Розкол між Церквами… Біль століть

Розділення Церков жахливе тим, що впродовж століть ми не знаходимо майже жодного вияву страждання від поділу, журби за єдністю, усвідомлення ненормальності гріха, жаху від цього розколу в християнстві

Розкол між церквами… Ми розглянемо основні історичні події, історичні постаті, їх дії, взаємодії, які сприяли стосункам, що склалися на протязі Х – ХІ століть між Західною і Східною Церквами, між Константинополем і Римом. Фактичне розділення Римської імперії на дві частини – Західну та Східну відбулося на початку 395р., коли помер останній імператор об’єднаної Римської імперії – Феодосій Август. Царями він залишив двох синів – старшого Аркадія, на Сході, та Гонорія на Заході. Західна імперія, ослаблена і знекровлена, проіснувала ще вісімдесят один рік, знемагаючи від ударів сусідніх варварських племен. Східно-римська імперія, чи Візантія протрималася майже тисячу років, багато в дечому прийнявши естафету античного Риму і створивши свою оригінальну державність і культуру, яка поєднувала в собі риси греко-римського раціоналізму і східної деспотії.

Остаточно ж економічне і культурне відокремлення Східної частини Римської імперії від Заходу завершилося у 5-му столітті. Традиційно ж її історію ведуть від імператора Костянтина і заснування ним Константинополя. А визнання західними правителями неперервності і законності Римської імперії, центром якої віднині став Константинополь, буде основною рисою політичних та церковних змін протягом наступних століть аж до самостійного прийняття Карлом Великим у 800р. імператорського титулу. Перш ніж торкнутися деяких вузлових питань, пов’язаних із справою Фотія, необхідно відмітити, що Фотій був обраний собором єпископів, а “не поставлений Вардою”, як говориться у деяких підручниках. Законність обрання Фотія визнали і папські легати – єпископи Захарія і Родоальд на (“Повторному”) соборі 861 року. Щоправда, уряд дуже хотів, аби Фотій прийняв обрання і справляв у цьому напрямку тиск на Фотія. Державною владою, без собору, якраз був поставлений не Фотій, а Ігнатій, чого він сам не заперечував під час суду на соборі 861 року. Папа Миколай І опротестував рішення Повторного собору. Папа Миколай (858–867рр.) виступив проти визначень Константинопольських соборів 858 і 861 років у справі патріарха Фотія. Чи були канонічні умови для нових виборів? Мабуть – так. На соборі 868 року навіть Митрофан Смирнський і кілька інших найупертіших ігнатіанів приєдналися до загального рішення про обрання Фотія. В момент обрання Фотія Ігнатій не зазнавав церковного осудження, навпаки, Фотій дав обіцянку шанувати його як отця. Згодом Митрофан пояснював свою участь у цій справі саме тим, що існувала принципова згода Ігнатія на обрання нового патріарха: “Він був обраний в нашій Христовій церкві патріархом” (лист Митрофана). (Цит. за працею Ф. Дворника Les Legendes de Constantin et Methode, Прага, 1933, стор. 140).

Подібним чином висвітлюється це питання і в “Житті св. Євфимія”, документі, належним чином оціненому візантологами. В ньому говориться: “Він (Ігнатій) упродовж десяти років керував Церквою. З огляду на те, що ті, в чиїх руках знаходилось урядування державою, постійно різко виступали проти і піддавали його відкритим і систематичним переслідуванням, він, зрештою, вирішив відмовитися від протидії цим невиліковно хворим, у котрих на думці було тільки зло; він полишив таким чином престол і церковне правління рішенням, в якому до його власного бажання додавався тиск ззовні. Передавши церкві акт зречення, він усамітнився в монастирі, воліючи віддаватися роздумам про Бога і єднанню з Ним у цілковитому спокої, аби не сподіювати зла ані собі, ані своїй пастві, зважаючи на вороже ставлення уряду. Коли розійшлася звістка, що архипастир був усунутий зі своєї церковної кафедри всупереч власної волі, багато хто відмовлявся з цієї причини від спілкування з новим патріархом…

Таким був блаженний Ігнатій… відданий Христові з дитинства… Його життя гідне подиву, а смерть угодна Богові й ознаменована чудесами…” Навіть папа Миколай в одному з листів запитував про причини полишення Ігнатієм патріаршого посту. У листі Фотієві (862р.) папа Миколай стверджував, що “вся сукупність віруючих отримує напучення і цілісність віри від цієї святої церкви (Римської), котра є глава всіх церков”. Скасувавши римським судом визначення константинопольських соборів і виголосивши анафему Фотієві, Миколай писав імператорові Михайлові (865р.), що рішення апостольського престолу “ніким не може переглядатися і нікому не дозволено судити про це рішення” (P. L. 69 col. 954). Відомі і відповідні заходи, прийняті Фотієм у 867 р. Папа Адріан ІІ (867–872рр.) йшов стопами свого попередника. Позиція Адріана з церковного питання передається формулою, прийнятою на Римському соборі 869р.: „Папа є суддя єпископів і ніким не може осуджуватись”. Яскравою ілюстрацією цієї позиції може правити собор, що відбувся при ньому, під керівництвом його легатів, у 869р. в Константинополі за нового імператора Василя Македонця. Цей собор римо-католики зачисляють до вселенських. Відзначимо найхарактерніші риси цього собору. Для участі в засіданнях собору особи, котрі посідали єпископські місця за Фотія, на вимогу легатів, мусили попередньо підписати “особливу формулу задоволення”, libellus satisfactionis, якою осуджувалися Константинопольські собори 858, 861 і 867 років і визнавалося римське учення про переваги Римської церкви. Легати категорично виступали проти суду над Фотієм і, не зважаючи на протести східної сторони, так і не допустили розбору цієї справи, діючи за принципом: Roma locuta, causa finita.

Звертає увагу атмосфера недовір’я, що панувала в Константинополі до такого собору іневелика кількість його учасників на перших 8 засіданнях: число їх не перевищувало 40, коли після восьмимісячної перерви, яка пройшла між 8 і 9 засіданнями, робота собору відновилась, учасників побільшало, але все ж їх максимальне число було утричі менше, аніж на соборах 861 і 879 років. Про ставлення східної сторони до собору красномовно свідчить скандальна історія викрадення у легатів після 8-го засідання одержаних ними з такими труднощами “формул задоволення”. Тільки після рішучих протестів імператор повернув їх з неприхованим роздратуванням. На цьому соборі Фотій був “осуджений” без суду на 8-му засіданні. Правильні стосунки між Римською та Константинопольською помісними церквами, вдало досягнуті у 879 році, в основному зберігалися, незважаючи на певні труднощі, до початку Х ст. Фактом найбільшого значення в історії боротьби православ’я з римським католицизмом, що зароджувався, був собор 879 року. Багато православних каноністів розглядають його як вселенський. Цьому соборові передували загострені до крайнощів стосунки між римським престолом та патріархом Ігнатієм, який знову вступив на Константинопольський престол після державного перевороту у 867 році й усунув Фотія від управління церквою. Конфлікт між патріархом Ігнатієм і папою Адріаном ІІ через церковну юрисдикцію на Балканах почався одразу після собору 86970 року.

