням догматів православної віри, а також своєю щедрою допомогою храмам і монастирям.) – це цикл розповідей про єгипетських аскетів, яких Лавс знав особисто і вислови яких він захотів зберегти для всіх хто шукатиме духовної втіхи. Єпископ Паладій лише записав цю інформацію у формі невеликого повіствування23. Єгипетські ченці, що несхвально відносилися до культури великих міст приймали подібні досліди вороже доходячи до заперечення поезії, навіть літургійної. Проте цей процес розвитку не можна було зупинити. Найсуворіші ревнителі аскези повинні були зайнятися складанням гімнів, щоб витіснити з вжитку гімни єретиків. Перші ченці Нільської долини цуралися літературних занять: авва Антоній — новий герой християнської літератури сам не бере перо в руки. Лише через декілька десятиліть ченці залучаються до писання. Євагрій Понтійський (бл. 346-399рр.) заснував типову для Візантії форму аскетичних творінь— керівництво по чернечій етиці, засноване на самоспостереженні і висловлене у формі афоризмів. Захоплення богослів’ям Орігена відіграло свою роль в його літературній діяльності.

Саме перу Євагрія належить першість в розробці інтелектуального погляду на чернецтво. Грек по національності, він в своїх пошуках наслідував Платона і його школу. Відомий його твір Практик – практичне введення в чернече життя. «Відділяти тіло від душі може лише Той, Хто з’єднав їх. Однак відділити душу від тіла є у владі того чиї устремління направлені до чеснот.»24 Одним з виразників тенденцій свого часу став сірієць Єфрем (+ 373 р.), успішний суперник представників єретичної гімнографії, що писав на сірійський мові. Народ хотів отримати дохідливі і легкі для запам’ятовування поетичні тексти, які можна було б завчивши в церкві, наспівувати за роботою і на дозвіллі. Це зумовило неабияку популярність сірійського гімнографа. Відомо, що св. Єфрем написав 27 гімнів на свято Різдва Христового і 52 гімни присвячені Церкві, деякі з них вживаються у маронітів і досі25. Воцаріння імператора Юстиніана I Великого (525-563рр.) ознаменувало собою новий етап в житті Візантії і відповідно Церкви, та її відносин з суспільством. Курс взятий імператором на реставрацію римської політичної спадщини посприяв посиленню античного елементу в літературі Vст. Переслідуючи єретиків та інакомислячих, Юстиніан в той же час заохочував використання античної спадщини запозиченої в дохристиянських класиків. В епоху Юстиніана Великого у візантійській літературі процвітають два літературні жанри котрі черпають своє натхнення в сивій давнині: історіографія та епіграма. Нас цікавить більше остання, так як про першу сказано у візантинознавчій літературі достатньо (мається на увазі Прокопій Кесарійський і його твори). Говорячи про Прокопія обмежимося тим, що його «історії» дещо копіюють геродотівський стиль повіствування. Наряду із описами подій велику увагу автор приділяє їх антуражу: опис природи місцевості де розгортаються події, історичні вкраплення, тощо. Цікавим історико-географічним твором цього часу є твір Косьми Індикоплова Християнська Топографія, котрий розповідає про подорож автора на о. Цейлон. Він також продовжу геродотівський стиль оповіді, але наряду із звичайною історією є першим «підручником» який намагається з християнської точки зору пояснити світобудову. Щоправда деяка інформація викладена Косьмою може викликати посмішку сучасного читача. Так Земля має форму навіть не за Птолемеєм (куля) а продовгуватого чотирикутного ящика подібного до Ковчега Завіту Моісея256 Що до епіграми, то цей жанр літератури досить швидко розповсюджується в християнській Візантії.

Цікавою є епіграма якогось Кира з Пентаполя (Єгипет) присвячена преп. Даниїлу Стовпнику, де гомерівські строфи застосовані до опису подвига християнського аскета: Ось, між землею і небом стоїть людина нерухомо, Всім біснуванням вітрів плоть підставляючи свою. Ім’я йому — Данило. Із Симеоном змагаючись у праці Стовпний подвиг він прийняв, до каменя прирісши стопою. Годується ж він амброзійним гладом і спрагою нетлінною, Силкуючись прославити собою Діви Пречистої Дитя.27 Епіграма — це особлива форма ліричної мініатюри, яка має досить високий рівень літературної обробки. З одного боку її автори демонструють витонченість свого смаку а з іншого, своє знайомство з класичними зразками. Епіграми пишуть багато хто: визнані майстри жанру — Агафій Міринейський, Павло Сіленціарій, Юліан Єгипетський та ціла плеяда їх імітаторів: Леонтій Схоластик, Лев, та ін. По соціальному положенню це або придворні (Павло — «охоронець тиші» при дворі Юстиніана, Юліан — префект Єгипту), або блискучі столичні адвокати (Агафій, Леонтій). Ось одна з епіграм Юліана — комплімент родичу імператриці Феодори Іоанну складена в формі діалогу: -Славний, могутній Іоанн! -Але смертний. -Монаршій дружині родич! -Смертний, додай. -Царського роду слава! -Смертні і самі царі. Справедливий! -Лише це безсмертно в нім: -Одна чеснота смерті і долі сильніша. 28 В епіграмах епохи Юстиніана переважають класичні мотиви. Придворні поети імператора відточують своє мистецтво складати епіграми використовуючи античні зразки. Павлу Сіленціарію довелося на замовлення імператора скласти вірш на честь тільки що збудованої церкви св. Софії. Він починає свій стих описом нічної ілюмінації куполу, черпаючи надхнення у міфі про Фаетона, сина Геліоса. Все тут дихає красою, всьому немало дивується око твоє. Але повідати, яким променистим сяйвом Храм ночами освітлений, і слово безсиле. Ти скажеш – якийсь нічний Фаетон цей блиск вилив на святиню!29 Ця штучна поезія заграючи з віджилою міфологією античності не припинить свого існування і в подальші століття візантійської літератури (особливо після XI ст.), парадоксальним чином сусідствуючи з чернечою містикою і аскетизмом. Проте в тому ж самому VI ст., з’являється літургійна поезія, поштовхом до якої служить естетика новозбудованої церкви св. Софії.

