Андрій Григораш, студент 5-го курсу КПБА
Наступила нова пора: час Великого посту. І з Божої ласки ось вже друга неділя цього святого періоду. І сьогодні Церква відкриває перед нами знайому сторінку Євангелія – розповідь про зцілення розслабленого.
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Слава Ісусу Христу.
Дорогі брати і сестри, протягом підготовчих неділь до великого посту словами Хритста, євангельськими образами Церква закликає нас глибоко заглянути в нашу власну душу і в наше життя, а саме, що потрібно в ньому змінити, в чому потрібно покаятись. Проте наступила нова пора: час Великого посту. І з Божої ласки ось вже друга неділя цього святого періоду. І сьогодні Церква відкриває перед нами знайому сторінку Євангелія – розповідь про зцілення розслабленого.
В багатьох вона викликає збентеження: чому одні вірують, а інші зціляються? Чому віра одних спасає іншого, який у всій цій історії займає ніби пасивне положення?
Чи задумувався хто з нас, ким були ці люди, котрі несли ноші? Адже в Євангелії не сказано, що це були рідні діти цього хворого, чи його родичі – мати, батько, брати… Очевидно, це були просто друзі чи, можливо, сусіди. Тепер звернімо свою увагу на їх зусилля – не для себе, а для цього хворого. Не найкомфортнішим були і умови для того, щоб проникнути туди, де був Господь. Та в цих їхніх зусиллях і старанні Він побачив їхню віру. Проте в цій справі зцілення і спасіння людини брала участь не лише одна тільки віра.
Розповідь про зцілення розслабленого – це знову і знову приклад дієвої любові, тому що принесли ці люди хворого чоловіка до Христа, любили його і жаліли. А там, де любов, де готовність зі сторони одних людей принести яку-небуть жертву праці і зусилля, турботи про іншого, там вже починається Царство Боже. Ось той зв’язок, який робить чудо можливим, той зв’язок, котрий робить віру одних надбанням іншого.
Ми також достеменно не знаємо ким був цей хворий чоловік, але ми точно знаємо, що його друзі любили його, що він був їм дорогий. І в цьому ми бачимо образ тієї любові і віри, до яких ми всі покликані.
Ось про що говорить нам сьогоднішня євангельська проповідь: полюбили і потрудилися, увірували – і відкрили шлях до Царства Божого. І це для кожного з нас відкрито і можливо.
Також сьогоднішня друга неділя Великого посту відома тим, що в цей день ми вшановуємо пам’ять великого покровителя християнських безмовників – святителя Григорія Палами.
Чому саме цього святого ми прославляємо в дні великого посту? Тому, що саме в цей час нам важливо подумати і нагадати собі про мовчання. Поглянемо на наше життя: яке воно? Воно проходить в безперестанному шумі. Весь побут сучасної людини супроводжується масою звуків навколишнього середовища.
Людина, особливо міська, постійно чує шум: рев автомобілів, галас натовпу і лікарні стверджують нам, що це руйнує людину. Проте ми з вами поговоримо про інше. Це, перш за все, розсіює нашу духовну зосередженість. Ми вже настільки відвикли від тишини, що інколи миті цього спокою заставляють нас почувати себе некомфортно, незручно і неспокійно. Тому найчастіше Господь через якісь катастрофи, трагічні випадки, біди чи хвороби намагається звернутися до нашої внутрішньої тишини з питанням: для чого ви жили? Куди ви поспішали? Звідки цей шум у серці, в думках, навколо?
Голос Божий завжди звучить в тишині. Якщо ми хочемо почути його, то знайдімо хоч кілька митей в добі, бо хто хоче пізнати волю Божу, той шукає тишини; хто хоче зібрати свої думки і почуття, той шукає тишини, бо наші думки і почуття розбігаються, не коряться нам.
Ми живемо завжди в розсіяності, але істинне духовне життя людини проходить тільки в зібраності, в цілісності, у внутрішній самітності. Саме тому Церква закликає нас подумати сьогодні про цей дорогоцінний дар. В мовчанні Бог говорить своє слово. Тому ми, хто обтяжений багатьма турботами, виділімо час для того, щоб побути з Господом хоча би п’ять хвилин в безмовності.
