Василь Прус, 5 курс КПБА30 березня Церква вшановує пам’ять святого Олексія чоловіка Божого. Святий Олексій жив у V ст. і був сином-одинаком побожного й багатого римського сенатора
Василь Прус, 5 курс КПБА30 березня Церква вшановує пам’ять святого Олексія чоловіка Божого. Святий Олексій жив у V ст. і був сином-одинаком побожного й багатого римського сенатора. Будучи ще малим хлопцем, намагався допомогти убогим і знедоленим. Він зрікся привілеїв свого високого походження та відійшов у тінь світу. Прибувши до Сирії, поселився в убогій хатинці неподалік церкви Матері Божої в Едессі, де вів життя вбогого жебрака. Так прожив Олексій 17 років, аж доки Пресвята Богородиця не виявила його святості людям, які назвали його Божим чоловіком. Коли Олексій повернувся додому, то батько не впізнав його у вбогому жебракові й дозволив йому жити в своєму домі під сходами. Там він прожив ще 17 років, терпеливо зносячи різні прикрощі від слуг. Після смерті знайшли при ньому записку з його справжнім іменем, походженням і описом всього життя. Поховали Олексія у Римі. Життя св. Олексія, чоловіка Божого, являє нам дзеркало досконалого монашого життя.
Початок чернечому життю покладає полишення світу і всього, що доречне поміж людьми. Той, хто приймає чернецтво, полишає не лише гріховне й порочне, що зобов’язаний робити кожний християнин, а й усе природне: лишає батька, матір, рідних і будь-яку життєву насолоду, стаючи у своїй душі справді мертвим для всього. Є різні ступені й різні способи цього зречення… Але майже всі, що істинно відрікалися, виявляли, що краще, відрікаючись від світу, зовсім від нього віддалятися, і віддалятися також від усього житейського. Бо хоча й чиниться це святе діло з надмірної любови до Господа і передбачає, що серце заполонить і захопить щось інше, краще, ніж те, що залишається, все ж не можна не відчувати болю, коли полишаєш природні зв’язки. Цей біль завмирає, коли віддаляєшся, і знову оживає при зустрічі. Тому залишатися в присутності того, чого зрікаєшся і обов’язково роз’єднаним у серці, означає змусити себе постійно відчувати біль. Але хто може сподіватися, що має у своєму серці стільки сили, аби мужньо, собі на користь, зносити цей біль… Ось чому ті, що зрікаються світу, майже всі тікають у пустелі або за стіни монастирів.
Не такий був Олексій, чоловік Божий. Мало для нього було простувати шляхом, яким ідуть всі. Він вибирає для себе новий шлях — як дивний, так і високий. Чи любив він батька, матір і свою наречену? Звичайно, любив, і, може, навіть сильніше, ніж вони любили його. Не з ненависті він їх залишив, а тому, що його з’їдала більша любов до Господа. Але вона потребувала нових жертв, як вогонь постійно потребує, щоб до нього підкидали дрова, аби палати полум’яніше. І ось чим він став її живити. Найбільш ніжні, природні почуття постійно відновлюються в його серці через зір, слух і саме перебування. Бачив батька й, очевидно, поривався обійняти його, але з любові до Бога пригнічував цей порив. Чув голосіння матері чи нарікання нареченої — і, очевидно, глибоко бентежилося його серце, але перемагав він цю тривогу любов’ю до Господа. Авраам вболівав серцем, одначе був готовий принести в жертву сина, перемігши батьківське почуття. Але якщо б на ділі він звершив цю жертву, то звершив би її лише один раз. А чоловік Божий щохвилини відчував якнайсильніші родинні почуття і щохвилини приносив їх у жертву Господеві, неначе цим загартовуючи своє серце. Мученики страждали сильно, але, постраждавши, впокоювалися в Господі. А святий улаштував собі безперервне страждання — з тієї хвилини, коли ввійшов у батьківський дім, до тієї, коли закрив свої очі. Він був схожий на того, кого б різали ножем смуга за смугою, або на того, кого б безнастанно нівечили залізними кігтями, чи на того, кого взули в залізні черевики, що мають всередині гострі цвяхи, й змусили би невпинно ходити, аби завдавати щоразу більш болючих ран. У ньому горіла природа — вогонь любові до Господа.
Християнська любов – це цілковитий та безкорисливий дар людської душі для Бога і для ближнього. Цілковитий, повний, жертовний, який можна прирівняти до самого дару Господа нашого Ісуса Христа, засновника першого джерела такої любові. Який будучи розп’ятим за нас на хресті не перестає дарувати, саме таку жертовну любов, вистраждану у великих муках. Так, християнська любов – це любов, яка витікає з Його душі і продовжує своє життя у душах здатних Його наслідувати у цій любові, здатних передавати Його любов на інших у повному дарі із свого життя. Саме таку любов мав цей святий угодник Божий.