В її основі лежить переживання зібранням вірних моменту святості під час богослужіння. Після всіх експериментів і пошуків IV-V ст. вона раптово знаходить всю повноту зрілості в творчості св.Романа прозваного нащадками Солодкоспівцем (+ 555 р.) Природність і впевненість, з якою творив св.Роман, здавалася сучасникам дивом, згідно житія сама Богородиця в нічному сновидінні отверзла йому вуста, і на наступний ранок він зійшов на амвон і заспівав свій перший кондак Діва днесь30. За своїм походженням св.Роман нічим не зв’язаний із античною Грецією, він уродженець Сірії. Сірійські віршові і музичні навики допомогли йому відмовитися від догм шкільної грецької просодії і перейти на тоніку, яка тільки одна могла створити виразну для візантійського вуха метричну організацію музичного гімну. Св. Роман створив форму так званого кондака — літургічної поеми, що складається зі вступу, який повинен емоційно підготувати слухача, і не менше чим 24 строф31. За повідомленнями його житія він написав близько тисячі кондаків. В даний час відомо близько 85 кондаків св.Романа (атрибуція деяких сумнівна). Богослів’я Романа Солодкоспівця відображає те піднесення з яким народ стоячий у храмі сприймав красу православного богослужіння. Богослів’я його музичних творів переплетено з красою народної мови і створює неповторну красу всієї композиції. Ангельські сили попереду йдіть, Ви, що у Вифлеємі приготуйте ясла! Слово народжується, мудрість приходить, Церква – прийми цілування на радість Богородиці. Народи заспіваймо: благословен грядий Бого наш, слава Тобі!32 З багатством мови форм св.Роман сполучає народну цілісність емоції і щирість етичних оцінок.

Чисто релігійна за своєю тематикою поезія Романа значно більше говорить про реальне життя свого часу ніж академічна світська лірика епохи Юстиніана. У кондаку На покійних з великою внутрішньою закономірністю виникають образи тієї дійсності, яка хвилювала плебейських слухачів св.Романа: …Над убогим багач поглумиться. Пожирає сиріт і немічних; Землероба праця — прибуток пана, Одним піт, а іншим — розкоші. Бідняк в працях надривається, Щоб все віднялось і розвіялось!33 Один з найбільш значних творів у візантійській літературі цього періоду Любовні листи Арістенета (або Арістініта VI ст.), що задав вченим немало загадок. Одна з них — смислове значення імені автора, що в перекладі означає: той, що хвалить краще за всіх або заслуговуючий на похвалу. Ще одна загадка стосується байдужості сучасників до цього видатного літературного пам’ятника і мовчання пізніших літературознавців XIXII ст. коли знову зріс інтерес до античності. Вибраний Арістенетом жанр фіктивного листа виходить в своїх витоках до Філострата з його неодноразовим звертанням до авторитету Гомера, Платона, Сапфо та інших грецьких літераторів. Запозичення мотивів, сюжетів та окремих фраз з їх творів, складається в «листах» персонажів в цікавий сюжетний узор, де цитати включені безпосередньо в дію ілюструючи її саму. а автори цитат іноді виступають дійовими особами.34 Художня епістолярна проза Візантії знає і інших майстрів цього жанру, скажімо Феофілакта Сімокатту (пол. VI ст.), чиї фіктивні повчальні і романтичні листи отримали адресатів з реальної історії (Перікл, Платон, Сократ), та з міфології (Атлант, Фетіда, Еврідіка).35 Література Візантії IV—VI ст. відображає становлення і затвердження християнської культури, що супроводжувалися боротьбою з відгомонами язичницької античності. У цій складній і суперечливій боротьбі двох ідеологій народжувалися нові жанри і стилі, що отримали свій розвиток в подальшу епоху. Залишившись після 476 р. єдиною державою в світі котра продовжувала сповідувати римську ідею державотворення, Візантія стає унікальною країною. Вона повертається до античної культурної спадщини «дозовано» допускаючи її в своє остаточно християнізоване суспільство, не боячись розкладаючого впливу.

Однак античний ідеал прекрасного йде в минуле замінюючись ідеалом духовної досконалості та цнотливості. Література Візантії цього періоду пропагує християнство набуваючи не розважального а дидактичного, повчального характеру. Період від епохи імп. Юстиніана Великого до слідуючого культурного ренесансу Візантії при македонцях (IХ ст.) означується політичною нестабільністю країни. Боротьба найближчих приємників великого імператора за збереження його політичної спадщини, тривалі війни з персами а потім арабами які мало не обернулися катастрофою для імперії, численні церковні хвилювання (єресі монофелітства та іконоборства) все це в своїй совокупності не дозволяло здійснити черговий «культурний прорив».

Тому література Візантії IX-X ст. це в більшості класифікація попередніх здобутків всього, що було досягнуто в науці, богослів’ї, літературі і філософії. Трактати імп. Константина VII Багрянородного вражають кількістю інформації зібраної в цих справжніх візантійських енциклопедіях.36 Однак це лише зібрання попередньої інформації. Окремо стоять слідуючі постаті: св. патр. Фотія який в своїй праці Мірібібліон (перекладається як Багатокнижжя, має 880 розділів, розглянуто 279 рукописів) подає уривки з античних авторів супроводжуючи їх своїми коментарями.37 Патріарх Фотій високо цінував мистецтво красномовства і вважав, що промова неповинна бути надміру пишною або темною за змістом. Головне в промові – це її дидактичне завдання, виховання слухачів, в чому він слідував кращим зразкам давнини. Його захоплення античними прикладами риторства і науки взагалі породили чутки, що під час богослужіння патріарх читає не молитви а вірші язичницьких поетів38. За ним йде Арефа, архієпископ Кесарійський (860-932рр.), послідовник і учень св.Фотія. В своєму памфлеті Хіросфант або ненависник чародійства він обрушує все своє красномовство проти Льва Хіросфанта оратора, котрий виступив на захист язичеської культури. Автор змушений аналізувати античність шукаючи контраргументи в жорстокій полеміці з цим останнім шанувальником минулого.39 Особливих висот в період македонців сягає агіографічна література. В середині X ст. близько півтори сотні найбільш популярних в народі житій святих були зібрані і оброблені видним вченим Симеоном Метафрастом (Логофетом).40 Занепад цього жанру позначився вже в наступному ХІ ст. коли на зміну живості повіствування прийшла шаблонність і трафаретність в описі життя святих.

Зовсім окремо від літературної спадщини македонців знаходиться діалог Патріот написаний в Х ст. Його авторство поперемінно приписується то Пселлу то Лукіану, однак до кінця залишається спірним. Це свого роду сатира на народні вірування яка в устах головного персонажу твору, язичника (!) Крітія в його бесіді з новоохрещеним Трифоном, викриває марновірство християн і язичників. Однак це напевно єдиний твір такого роду за всю історію візантійської літератури до ХІІ ст. Слабкий художньо цей твір сильний своїм змістом як сатира, так як вказує на деяку лібералізацію атмосфери у візантійському суспільстві.41 Вцілому період македонської династії (867-1025рр.) відрізнявся напруженою культурною роботою в поєднанні з кипучою політичною і військовою діяльністю всієї імперії. Праця вищеназваних осіб до яких слід додати попередника М.Пселла хроніста Георгія Амартола (кін. ІХст.) підготувала слідуюче культурне відродження епохи Комнінів (ХІІ ст.) Захоплення античною літературою є відмінною рисою цього часу. Гесіод, Гомер, Платон, історики Фукидід і Полібій, оратори Ісократ і Демосфен, трагіки і Арістофан та інші видні представники античної літератури служили предметом вивчення і наслідування для письменників XІІ ст і після 1204 р. Особливо це наслідування було помітно в словесності, яка в надмірній гонитві за чистотою стародавньої античної мови зробилася штучною, важкою для читання і тим більше нелегкою для розуміння, будучи відірваною від живої розмовної мови. Це було образно кажучи рабство традицій, рабство перед благородними зразками. Але деякі з письменників, обізнані в красі класичної мови не нехтували іноді користуватися народною, розмовною мовою їх часу залишивши нам цікаві пам’ятки живої мови XII століття. Зрушення котрі відбулися у Візантії в ХІ-ХІІ ст. мають і інший, зворотній бік. Зближення із Заходом, розвиток культурного спілкування з країнами Західної Європи і арабським світом приводять до збагачення візантійської культури і змін в світогляді суспільства. Це веде до розширення кола інтересів письменників. З’являються цілком нові літературні жанри. Словом відбувається поступовий відхід від своєрідної традиції котра склалася за попередні століття у Візантії. Відроджується інтерес до античної спадщини, котра переосмислюється в дусі реалізму.

