Скільки землю не ори,
але якщо не кинеш зерна,
нічого доброго не виросте…
(народна мудрість)
але якщо не кинеш зерна,
нічого доброго не виросте…
(народна мудрість)
Скільки землю не ори,
але якщо не кинеш зерна,
нічого доброго не виросте…
(народна мудрість)
але якщо не кинеш зерна,
нічого доброго не виросте…
(народна мудрість)
Місія Церкви ніколи не припинялася і не припиниться. Церква завжди благовістила Євангеліє в усіх сферах людського життя: у школі, у війську, у лікарні… Вона, як любляча мати, хоче, щоб її чада були здоровими, як тілесно так і духовно. Для цього й подає ліки, через які людина може оздоровитися, оскільки є хворою (грішною), побачити реальність і зрозуміти для чого вона живе, який сенс її існування. Подавати ліки потрібно розумно: дітям маленьким – молоко, а комусь – м’ясо, бо вже дорослі і можуть споживати, але м’ясо і молоко підтримують тілесне життя, щоб не померти. Наприклад, одна і та ж тема з дітьми буде розглядатися інакше, ніж з професорами університетів, але суть її буде одна та ж.
Це одна із статтей: «Чи може у ХХІ столітті шлюб укладатися один раз на все життя?», яка була прочитана лектором у військовій частині. У ній окреслено лише план лекції, автор ділиться власними міркуваннями.
1. Що відбувається із закоханими при першій зустрічі?
Мені здається, хоча можу помилитися, що всі молоді люди мають намір вступати у шлюб. Мало є таких, які приймуть монаші обітниці, а більше тих, які уже мають другу половинку, або у пошуках її. Церква благословляє і чернече життя і подружнє: «Ти не можеш бути сонцем? Будь місяцем. Не можеш бути місяцем? Будь зіркою. Не можеш бути великою зіркою? Будь хоча б малою, але тільки на небі. Не можеш бути дівою? Живи в шлюбі, але тільки в Церкві. Дівство саме по собі не спасає без доброчинного життя, так і подружжя…», – пише святитель Іоан Золотоустий.
Напевно, всі вступають у шлюб по любові. Дійсно, страшно вступати у співжиття з некоханою людиною. Навіть, якщо і таке трапляється, то тільки тому, що людина вже не бачить виходу із цієї ситуації (роки біжать), або заради багатства чи чогось іншого…
Думаю, що у кожної молодої людини, чи то у дівчини, чи то у хлопця досвід закоханості уже є. Хтось закохувався у школі, хтось у навчальних закладах… Найперше ми захоплюємося тією людиною, яка нам подобається, красиве обличчя, фігура, чи, можливо, вона є веселою, розумною, – тобто закохуємося в щось. На перших зустрічах намагаємось показати себе з найкращої сторони. Нам усі заздрять, здається кращої (кращого) у світі немає.
2. Чи може таке відчуття бути основою істинного шлюбу, тобто закохатися в щось: природу, фігуру?
Більшість так і закохуються в привабливу зовнішність дівчини, чи хлопця. Однак, це не так погано, бо інакше ми ще не вміємо (не всі звичайно, але в даний час більшість): не вміємо бачити людину (особистість). Але всі знаємо, що зовнішність змінюється. Наприклад, народження дитини, може змінити фігуру жінки. А я ж у це закохався, а якщо їй ще надати 50 років? Чи буду я любити о цю зовнішність, яка була на початку? Якщо навіть захопився розумом, але і розум можна втратити (аварія), а вона (він), далі живуть… І невже, те, що я любив раніше, про кого говорив що кращої немає, а зараз готовий покинути. Що сталося? Нам так було добре вдвох… Вчитель Божого винограднику, Золотоустий пише: «Не в тілі краса, але краса тіла залежить від того утворення (образованія) і цвіту, який відображає душа в його сутності. Отож, люби душу, яка надає тілу таку благообразність. В самому цьому житті все прекрасне залежить від душі… У кого душа безсоромна, у того і сам вигляд потворніший від зовнішності будь якого звіра; і навпаки, – смиренна душа, то і сам вигляд робиться люб’язним і скромнішим. Бо немає нічого прекраснішого за добру душу. Любов до тілесної краси поєднана зі сумом і скорботами; і навпаки, – любов до душі поєднана з чистим