Папа став погрожувати Ігнатієві крайніми заходами, але не встиг виконати їх, оскільки у 872 році помер. Його наступник папа Іоанн VІІІ (872–882рр.) відзначався своїм миролюбним ставленням до Сходу, але й при ньому, як не дивно, у стосунках між римським престолом і патріархом Ігнатієм не сталося ніяких покращень. Справа схилялась до нового розриву. Зважаючи на цю можливість, у 877 році папа посилає в Константинополь своїх легатів, єпископів Павла і Євгенія, аби востаннє спробувати вплинути на Ігнатія. Коли легати були в дорозі, до Риму надійшла звістка про смерть Ігнатія, і про повернення на патріарший престол Фотія; того самого Фотія, котрий близько десяти років тому був позбавленим сану й підданий анафемі Миколаєм І, а потім Адріаном ІІ, та їх соборами і котрий, своєю чергою, піддав анафемі разом з собором 867 року папу Миколая. Ця звістка, мабуть, була сприйнята папою Іоанном з неабияким задоволенням. У Римі у Фотія були не тільки противники, але й друзі. Одразу ж навздогін за двома легатами папа послав кардинала Петра з особливим наказом, аби, з огляду на новий стан справ, налагодити стосунки з Фотієм. Папа надіслав дружні листи самому Фотієві, василевсові, східним патріархам і напоумлення тим, хто ще і далі не визнавав Фотія патріархом. Тоді й трапилась сприятлива нагода скликати Всецерковний собор для ліквідації решток церковної смути, викликаної діями пап Миколая І і Адріана І, і для відновлення єдності між Сходом і Заходом на православно-кафолічних засадах. Ha собор, крім легатів папи Іоанна, прибули представники східних патріархів. Загальна кількість єпископів досягала цифри 380, так що за числом учасників Константинопольський Свято-Софійський собор перевищував всі вселенські собори, за винятком Халкидонського. “Собор, скликаний Фотієм, – говорить відомий римо-католицький історик, кардинал Гергенрете, – являв справді разюче видовище, якого не бачили з часів Халкидонського собору”. Собор відкрився у листопаді 879 року у храмі Святої Софії. На першому ж засіданні кардинал Петро заявив, що папа Іоанн вважає Фотія своїм братом і що легати прибули, аби відновити мир і спонукати схизматиків (противників Фотія) до єдності. Хоча й ті звертаються до Риму, сподіваючись дістати там підтримку – їх надії марні. При цьому кардинал вручив Фотієві дарунки Іоанна – стихар, фелон, омофор і сандалії. На соборі були зачитані листи від папи. Звертає на себе увагу різкий лист папи, адресований противникам Фотія.

Іменуючи групу крайніх ігнатіан, противників Фотія, “схизматиками”, “злочинцями”, котрі осмілюються роздирати нешитий хітон Христовий”, папа Іоанн закликає їх підкоритися Фотієві, і з’єднатися з Церквою, погрожуючи їм у противному випадку церковними карами. Копія цього листа збереглася у Ватіканських реєстрах – під № 3274 за другим вид. Jaffe. Зворушливе примирення самого Ігнатія з Фотієм відбулося, як відомо, під час другого патріаршества Ігнатія. Учасники собору з ентузіазмом прийняли звістку про те, що папа визнав недійсними постанови Константинопольського собору 869–70 року, який діяв, як ми бачили, в Римокатолицькому дусі за вказівкою папи Адріана ІІ і, звичайно, зі свого боку, осудили цей собор. На передостанньому засіданні була прийнята сувора постанова проти спроб внесення в символ віри додатку filioque. У 1-му канонічному правилі цього СвятоСофійського собору говориться: “У перевагах, що належать святійшому престолові Римської церкви і її голові: нехай не буде жодної новації ані тепер, ані в майбутньому”. Згідно з цими правилами “італіанські” клірики, відлучені папою Іоанном, де б не перебували, не можуть прийматися у спілкування Фотієм, так само клірики, відлучені патріархом Фотієм, не повинні прийматися в спілкування папою Іоанном. Одностайні схвальні вигуки на соборі в честь папи Іоанна та патріарха Фотія були яскравим виразом радості Церкви про відновлення православної однодумності і церковної єдності. Тільки найзапекліші противники Фотія (Митрофан Смирнський, Стиліан Неокесарійський та ін.) і після собору продовжували свою малокорисну для Церкви справу, вони осудили і самого папу Іоанна VІІІ за спілкування з Фотієм. Митрофан Смирнський примирився з Фотієм значно пізніше, а Стиліан Неокесарійський, як декотрі припускають, лише після смерті Фотія змінив своє ставлення до пам’яті патріарха. У нас, у Православній Церкві, собор 879– 880 року відомий насамперед за його трьома канонічними правилами, що увійшли до Книги правил. Діяння собору у нас були опубліковані Досіфеєм Єрусалимським в Tomos caras, Римник, 1705 невдовзі після появи аналогічної публікації у західному виданні. Важко переоцінити значення Константинопольського Свято-Софійського собору, що його колись досить авторитетні православні каноністи причисляли навіть до ряду вселенських! “Вселенським” він іменується і в 1-му своєму правилі. Його природно було б назвати Великим Софійським, на відміну від діаметрально протилежного йому за напрямком, і якого, як ми знаємо, бойкотували більшість єпископату і зрештою осудила Церква: мова йде про Малий Софійський, що відбувся в тому ж самому храмі десятьма роками раніше. Другий Софійський собор став чинником, що стримував самодержавні тенденції Риму й утверджував православну екклезіологію. Недарма згодом папа Климент ІІ (ХІ ст.) на цьому соборі бачив головну причину “схизми”. Нам не може видатися дивним, що згодом, після відродження й утвердження на Заході ідеї папського самодержавства, римокатолицька сторона робила багато чого такого, аби применшити значення цього собору. Відомий Аляцій (ХVІІст.) намагався навіть довести, що собору 879–880р. взагалі не було. Нині ще декотрі Римо-католицькі історики ставлять під сумнів факт 6-го і 7-го засідання цього собору, вважаючи теоретично неможливим для папи і його легатів участь у такому рішучому осудженні filioque. Учений августинець М. Жюжі, професор Латеранської понтифікальної семінарії в Римі, з цього приводу слушно зауважує, що 6-е і 7-е засідання – це ще нічого, бо до цього і Лев ІІІ рішуче не допускав внесення filioque в символ віри, що, однак, не заважає римокатоликам бачити в цьому папі прибічника учення про подвійне походження Св. Духа; значно гірше для римо-католицької свідомості стоїть справа з 1 – 5 засіданнями: на них був осуджений собор 869–70 року (Малий Софійський), що висловлював волю папи Адріана ІІ і донині зачислюваний Римокатолицькою церквою до вселенських.

Не дивує особливо й те, що у церковних істориків Заходу (і не тільки Заходу), до недавнього часу була у вжитку версія про те, що сам папа Іоанн VІІІ, розібравшись у всьому, як слід, виступив рішучим противником собору 879–80 року (Великого Софійського) й особисто урочисто виголосив нову анафему на Фотія у лютому 881 року. У підручнику Євграфа Смирнова, за яким багато десятиліть вивчали церковну історію кадри нашого духовенства, вимальовується така картина: “Папа Іоанн VІІІ, отримавши соборні акти й довідавшись, що його вимоги не виконані, з пересердям зажадав від імператора, через легата Маріна, знищити постанови собору. Маріна за зухвалі пояснення в Константинополі посадили у в’язницю. Тепер папа ясно побачив, що Фотій не зробить йому ніяких поступок, і не підкориться його впливові, і тому він піддав його новому прокляттю. Знову почалась полеміка між Константинополем та Римом, знову почалися чвари. Наступні папи також піддавали Фотія прокляттю, так що всіх папських проклять, що спіткали його, налічують до 12. Розрив між церквами почався” (Вільна, 1907, стор. 368). Версію про анафему на Фотія, виголошену папою Іоанном VІІІ “у храмі св. Петра з євангелієм в руках, у присутності численного люду”, повторює і візантолог А. Васильєв (Лекції з іст. Візантії, т.1, Петроград, 1917, стор. 368). Ці розповіді, що мали колись певну мету, про відміну Іоанном VІІІ постанов собору 879–80 року і про нову анафему на Фотія, сучасний Римо-католицький церковний історик проф. Є. Амман, головний редактор монументальної богословської енциклопедії (Dictionnaire de Theologie catholique) називає “чистісіньким романом”, а проф. Ф. Дворник – “історичною містифікацією” (The Phoetaen. Schism. Cambridge, 1948). Один з найпильніших дослідників цієї епохи, чеський Римо-католицький священик Ф. Дворник сформулював свої висновки з цього питання так: “чим довше ми вивчаємо історію цього періоду, тим більше переконуємося в тому, що папи від Іоанна VІІІ до Іоанна ІІ не змінили своєї політичної лінії відносно Сходу, вдаючись до особистих почуттів. Папська політика продовжувала лінію пряму, почату великим Іоанном VІІІ, надихану ідеєю виправлення визнаних помилок і збереження єдності всієї Церкви” (Dvornik. Etudes sur Photios, Byzantion, 1935, XI) Цікаво з вище викладеним порівняти тон висловлювань самого Фотія про папу Іоанна, що відносяться до останнього періоду життя патріарха, коли Іоанна VІІІ вже не було в живих.