Ще одним немаловажливим фактором впливу на культурні традиції Візантії була праця свв. братів Кирила і Мефодія котрі бл.866 року винайшли слов’янську грамоту, що швидко розповсюдилася в Болгарії і на Русі. Сусідство Візантії і оточуючих її християнських народів перетворювалося хоч і поступово, з труднощами, на рівноправне партнерство, стимулюючи негрецький (переважно слов’янський) народний елемент всередині самої імперії. Письменники епохи Комнінів і Ангелів розуміють перевагу візантійської культури перед народами Заходу, «Цими, — за словами імп. Мануїла Комніна, — темними і бродячими племенами, велику частину яких Константинополь якщо не народив, то виростив і вигодував», «у яких не знаходить притулку жодна харита або муза, натомість чути клекіт шулік або каркання ворони»42. Дана епоха в області літератури має цілий ряд нововведень які власне і знаменують собою появу художньої літератури у Візантії. Анна Комніна (1083-бл.1148рр.), донька засновника одноіменної царської династії імп. Олексія І (1048-1118рр.), відкриває цю епоху відому в історії Візантії як «комнінівський ренесанс». Ми вже ознайомилися із працею її попередниці Афінаїди-Євдокії і тому можемо стверджувати, що поява слідуючої представниці «слабкої статі» на літературному поприщі Візантії не є випадковістю. Візантійське суспільство яке безперечно відрізнялося від античного суспільства Еллади і Риму, кероване християнською мораллю по-новому ставилося до жінки не обмежуючи її свободу і рід занять. Тому донька імп. Олексія І як по своєму становищу так і по своєму бажанню отримала блискучу освіту навчившись всьому, що було доступним у Візантії на той час: риториці, історії, літературі, філософії і навіть медицині та іншим природничим наукам. Обізнаність в культурній спадщині Візантії (твори Гомера, Арістофана, Фукідіда, Полібія, поезія Сапфо) зумовила нахил її діяльності. Увесь свій неабиякий талант Анна Комніна віддає прославленню свого батька а разом із ним і Батьківщини, описуючи буремні події його царювання. Її твір Алексіада написаний в сер. ХІІ ст. являє собою героїчний переказ мовою наближеною за своїм стилем до Іліади Гомера основних подій 1069-1118 рр. коли її батько Олексій І воцарився на престолі поклавши край анархії у Візантії.43 Це сумне явище за словами Герцберга перетворилася просто таки в епідемію серед аристократії в її прагненні захопити престол44. Вивчення художньої природи Алексіади важливо не тільки саме по собі і цікаве не тільки літературознавцю але і історику для якого ця поема може бути джерелом цінних історичних відомостей. Одне з перших, що може кинутися в очі читачеві який вже встиг ознайомитися з іншими пам’ятниками візантійської словесності, — єдність Алексіади як літературного твору. Як не дивно у багатьох візантійських письменників є відсутнім відчуття гармонії. Це стосується переважно риторів котрі могли писати величезні багатогодинні промови, розділи яких не зістиковувалися між собою, відрізняючись мовою, стилем і навіть ідеями. Це стосується також і історичних творів.

Хроніки як окремий жанр історичного повіствування який особливо популяризується в період македонців, постійно компілювалися з творів, різних по композиції і мові, що аніскільки не бентежило їх редакторів, об’єднуючих ці фрагменти в рамках одного твору. Так, праці безпосередніх попередників Анни — Михїла Пселла і Михаїла Аталіата починалися з історії, а закінчувалися досить ординарними панегіриками. Ось наприклад уривок з промови Пселла: «Хто уподібниться тобі царю?…хто зрівняється з тобою, моїм царем і богом?»45 На цьому фоні Алексіада виглядає вельми вигідно. Єдність твору здійснюється на трьох рівнях.

По-перше, це рівень мовний. Вся Алексіада написана на свого роду антикварній, штучній старогрецькій мові, на якій висловлювалися переважно вчені. Подруге, в Алексіаді на всьому протязі твору зберігається єдиний і стійкий образ автора. Анна постає перед читачем у вигляді людини на долю якої дісталися лише одні випробування і скорбота за близькими людьми котрі пішли у вічність. По-третє, це єдність в описі головного героя твору. По-четверте, Алексіада побудована за єдиним композиційним принципом. Назва праці Анни поза сумнівом містить в собі свідомий натяк на Іліаду Гомера. Вчені одностайно відзначають наявність в Алексіаді численних цитат з Іліади.46 Незвичайного в цьому немає нічого.

У Никити Хоніата (сер.ХІІст.), наприклад, гомерівські цитати зустрічаються ще частіше, ніж у Анни. Гомер був «альфою і омегою» шкільної освіти у Візантії, його вірші запам’ятовували і цитували з дитинства. Можна сказати, що світ Іліади і Одіссеї був для візантійців тим мірилом, яким вони порівнювали сьогодення. Тепер про сам твір. Головний герой історичного твору, імператор Олексій Комнін, в тій чи іншій мірі виконує функції гомерівського Ахілла. Безумовно, схожість обох персонажів не повна. Навпаки, багато рис героя Іліади приписано автором не Олексію, а іншим дійовим особам. Наприклад, знаменитим страхітливим криком Ахіла кричить не візантійський імператор, а його злий ворог Роберт Гвіскар, і вже безпосередньо, відкрито з Ахіллом зіставляється чоловік Анни, кесар Никіфор Врієнній. Сам же Олексій порівнюється кілька разів не з Ахіллом, а з Гераклом і деякими іншими міфологічними героями грецького епосу. Мужність Імператора варажає, дізнавшись про напад норманів він спокійно говорить закам’янілим від страху придворним: «Спочатку підемо поснідаємо а потім подумаємо про Боемунда.»47 І це не дивно, адже: «В цьому чоловіку поєднувались витонченість і краса… Коли він говорив, то здавалося, що його вустами говорить полум’яний оратор Демосфен. Як в бою так і в промові він однаково вмів метати спис і зачаровувати слухачів.»48 Відчуття епічності Алексіади, крім її композиції і численних цитат з Гомера, підтримується і іншими особливостями цього твору.