задоволенням… Бачиш привабливий зовнішній образ, постарайся і пізнати внутрішній, і якщо останній негарний, тоді знехтуй (презри) і зовнішній. Керуватися у виборі нареченої (її чуттєвою красою), дуже небезпечно, тому що любов, що побуджується нею, не може бути чистою і довготривалою, що не мириться із сутністю шлюбу, як із союзом люблячих сердець на все життя. І чим скоріше ця любов зникає, тим скоріше з-під прекрасного образу показується (виявляється) зла душа». Святитель закликає звертати увагу не лише на тіло, але і на душу і молитися до Господа, щоб допомагав у цьому. Тому, що людина зовнішньо може бути гарною, у нашому розумінні – красивою, а в серці – іншою, як могила, на вигляд гарна, а всередині… Якщо любиш зовнішність, а на душу не звертаєш уваги, одружуйся, але щоб потім не говорив, що любов минула, у неї поганий характер…
3. Церква вчить, що любов є вічною, про це пише апостол Павло: «Любов довго терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне…» (1 Кор. 13: 4 – 8). Це говорить людина, яка має досвід, котра живе у цьому. Наприклад, мати каже трирічній дитині: «Не клади руку на розпечену сковорідку», – і може посварити. Дитина не знає, що буде біль, а мати знає, у неї є певний життєвий досвід, якого немає дитини. Подібно і Церква має досвід, коли говорить так, і якщо ми цього не бачимо, це ще не означає, що це не так. Оскільки людина скалічена гріхом (хворобою), вона не бачить реальності, тобто того, що відбувається насправді: «Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі…» (1 Кор. 13: 12), – говорить апостол Павло. Найпростіше, говоримо, що сонце сходить і заходить, але астроном скаже, що відбувається щось інше. Ми не знаємо, що таке любов, бо у ній не живемо. Якщо я ніколи не бачив яблука, то хто б мені, що не розповідав про нього, я повністю не буду знати, але матиму лише певне уявлення, але коли побачу і з’їм, тоді в мене буде певне розуміння про яблуко. Опис про відчуття, ніколи не замінить реального відчуття.
Якщо любов є вічною, а ті які розходяться через певний час, у них любові не було, була закоханість у щось. Між любов’ю і закоханістю є різниця…
4. Коли приходить хворий, лікар має знайти причину хвороби. Бо ми часто говоримо про наслідки, а причини не знаємо. Тому треба обдумувати кожний крок свого життя, щоб не було такого, що одружився, а тепер не знаю що робити. Починаємо турбуватися тоді, коли взяли пістолет, натиснув, куля летить, а куди? А тепер хапаємося за голову. Не готуємося до шлюбу, не розуміємо, що таке життя. У цьому і наша проблема. Уявіть собі: посадити юриста, чи вчителя-філолога у літак, нехай керує ним. Що буде?
До шлюбу потрібно готуватися, якомога більше вивчати свою половинку. Життя в шлюбі, як багато хто думає, це те саме, що іти на пікнік. Для когось можливо це і так, – хто вміє любити. Але це плавання по морю, де не завжди дме вітер в одну сторону: буває і «шторм», і «буря», тому що зійшлися дві різні людини зі своїми характерами. Закінчуться святкові дні (весілля, медовий місяць) і почнуться будні, з’являється багато проблем, бо це життя. Як у природі, бувають сонячні і теплі дні, але є і похмурі і дощові. Виявляються рани, які треба лікувати. Нерозумний той, хто цього робити не буде і напевно такого немає, який би не лікував рану. Тут потрібно найперше розпізнати самого себе, хто я такий. А я і егоїст, і неправдомовець, тощо. І потрібно із цим боротися (пристрастями), і починати носити тягарі один одного. Загоювати рани ліками, а не отрутою (сковорідкою) або чимось іншим, розуміти, що інколи потрібно змовчати, інколи допомогти, стерпіти, простити, бути разом і в години радості і печалі …
«Залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і стануть двоє одна плоть» (Бут. 2: 24; Еф. 5: 31). Що це означає: стануть одна плоть? Про це пише протоієрей Ілля Шугаєв: «У мене дві руки. Ніхто не насмілиться сказати, що в мене одна велика рука з двома кінцями. У мене дві ноги. Але дві ноги і дві руки складають одне єдине тіло, єдину плоть. Уявімо собі, що ліва нога говорить правій: «Я зараз піду направо, а ти на ліво, надоїло завжди з тобою мотатися, хоч недовго походжу одна». Це взагалі нісенітниця. Або ліва нога наступила на цвях і отримала рану, а права говорить їй: «Напоролась. Треба було краще дивитися! Тепер добирайся як хочеш!» Такого і бути не може. Зрозуміло, якщо одна нога зламалась, то друга буде нести тягар всього тіла. Будь-яка біль одного органу передається всьому організмові. Так само має бути в сім’ї: дивитися в одну сторону різними очима, але бачити одне, я – це ти, а ти – я. Живу заради тебе… Має проявлятися жертовність, терпіння з двох сторін – чоловіка і жінки…
5. Але любити когось і побачити усе це, без Бога не можливо, оскільки Бог є Любов. Це теж саме, як (чи) можна напитися води, коли не буде джерела? Любов народжується в шлюбі, в Церкві і проявляється в повноті тільки після довгих років спільного життя. Подібно як і в природі: кинемо в землю яблуневу зернину і приходимо збирати врожай не через місяць, а через кілька років, доглядаючи за деревом і тільки тоді дочекаємося плодів. Але і не всяке дерево доживає до свого плодоношення, може і загинути… Саме під час Таїнства вінчання сіється молодятам ця зернина любові.
6. Можна порівняти життя чоловіка і жінки з Христом і Церквою: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за Неї, щоб освятити її, очистивши водяною купіллю через слова;… так повинні чоловіки любити своїх жінок, як свої тіла: хто любить жінку, любить самого себе. Бо ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує і гріє її, як і Господь Церкву» (Еф. 5: 25 – 30). Знаємо, що під час розп’яття Христа, Його били, насміхалися, обплювали, але Він дальше любив їх, говорячи, прости їм Господи, бо не знають що роблять. Христос любив справжнє – людину, те що є, а не те чого немає – гріха. Маємо терпіти, любити один одного. Але і терпіння має свої межі. Знаєте, коли людині загноївся палець, вона прибігає до лікаря і не каже одразу: відріжте. Ні, а лікуйте. Коли ж є загроза для життя, тоді вже…
7. Також добре, коли батьки допомагають своїм дітям. Коли бачать, що між їхніми дітьми розгорівся вогник ненависті, то не підкидають дров, а поливають водою. Бачать що є проблеми, прийшли, не кажуть: мій кращий, моя краща, але допомагають вирішити проблему, а якщо не можуть, то молодята нехай самі вирішують, або хтось інший допомагає. Один старший знайомий розповідав, як одружився, хоча і батько не дуже був радий, що взяв собі саме цю дівчину. Проживши місяць, посварився з дружиною, приходить додому. Батько одразу: що сталося? повертайся назад! Раз хотів – маєш! Живи тепер. І добре зробив, – говорить знайомий, – хоча мати переживала, бо то була ніч, навіть і не дозволив переночувати. Дякуючи йому, ми уже прожили 40 років разом і більше такого не робив. А зараз як, посперечалися, прийшов додому, батьки навпаки, дійсно, ти правий, вона погана… Звичайно, про всіх так говорити не можна і застосовувати такі методи також, комусь анальгін, а комусь колдрекс…
У теперішніх сім’ях так багато сварок, непорозумінь, розлучення тому, що ми Інших не бачимо, а бачимо лише самих себе, своє «Я». Інший – це як предмет нашого використання. Завжди хочемо зачарування Іншого, щоб постійні його подарунки викликали у нас бажання кохати. Хочемо, щоб він кохав нас безмежно і безупинно, щоб кохав нас такими, якими ми є. Щоб кохав навіть наші помилки, недоліки та вади. Щоб кохав, а не просто терпів. Щоб Інший давав нам ще до того, як ми попросимо, – щоб жодного разу не поставив нас на місце благаючого, щоб ніколи не принизив нас у нашій потребі або спразі. Щоб саме він ніколи не був стриманим, завжди робив перший крок, ніколи не був стомленим, сумним, байдужим. Ми хочемо всього цього, але і цього хоче