У “Містагогії” Фотія читаємо: “Відносно мого Іоанна, – так, я можу назвати його так з ряду причин, і тому, що він більше, аніж котрийсь інший, підтримав мою справу, – то цей Іоанн, мужній духом, мужній у благочесті, у непримиренності до неправди й нечестя, котрий тямить у священних законах і в політичних справах, здатний ставити все на своє місце, саме він через своїх легатів підписав соборні постанови, які стосуються символу… Цей благодатний святитель римський через своїх вельмишанованих і освічених представників Павла, Євгенія й Петра, приймаючи на соборі, що відбувся в наш час, символ віри у згоді з Кафолічною Церквою і з своїми римськими попередниками, забажав підтвердити рішення цих світлих і дивних мужів думкою, устами й підписом священних рук”. Об’єктивний внесок папи Іоанна VІІІ у справу захисту православ’я треба відмітити з вдячністю. Декілька слів про ставлення Іоанна VІІІ до діяльності Кирила й Мефодія. У 870 році, тобто ще до рукопокладення Іоанна на єпископа Римського, Мефодій був ув’язнений архієпископом Зальцбурзьким. Звільнення настало за наполяганням Іоанна VІІІ, котрий, однак, тоді благословив проповідь слов’янською мовою, а заборони на слов’янську літургію не зняв. У 879 році, у зв’язку з новими звинуваченнями, Мефодій був викликаний до Риму. Тут йому вдалося домогтися відміни цієї заборони. Зрозуміло, не всі папи протягом цього короткого періоду однаковою мірою були проникнуті духом великого собору. Римський першопрестол у цей час збурювався багатьма спокусами, але тепер вони більше відбивалися на внутрішньому житті самої Римської церкви і до нових великих порушень міжцерковних стосунків поки що не приводили.

За папи Стефана V (885 – 891рр.) у 886 році Фотій був удруге і востаннє усунутий від управління Константинопольською Церквою, на цей раз – імператором Левом VІ Мудрим, котрий поставив на місце Фотія свого неповнолітнього брата (також Стефана). Папа Стефан, котрий не був прихильний до Фотія, усе-таки не квапився з визнанням нового патріарха і з’ясовував обставини усунення Фотія. Листування з цього питання, з перервами, тривало, до самої смерті. Папа Стефан V був противником звершення відправи слов’янською мовою. Наступним папою римським був Формоз (891-896рр.). Його вороже ставлення до Фотія, на щастя, не могло реально відбитися на стосунках двох церков… оскільки Фотій вже був не при владі. Призначення Формоза на папський престол стало точно таким же порушенням церковного благочиння, як призначення папи Маріна, що сталося незадовго до цього. В особі Формоза вдруге в історії Церкви на папський престол сідав єпископ. Формоз до цього був єпископом римського передмістя Порто, отже – єпископом субурбікарним. Щоправда, папа Іоанн VІІІ у 876 році позбавив його за підступність єпископського сану і навіть відлучив, але за папи Маріна Формоз був поновлений у єпископському достоїнстві і тепер протиканонічне призначення його на папський престол було сприйнято вкрай боляче насамперед самою Римською церквою. У лоні цієї церкви виникли дві партії: прибічників Формоза і його противників. Боротьба між ними тривала і після смерті Формоза, набираючи іноді украй спокусливої форми. Звертає на себе увагу швидка зміна пап у цей час: Боніфацій VІ (896р.), Стефан (896897рр.). Він був раніше рукопокладений Формозом на єпископа м. Ангани. Таким чином, це третій в історії папа з єпископів. Відмітимо для пояснення і те, що з його призначенням, рукопокладення, здійснене Формозом, ігнорувалося, як нечинне. Стефан VІ учинив суд над Формозом (897р.). Тіло померлого папи, після дев’ятимісячного перебування в гробу було доставлено на собор, і тут з покійника були зняті знаки папського достоїнства (“Собор з трупом”). Формозівці невдовзі після цього задушили папу Стефана. На початку Хст. порядок церковного життя знову був порушений втручанням папи Сергія ІІІ (904-911рр.) в Константинопольській церкві.

Багато чого в діях цього папи слід приписувати загальній нездоровій обстановці, що панувала тоді в Римі. За папи Бенедикта ІV (900-903рр.), одного з найближчих попередників Сергія, папською областю став управляти римський сенатор Феофілакт, котрий був проголошений консулом, герцогом і головнокомандуючим. Інтерес, який виявила сім’я сенатора до справи призначення на папський престол того чи іншого кандидата, часто мав спокусливий характер. Цей престол став невдовзі іграшкою в руках дружини Феофілакта Феодори Старшої, котра вважалася вестарарисою – охоронницею папських скарбів, і двох її дочок, Марозії та Феодори Молодшої. Сергій був якраз одним з тих, хто користувався особливою підтримкою цієї сім’ї. Вище згадувалося, що він був обраний папою ще в 897 році, але тоді йому не вдалося утвердитися в Латеранському палаці. Іоанн ІХ, рукопокладений у квітні 898 року, примусив Сергія піти. Восени 903 року один з наступників Іоанна ІХ, папа Лев V був скинутий римським пресвітером Христофором, котрий ув’язнив Лева, а сам посів його місце. Сергій скористався нестійкістю становища нового папи, захопив папську резиденцію, кинув Христофора у в’язницю, де вже сидів Лев V, сам зайняв папський престол і був рукопокладений 29 січня 904 року, а обох своїх попередників Лева V і Христофора, котрі перебували у в’язниці, він умертвив. Вважаючи себе папою з моменту обрання у 897 році, Сергій ІІІ перший рік свого фактичного перебування на папському престолі вважав 8-й рік свого понтифікату і відповідно датував всі свої акти. Римо-католицька церква не піддає сумніву законність цього папи, хоча, окрім усього викладеного вище, була ще одна обставина, яка свідчила б не на користь Сергія. У той час діяла оголошена папою Іоанном ІХ і його собором строга, під загрозою довічного відлучення, заборона єпископам посідати папський престол. А тим часом Сергій точно так само, як і Марін до обрання на римську кафедру був єпископом Церським. За найкоротший проміжок часу ціла серія аналогічних, нечуваних до того випадків: Марін, Формоз, Стефан VІ, Сергій ІІІ. Поновлення Формоза в папському званні Іоанном ІХ означало визнання чинності звершених ним рукопокладень, а цим самим ставило Сергія у становище антиканонічного папи, оскільки єпископське рукопокладення він отримав від Формоза. Таким чином Сергій ІІІ (як і Стефан VІ був особисто зацікавлений у тому, аби рукопокладення Формоза вважалися безблагодатними. Ось чому на названому соборі Сергій ІІІ відновив рішення “собору з трупом” у всій його строгості. Не можна, зрештою, обійти мовчанкою факт співжиття цього папи з Марозією. І ось цей, не зовсім бездоганний багатьма сторонами папа, знову, подібно до Миколая І порушив церковний мир, виступивши проти Константинопольського патріарха Миколая Мистика, котрого візантійський імператор Лев V1 Мудрий 1-го лютого 907 року вигнав з Константинополя.