Додамо лише одну, але, як нам здається, істотну деталь. Не може не здивувати, що письменниця, хоча і лає головних ворогів імперії — латинян, ниспровергаючи на їх голови громи і блискавки, проте зображає їх могутніми воїнами застосовуючи до них весь набір риторичних і літературних засобів, використаних при описі позитивних персонажів. Це безумовно є в стилі Іліади Гомера, де ахейці і Троя однаково сильні і прекрасні в своїх змаганнях. Ось опис заклятих ворогів: Олексія і Роберта Гвіскара: «Обидва мужі володіли даром передбачення, були досвідчені у всіх військових хитрощах, загартовані у всіляких небезпеках, засідках і відкритих битвах. Енергійні і хоробрі в рукопашних сутичках, по розуму і мужності вони були самими відповідними один для одного супротивниками зі всіх полководців, що жили на землі»49. Це цілком нагадує опис Ахіла і Гектора, центральних персонажів Іліади.50

Більш того, в Алексіаді створюється якась умовно-піднесена ситуація далека від реальності кровопролитної війни, котра переносить читача в світ, населений героями неймовірної сили і відваги. Наприклад героїчна поведінка чоловіка Анни, кесаря Никифора описується з неприхованим захопленням і епічним розмахом. Ось цілком видуманий епізод історії Візантії. Розташувавшись на башті міської стіни, майстерний стрілець з лука кесар Врієнній обстрілює ворогів (хрестоносців) стрілами, які, однак не вражають ворожих воїнів. Просто кесар, вправний стрілець з лука, поважав святість дня (був Четвер Страсної неділі). При цьому він не був поганим лучником, Анна встигла порівняти його майстерність з вмінням гомерівських Тевкра, Аполлона, Геракла і Аякса. Просто цей епізод служить своєрідною противагою іншому, трохи раніше описаному в Алексіаді коли латинський священик не зважаючи на свій сан безжально вражає з лука лави ромейського війська51. Контраст нечестивого латинського священнослужителя і богобоязливого візантійського кесаря безумовно розрахований на сильний драматичний ефект. Такий стиль зображення подій був вельми поширений в середньовічній літературі і названий Д. С. Ліхачовим «стилем монументального історизму», поза сумнівом пов’язаним з певною літературною технікою.52 Прагнучи визначити місце Алексіади в історії візантійської історіографії, один з найбільш обізнаних дослідників в цій галузі візантійської культури М.В.Бібіков звертає увагу на тяжіння письменниці до двох шедеврів світової літератури, розділених між собою двома тисячоліттями: Іліади Гомера і Хронографії Пселла. Ні те, ні інше не випадкове.53 Місце Хронографії в історії візантійської літератури неоднозначне – це найвище досягнення літератури Х-ХІ ст. а про Іліаду і її місце в літературі Візантії говорити багато непотрібно.54 Поява Алексіади поза сумнівом обумовлена «ліберальними тенденціями» XI століття. Анна котра очевидно з дитинства захоплювалася античною літературою, була великою шанувальницею Пселла і звичайно, не могла уникнути впливу його таланту. Тому Алексіада в певному відношенні продовжує художні традиції Хронографії, особливо у запозиченні античних образів. З іншого боку цей твір не тільки продовження «пселловскої лінії», але одночасно і її заперечення через свою цілісність сюжетної композиції і персонажів.

Саме тому вплив гомерівської Іліади на техніку композиції і характер зображених героїв став певною мірою мірою стандартом в зображенні історичної реальності епохи комнінів. Історичні записки чоловіка Анни Комніної, кесаря Никифора (1062-1136рр.) з багатими описами битв та солдатського побуту у військовому таборі, стоять в одному ряду з Алексіадою.55 Діалог Тімаріон котрий умовно приписується лікарю і поету Миколі Каліклу (бл. ХІ-ХІІст.) продовжує лінію сатиричного оповідання. Загробний світ описаний швидше в смішних ніж притаманних цьому місцю тонах повний авторської іронії та фантастики. Твір різко контрастує з аналогічними моментами житій Метафраста. Так, наприклад, імператор Феофіл, останній ревносний іконоборець, розміщений автором в підземному царстві вершити суд над померлими. Це пряме запозичення з грецької міфології розповідві про Міноса і Радаманфа, справедливих царів котрі виконували функції суддів в Аїді.56 Як і його попередник Патріот, цей діалог свідчить про відхід від традиційних культурних цінностей представників візантійського суспільства, що вказує на неминучий занепад моралі. Нетривале царювання династії Комнінів (1081-1185рр.) хоч і ознаменувалося політичним та культурним піднесенням Візантії, однак привело до страшної катастрофи 1204р. перед якою блідне епоха іконоборства. «Західні народи» яких так боялися візантійці захопили ослаблену внутрішніми смутами при Ангелах імперію.

Проте епоха хрестових походів, перші з яких припали на період правління Комнінів, породили не героїчно-ліричні твори, котрі будучи чисто художніми за своїм стилем відрізнялися від попередніх повіствувань. Слідуючі два твори власне з яких починається епоха художньої літератури Візантії це Повість про Ісмінія та Ісміне (ХІІст.) Євматія Макремволіта та роман Дігеніс Акріт невідомого автора. Як і Арістенет, Евматій широко звертається до античності цитуючи Гомера, Гесіода, трагіків, комедії Арістофана та ін. не тільки в стилі і мові, але і в побудові ситуацій: зустріч молодих людей в будинку, зародження любові, таємне спілкування за бенкетом і побачення в саду, втеча, розлука, рабство і тому подібне. З ризикованих положень закохані виплутуються завдяки своїй винятковій чесності іноді досить екстравагантно. З одного боку це чергова проекція язичницької літератури на середньовічний візантійський лад, а з іншого вдале поєднання реальності подій життя з умовністю дійових осіб. Це врятувало роман від забуття і разом з тим стерло конкретні прикмети часу, перетворивши закоханих — Ісмінія і Ісміну в умовні фігури, що підкреслено тотожністю їх імен.57 Відображенням того підйому котрий спостерігається у візантійській літературі в цей час, можуть служити так звані «акритські пісні» – цілий комплекс військових повістей, що прославляють подвиги прикордонних воїнів-акритів.

Середньовічні романи читаються менш цікаво ніж романи нашого часу, але в психологічному відношенні і в сенсі опису подій, представляють для нас дорогоцінне джерело інформації про вдачу минулого часу. Дійові особи безперечно стоять у вигаданих авторами ситуаціях, хоча вони наділені почуттями, ідеями, смаками, звичайними для людей їх епохи. Їх заняття, розваги, задоволення носять відбиток того середовища, в якому жили письменники, що їх оспівували. Тому для опису давно зниклого середньовічного суспільства сучасні йому романи мають ту ж цінність, що й історія – ми дійсно знаходимо в них безліч подробиць, відомостей про життя, звичайних людей про, що історія, власне кажучи, не знайшла часу нас повідомити. Подібно до того як на Заході впродовж епохи хрестових походів склався цілий епічний цикл, пов’язаний з іменами Роланда і Артура, точно так і на Сході склався власний епічний цикл, пов’язаний з ім’ям візантійського національного героя, слава якого розповсюдилася в народних піснях по всьому східному світу і навіть за його межами.

