В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих. Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого – біля дверей.
– Що там видно у вікні? – якось спитав той, що лежав біля дверей.
– Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині.
Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові про події за вікном. Він розповідав про озеро, качок та лебідок на ньому, про човен з рибалками, про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного… Той, що біля дверей, хоча й не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини – так гарно розповідав йому сусід. Та поступово до нього вкралася заздрість
«Це несправедливо, – думав він. – За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна.” Спочатку ця думка його засоромила та поступово його почала душити злість. Він навіть спати перестав – так хотів лежати біля вікна. Лише ця думка контролювала його життя. Одного разу вночі той, що лежав біля вікна почав задихатися й сильно кашляти. Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру – та не міг. Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки. Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, щоб викликати сестру. Десь за п’ять хвилин кашель й хрипи затихли. Разом із диханням сусіда. Запанувала мертва тиша. Вранці його забрали. Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна. Медсестра, природно, допомогла йому. З трудом від піднявся й виглянув у вікно. За вінком була лише глуха цегляна стіна. Він спитав у медсестри
– Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну!
Але той, що помер – розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей…
Як же він міг це бачити з вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
– Він не міг бачити навіть стіни; ваш покійний сусід був сліпим.
Він, мабуть, просто хотів вас трохи підбадьорити.
Бруно Ферреро