кожен із нас. І вимагає в ім’я кохання, намагаючись посадити Іншого на лаву підсудних, атакувати, змусити відступити. Ми намагаємося привласнити, оволодіти і використати Іншого. Інший для нас – це предмет моєї власної індивідуалістичної потреби в насолоді, безпеці та самоствердженні. Це все якраз веде до розлучення. «Я» сказав, так має бути і не інакше…, тільки живу заради себе, щоб мені було добре, а Іншого «люблю» так як хочу, як корисно. А треба жити навпаки, живу лише для Іншого і завдяки Іншому. Віддаємо все й усе, якщо потрібно то і свої обов’язки, своє добре ім’я, свою силу і репутацію, свої плани та сподівання. Готові на все, і навіть на смерть – заради коханої, коханого. Віддавати себе потрібно розумно, щоб Інший не став егоїстом, не помер. Життя закоханих – це творчий процес, виховання один одного, подібно до пташенят у гнізді. Коли ж у них виростають крила, – залишають гніздо, вилітають на висоту і досягають небес. Тобто, якщо навчилися любити, тоді у молодят уже немає ніяких проблем, вони підносяться до небес разом… Але все це не так просто і без Бога та Церкви цього побачити не можливо. Бо у Церкві є засоби, які допомагають людині правильно жити – таїнство Євхаристії, Шлюбу…, як для квітів – вода, сонце. Мета шлюбу полягає у тому, щоб побачити в Іншому Христа – особистість, заради якої я живу, завжди бажаю щоб Інший був щасливим і не тільки бажаю, але і докладаю для цього зусилля: і вона іде на зустріч мені, а я – її. Зустрічаємося і радіємо, спасаємося. Це важко, але з Божою допомогою все можливо, бо у Бога немає неможливого.
Преп. Серафим Вирицький пророкує: «… Настануть часи, коли розпуста і занепад моралі молоді досягне крайньої межі. Вони вважатимуть, що все їм дозволено для задоволення бажань і похотей, бо будуть бачити свою безнаказаність. Але настане час, коли буде голос Божий, і молодь зрозуміє, що так жити далі не можна, – і підуть до віри різними шляхами».
Задумаймося над своїм життям, адже воно тут на землі коротке, швидкоминуче, зробімо його щасливим, змінімося в кращу сторону, живімо не тільки заради себе, але й задля інших, бо одному дуже важко…
Прийшов до старця-пророка один чоловік, тримаючи у своєму кулаці метелика, і думає собі, що скаже цей старець чи живий метелик, чи мертвий? Якщо скаже мертвий, – випущу, а як скаже навпаки, – притисну і помре метелик. А старець відповів: все в твоїх руках.
Це одна із статтей: «Чи може у ХХІ столітті шлюб укладатися один раз на все життя?», яка була прочитана лектором у військовій частині. У ній окреслено лише план лекції, автор ділиться власними міркуваннями.
1. Що відбувається із закоханими при першій зустрічі?
Мені здається, хоча можу помилитися, що всі молоді люди мають намір вступати у шлюб. Мало є таких, які приймуть монаші обітниці, а більше тих, які уже мають другу половинку, або у пошуках її. Церква благословляє і чернече життя і подружнє: «Ти не можеш бути сонцем? Будь місяцем. Не можеш бути місяцем? Будь зіркою. Не можеш бути великою зіркою? Будь хоча б малою, але тільки на небі. Не можеш бути дівою? Живи в шлюбі, але тільки в Церкві. Дівство саме по собі не спасає без доброчинного життя, так і подружжя…», – пише святитель Іоан Золотоустий.
Напевно, всі вступають у шлюб по любові. Дійсно, страшно вступати у співжиття з некоханою людиною. Навіть, якщо і таке трапляється, то тільки тому, що людина вже не бачить виходу із цієї ситуації (роки біжать), або заради багатства чи чогось іншого…
Думаю, що у кожної молодої людини, чи то у дівчини, чи то у хлопця досвід закоханості уже є. Хтось закохувався у школі, хтось у навчальних закладах… Найперше ми захоплюємося тією людиною, яка нам подобається, красиве обличчя, фігура, чи, можливо, вона є веселою, розумною, – тобто закохуємося в щось. На перших зустрічах намагаємось показати себе з найкращої сторони. Нам усі заздрять, здається кращої (кращого) у світі немає.