На Русі приблизно одночасно виникає переказ цих подій в творі Девгениево деяние (ХІ-ХІІст.)58 Найдавніший рукопис цієї епопеї відноситься до XIV століття, однак із подій, що розгортаються перед читачем зрозуміло, що її витоки слід шукати в Х ст. Історія пригод Василія Дігеніса Акріта переносить нас в епоху до хрестових походів і є надзвичайно цікавою і повчальною для ознайомлення з візантійським життям того часу. В цій поемі ми не знайдемо столичного або придворного світу. Мова йде про суспільство в азіатських візантійських провінціях, що лежать на кордоні із землями ісламського світу. Це свого роду окрема країна акритів, або прикордонників, апелатів (розбійників), територія військової звитяги, пригод військових і романтичних. Проте ця країна вигадана не повністю. Книжка пов’язана з ім’ям імператора Никифора Фоки Тактика (Х ст.), оповідає нам в яскравих рисах про суворе життя, яке вели сміливці в цих прикордонних провінціях, горах Тавра і Каппадокії, під повсякденною загрозою нападу з боку арабів. Ім’я героя повіствування вже саме указує на його походження і місце де розгортаються пригоди описані в епопеї. Він називається Дігенісом, «тому що був язичником по батьку, з племені Агарі, і греком по матері, з роду Дуків» (родина відомих візантійських воєначальників). Коли його хрестили святим хрещенням у віці шести років то назвали Василем. Прізвисько Акріт він отримав так як охороняв кордон. Дід його був Андронік з роду Син-намосів, померлий у вигнанні за пам’яті імп. Романа Діогена. Бабуся його була стратигісса з сім’ї Дуків, а дядьки, знамениті брати його матері вславилися перемогою над арабським еміром, батьком Дігеніса. Історія шлюбу батьків Дігеніса складає зміст першої пісні, всього ж поема налічує три відділи. В першому розділі розповідається як емір Мусур, викравши після сутички доньку грецького стратіга, закохався в свою полонянку і прийняв християнство щоб одружитися на ній.

Так за словами поета, «чарівна молода дівчина завдяки своїй красі здолала прославлене військо сірійське». Подібне траплялося нерідко і нікого не дивувало в цьому краю, що знаходився на межі двох світів: грецького і мусульманського. Поема подає нам такий портрет свого головного героя: «У нього було біляве в’юнке волосся, великі очі, рум’яне лице, чорні брови, широкі і білі груди. Він носив червону туніку із золотими зав’язками і каймою викладеною перлами, на комірі, прикрашеному бурштином було декілька великих перлин, гудзики з чистого золота, півчобітки були оздоблені позолотою, а шпори коштовними каменями. Він їздив верхи на високій кобилі, білій, як голубка, в гриву якої була вплетена бірюза і золоті аденофори з коштовними каменями, що видавали чарівний, чудовий дзвін. Круп кобили був покритий попоною з рожевого і зеленого шовку, що прикривала сідло оберігаючи його від пилу, сідло і вуздечка були вишиті золотом і прикрашені емаллю та перлами. Майстерний наїзник, Акріт примушував задля забави гарцювати свого коня, при цьому правою рукою він притримував свій зелений спис арабського виробу, покритий золотими літерами. Серед всіх наїзників ця молода людина сяяла подібно до сонця». Такий був герой з вигляду. Тепер ознайомимося з його першими подвигами. Ще не виповнилося йому і дванадцяти років, а він вже тільки і думав, що про пригоди. На полюванні, куди він відправився з батьком, він ударом кулака валить ведмедя, надвоє розриває наздогнану їм дику сарну, одним ударом меча вбиває лева, і товариші його, повні захоплення, впізнають по цих чудесах героя, посланого Богом: «Це не проста людина, — говорять вони, — таких на землі не буває. Бог послав його, щоб покарати апелатів.»

І дійсно, чим далі ріс хлопчик, тим більше слава знаменитих апелатів не давала йому спати. Він горить нетерпінням познайомитися з ними і перемогти їх, що йому вдається після недовгої боротьби. Гучна слава про цей подвиг Василія розповсюджується по всій країні. Це друга частина поеми. За пригодами військовими починаються пригоди романтичні. Їм відведено останню частину твору. Після здійснення цих подвигів котрі визволили країну від ворогів, Акріт вирішив відпочити і насолодитися своєю славою в прекрасному палаці, збудованому на березі Євфрата. Щасливо протікали його дні, як в раю, знатні владики присилали йому численні подарунки і виявляли йому свою повагу прекрасними приношеннями. Сам імператор посилав щодня дорогі дари знаменитому Акріту. Переможені апелати визнавали його владу і всякий хто дозвіл Дігеніса міг без перешкод подорожувати по всьому Сходу. Так шанований всіма, Василій жив як князь будучи прикладом для хоробрих славою греків, миротворцем Романії. Він шанував імператора і насолоджувався багатством, живучи разом із своєю дружиною та матір’ю, жалкуючи лише про одне – в нього не було спадкоємця. Заключна частина поеми оповідає про смерть героя, коли в країні всіх охоплює скорбота.

Зі всього Сходу до смертного одра Дігеніса стікаються знатні владики говорячи крізь сльози: «Поколивайся, земле, заплач вселенна, сонце сховайся за хмару, потьмарся місяць, згасніть всі світила! Бо світило яке блищало над світом, Василь Дігеніс, цвіт юності, і дружина його, слава жінок, в одну і ту ж годину покинули землю». Поема закінчується описом похоронів, де, згідно звичаю, в довгому надгробному слові вихваляються чесноти, мужність і слава померлого героя. Такою є епічна історія Василія Дігеніса Акріта. Це безперечно цікава для свого часу розповідь про пригоди відважної людини, однак для нас важливіше відшукати в поемі характерні риси, в яких скільки-небудь виявляються ідеї тієї епохи. Поема відкриває перед нами візантійський світ, з його повними несподіванок суперечностями, сумішшю витонченості і пристрасності, його патріотизм, почуття релігійності, розкіш нарешті все, що робить цю зниклу цивілізацію такою цікавою. Перш за все в поемі читача вражає глибоке відчуття візантійської національної самобутності яким володіє поет. Відносно варварів і невірних, його герой є захисником імперії і християнства. За це як і за доблесть, його вихваляє цар. В думках Дігеніса православ’я і Батьківщина — два нерозривні поняття. Зміцнити безпеку кордонів так, щоб надалі імператору не доводилося піклуватися про це, підкорити невірних змусивши їх платити данину Візантії, дати православним в країні можливість жити, насолоджуючись миром не боячись нападу, — ось великі діяння задля яких непереможний Акріт звершує подвиги. Завдяки цьому його ім’я стало популярним у Візантії, так що багато років потому, бажаючи гідно возхвалити великого імператора Мануїла Комніна, один поет XII століття не знайшов кращого для нього імені, як ім’я «нового Акріта».