Обставини справи такі. У 886 році одразу ж після вступу на престол, Лев VІ примусив престарілого патріарха Фотія піти в монастир, після чого Фотій був звинувачений у змові, і на його місце був призначений брат імператора, 16-річний Стефан. Цей молодий патріарх помер у 891 році. Його наступником став патріарх Антоній, а Антонія замінив на патріаршому престолі у 901 році Миколай Мистик, монах, учень Фотія. Незадовго до цього у імператора Лева VІ померла його третя дружина, і він взяв шлюб з якоюсь Зоєю Карванопсією. Патріарх Миколай став наполягати на розірванні цього шлюбу. Але імператор про це й не хотів слухати. Патріарх відлучив імператора від причастя і заборонив йому вхід до храму. Але на боці імператора стояв папа. На патріарха було висунуто звинувачення у зраді і від нього було видобуто згоду на звільнення патріаршого престолу. Патріархом був призначений Євфимій. Папа Сергій виявив підтримку усім цим діям імператора. Тож, як і у самій Константинопольській церкві, так і в стосунках між Константинопольською церквою та Римською відбулися великі негаразди. Вони тривали і після смерті імператора Лева, коли Миколай Мистик повернувся на патріарший престол. Патріарх Миколай немало потрудився після цього над зближенням грецької та латинської частин Церкви і над відновленням порушеної єдності. В Константинополі обидва патріархи Миколай та Євфимій взаємно попросили один в одного прощення, сприяючи цьому відновленню церковного миру.

Чи ж були відновлені хороші стосунки з Римським престолом? Зважаючи на атмосферу, що панувала тоді в Римі, можна думати, що в той час було легше між Римським престолом і Вселенською Церквою встановити єдність формальну, аніж досягти єднання справді органічного. Ось як змальовує сучасний Римокатолицький історик (Ортолан) становище, що панувало у Римі у Х ст.: “Ватажки партій-суперниць, котрі боролися за апостольський престол, вважали за дозволене для себе усілякі засоби для здійснення святотатних учинків. Задля збільшення числа своїх прибічників й отримання більших шансів на успіх, не соромилися торгувати святинею. У безчесних угодах вони продавали за золото кардинальські звання, абатства і єпископії, обіцяючи збройну підтримку тим, хто шляхом симонії одержував усе це. Їхня зухвалість не обмежувалася цим. Вони не зупинялися перед перспективою розколу і визнавали першосвящениками антипап, котрих самі висували, керуючись своїми примхами, інтересами, пристрастю до наживи. Вони вибирали того, хто платив більше, які б не були його знання, моральність, і становище – хай то був мирянин, чи клірик. Іноді людина, яка вранці не мала тонзури, до вечора проголошувалася першосвящеником. Легко можна уявити собі приватне життя таких кліриків, єпископів чи навіть першосвящеників. Симонія і розпуста, що народжувалися з цим, уражували весь Захід, бо коли хвора голова, усі члени піддані хворобі. Ця похмура картина не видасться перебільшеною, якщо згадати, що в цю епоху син проститутки був зведений на престол св. Петра своєю власною матір’ю. Безсоромні Марозія, розпусна патриціанка й куртизанка високого рангу, скрізь відома своєю невтримністю й злочинами, котра зганьбила себе усілякими кровозмішаннями й перелюбами, отримала у власність від італійських принців, як нагороду за своє безчестя, замок св. Ангела і владу над містом Римом.

Досягши верховного становища, вона поклала собі розпоряджатися апостольським престолом, підносити на нього і скидати звідти всіх за власним розсудом. Вона провела вибори Сергія ІІІ в 904 році, Анастасія ІІІ y 911 році, Ландона у 913 році. Наступного року під впливом Феодори, сестри й суперниці Марозії, був обраний Іоанн X, з графів Тускуланських, однак Марозія зуміла у 928 році домогтися його скинення, кинула у в’язницю й звеліла опричникам Вільгельма, герцога Тосканського, свого другого чоловіка, задушити ув’язненого. Марозія після цього намагалась посадити на папський трон одного з своїх родичів, простого мирянина, котрий був одразу ж вигнаний народом як узурпатор. Канонічно був обраний Лев VІ (928р.), але він сидів на престолі тільки сім місяців і раптово помер, отруєний, як гадають, Марозією. Його наступник, Стефан VІІІ, посідаючи престол два роки (929-931рр.), теж помер раптово. Ця несподівана смерть збіглася із збільшенням багатств Марозії, котра, овдовівши після Вільгельма Тосканського, щойно стала дружиною Гуга, короля Італії. Чоловіки цієї розпусної жінки не жили довго. Так само, як і папи, вони змінювали один одного з страшенною швидкістю, яка розсіювала усілякі підозри.

Можна б сказати, що й цих злочинів для цієї нової Месаліни було мало. За її бажанням був обраний папою її син, якого вона народила від маркіза Альберіха Тускуланського. Юнак, достойний син такої матері, мав тоді усього двадцять років. Він прикрасився тіарою і прийняв ім’я Іоанна XI (931-936рр.). Його старшому братові Альберіхові ІІ всемогутня володарка доручила загальне урядування Римською державою. Так, спадщина св. Петра стала розділеною між двома братами в результаті безпутної поведінки їхньої родички: старший мав ключі від фортець, молодший посідав св. престол. Чи ж можна було коли-небудь припускати, що світська влада так жахливо зазіхатиме на незалежність Церкви? Це була справжня мерзота запустіння на святому місці. Злощасна роль Марозії не закінчилась із смертю її сина Іоанна XI. Чотири його наступники: Лев VІІ (936-939рр.), Стефан ІХ (939-942рр.), Марін ІІ (942-946рр.), Агапіт ІІ (946-955рр.) були обрані або від її впливом або під впливом її сестри Феодори: обидві ці жінки, незважаючи на взаємне суперництво, були душею італійської антинімецької партії. П’ятим наступником Іоанна XI був син його брата Альберіха, отже, внук Марозії, молодий 19-ти річний мирянин, котрий при вступі на престол св. Петра прийняв ім’я Іоанна XII (955-964 рр.)… Цей син Альберіха і його наложниці був папою нікчемним, кривавим і розпусним, і папою нахабним і злочинцем”. Увесь процитований уривок узятий з католицької богословської енциклопедії (Dictionnaire de Theologie Catholique, t. IV, Paris, 1939, col. 2302–2303. O.Ortolan. Elections de papes). За такого стану справ важко було патріархові Миколаю Містику, його наступникам, та іншим першосвятителям Східних церков налагоджувати з Римом корисні для церковної справи стосунки. Історія наступних пап характеризується залежністю від світської влади, що не тільки фактично мала місце, але і юридично обґрунтована папськими актами, які стосувалися порядку поставлення Пап. Лев VІ особливою грамотою визнав за німецькими імператорами не більше не менше, як Право призначати папу.

На початку ХІ ст. у Римі перемогла пронімецька партія і папський престол виявився у повній залежності від німецьких імператорів – Генріха ІІ, а потім Генріха ІІІ. Ця обставина зіграла фатальну роль в історії подальших політичних та церковних стосунків між Сходом та Заходом. Новий церковний розрив із Сходом був результатом антивізантійської позиції німецького імператора. Невдовзі стало очевидним, що Рим зможе погодитись на ліквідацію цього розриву тільки за умови повного підкорення Сходу папському престолові. З Х-го аж до половини ХІ-го ст. папство переживало найпохмуріші дні своєї історії. До кінця цього періоду, ще до появи Михайла Керуларія, ми бачимо стан фактичного поділу, розрив стосунків, прелюдію до стану війни. Спроба відновити церковну єдність на засадах єдності віри була зроблена ще до остаточного акту поділу патріархом Петром Антіохійським і патріархом Константинопольським Михайлом Керуларієм. Петро, патріарх Аніохійський, писав у 1052 році папі Леву ІХ: “День і ніч я запитую себе, чому відбувся церковний поділ і як сталося, що великого Петра великий наступник, пастир давнього Риму відлучився й відсікся від божественного тіла божественних церков і не бере співучасті з їх предстоятелями у божественних радах і не вносить своєї участі в церковні піклування і сам не отримує від інших братніх й апостольських напучень”.