І виходячи з стін цього храму по закінченні Літургії, пам’ятаймо, що ми покликані стати тими євангельськими друзями для кожного ближнього, являючи, таким чином, живу й дієву присутність Самого Христа Спасителя і зберігаймо внутрішню тишину серця у центрі гамірного міста. Амінь.
В багатьох вона викликає збентеження: чому одні вірують, а інші зціляються? Чому віра одних спасає іншого, який у всій цій історії займає ніби пасивне положення?
Чи задумувався хто з нас, ким були ці люди, котрі несли ноші? Адже в Євангелії не сказано, що це були рідні діти цього хворого, чи його родичі – мати, батько, брати… Очевидно, це були просто друзі чи, можливо, сусіди. Тепер звернімо свою увагу на їх зусилля – не для себе, а для цього хворого. Не найкомфортнішим були і умови для того, щоб проникнути туди, де був Господь. Та в цих їхніх зусиллях і старанні Він побачив їхню віру. Проте в цій справі зцілення і спасіння людини брала участь не лише одна тільки віра.
Розповідь про зцілення розслабленого – це знову і знову приклад дієвої любові, тому що принесли ці люди хворого чоловіка до Христа, любили його і жаліли. А там, де любов, де готовність зі сторони одних людей принести яку-небуть жертву праці і зусилля, турботи про іншого, там вже починається Царство Боже. Ось той зв’язок, який робить чудо можливим, той зв’язок, котрий робить віру одних надбанням іншого.
Ми також достеменно не знаємо ким був цей хворий чоловік, але ми точно знаємо, що його друзі любили його, що він був їм дорогий. І в цьому ми бачимо образ тієї любові і віри, до яких ми всі покликані.
Ось про що говорить нам сьогоднішня євангельська проповідь: полюбили і потрудилися, увірували – і відкрили шлях до Царства Божого. І це для кожного з нас відкрито і можливо.
Також сьогоднішня друга неділя Великого посту відома тим, що в цей день ми вшановуємо пам’ять великого покровителя християнських безмовників – святителя Григорія Палами.
Чому саме цього святого ми прославляємо в дні великого посту? Тому, що саме в цей час нам важливо подумати і нагадати собі про мовчання. Поглянемо на наше життя: яке воно? Воно проходить в безперестанному шумі. Весь побут сучасної людини супроводжується масою звуків навколишнього середовища.
Людина, особливо міська, постійно чує шум: рев автомобілів, галас натовпу і лікарні стверджують нам, що це руйнує людину. Проте ми з вами поговоримо про інше. Це, перш за все, розсіює нашу духовну зосередженість. Ми вже настільки відвикли від тишини, що інколи миті цього спокою заставляють нас почувати себе некомфортно, незручно і неспокійно. Тому найчастіше Господь через якісь катастрофи, трагічні випадки, біди чи хвороби намагається звернутися до нашої внутрішньої тишини з питанням: для чого ви жили? Куди ви поспішали? Звідки цей шум у серці, в думках, навколо?
Голос Божий завжди звучить в тишині. Якщо ми хочемо почути його, то знайдімо хоч кілька митей в добі, бо хто хоче пізнати волю Божу, той шукає тишини; хто хоче зібрати свої думки і почуття, той шукає тишини, бо наші думки і почуття розбігаються, не коряться нам.
Ми живемо завжди в розсіяності, але істинне духовне життя людини проходить тільки в зібраності, в цілісності, у внутрішній самітності. Саме тому Церква закликає нас подумати сьогодні про цей дорогоцінний дар. В мовчанні Бог говорить своє слово. Тому ми, хто обтяжений багатьма турботами, виділімо час для того, щоб побути з Господом хоча би п’ять хвилин в безмовності.
І виходячи з стін цього храму по закінченні Літургії, пам’ятаймо, що ми покликані стати тими євангельськими друзями для кожного ближнього, являючи, таким чином, живу й дієву присутність Самого Христа Спасителя і зберігаймо внутрішню тишину серця у центрі гамірного міста. Амінь.
Андрій Григораш, студент 5-го курсу КПБА
проповідь виголошена 20.03.2011 на Літургії в академічному храмі ап. і єв. Іоана Богослова