З іншого боку поема заслуговує уваги історика описом побуту героїв серед багатства і розкошів. Опис палацу Акріта знайомить нас із пишністю будівель де жили знатні феодальні правителі-динати. На березі Євфрата, серед чудового саду, повного квітів, дерев і птахів, підноситься замок Дігеніса. Він побудований з різнокольорового каменя, стіни оздоблені різноманітними малюнками. Перед замком павільйон, увінчаний трьома високими куполами. Внутрішнє убранство замку ще красивіше: стіни викладені інкрустаціями із золота і коштовних каменів, колони покриті золотом, навколо вікон обвиваються золоті лози а стеля прикрашена мозаїкою. Але справжнє диво — це велика зала у формі хреста, яка знаходиться у високій башті. Підлога її вимощена коштовними каменями, і посередині блищить один великий круглий камінь, «випромінюючий вночі світло на весь світ». На стінах ряд мозаїк зображає подвиги Самсона, історію Давида, також до цих біблійних епічних сцен додано цілу серію епізодів античної історії. Тут можна бачити подвиги Ахіла, втечу Агамемнона, Пенелопу і її женихів, Улісса та Циклопа, історію Олександра починаючи з його перемоги над Дарієм і кінчаючи походом в Індію. Словом Акріт велів зобразити тут «всіх доблесних мужів, що існували колинебудь починаючи від створення світу»59.

Цей опис представляє неабияку цінність. Однією з рис візантійського мистецтва IX і X століть було саме змішування релігійних і світських сюжетів при оздобленні архітектурних шедеврів – палаців імператора чи знаті. Персонажі поеми крім військової звитяги здатні на тонкі почуття, на витонченість в спілкуванні. Дігеніс не тільки могутній і непереможний боєць, він захоплюється літературою. Протягом цілих трьох років під керівництвом досвідченого вчителя, він вивчав різноманітні науки. Він навчився під акомпанемент ліри співати пісні, автором яких є він сам. Він насолоджується красою природи, милується витворами мистецтва, цінує красу. Цей воїн, гордий своєю силою, уміє при нагоді бути лицарем. Він щасливий можливістю перемогти на очах своєї обранниці, одного слова, кинутого нею під час бою, достатньо щоб додати йому сил і сміливості. Свої подвиги він творить з єдиною метою — заслужити її любов. Завершує епоху Комнінів Феодор Продром (1100-бл.1170рр.), який був придворним поетом і прозаїком вславившись як автор віршованого роману Роданф і Діосікла, пародії Війна кішок та мишей і сатири Палач або Доктор. Цей неабиякий письменик є цікавою і типовою особою для епохи перших трьох Комнінів, особливо Іоанна і Мануїла. Іноді Феодор Продром називає себе Птохопродром (бідний Продром) для збудження до себе жалості і вочевидь нещиро. Так, скажімо його сатира про зубного лікаря наповнена скаргами знущання над бідним пацієнтом (очевидно самим Феодором). «Він так мене, нещасного почав тягати із сторони в сторону, що нікчемний карлик (лікар) уявився мені сторуким, стоногим велетнем.»60 Його погляд на мораль столичного суспільства поданий в пародії Війна кішок і мишей.

Бунт мишей проти котів завершується смертю сина мишачого предводителя але і кота спіткало лихо – торжествуючи він не помітив як на нього впало поліно і задавило його. Таким чином «війни» між аристократами і столичним плебсом ведуть до одного на думку Продрома, до самознищення візантійців. Різноманітні праці Феодора дають матеріал для вивчення філології, філософії, богослів’я та історії. Не дивлячись на те, що твори, авторство яких приписується Феодору дуже численні, в рукописах бібліотек Заходу і Сходу зберігається немало матеріалу, до цих пір ще не опублікованого. В даний час серед науковців особа Продрома викликає великі розбіжності внаслідок неясності, кому власне належать твори, що надписані в рукописах ніби Продромом. Пік діяльності Продрома припадає на першу половину ХІІ століття. Цікаво відзначити, що його дядько, під чернечим ім’ям Іоанна, був Київським митрополитом (Іоанн П), про якого руський літопис під 1089 роком говорить, що він був «муж хитр книгам и учению, милостивий убогим и вдовицам»61. Помер Продром, ймовірно, близько 1150 року.

За словами Ш.Діля, Продром належав до представників «літературного пролетаріату, що животів в Константинополі і складався з людей інтилігентних, яких суворе життя надзвичайно принизило, не кажучи про порочність, яка в з’єднанні з убогістю іноді абсолютно вибивала з колії»62. Дійсно, все життя Феодора Продрома пройшло у пошуках покровителів, в постійних скаргах на свою бідність, хворобливий стан, старість, ради чого він не зупинявся ні перед та особистим приниженням або похвалою. «Під час промови язик мій нічиєму не поступається, аж жалить вогнем, палаючи для супротивника.»63 До нас дійшли численні твори найрізноманітнішого змісту надписані ім’ям Продрома. Він виступає як романіст, агіограф, укладач листів, оратор, сатирик і т.д. Багато що з його творів є панегіриками на той чи інший випадок з приводу якихось торжеств можливого мецената, свята, весілля, тощо. Звичайно, що очікувати мистецьких висот від людини котра займається в такий спосіб здобуттям хліба насущного неможна, однак твори Феодора Продрома цікаві, передусім описами осіб яким вони адресовані. Тонкі натяки на різного роду обставини особистого життя, психологічні портрети, інформація про життя столичних аристократів і простолюдинів – ось палітра його таланту. Протягом довгого часу про Продрома могли судити тільки на підставі найбільш слабких і на жаль, найбільш поширених творів. Наприклад його високопарний віршований роман Роданф і Досикла, читання якого дійсно може заподіяти муку і смертельну нудьгу. Однак якщо взяти до уваги всю творчість Продрома — прозаїчні твори, сатиричні діалоги, памфлети, епіграми, в яких він слідував кращим зразкам старовини то загальна думка про його літературну діяльність зміниться в кращу сторону.

