Проповідь на неділю про блудного сина

«Голос блудного приношу Тобі, згрішив перед Тобою, отче Щедрий, прийми мене, що каюся…» – такими словами Свята Церква переповідає нам сьогоднішній уривок із Євангельського читання.
Один чоловік мав двох синів, і ось менший забажав віддалитися від батька, забрав свою частину, пішов у далекий край, і там розтратив своє майно, живучи розпусно. Коли ж настав голод у тому краї, то син той, опам’ятавшись, вирішив прийти до батька і попроситися бути наймитом. А батько, помітивши його ще здалеку, вибіг назустріч йому і, ввівши у свій дім, влаштував святкову вечерю. Старший же син, побачивши це, образився і не хотів порадіти за брата свого, який «був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк.15,32).
Ця притча говорить нам сьогодні про той спокій і достаток, який є в домі Отця Небесного; і про наше безумство, що змусило нас піти, полишивши батьківський дім. Тому цей менший син, за словами святих Отців, є образом всього падшого людського роду. Але і після падіння нашого Господь не залишає нас. Частина майна, про яку говориться у причті, це є ті дари Божі, якими наповнена всяка людина, це благодать Святого Духа, що дарується кожному християнину. Також даруваннями  тими є  небо і земля, створені Богом. І ми обираємо землю, залишаємо дім Отцівський і йдемо «у далекий край», тобто віддаляємося від Бога, як невдячні за всі Його добродійства, ховаємося від Нього, як колись ховався Адам у раю. Взявши у Небесного Отця все необхідне, ми відходимо, часто навіть забуваючи про Нього, і розтрачуючи ті щедрі дарування на різні гріховні справи, проводимо життя своє не в пості і молитві, а в блуді та беззаконні.
І тут настає для нас голод. Це, як говорить Святе Письмо, – «не голод хліба, не спрага води, але спрага слухання слів Господніх» (Ам.8,11), бо ж «не хлібом єдиним буде жити людина, але всяким словом Божим» (Лк.4,4). І цей голод людство відчуває постійно. Тому ми негайно повинні повернутися у дім Отця нашого Небесного, скоро прийти до Святої Церкви і наситити себе Словом Божим, втамувати спрагу свою у Таїнстві Святого Причастя.
Але ні. Ми не поспішаємо, ми залишаємося жити у тій країні, віддаленій від Бога, у цьому грішному світі «який весь у злі лежить» (1Ін.5,19), і сповнений «духів злоби піднебесних» (Еф.6,12). Ми лишаємося тут пасти свиней, тобто, крім того, що самі усе своє життя проводимо у блуді, то ще й інших навчаємо злоби та нечестивого життя.
І ось ми опам’ятовуємося, згадуючи про той достаток і спокій в отцівському домі. Саме це пізнання самого себе, як говорять святі Отці, і є початок спасіння. Тут ми пізнаємо усю глибину свого падіння і починаємо підносити очі свої до осель небесних, як говорить про це псалмоспівець: «Я підніс очі свої в гори, звідки прийде поміч моя. Поміч моя від Господа, що створив небо і землю» (Пс.120,1-2). Так починається наш шлях до Бога, важкий шлях покаяння і плачу. Авва Пімен говорить: «Плач – це дорога, що її вказало нам Святе Писання й наші отці, що говорили: плачте, – крім цієї дороги, немає іншої».
Коли ми робимо перші кроки до Бога, коли ми ще далеко, Він бачить нас і, наповнившись жалем, поспішає нам назустріч. Адже сам говорить: «Ось стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Об.3,20).
Заради нашого повернення Отець звершує найвеличнішу жертву – віддає Сина Свого Єдинородного на смерть, щоб оцей блудний син, що був мертвий, ожив, і який пропав, щоб знайшовся.
Але старший син, бачачи радість свого батька за повернення блудного сина, починає заздрити і сердитися на нього. І це кожен із нас, хто вважає себе праведнішим за інших. Та, можливо, той, кого ми вважаємо грішником, приніс покаяння і за це прийнятий і помилуваний в очах Божих.
Тож, дорогі браття і сестри, прийдемо і принесемо плоди покаяння перед Господом, що створив нас, Суддею праведним, але готовим помилувати нас заради сліз наших зворушливих. Скоро полишимо далекий гріховний край і прокладемо слізний важкий шлях випробувань до Небесних осель, де Ангели і всі святі у мирі славословлять Всемогутнього Бога. Амінь.