Усе минуле Римської церкви свідчило про це. Але патріарх заперечує принципову непогрішність папи і не виключає можливості порушення ним чистоти віри й канонічного порядку. У зв’язку з цим патріарх посилає своє визнання віри і просить того самого від папи. Минуло два роки – відповіді нема. Петро, думаючи, що лист загубився, або ж папа образився, посилає другий, коротший і стриманіший: перечисляє собори й осуджених єретиків. Цей лист був посланий через Домініка, патріарха Градського. Але й він не дав бажаних результатів. У листівідповіді папа висловився про переваги римського престолу. З посадженням Лева ІХ, котрий посів престол на початку 1049 року, становище на Римському престолі стало певнішим і відносно стійкішим. Політичне становище того часу також схиляло до зближення Сходу з Римом. Намічалася військова спілка Константинопольського імператора Костянтина XI Мономаха, папи Лева і німецького імператора Генріха ІІІ проти норманів. Створювалися сприятливіші умови і для церковних переговорів. Слідом за патріархом Антіохійським Петром звертається до Лева ІХ і Михайло Керуларій. Глава помісної Охрідської церкви (на Балканському півострові) архиєпископ Лев адресує у цей час одному єпископові в Південній Італії (Іоаннові Транійському) послання, яким хоче привернути увагу всіх представників західної церкви на недоречність дотримання християнами іудейських звичаїв. Мова йде здебільшого про вживання опрісноків у євхаристії. Лист закінчується закликом залишити іудеям їхні опрісноки і дотримання субот, відмовитися від споживання удавленини, “щоб ми були чисті у правій і непорочній вірі і стадом єдиним єдиного Пастиря – Христа”. Архиєпископ Лев, слід міркувати, у цих обрядових питаннях бачив головну перепону для відновлення єдності. З приводу цього звернення Лева Охрідського відмітьмо, що існує різна ступінь важливості питань і що від неї, своєю чергою, має залежати різне трактування їх. Але, в принципі, говорити про те, що уявляється у церковній практиці недоліком, можна кожному, навіть і тоді, коли справа торкається другорядних речей і дрібниць. По іншому дивився на це папа Лев. Для нього сама можливість критичних зауважень на адресу Римської церкви уявлялася єрессю. Текст листа Лева Охрідського був поданий папі кардиналом Гумбертом, котрий отримав його від адресата (1053р.).

Гумберт, єпископ Білої Сільви (те саме, що Санто Руфіно), був головним інспіратором виступів папи проти патріарха Михайла Керуларія і винуватцем злощасної анафеми на православних у 1054 році. Він переклав текст листа латинською мовою. Прикметно, що в латинському перекладі на початку листа поставлено ім’я Константинопольського патріарха (Michael, universalis patriarcha novae Romae, et Leo, archiepiscopus Arcidiae metropolis Bulgarorum, dilecto fratri Ioanni Tralensi episcopo – Migne, P. L. 143. col. 793). Навіть ті римо-католицькі дослідники, котрі схильні класти провину за появу цього листа на Михайла Керуларія, визнають нині, що в цьому листі, написаному тільки від імені Лева Охрідського, ім’я патріарха Константинопольського не значилось. Підтасовка не залишилася без наслідків. Папа Лев IX звертається із своїм відповідним посланням насамперед до Михайла Керуларія. Папська відповідь у багато разів більша за розмірами від Охрідського листа і являє собою цілий трактат (41 розділ). На початку свого послання папа прославляє “мир на землі”. З подальшого стає зрозуміло, який саме мир він має на увазі. Про Римську церкву папа говорить, як таку, що має привілей на істину, і рішуче не допускає можливості заперечувати Римові, а про Константинопольську церкву відгукується як про джерело зарази, поширювачкою єресей. “І ось, – іронізує папа, – через тисячу, без двадцяти, років з часу смерті Спасителя нашого, Римська церква починає вчитися у вас, як їй звершувати спомин про Його смерть” (Migne, P. L. 143. col. 747). Папа дивується з безумства людей, котрі вважають за можливе повчати церкву ап. Петра. “Ви піддаєте анафемі, – пише він (хоча про анафему не було й мови), – вашу апостольку кафедру і всіх найвірніших охоронців її установлень. Ви до такого рівня осліплені безмірною, безсоромною зверхністю, що не здаєте собі справи в тому, хто ви, що і кому робите. Адже ви не ухвалюєте вироку ані тій кафедрі, якої не дозволено судити ані вам, ані котромусь іншому з смертних”.

Відтак папа посилається на положення, стверджене нібито імператором Костянтином і Нікейським собором, що “верховна кафедра ніким не може бути судимою”, і на визнання, що нібито мало місце, Вселенськими соборами Римського й апостольського престолу, як такого, що “після Господа Ісуса є главою всіх Божих церков”. “Осмілившись з власної зверхності ухвалити вирок верховному престолові, якого ніхто з людей не може судити, ви накликали на себе анафему вселенських отців на всіх вельмишанованих соборах”. Далі у посланні наводиться матеріал, що підтверджує право папи верховодити над іншими патріархами й користуватися світською владою. Цей зв’язок між ученням про зверхність Риму й утвердженням прав папи на світську владу дуже характерний для листа папи Лева.

Відзначимо, що згодом папа Боніфацій VI стверджував ці права в буллі Unam Sanctam (1302). З “Дарчої Костянтина” у листі папи Лева наводиться така цитата: “Ми, разом з усіма нашими правителями, державним сенатом, вельможами і всім взагалі народом славної Римської імперії визнали за доцільне постановити: оскільки блаженний Петро поставлений, як відомо, намісником Сина Божого на землі, то першосвященики, котрі заступають цього князя апостолів, отримують від нас і від нашої імперії владу старшинства, більшу аніж має благість нашої імператорської світлості у земному урядуванні ”.

Далі говориться про право папи носити корону та інші знаки царської влади, а також про право римських кліриків прикрашатися відзнаками, присвоєними патриціям та консулам, їздити на конях, вбраних попонами яскраво-білого кольору, носити розкішне біле взуття. Імператор віддає навіки папам місто Рим, Італію і всі західні країни. “Бо там, де небесний Імператор встановив вершину ієрархії, і главу релігії, земний імператор не повинен мати влади”. Потім у посланні папи Рим іменується “главою світу і володаркою народів”, а римляни – “верховного Петра найближчими та найстараннішими послідовниками його настанов”. Папа посилається і на те, що віру римлян хвалить і апостол Павло у своєму посланні до них, тоді як греків, у посланні до Корінфян, докоряє за чвари та блуд. Папа говорить про цю різницю між римлянами і не римлянами, не як про факт випадковий, а як про щось таке, що має місце постійно. Мабуть, для того, аби не бути голослівним, папа несподівано порушує питання про ставлення греків до скопців. Відомо, що канонічні правила не забороняють приймати до кліру оскоплених силоміць чи в результаті хірургічної операції, продиктованої необхідністю (Ап. 21; 1 Вс. Собор). Тому, коли Ігнатій був поставлений на Константинопольський патріарший престол, цьому не завадив відомий усім факт примусового оскоплення його в отроцтві (після скинення його батька, імператора Михаїла І).