Також в деяких своїх творах Продром, відмовившись від штучної класичної мови вдавався до розмовної грецької, особливо в сатиричних творах залишивши нам цікаві зразки народної мови XII століття. Саме йому належить прорив в літературі Візантії – введення у вжиток розмовної мови. Продром поза сумнівом стоїть в одному ряду з кращими представниками візантійської літератури маючи ясно виражену колоритну, культурно-історичну постать.64 До часу творчості Продрома відноситься і анонімна байка, очевидно складена простими візантійцями, про Віслюка, Лисицю та Вовка. Її зміст висміює правлячу верхівку імперії яка знущається з простих громадян. За сюжетом байки ці троє тварин подорожуючи в човні потрапили в бурю і вирішили після «покаяння» викинути одного за борт як жертву задля спасіння. Розбираючи вину кожного відповідно до Номоканону вони вирішили, що найбільш винуватим є Осел, яки з’їв капусту на городі свого хазяїна, а інші двоє хоч і крали його курей, невинні. Втім Віслюку вдається за допомогою хитрощів уникнути смерті65. Роман Дігеніс Акріт ознайомив нас з візантійською героїчною епохою напередодні хрестових походів. Твори епохи контактів Візантії з хрестоносцями не менш цікаві і повчальні для дослідження історії візантійського суспільства. Це пригодницькоромантичні повісті XII-XIV ст., в яких головними героями подібно до їх західних прототипів є мандрівні лицарі і прекрасні дами, життя яких повне зворушливих і трагічних епізодів. В них є все: любовні історії, військова звитяга, пригоди… На що перетворився грецький Схід при зіткненні із Заходом, яке змішання ідей і звичаїв відбулося, видно саме з цих творів. Лицарські романи Белтандр і Хрісанца (XIII ст.) та Лівістр і Родамна (XIV ст.), епохи хрестових походів, допомагають нам вивчити взаємний вплив двох цивілізацій66.

Порівнюючи їх з попередніми творами грецької художньої літератури ми не можемо не відмітити ті зміни, що відбулися в світогляді візантійців. З ростом класової свідомості лицарства і культурним обміном між Європою та Азією яке відбувалося при посередництві Візантії, в середні віки розвивається творчість трубадурів та мінезенгерів. Місцевість де найбільш були поширені ці два види середньовічного мистецтва поезії – Прованс, Франція та Фландрія, тобто ті регіони які активно приймали участь в хрестоносному русі на Схід. До XIII ст. міннезанг приймає форму зразка формального мистецтва із слідуючими елементами: надумані любовні почуття покладені на певний сюжет67. Майстерність міннезенгера заключалася у досконалому володінні цими елементами. Що до трубадурів, то основою їх пісенної творчості правила здебільшого автобіографія і головні риси тієї дійсності в якій відбувалася презентація твору. Автори середньовічних сказань згадують про історичні і побутові факти, зв’язуючи їх в одне ціле своїм повіствуванням. Поезія трубадурів була тісно пов’язана з життям лицаря68. Їх твори рясніють згадками про знатних покровителів та меценатів наряду із основною канвою сюжету. За своїм походженням провансальська лірика котра виникла в кін. ХІст. зобов’язана своїм походженням народній пісенній творчості так само як і візантійська поезія та література. Знайомство із «франками» та їх поетичним мистецтвом непройшло безслідно для Візантії. Останні два лірично-пригодницькі романи несуть на собі яскравий відбиток цього. В першому пригодницькому романі ми знайдемо досить численні сліди впливу Заходу.

Початок поеми служить першим доказом цієї думки. «Наблизтеся, — говорить автор, — милостиві слухачі, і приділіть мені хвилину уваги. Я розповім вам чарівну історію, незвичайну пригоду. Всякому це принесе задоволення, і, слухаючи її, усяк забуде про свої біди».69 Це мова західних трубадурів, їх манера виголошення своїх творів котра збуджувала цікавість присутніх. Крім цього багато західних слів і звичаїв трапляються читачу в цьому романі. Наприклад: соколине полювання царя Антіохії, це розвага західних баронів; далі, феодальний звичай пропонувати себе в ленники, як це робить Белтандр і т.д. Проте не слід надавати великого значення цій схожості, часто тільки поверхневій. Поза сумнівом, автор поеми знає латинські звичаї які напевно були поширені в грецькому світі в той час. Але під запозиченою оболонкою, загальний колорит залишається візантійським як і саме суспільство. Релігійність персонажів, традиційно візантійська риса оповідання, ось що займає в повісті не останнє місце. Дійові особи романа відчувають разючу неприязнь до язичників та іновірних порівнюючи свої вірування з їхніми.

З іншого боку, важливе значення в поемі відведене спогадам власної історії. Образи античності трапляються то тут то там, супроводжуючи повіствування. Образи живої природи як і в романі про пригоди Дігеніса Акріта, також оживають і існують ніби власним, окремим життям. В цілому ж латинський світ Антіохії (яка дійсно була під владою хрестоносців) протиставляється грецькому світу Візантії. Але грецька цивілізація, мабуть, значно більше дала ніж отримала від іноземних завойовників із Заходу. Набагато більше про це свідчить наступний роман Лівістр і Родамна. У ньому ми побачимо, як в XIII і XIV ст. Візантія ще не витратила свою силу асиміляції, завдяки чому колись зуміла елінізувати стільки народів.70

Роман Лівістр і Родамна починається досить майстерно із вже звичного опису природи: «Зеленим лугом вздовж берега річки по вузькій стежині одного разу їхала молода людина. Луг так і зупиняв подорожнього зваблюючи його зійти з коня і розбити намет, а річка — втамувати свою спрагу».71 Цей мандруючий лицар, по вигляду і одягу латинянин, ніхто інший, як Лівістр, цар землі Лівандрської, головний персонаж твору від імені якого йде оповідання. Переповідати докладно історію його життя немає сенсу, краще прочитати її самому. Варто лише відмітити, що вона подібна до історії Парсифаля – героя котрий був нечутливим до кохання, через що і поплатився своїм спокоєм, але як і Белтандр має щасливий кінець. З точки зору літератури ця поема є одним із шедеврів такого роду. Досвідчений і тонкий художник з’єднав в ній прийоми високого мистецтва з простотою народних пісень. Дещо заплутана форма розповіді є втомливою, однак це можна списати на брак досвіду автора, що загалом не псує загального вигляду. Також слід додати, що поема схожа на пісні трубадурів, принаймі в своїх основних сюжетних лініях. Ідеї цього твору відмінні від двох попередніх. Хоча головний герой як і в романі про Белтандра також вихідець із латинського світу, релігійність його і інших персонажів швидше умовна ніж реально відчутна. Опис місцевих звичаїв які в більшості латинські супроводжує повіствування, але вони вже не зовнішня форма буття дійових образів, це їх реальність. Латинський одяг, турніри, полювання, клятви – все це наштовхує на думку, що дані атрибути прийшлої цивілізації міцно увійшли у візантійське суспільство. Виникнувши в епоху політичного занепаду імперії, в час коли народ і його правляча верхівка після короткого піднесення при Ласкарісах (1204-1261рр.) розділилися остаточно в своїх симпатіях, ці пригодницькі романи є дещо штучними в порівнянні із своїми попередниками.