Ось короткий нарис дзеркала християнського життя. Дивімось в нього, але не для того, аби, подивившись, забути, що бачили, а щоб у тому, що побачили, мати чи відраду натхнення на краще, чи спонуку до очищення і виправлення того, що є погане. Нехай всіляко врозумить нас Господь на спасіння молитвами святого Олексія, чоловіка Божого. Амінь.
Початок чернечому життю покладає полишення світу і всього, що доречне поміж людьми. Той, хто приймає чернецтво, полишає не лише гріховне й порочне, що зобов’язаний робити кожний християнин, а й усе природне: лишає батька, матір, рідних і будь-яку життєву насолоду, стаючи у своїй душі справді мертвим для всього. Є різні ступені й різні способи цього зречення… Але майже всі, що істинно відрікалися, виявляли, що краще, відрікаючись від світу, зовсім від нього віддалятися, і віддалятися також від усього житейського. Бо хоча й чиниться це святе діло з надмірної любови до Господа і передбачає, що серце заполонить і захопить щось інше, краще, ніж те, що залишається, все ж не можна не відчувати болю, коли полишаєш природні зв’язки. Цей біль завмирає, коли віддаляєшся, і знову оживає при зустрічі. Тому залишатися в присутності того, чого зрікаєшся і обов’язково роз’єднаним у серці, означає змусити себе постійно відчувати біль. Але хто може сподіватися, що має у своєму серці стільки сили, аби мужньо, собі на користь, зносити цей біль… Ось чому ті, що зрікаються світу, майже всі тікають у пустелі або за стіни монастирів.
Не такий був Олексій, чоловік Божий. Мало для нього було простувати шляхом, яким ідуть всі. Він вибирає для себе новий шлях — як дивний, так і високий. Чи любив він батька, матір і свою наречену? Звичайно, любив, і, може, навіть сильніше, ніж вони любили його. Не з ненависті він їх залишив, а тому, що його з’їдала більша любов до Господа. Але вона потребувала нових жертв, як вогонь постійно потребує, щоб до нього підкидали дрова, аби палати полум’яніше. І ось чим він став її живити. Найбільш ніжні, природні почуття постійно відновлюються в його серці через зір, слух і саме перебування. Бачив батька й, очевидно, поривався обійняти його, але з любові до Бога пригнічував цей порив. Чув голосіння матері чи нарікання нареченої — і, очевидно, глибоко бентежилося його серце, але перемагав він цю тривогу любов’ю до Господа. Авраам вболівав серцем, одначе був готовий принести в жертву сина, перемігши батьківське почуття. Але якщо б на ділі він звершив цю жертву, то звершив би її лише один раз. А чоловік Божий щохвилини відчував якнайсильніші родинні почуття і щохвилини приносив їх у жертву Господеві, неначе цим загартовуючи своє серце. Мученики страждали сильно, але, постраждавши, впокоювалися в Господі. А святий улаштував собі безперервне страждання — з тієї хвилини, коли ввійшов у батьківський дім, до тієї, коли закрив свої очі. Він був схожий на того, кого б різали ножем смуга за смугою, або на того, кого б безнастанно нівечили залізними кігтями, чи на того, кого взули в залізні черевики, що мають всередині гострі цвяхи, й змусили би невпинно ходити, аби завдавати щоразу більш болючих ран. У ньому горіла природа — вогонь любові до Господа.
Християнська любов – це цілковитий та безкорисливий дар людської душі для Бога і для ближнього. Цілковитий, повний, жертовний, який можна прирівняти до самого дару Господа нашого Ісуса Христа, засновника першого джерела такої любові. Який будучи розп’ятим за нас на хресті не перестає дарувати, саме таку жертовну любов, вистраждану у великих муках. Так, християнська любов – це любов, яка витікає з Його душі і продовжує своє життя у душах здатних Його наслідувати у цій любові, здатних передавати Його любов на інших у повному дарі із свого життя. Саме таку любов мав цей святий угодник Божий.
Ось короткий нарис дзеркала християнського життя. Дивімось в нього, але не для того, аби, подивившись, забути, що бачили, а щоб у тому, що побачили, мати чи відраду натхнення на краще, чи спонуку до очищення і виправлення того, що є погане. Нехай всіляко врозумить нас Господь на спасіння молитвами святого Олексія, чоловіка Божого. Амінь.