Інші такі випадки також ні в кого не могли викликати сумнівів. Але ось що пише у цьому листі папа, і саме у зв’язку з своїм твердженням про постійну схильність греків до єресей: “Нам би зовсім не хотілось вірити у те, що публічна думка, не вагаючись, стверджує відносно Константинопольської церкви, а саме, що вона, даючи іноді, всупереч першому правилу святого Нікейського собору, змогу вивищуватись євнухам, підносить подеколи на престол своїх ожіночених архієреїв. Це такий бридкий злочин і мерзотна річ, що незвичайність його і викликаний цим жах, як і наша братня прихильність, не дає нам повірити у це. Однак, беручи до уваги вашу недбалість у ставленні до вимог святих канонів, оскільки євнухів і всіляких з тілесними вадами осіб до цих пір спокійно й відкрито приймали не тільки до клірикату, але й вивищували до архиєрейства, – ми припускаємо, що це могло бути. Ви ж до цього часу наплодили стільки схизматиків та єретиків, котрі відкрито нападають на Католицьку й апостольську церкву і намагаються розідрати її, що Латинська, тобто Західна, церква має цілковиті підстави докоряти вам”. Потім папа називає у своєму листі східних “ворогами світла, й істини, знаменосцями темряви й суєти”. Не називаючи патріарха на ім’я, але, безсумнівно, маючи його на увазі, папа вживає такі епітети: “неофіт”, “неук”, “сліпий пастир”, “німий пес”. Кілька разів у посланні наводиться класична для римського католицизму формула: Summa sedes a nemine judicatur. “Ми не можемо терпіти, – говорить папа, – аби котрийсь через власні гордощі захоплював чи привласнював собі щось, противлячись нашому апостольському престолові і його законам. Бо хто тільки не намагається у Римської церкви відібрати її авторитет чи привілеї чи знищити їх, той хоче знищити не одну цю церкву, а й усе християнство. Виходячи з мовленого вище, папа пише про непідсудність Римської церкви так: Голова судить про всі органи відчуттів, сама ж ніяким органом не судиться, оскільки судження її однієї досить, як говорить апостол: “Духовний судить все, сам же ні від кого не судиться (1 Кор. 1).

Якщо ж і цього мовленого вище про гармонію нашого тіла ви (папа має на увазі східних) не відчуваєте в собі, значить ви не належите тілові, не живете в тілі; а якщо ви не в тілі Христовому, котре є Церква, і не живете його життям, то подивіться, де ви і що ви. Ви відсічені, ви гниєте, і мов вітка, відтята від лози, викинута геть і засихаєте, аби бути вкинутою у вогонь”. В кінці папа пише: “Треба з біллю відтинати те, чого м’якою рукою не можна заспокоїти і вилікувати, бо Господь повчає, говорячи: Якщо око твоє спокушає тебе …” тощо. Папа у своїй відповіді торкається, головним чином, екклезіологічного питання, слушно бачачи в ньому корінь розбіжностей між Римом та Сходом. У висловлюваннях папи римська екклезіологія явно протистоїть екклезіології кафолічній. Обрядові питання папа залишає поза увагою. Йому, як послідовному апологетові римського вчення про Церкву, була очевидна проста істина: згода з Римською церквою з окремих питань, і, навіть в усьому, але без визнання слушності цієї церкви a priori, тобто без визнання за нею особливого невід’ємного привілею на істину і права вимагати від інших церков безумовного свого послуху – не вносило б жодних істотних змін у ті погляди, з котрими Лев вважав за потрібне боротися; це не було б вирішенням головного питання, це не було б тим, що вимагається для торжества римської концепції єдності Церкви. І навпаки – визнання за Римською церквою мовленої вище властивості (не помилятися) робило б зайвими докази по суті окремих питань.

Папу обурювало, що неримський, отже, не привілейований предстоятель помісної церкви, вважає за слушне не згоджуватися з тією церквою, яку папа називає “єдиною матір’ю” всіх інших помісних церков. Знаючи, що це вчення викличе суперечки, папа листується насамперед з Константинопольским патріархом Михаїлом Керуларієм. Ми можемо розглядати це послання, як ультиматум. Питання ставиться чітко: або визнайте наше вчення про Церкву, або розрив. По суті справи, папа висуває тут засаду беззастережного підпорядкування Римові в усьому, а не в тому лише, що буде визнано обґрунтованим. Інакше він не уявляє собі єдності Церкви. Із змісту цього листа випливає, що для папи “ворогом світла” і “сліпим пастирем” є будь-хто, котрий не визнає привілею Риму на непогрішність, отже всі лайливі епітети цього листа, на думку його автора, можна відносити і до патріарха Антіохійського Петра, хоча й він був налаштований примирливо, але допускав, як ми бачили, в принципі можливість відступу папи від православ’я. Слід торкнутися ще одного важливого питання – ставлення самого патріарха Михайла Керуларія до обрядових відмінностей. Михайло надавав неабиякого значення таким особливостям західної практики, як літургія на опрісноках, гоління бороди, вживання монахами м’ясної їжі, шлюби між близькими родичами, участь священиків у військовій справі тощо. Звершення євхаристії на опрісноках йому уявлялося достатнім виправданням розриву, що існував.

Але патріарх Петро Антіохійський, слушно розмежовуючи догмати від обрядів, не вважав здійснення літургії на опрісноках та інші обрядові відмінності чимось таким, що має істотне значення, хоча й визнавав перевагу за практикою споживання в євхаристії звичайного хліба. У листі Михайлу Керуларію він писав: “Стосовно мене, аби і я висловив свою думку, то, якби латиняни виправилися у додатку до св. символу, – я нічого не зажадав би від них більше від цього і навіть питання про опрісноки разом з усім іншим полишу з байдужістю, хоча у листі єпископові Венеціанському (Петро має на увазі патріарха Градського) я відкрито визнав, що вечеря, на якій Господь наш Ісус Христос виклав таїнство Божественної Євхаристії, відбувалася раніше Пасхи, у такий час, коли за законом не личило їсти опріснока. А тому я бажав би, аби і ваше божественне блаженство трималось цього”. Патріарх Михайло Керуларій зважав на думку патріарха Петра. Можливо, саме цій обставині слід приписати той факт, що у відповідальний момент церковної історії Константинопольський патріарх так і не висунув офіційного звинувачення проти латинян, в якому фігурувало би посилання на опрісноки чи на інші другорядні питання.

Послання патріарха Михайла було отримано у Римі. Лист був складений у миролюбному дусі й витриманий у шанобливому тоні, він мав на меті привернути папу до православного розуміння єдності. Патріарх висловлював жаль з приводу тривалого розділення й виявляв готовність вписати ім’я папи в диптихи східних церков, якщо й папа виявить готовність відновити спілкування з Сходом. Докладав зусиль щодо зміцнення миру церковного також і візантійський імператор Костянтин ІХ Мономах. У відповідь на ці мирні пропозиції патріарха й імператора папа посилає в Константинополь у січні 1054 року посольство, кероване кардиналом-єпископом Гумбертом. Якою була мета цього посольства? Легати привезли з собою в Константинополь листи папи. Ось що говориться у листі, адресованому папою “архиєпископові Михайлу” (це вже другий лист папи патріархові). “Нарешті ми отримали листа з твоєю братньою пошаною, в якому ти піклуєшся про благо, досить необхідне і для всіх послідовників Христа, про жадану справу згоди і єдності. – Яким радісним було б для дочки примирення з матір’ю після надто тривалих та згубних чвар… Ти міг би бути досить корисним і необхідним служителем Церкви Божої, якби не зазіхав і не переступав меж, що їх означили наші батьки… Вже давно дійшла до наших вух чутка про всілякі неприпустимі речі, що їх чинять твої брати, і про що до цих пір ми обходили мовчанкою, почасти тому, що вони видавалися неймовірними, почасти тому, що нам не уявлялося ніякої змоги дослідити їх. А взагалі, кажуть, що ти неофіт і не по ступенях доскочив до висоти єпископства. А що цього в жодному разі не можна робити, про це говорить і вчення апостола і заборона чесних канонів” (Migne,P.L.T143,col.773–774). А потім, докоривши патріархові Михайлу за бажання відібрати у патріархів Александрійського й Антіохійського їхні права, папа провадить: ”І що це за бридке й жалюгідне святотатство, що ти скрізь величаєш себе вселенським патріархом, і письмово, й усно, в той час як будь-хто до цього часу страхався прикрашатися цим титулом? І кому б після Христа личило б більше користуватися цим титулом, як не тому, кому було мовлено божественним голосом: ”Ти є Петро, і на цьому камені побудую Церкву Мою? (Там само: с. 774).”Розкайся, просимо, в цьому безрозсудстві…” “Ти став новим хулителем Латинської церкви, всіх піддаючи анафемі і зчиняючи відкрите гоніння на тих, хто причащається тайн, звершених на опрісноках”(с. 775).