Можливо саме тому вони не набули такої широкої популярності як скажімо пригоди Дігеніса Акріта, відомого у нас на Русі. Але попри все це як джерело цінної історичної і етнографічної інформації, і як художній твір, поеми Бельтандр і Хрісанца та Лівістр і Родамна заслуговують на високу оцінку. Цілісність образів і повіствування, широка палітра орнаменту пригод та ситуацій в яких діють головні герої варті нашої уваги не дивлячись на стільки столітть, що минули з дня їх написання. Історія підтверджує зроблений вище висновок: ще з часів імп. Мануїла Комніна, який як відомо був латинофілом, а особливо в часи династії Палеологів (1261-1453рр.) в правління яких було написано роман, аристократична частина візантійського суспільства входить в орбіту Заходу72. Звичайно в цьому не має нічого поганого, взаємовплив двох культур, обмін традиціями, історією, тощо, якби саме суспільство не розділилося внаслідок своїх симпатій. Латинофілам протистоїть Церква і простий народ, тому це розділення призвело до закономірного фіналу візантійської історії – її трагічного завершення в 1453р. від рук турокосманів. Останні два твори візантійської художньої літератури своїм змістом якраз про це свідчать. Однак в іншому разі, без такого інтелектуального а не фізичного протистояння, візантійська культура не зберегла б свою неповторність, а її література втратила б кращі зразки своєї самобутності.

Література:

1БСЭ.М.1954.Т.25.C.228.
2Успенский.Ф.И. История Византийской империи.М.1913-1948.Т.1.С.36.
3БТ /Минуций Феликс. Октавий./ №22.М. 1971.с138-179; також див: Ранние Отцы Церкви.Антоло-
гия.Брюссель.1998.
4Евсевий Памфил. Церковная История. М.1995.; його ж: Жизнь Константина / Пер. СПб. Духовной
Академии, пересмотрен и исправлен Серповой В.В. – М.1998.
5БСЭ. Т.18.С.530.
6Ливаний. Моя жизнь или о моей судьбе./Пер. М. Грабарь-Пассек.М.1960.С.581-582.
7Курбатов . Ранневизантийские портреты. Л. 1991.С.71,89.
8Там само.С.82-84.
9 Там само.С.7 8.
10Св.Иоанн Златоуст. Творения.Свято-Успенская Почаевская Лавра.1995.Т.V.С.169.
11Цит. по: Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие. Клин.2001.С.249-250.
12Св. Іоанн Златоуст. Творения.Т.II.С.168.
13Там само.Т.ІХ.С.374.
14Лаба. В., проф. Патрологія. Львів.1998.С.235.
15Цит. по: Мейендорф И., прот. Византийское богословие. М. 2001.С.113.
16Св. Григорий Богослов. Собрание творений в 2-х томах. Т.2.Свято-Троицкая Сергиева
Лавра.1994.С.317.
17Там само.С.21.
18Там само.С.45.
19Там само.С.359.
20 Там само.С.405-468, 52-74.
21Памятники Византийской литературы IV-IХвв./Отв. Ред. Л.А.Фрейберг.М.1968.
22Любарский Я.Н. Михаил Пселл. Личность и творчество. М. 1978.С.261.
23Лавсаик. М.1992.С.3.
24Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие. Клин. 2001. С. 238.
25Флоровский Г.В., прот. Восточные Отцы IV-го века: Из чтений в православном Богословском ин-
ституте в Париже. Париж.1931.
26Васильев А.А. История Византийской империи / Время до крестовых походов. СПб. 1998. С.232-
235.
27 История Византии / В 3-х т. Т. 1. М. 1967. С.423.
28Там само.С.424.
29 Там само.С.425.
30Герцман Е.В. Преосвященный Порфирий Успенский и его коллекция древних музыкальных руко-
писей. СП.б.1996.С.75.
31Филарет (Гумилевский), архиеп. Исторический обзор песнопевцев и песнопения греческой церк-
ви.СПБ.1902.С.168-172.
32Там само.С.94.
33 История Византии / В 3-х т. Т. 1.С.428.
34 Там само.С.410.
35 Васильев А.А. Вказ. тв.С.253.
36 Див: Константин Багрянородный. О фемах. О народах./ Пер.Г. Ласкина.М.1899., Об управлении
империей./Пер. Г.Г. Литаврина и А.П. Новосельцева. М.1991., О церемониях византийского двора./
Пер.Л.А.Фрейберга. М. 1968.
37 Дашков С.Б. Императоры Византии. М.1997.С.159.
38 Каждан А.П. Литаврин Г.Г. Очерки истории Византии и южных славян. СПб.1998.С.133-134.
39 История Византии / В 3-х т. Т. 1. С.490.
245
Церковна історія
40 Христианство. Энциклопедический словарь. Т.2. М.1995.С.564-565.
41 Каждан А.П. Литаврин Г.Г. Очерки истории Византии и южных славян. СПб.1998.С.145.
42Никита Хониат. Никиты Хониата История, начинающеяся с царствования Иоана Комнина./
Пер.В.И.Долоцкого.Т.1. СПБ. 1860-1862.С.266.
43 Анна Комнина. Алексиада./Пер., комм. Я.Н.Любарского.М.1965. 44Герцберг. Г.Ф. История Визан-
тии./Пер. П.Б.Безобразова. М. 1897. С.256.
45 Каждан А.П. Литаврин Г.Г. Вказ. тв. С.134.
46 Любарский Я.Н. Византийские историки и писатели.СПб.1999.С.265-267.
47Анна Комнина. Вказ.тв. С.340.
48 Там само.С.121.
49Любарский Я.Н. Вказ. тв.С.270.
50 Кун Н.А. Легенды и мифы Древней греции. М. 1957.с. 268, 285, 314-326.
51Любарский Я.Н. Вказ. тв.С.264.
52 Лихачев Д.С. Развитие русской литературы. Х-ХVIII веков.Л.1973.С.64.
53 Бибиков М.В. Историческая литература Византии. СПб. 1998.С.150.
54 Хронография./Любарский Я.Н. Михаил Пселл. Личность и творчество. М.1978.С.175.
55 Никифор Вриенний. Исторические записки Никифора Вриенния/Пер. В.И.Карпова.СПб.1858.
56Дашков. С.Б. Вказ. Тв.С.155.
57 Диль Ш. Византийские портреты.М.1994.С.432.
58 Словарь книжников и книжности Древней Руси. ХІ-пол.ХІV в. Л. 1987.С.115.
59Диль Ш. Вказ. тв.С.407-424.
60 Каждан А.П. Литаврин Г.Г. Вказ. тв.С. 145.
61ПСРЛ.Т.1. Л.1926-1928. С.
62Цит. по. Васильев А.А. История Византийской империи. От начала крестовых походов до падения
Константинополя. СПб.1998.С.160.
63 Каждан А.П. Литаврин Г.Г. Вказ. тв.С.146.
64 Васильев А.А. Вказ. тв.С.161-162.
65 Каждан А.П. Литаврин Г.Г. Вказ. тв.С.148.
66Диль Ш. Вказ. тв. С.424-431, 435-443.
67УРЕ.К.1962.т.9.с.213.
68БСЭ.М.1954.Т.43.С.306.
69 Диль Ш. Вказ. тв. С.424.
70Успенский Ф.И. Уклон консервативной Византии в сторону западных влияний//ВВ.Т.22.1915-
1916.С.21.
71Диль Ш. Вказ. тв. С. 435.
72Гумилев Л. Этногенез и биосфера земли. М.2001.с. 111.