2. Чи може таке відчуття бути основою істинного шлюбу, тобто закохатися в щось: природу, фігуру?
Більшість так і закохуються в привабливу зовнішність дівчини, чи хлопця. Однак, це не так погано, бо інакше ми ще не вміємо (не всі звичайно, але в даний час більшість): не вміємо бачити людину (особистість). Але всі знаємо, що зовнішність змінюється. Наприклад, народження дитини, може змінити фігуру жінки. А я ж у це закохався, а якщо їй ще надати 50 років? Чи буду я любити о цю зовнішність, яка була на початку? Якщо навіть захопився розумом, але і розум можна втратити (аварія), а вона (він), далі живуть… І невже, те, що я любив раніше, про кого говорив що кращої немає, а зараз готовий покинути. Що сталося? Нам так було добре вдвох… Вчитель Божого винограднику, Золотоустий пише: «Не в тілі краса, але краса тіла залежить від того утворення (образованія) і цвіту, який відображає душа в його сутності. Отож, люби душу, яка надає тілу таку благообразність. В самому цьому житті все прекрасне залежить від душі… У кого душа безсоромна, у того і сам вигляд потворніший від зовнішності будь якого звіра; і навпаки, – смиренна душа, то і сам вигляд робиться люб’язним і скромнішим. Бо немає нічого прекраснішого за добру душу. Любов до тілесної краси поєднана зі сумом і скорботами; і навпаки, – любов до душі поєднана з чистим задоволенням… Бачиш привабливий зовнішній образ, постарайся і пізнати внутрішній, і якщо останній негарний, тоді знехтуй (презри) і зовнішній. Керуватися у виборі нареченої (її чуттєвою красою), дуже небезпечно, тому що любов, що побуджується нею, не може бути чистою і довготривалою, що не мириться із сутністю шлюбу, як із союзом люблячих сердець на все життя. І чим скоріше ця любов зникає, тим скоріше з-під прекрасного образу показується (виявляється) зла душа». Святитель закликає звертати увагу не лише на тіло, але і на душу і молитися до Господа, щоб допомагав у цьому. Тому, що людина зовнішньо може бути гарною, у нашому розумінні – красивою, а в серці – іншою, як могила, на вигляд гарна, а всередині… Якщо любиш зовнішність, а на душу не звертаєш уваги, одружуйся, але щоб потім не говорив, що любов минула, у неї поганий характер…
3. Церква вчить, що любов є вічною, про це пише апостол Павло: «Любов довго терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне…» (1 Кор. 13: 4 – 8). Це говорить людина, яка має досвід, котра живе у цьому. Наприклад, мати каже трирічній дитині: «Не клади руку на розпечену сковорідку», – і може посварити. Дитина не знає, що буде біль, а мати знає, у неї є певний життєвий досвід, якого немає дитини. Подібно і Церква має досвід, коли говорить так, і якщо ми цього не бачимо, це ще не означає, що це не так. Оскільки людина скалічена гріхом (хворобою), вона не бачить реальності, тобто того, що відбувається насправді: «Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі…» (1 Кор. 13: 12), – говорить апостол Павло. Найпростіше, говоримо, що сонце сходить і заходить, але астроном скаже, що відбувається щось інше. Ми не знаємо, що таке любов, бо у ній не живемо. Якщо я ніколи не бачив яблука, то хто б мені, що не розповідав про нього, я повністю не буду знати, але матиму лише певне уявлення, але коли побачу і з’їм, тоді в мене буде певне розуміння про яблуко. Опис про відчуття, ніколи не замінить реального відчуття.
Якщо любов є вічною, а ті які розходяться через певний час, у них любові не було, була закоханість у щось. Між любов’ю і закоханістю є різниця…
4. Коли приходить хворий, лікар має знайти причину хвороби. Бо ми часто говоримо про наслідки, а причини не знаємо. Тому треба обдумувати кожний крок свого життя, щоб не було такого, що одружився, а тепер не знаю що робити. Починаємо турбуватися тоді, коли взяли пістолет, натиснув, куля летить, а куди? А тепер хапаємося за голову. Не готуємося до шлюбу, не розуміємо, що таке життя. У цьому і наша проблема. Уявіть собі: посадити юриста, чи вчителя-філолога у літак, нехай керує ним. Що буде?