Не бажаючи, мабуть, цього важливого звинувачення залишати без підтвердження, папа продовжує: ”Про цю твою зарозумілість і чутки до нас дійшли і ясно говорить текст листа, адресованого з твоїм іменем апулійцям”. Відносно ”чуток”, на які посилається папа, то важко сказати щось певне. Що ж до листа апудійцям, то його текст добре відомий: це той самий лист Лева Охрідського, посланий єпископові Транійсьиому в Апулію, про що мова йшла вище. Його текстом навряд чи можна обгрунтувати щойно наведене формулювання папського звинувачення.

Сам папа, посилаючись на таємну вечерю, відтак доводить необхідність у споживанні на літургії якраз оприсноків: “Трохи розчину усю суміш псує”, – в такій редакції наводить тут папа вислів апостола (1 Кор. 5), як аргумент проти квасного хліба, і від себе додає: “А де тління, там безсумнівно спотворення природи і поява якогось псуття” (с. 775). Поведінка легатів при врученні листа патріархові Михайлу немовби відбивала загальний тон і змісту самого листа. ”Вони не звернулися до мене навіть із звичайним вітанням”, – пише Михайло Керуларій антіохійському патріархові, – „не зволили зробити звичайнісінького поклону, не виявили бодай найменших знаків поваги… Але найдивніше те, що вони кожному стверджують, мовляв, ми бо прибули сюди не для того, щоб у вас вчитися, але щоб вас навчити, вас примусити прийняти наші догмати”. Тон і зміст папського листа вразили патріарха Михайла. Він не хотів вірити, що лист був написаний самим папою Левом, про котрого Михайло чув як про людину чеснотливу, шляхетну й учену – слова патріарха Михайла з того ж листа патріархові Петру. Михайлові видавалося неймовірним, аби на його мирну пропозицію з боку папи могла надійти така різка, без певних надій на щось хороше, відповідь. Михайло, відтак, поставився до легатів як до емісарів герцога Аргіра. Це був досить помітний у той час італійський політичний діяч, котрий тривалий час жив у Константинополі і добре знав тамтешню обстановку.

Отримавши від Візантії герцогство Апулійске (у південній Італії), він став відігравати важливу роль у італійсько-візантійських справах. Аргір вороже ставився до Михайла Керуларія. У діях легатів Михайло побачив підступи Аргіра, а листа оголосив підробкою. На пропозицію патріарха відновити спілкування, аби ім’я папи знову виголошувалося у всіх церквах світу, папа відповідає: „Невже Римська церква, глава і матір церков, не має членів, не має дочок? Як же вона може тоді називатися главою і матір’ю?” Ми не можемо мати ніякого миру з тими, хто віддався омані, аби не прилучатися до їхніх лихих учинків. Будь-котрий, хто хвалиться іменем християнина, нехай перестане лихословити й ганити святу й апостольську Римську церкву. Цим самим, папа хоче сказати, що тієї поваги, яку Михайло виявляє папі, не досить; треба, щоб була визнана особлива роль Римської церкви. Для всіх християнських народів у релігійних питаннях обов’язкова римська точка зору. Для папи Лева церква, яка вважає можливим не згоджуватися з Римом, не церква, а ”синагога сатани”.

Зовсім в іншому тоні пише папа візантійському імператорові Костянтинові Мономаху. Він розсипається люб’язностями, звеличує імператора, хоче прихилити його до себе, пише, зокрема, що збирається в похід проти норманів, і тут же не випускає нагоди, аби очорнити патріарха. У листі читаємо: „Наш спільний брат, архиєпископ Михайло, надіслав нам листа із закликом до згоди та єдності… Але нехай знає твоя світлість, що до слуху нашого дійшли деякі звинувачення, висунуті на патріарха в цитованому вище листі; про решту легати мають повідомити імператорові особисто”.

Знову Михайло Керуларій порівнюється з людиною, “котра виявляє шану главі родини, але ганьбить її членів”. (Migne, P.L. t. 143, col. 780). Легатами від папи були: кардинал Гумберт – єпископ Білої Сільви, єпископ Амальфійський і архидиякон Фрідерік, канцлер Римської церкви. Головною діючою особою серед них був Гумберт. Знаменитий Гільдебрант (майбутній папа Григорій VІІ), один із найпалкіших прибічників римської екклезіології, був у той критичний для Церкви час близьким співробітником Лева ІХ. Однак у посольстві він участі не брав. Ані в листі імператорові, ані, тим більше, у листі до патріарха папа не говорить прямо, з яким дорученням легати прямують на Константинополь. Але увесь зміст листів не залишає ніяких сумнівів у тому, що папа хотів залучити Константинополь, а через нього і всі інші Церкви, до визнання Римської церкви главою і матір’ю всіх церков. А цю зверхність, як ми бачили, папа розуміє не тільки як право здійснювати найвищу адміністративну владу над усіма церквами, але і як привілей на непогрішне керівництво у питаннях віровизнання. Разом з тим папа не хоче, аби визнання такого старшинства виглядало як впровадження чогось нового.

Він змальовує справу так, що церква не самотня, коли вчить про це, і що винятком із загального становища є саме Михайло Керуларій із своїми прибічниками. Михайло справді зовсім не був схильний визнавати безумовний авторитет Римської церкви і прагнув, як видно з його дій, до встановлення з нею нормальних канонічних стосунків. Ось чому мирні пропозиції патріарха Михайла викликали у папи навіть більшу розлютованість аніж критичні зауваження архиєпископа Охрідського. Папа щосили намагається скомпрометувати Михайла Керуларія, зобразити його порушником чогось. В особі Михайла він бачив перешкоду для здійснення своїх церковних планів і вважав за потрібне, хай там що, усунути цю перешкоду, навряд чи розуміючи, що це була не єдина перешкода, не окрема і не випадкова, що римській концепції церковності протистояла тут концепція кафолічна, маючи на своєму боці минуле Церкви і дух Нового Заповіту. Своїм посланцям папа, безсумнівно, дав відповідні вказівки. Відомо, що ще до відіслання легатів папа підшукував собі спільників у грецькому єпископаті.

Тим часом Аргір від себе дав легатам цінні вказівки відносно того, на яких противників патріарха вони повинні були спиратися, аби мати на своєму боці імператора. Запоруку ж успіху у своїй місії легати бачили в імператорській підтримці. Отже становище патріарха було складним. Гумберт почав свою діяльність в Константинополі з поширення полемічного твору (“Проти Грецького наклепництва”). Весь твір написаний у неспокійному, викличному тоні. Закінчується цей розлогий трактат такими словами: “Якщо від усіх цих та інших хибних поглядів, перелічувати яких на письмі довелося б дуже довго, ви не отямитесь, і не принесете достойного виправдання, – то неодмінно буде анафема і нині і в майбутньому від Бога і від усіх кафоліків, за котрих Христос поклав Свою душу”. Відповідь на цей твір написав монах Студійського монастиря пресвітер Никита Стифат чи Пекторат. Починається ця відповідь з нагадування про любов, котра “все терпить, не хизується перед своїм ближнім, не шукає свого” тощо. Але в обрядових питаннях Никита непоступливий.

