Проповідь єпископа Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Епіфанія, ректора КПБА, у п’ятнадцяту неділю після П’ятдесятниці.
Полюби Господа Бога твого всім
серцем твоїм, і всією душею твоєю, і
всією думкою твоєю…, а ближнього
твого, як самого себе
(Мф. 22: 37 – 39)
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Сьогоднішнє євангельське читання подає нам необхідну і надзвичайно важливу божественну істину, яку ми повинні не тільки усвідомлювати чи знати, а обов’язково втілювати її в житті.
Одного разу, як пише святе Євангеліє, до Ісуса приступив законник і запитав Його, яка найбільша заповідь в законі. Річ у тім, що фарисеї розділяли заповіді на більші і менші. До більших вони зараховували обрядові заповіді Мойсея, під меншими ж розуміли правила повсякденного благочестивого життя. Але між ними завжди точились суперечки про те, яку ж серед всіх заповідей назвати найбільшою. Це питання для них було надзвичайно актуальним, бо від його вирішення залежало, яку заповідь можна залишити без виконання в тому випадку, якщо не буде можливості виконати всі чи хоч дві із них одночасно. Але, запитавши Спасителя, вони не стільки хотіли почути правильну відповідь, скільки почути щось таке, щоб пізніше Його в цьому звинуватити. «Вони очікували, – каже святитель Іоан Золотоуст, – що Спаситель змінить заповідь Божу, назвавши Себе Самого Богом, і цим подасть їм привід звинуватити Його в богохульстві, тому і запитали так».
Господь довго навчав старозавітних людей через пророків розумінню Його святої волі. Він дав людству через пророка Мойсея закон і заповіді, виконання яких мало б зберегти людину в істині. Важко було людям виконати в досконалості ці заповіді. Тоді в Новому Завіті Господь дав нам теж Свої заповіді, але, на відміну від десяти старозавітних, новозавітні заповіді зводяться до двох простих заповідей любові, на яких, за словом Спасителя, «утверджується весь Закон і Пророки» (Мф. 22: 40). На перший погляд ці заповіді прості і зручні для використання чи втілення в життя, але на практиці виконати все досконало надзвичайно важко.
Любов до Бога і любов до ближніх як основа закону Божого нерозривно зв’язані між собою. Хто істинно любить Бога, той любитиме і ближнього свого, хто ж не любить ближнього – прямо виражає свою нелюбов і до Бога. Адже, за словами «апостола любові» – святого Іоана Богослова – «той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить» (1 Ін. 4: 20). За словами Самого Спасителя, любов складає першу визначальну рису істинних послідовників Христа: «З того знатимуть, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13: 35). Апостол Павло називає цю чесноту людини «сукупністю довершеності» (Кол. 3: 14), і оскільки «любов не робить ближньому зла, то і є виконанням закону» (Рим. 13: 10). Звідси видно, що любов – це не така чеснота, яка може бути не обов’язковою всім або може бути заміненою якоюсь іншою чеснотою: молитвою, постом чи смиренням. Ні! Любов – це початок, продовження і завершення всіх чеснот і добродійств, адже без неї жодна з інших не має значення. «Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими, а любові не маю, – каже апостол Павло, – то я мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені з того ніякої користі» (1 Кор. 13: 1 – 3).
Отже, за словами Спасителя, любов до Бога є першою і найбільшою заповіддю. Першою – тому що служить основою для всіх інших заповідей, а без неї неможливо звершити жодного угодного Богу добродійства. Найперше ми повинні любити Бога через почуття вини і боргу, через почуття нашої залежності від Нього, адже Він як Творець і Владика всього світу створив нас, привів нас до життя, подарував нам все, що ми маємо. Любити Бога нас спонукає вже саме розуміння і знання про наше створення. Наше життя, наше здоров’я, наше багатство і все, що нас оточує, підтримує і забезпечує нам життя – це дар Божий для кожного із нас. Бог є джерелом всіх благ. Він полюбив нас не тільки перше, ніж хтось із нас зміг би полюбити Його, Він полюбив нас перше, ніж людство отримало буття, а існуємо ми тільки через те, що Богу так угодно. «Ним ми живемо і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17: 28), – каже святий апостол Павло.