До шлюбу потрібно готуватися, якомога більше вивчати свою половинку. Життя в шлюбі, як багато хто думає, це те саме, що іти на пікнік. Для когось можливо це і так, – хто вміє любити. Але це плавання по морю, де не завжди дме вітер в одну сторону: буває і «шторм», і «буря», тому що зійшлися дві різні людини зі своїми характерами. Закінчуться святкові дні (весілля, медовий місяць) і почнуться будні, з’являється багато проблем, бо це життя. Як у природі, бувають сонячні і теплі дні, але є і похмурі і дощові. Виявляються рани, які треба лікувати. Нерозумний той, хто цього робити не буде і напевно такого немає, який би не лікував рану. Тут потрібно найперше розпізнати самого себе, хто я такий. А я і егоїст, і неправдомовець, тощо. І потрібно із цим боротися (пристрастями), і починати носити тягарі один одного. Загоювати рани ліками, а не отрутою (сковорідкою) або чимось іншим, розуміти, що інколи потрібно змовчати, інколи допомогти, стерпіти, простити, бути разом і в години радості і печалі …
«Залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і стануть двоє одна плоть» (Бут. 2: 24; Еф. 5: 31). Що це означає: стануть одна плоть? Про це пише протоієрей Ілля Шугаєв: «У мене дві руки. Ніхто не насмілиться сказати, що в мене одна велика рука з двома кінцями. У мене дві ноги. Але дві ноги і дві руки складають одне єдине тіло, єдину плоть. Уявімо собі, що ліва нога говорить правій: «Я зараз піду направо, а ти на ліво, надоїло завжди з тобою мотатися, хоч недовго походжу одна». Це взагалі нісенітниця. Або ліва нога наступила на цвях і отримала рану, а права говорить їй: «Напоролась. Треба було краще дивитися! Тепер добирайся як хочеш!» Такого і бути не може. Зрозуміло, якщо одна нога зламалась, то друга буде нести тягар всього тіла. Будь-яка біль одного органу передається всьому організмові. Так само має бути в сім’ї: дивитися в одну сторону різними очима, але бачити одне, я – це ти, а ти – я. Живу заради тебе… Має проявлятися жертовність, терпіння з двох сторін – чоловіка і жінки…
5. Але любити когось і побачити усе це, без Бога не можливо, оскільки Бог є Любов. Це теж саме, як (чи) можна напитися води, коли не буде джерела? Любов народжується в шлюбі, в Церкві і проявляється в повноті тільки після довгих років спільного життя. Подібно як і в природі: кинемо в землю яблуневу зернину і приходимо збирати врожай не через місяць, а через кілька років, доглядаючи за деревом і тільки тоді дочекаємося плодів. Але і не всяке дерево доживає до свого плодоношення, може і загинути… Саме під час Таїнства вінчання сіється молодятам ця зернина любові.
6. Можна порівняти життя чоловіка і жінки з Христом і Церквою: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за Неї, щоб освятити її, очистивши водяною купіллю через слова;… так повинні чоловіки любити своїх жінок, як свої тіла: хто любить жінку, любить самого себе. Бо ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує і гріє її, як і Господь Церкву» (Еф. 5: 25 – 30). Знаємо, що під час розп’яття Христа, Його били, насміхалися, обплювали, але Він дальше любив їх, говорячи, прости їм Господи, бо не знають що роблять. Христос любив справжнє – людину, те що є, а не те чого немає – гріха. Маємо терпіти, любити один одного. Але і терпіння має свої межі. Знаєте, коли людині загноївся палець, вона прибігає до лікаря і не каже одразу: відріжте. Ні, а лікуйте. Коли ж є загроза для життя, тоді вже…