Для нього опрісноки – “іудейська трапеза”; в них він бачить щось нежиттєве, бездушне. Висловлюється рішуче проти посту в суботу (роблячи, згідно з канонами, виняток тільки для Великої суботи). Заперечує і звершення літургії в ранковий час, в постові дні великої чотиридесяниці (тобто у понеділок, вівторок, середу, четвер і п’ятницю). І виступає проти обов’язкового целібату. Відмітивши чотири ці порушення, Никита радить римлянам уникати їх, аби бути “світлими очима всього світу і єдиними з нами, вашими співбратами”. Закінчує своє писання Никита такими словами: “Вітаємо вас у Христі Ісусі Господові нашому, Котрому слава і влада з Отцем і Святим Духом і нині і повсякчас і навіки віків”… (Migne, P.L. 143 col.984). 3 боку ж Гумберта надійшла різка відповідь. Ось її початок: “Коли б ти (звертається Гумберт до Никити) гарненько прочитав шосте правило святого Халкидонського собору, то вдовольнявся б чернечим мовчанням, постами, молитвами у своєму монастирі, а не втручався б у справи церковні і не виявляв би зухвальства… Горе тобі, Сарабаіте! Ти забув свої келейні обов’язки і, ведений власною волею й похіттю, страшно загавкав на святу Римську й апостольську церкву, на собори всіх святих отців. Ти дурніший за віслюка, – ти замахнувся строщити чоло лева й адамантову стіну. Що твої зазіхання? Ти не переможець омани, але подоланий оманою. Ти не пресвітер, а постарів у злі, ти столітнє дитинча кляте. Тебе скорше слід назвати Єпикуром, аніж монахом; тобі місце не в Студійському монастирі, а в цирку чи лупанарію”. (Migne. P.L. 143, col. 983-984). Тут же спільником Никити Гумберт називає Михайла Керуларія Константинопольського! Наведений уривок досить яскраво характеризує тон відповіді Гумберта.

Що ж до суті відповіді, то відмітьмо, що навіть старі римо-католицькі богослови, визнаючи неабияку вченість Г’умберта у порушених питаннях, ставили йому у провину, те, що він не завжди із певною слушністю приписує грекам ті чи ті погляди (див. уривки з Histoire litteraire de la France, col. 923), а нинішню відповідь прямо вважають невдалою. (Dict. De Th. T. X.). Цікаво, що заперечення Никити проти обов’язкового целібату Гумберт розцінив у своїй відповіді як ніколаїтську єресь і прагнення перетворити Церкву Божу в синагогу сатани і валаамсько-ієзавелінську prostibulum (P.L. 143, col. 997). Закінчується цей твір такими словами: “А тобі, нікчемний Никито, доки не навернешся, нехай буде анафема від усієї Церкви Христової з усіма, хто слухається твого потворного вчення. Бажаючи бути вчителем божественного закону, ти не тямиш, ані що говориш, ані що стверджуєш, Ти дурний, а вдаєш із себе мудрішим за семеро мужів, що говорять притчи. Принаймні навчись іноді мовчати, якщо ніколи не навчився говорити” (col. 1000). Никита, прочитавши все це, в ту ж мить розкаявся у своїх помилках і в присутності імператора спалив своє послання. Питання стосовно Никити легати могли вважати вичерпаним. Але це було другорядне питання. Не задля Никити вони прибули в Константинополь. Легати прибули в Константинополь щоби спонукати до покори патріарха. А той зберігав мовчанку, не одзиваючись на зухвальства й дотримуючись відносно папи шанобливого тону. Але така терпляча смиренномудрість нічого не давала легатам. Їм треба була від патріарха пряма заява про послух, в дусі тих тез, що їх висунув папа. Немає сумнівів, що в цьому напрямку робив тиск на Михайла й імператор. Але на це патріарх не пішов. Тоді легати склали вирок про відлучення Михайла Керуларія і його прибічників”.

Текст починається з нагадування про примат Римського престолу, прерогативами Римського престолу пояснюється й прибуття в Константинополь легатів. “Що ж до Михайла, несправедливо й названого патріархом, і захисників його глупства, то вони щодня розносять між людьми бур’ян і розмножують єресі. Подібно до симоніанів вони продають дари Божі„ Подібно до валезіан вони допускають кастрацію і не тільки вводять євнухів у клір, але й роблять єпископами: Подібно до нечестивих аріан вони перехрещують християн, зокрема, латинян. Подібно до донатистів стверджують, що крім грецької церкви немає іншої церкви Ісуса Христа. Подібно до ніколаїтів вони дозволяють шлюби служителям вівтаря. Подібно до северіан вони проклинають закон Мойсеїв. Подібно до духоборців вони викреслили з символу згадку про походження Св. Духа від Вина. Подібно до маніхеїв вони говорять, між іншим, що квасне оживлене. Подібно до назарейців вони надають значення питанням зовнішньої чистоти, не допускаючи немовлят до хрещення до восьмого дня, давіть коли й ті помирають, відмовляючи так само і жінкам після пологів, і під час регул у причасті і навіть у хрещенні, і не приймаючи до спілкування тих, хто голить бороди за звичаєм Римської церкви. Покликаний до порядку з приводу з цих хибних поглядів і багатьох упереджених дій листами нашого папи Лева, Михайло не захотів розкаятися. Потім він відмовився прийняти нас, легатів, коли ми хотіли виправити його у цьому і заборонив нам звершувати літургію в храмах, подібно до того, як колись закривав церкви латинян, називаючи останніх азімітами і переслідуючи їх словами й насильницькими діями, доходячи до анафем на адресу престолу в особі його дітей та осмілюючись, всупереч святому престолу, величатися титулом патріарха вселенського. Тому й ми, не в змозі переносити цих нечуваних образ та кривд, завданих св. престолові, зауважуючи, що цим усім явно зачіпається кафолічна віра – владою Святої і нероздільної Трійці, апостольського престолу, уповноваженими котрого ми є, всіх православних отців семи соборів і коротше кажучи, всієї Кафолічної Церкви, підписуємо анафему на Михайла і його прибічників, виголошену найшановнішим папою й обумовлену їхньою нерозкаяністю.

Отже, Михайло, неправдиво іменований патріархом, насправді ж неофіт, одягнутий у чернечу одежу, лише задля страху, підлягає найтяжчим звинуваченням, і з ним Лев, що іменується єпископом Охридським, сакеларій Михайла Костянтин (у грец. тексті Никифор), котрий по-блюзнірські потоптав жертву латинян, і всім, хто йде слідом за ними у згаданих помилках і зухвальствах, нехай буде анафема, маранафа з симоніанами, валезіанами, аріанами, донатистами, николаїтами, северіанами, духоборцями, маніхеями, назареями, і всіма єретиками, а ліпше сказати – з дияволом й ангелами його: допоки не розкаються. Амінь, амінь, амінь” (Dict. De Th. Cath.,t. X, Paris, 1929, col. 1094-1695). 5-го липня 1054 року, у храмі св. Софії, зробивши відповідну усну заяву, легати на очах кліру і народу поклали цей вирок на святий престол. Розділення було завершено і стало постійним. Подальший історичний процес характеризується ослабленням церковних зв’язків, переростанням розриву в остаточне розділення Церков, що з часом оформилося у расово-релігійну ненависть. Розкол між церквами… Щойно ми спостерігали і переживали події між Західними і Східним Церквами минулих століть, але і зараз, і в нашій країні ця проблема є актуальною.

Література:
1. “Православие и западное христианство” (Д. П. Огицкий. М., 1999).
2. Прот. И. Мейендорф. “История церкви и восточно-христианская мистика”. М., 1974.
4. Прот. В. Рожков. “Очерки по истории Римско-католической церкви”. М., 1998.
5. А. Міллер. “Історія християнської церкви”. К., 2001.
6. Филарет (Дроздов), митр. Разговор между испытующими и уверенными в Православии Вос-
точной Кафолической Церкви, 4-е изд., М., 1849.
7. А. Шмеман, прот. Исторический путь Православия. 1993.
8. Арсеньев Н.А. Православная церковь и западное христианство. Варшава, 1924.
9. Сергий, архиеп. Финляндский. Православное учение о спасении. Казань, 1898.
10. Митрофан Зноско-Боровский, прот. Православие, Римо-католичество, протестантизм и сек-
танство. Вид. Троїце-Сергієвої лаври. 1992.
11. Светлов П. Где Вселенская Церковь? К вопросу о соединении церквей и к учению о церкви.
Сергиев посад. 1908.
12. Dictionaire de Theologie Catholique, V Col. 1734.
13. Dictionaire de Theologie Catholique, 1930.
14. Kirche im Konzil. Freiburg, 1963.
15. С.В.Дашков. Императоры Византии. М., 1996.