Окрім того, Бог дав нам багато такого, чого не мають інші творіння: Господь створив світ для людини і зробив її владикою світу, наблизив нас до Своїх небесних ангелів і, навіть, дав нам можливість єднатись із Ним, споживаючи Його Пречисте Тіло і Животвору Кров. Хіба вже це не змушує і не спонукає нас любити Бога? Тварини, які не мають можливості розмовляти, прославляють Господа своїми дзвінкими голосами, рослини, які позбавлені можливості і говорити, і мислити, прославляють Його своїми благоуханнями, а людина, яка є найвищим творінням, забуває про це. Якщо ж людина – вінець творіння – не має належної любові до свого Творця, то вона стає найнікчемнішою істотою на світі.
В людині любов до Бога повинна царювати над всім, що є в її душі, а із неї, як із джерела, повинна витікати і любов до ближнього. Спаситель говорить, що другою «найбільшою» заповіддю є любов до ближнього, як до самого себе. Без любові до Бога любов до ближнього не може бути повною, досконалою, бо тільки через любов, пізнаючи Бога, ми зможемо дізнатись, що означає любити істинно; і тільки, навчившись від Нього цієї любові, ми зможемо вилити її на ближніх.
Любити ближнього як самого себе означає не шукати собі вигоди в цій любові. Якщо ми говоримо, що любимо, але шукаємо в тій любові радості і користі для себе, то ця любов буде не спроможною перетерпіти ніякі, навіть найменші, спокуси, вона не здатна на жертву. Дуже часто буває так, що люди любов до себе перетворюють на егоїзм, самолюбство. А самолюбство – це спотворення справжньої любові. Через таке спотворення часто страждає сама людина, бо, інколи, найгірший ворог не зробить людині того, що вона може зробити сама собі. Істинна любов до себе виходить із самовідречення і любові до Бога. З цією любов’ю повинна порівнюватись любов і до себе, і до ближнього. Хто любить ближнього, як самого себе, той всією душею співчуває йому у всьому: радіє з тим, хто радіє, і плаче з тим, хто плаче. Заклик Спасителя любити ближнього, як самого себе, – це заклик навчитись не бачити в своєму ближньому його спотвореності гріхом і пристрастями, а бачити велич образу Божого, який він носить в собі.
У повсякденному житті нам не завжди вдається відповісти любов’ю на любов, а ще важче нам відповісти любов’ю на зло. Нам важко любити тих, хто ненавидить нас, важко любити тих, від кого ми не отримуємо любові, ми ображаємось, коли нам не відповідають любов’ю на виявлену нами любов. Але подумаймо, чи завжди ми відповідаємо на любов Божу, чи пам’ятаємо ми Його незліченні благодіяння до нас. Якщо ж ми не можемо в собі виховувати почуття вдячності, то не потрібно вимагати цього від інших. Преподобний Антоній Великий говорить, що неподобством є вимагання від інших робити те, чого самі не виконуємо.
Дорогі браття і сестри! Всі дані Богом закони, заповіді і повчання виходять із любові. Любов є матір’ю всіх заповідей. Любов є тим весільним одягом, без якого жоден не буде прийнятий в небесний чертог, тобто в Царство Небесне, яке і є Царством Любові, адже Бог є любов (1 Ін. 4: 8). Але як ми можемо проявити цю любов до Нього? Найбільшою мірою любов до Бога ми можемо проявити в ближньому, в любові до нього. Адже в ближньому, як ніде більше, ми бачимо Бога, Його образ і подобу. Господь говорить: «Зробивши одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25: 40). Ось найкращий спосіб показати любов до Бога на ділі! Бо «той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить» (1 Ін. 4: 20). Саме тому істинна любов до Бога не мислиться без любові до ближнього, а любов до ближнього – без любові до Бога. Любити потрібно не тільки тих, хто любить нас, бо, як написано у Священному Писанні: «Якщо ви любите тих, хто вас любить, яка вам за це дяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить. І якщо ви робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за те дяка? Бо і грішники те саме роблять. Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода на небесах» (Лк. 6: 32 – 35). Навчімось найперше любити своїх ближніх любов’ю щирою і безкорисливою, і ця любов приведе нас до Бога.
Просімо ж у Господа сили і допомоги у виконанні цих простих заповідей, щоб через виконання їх сподобитись нам вічного спокою і радості в Царстві Його. Амінь!