7. Також добре, коли батьки допомагають своїм дітям. Коли бачать, що між їхніми дітьми розгорівся вогник ненависті, то не підкидають дров, а поливають водою. Бачать що є проблеми, прийшли, не кажуть: мій кращий, моя краща, але допомагають вирішити проблему, а якщо не можуть, то молодята нехай самі вирішують, або хтось інший допомагає. Один старший знайомий розповідав, як одружився, хоча і батько не дуже був радий, що взяв собі саме цю дівчину. Проживши місяць, посварився з дружиною, приходить додому. Батько одразу: що сталося? повертайся назад! Раз хотів – маєш! Живи тепер. І добре зробив, – говорить знайомий, – хоча мати переживала, бо то була ніч, навіть і не дозволив переночувати. Дякуючи йому, ми уже прожили 40 років разом і більше такого не робив. А зараз як, посперечалися, прийшов додому, батьки навпаки, дійсно, ти правий, вона погана… Звичайно, про всіх так говорити не можна і застосовувати такі методи також, комусь анальгін, а комусь колдрекс…
У теперішніх сім’ях так багато сварок, непорозумінь, розлучення тому, що ми Інших не бачимо, а бачимо лише самих себе, своє «Я». Інший – це як предмет нашого використання. Завжди хочемо зачарування Іншого, щоб постійні його подарунки викликали у нас бажання кохати. Хочемо, щоб він кохав нас безмежно і безупинно, щоб кохав нас такими, якими ми є. Щоб кохав навіть наші помилки, недоліки та вади. Щоб кохав, а не просто терпів. Щоб Інший давав нам ще до того, як ми попросимо, – щоб жодного разу не поставив нас на місце благаючого, щоб ніколи не принизив нас у нашій потребі або спразі. Щоб саме він ніколи не був стриманим, завжди робив перший крок, ніколи не був стомленим, сумним, байдужим. Ми хочемо всього цього, але і цього хоче кожен із нас. І вимагає в ім’я кохання, намагаючись посадити Іншого на лаву підсудних, атакувати, змусити відступити. Ми намагаємося привласнити, оволодіти і використати Іншого. Інший для нас – це предмет моєї власної індивідуалістичної потреби в насолоді, безпеці та самоствердженні. Це все якраз веде до розлучення. «Я» сказав, так має бути і не інакше…, тільки живу заради себе, щоб мені було добре, а Іншого «люблю» так як хочу, як корисно. А треба жити навпаки, живу лише для Іншого і завдяки Іншому. Віддаємо все й усе, якщо потрібно то і свої обов’язки, своє добре ім’я, свою силу і репутацію, свої плани та сподівання. Готові на все, і навіть на смерть – заради коханої, коханого. Віддавати себе потрібно розумно, щоб Інший не став егоїстом, не помер. Життя закоханих – це творчий процес, виховання один одного, подібно до пташенят у гнізді. Коли ж у них виростають крила, – залишають гніздо, вилітають на висоту і досягають небес. Тобто, якщо навчилися любити, тоді у молодят уже немає ніяких проблем, вони підносяться до небес разом… Але все це не так просто і без Бога та Церкви цього побачити не можливо. Бо у Церкві є засоби, які допомагають людині правильно жити – таїнство Євхаристії, Шлюбу…, як для квітів – вода, сонце. Мета шлюбу полягає у тому, щоб побачити в Іншому Христа – особистість, заради якої я живу, завжди бажаю щоб Інший був щасливим і не тільки бажаю, але і докладаю для цього зусилля: і вона іде на зустріч мені, а я – її. Зустрічаємося і радіємо, спасаємося. Це важко, але з Божою допомогою все можливо, бо у Бога немає неможливого.
Преп. Серафим Вирицький пророкує: «… Настануть часи, коли розпуста і занепад моралі молоді досягне крайньої межі. Вони вважатимуть, що все їм дозволено для задоволення бажань і похотей, бо будуть бачити свою безнаказаність. Але настане час, коли буде голос Божий, і молодь зрозуміє, що так жити далі не можна, – і підуть до віри різними шляхами».
Задумаймося над своїм життям, адже воно тут на землі коротке, швидкоминуче, зробімо його щасливим, змінімося в кращу сторону, живімо не тільки заради себе, але й задля інших, бо одному дуже важко…
Прийшов до старця-пророка один чоловік, тримаючи у своєму кулаці метелика, і думає собі, що скаже цей старець чи живий метелик, чи мертвий? Якщо скаже мертвий, – випущу, а як скаже навпаки, – притисну і помре метелик. А старець відповів: все в твоїх руках.
{gallery}/2011/Statti/Pro_lubov{/gallery}
Василь Бабій,
аспірант КПБА
аспірант КПБА