Сяйво

Як я летів! О, як я летів. Струмені висхідних потоків дзвеніли, як струни гітари. Земля внизу була чимось нескінченно далеким, до чого я, здавалося, не мав жодного відношення. Я був сам по собі, вона – сама по собі. Піднімаючи лице вгору, я бачив блакитне повітряне море.

Як я летів! О, як я летів. Струмені висхідних потоків дзвеніли, як струни гітари. Земля внизу була чимось нескінченно далеким, до чого я, здавалося, не мав жодного відношення. Я був сам по собі, вона – сама по собі. Піднімаючи лице вгору, я бачив блакитне повітряне море. Дихання раз у раз перехоплювало, а серце стискалося маленьким комочком та забивалося глибше під ребра, немов пташеня в ущелину скелі.
Але ось на моєму шляху все частіше почали траплятися птиці, чи то голуби, чи то ворони, – я не встигав розгледіти. Вони перелякано сахалися від мене в різні боки. Земля стрімко наближалася і ставала все реальнішою і… страшнішою. Там чекала смерть.
Мене пронизала гірка думка: «Це ж я тільки думаю, що лечу. Насправді я падаю».
– Що ж ти так тягнеш до себе, земле?! Не хочу-у-у!
Падіння було звичайним: швидким і якимось буденно нудним. Прискорене серцебиття, холод у животі, тупий біль в ногах і темрява, як обрив кіноплівки. Я розбився.
Моє тіло впало на досить милу галявину, оточену стрункими ялинами. Я лежав у високій траві, розкинувши руки, притулившись обличчям до вологої від ранкової роси землі. Було тихо. Радісно щебетали пташки. Над галявиною пурхали два коричнево-бурі метелики-шоколадники. Великий червоний мураха забрався на мою щоку і поважно обертав вусами, ймовірно роздумуючи, переповзати йому через цівку крові, що стікала із мого вуха по щоці, чи ні.
Правда, я не бачив ні галявини, ні ялин, ні трави, ні птахів, ні метеликів, ні мурахи. Я взагалі нічого не бачив, тому що розбився.
На душі у мене було кепсько. Я намагався пригадати, на що надіявся, вистрибуючи із вертольота. Адже мене попереджували, що парашут може не розкритися. Він і не розкрився. А крил у мене не було. Перед польотом, як ніби хтось, що стояв у тіні, нашіптував моєму самолюбству: «Стрибай. Будеш, як ангел». Ось я і став, як ангел, тільки павший.
Я не знаю, скільки пролежав на тій милій галявині в оточенні птахів, метеликів і мурах, яких не бачив. Перебуваючи зануреним у повний морок, не відчуваючи свого тіла, я думав: «Мене вчили, що душі немає. Я розбився, і в мене відмовили всі органи чуття: я нічого не бачу, не чую, не відчуваю, не можу говорити. І все ж я знаю, що я – це я. Моє «я», напевно, і є душа?».
Не можу пояснити як, але я саме відчув, а не побачив, що з правого боку до мене наближається щось схоже до теплого сяйва. Воно наблизилося, наче схилилося наді мною, і відповіло на моє питання так само без слів, як я його задав:
– Так, твоє «я» і є душа. Тепер тобі зрозуміло, що вона в тебе є. А якщо вона є, то це означає, що її треба спасати. Адже так написано на твоєму хрещальному натільному хрестику, який зберігається у шафі в маминій кімнаті. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – відповів я. – Там було написано: «Спаси і сохрани».
–  Розумієш, що виходить? – співчутливо продовжувало сяйво. – Тіло саме по собі спасти неможливо. Спасеш душу – спасеться у майбутньому житті й тіло. Воно преобразиться. Не спасеш душу – приречеш тіло на вічні страждання у майбутньому житті.
– А як мені спасти душу, якщо я вже розбився і нічого не можу? – дивувався я.
– Ну ти ж можеш зі мною говорити, значить, щось ти можеш, – відповіло сяйво.
– А що ще я можу? Чи можу я спасти душу?
– Ти віриш в Бога?
– В Бога? – я задумався. – А ти віриш?
– Я вірю. Я ж Його посланець. Цього разу я посланий до тебе. Чи знаєш ти, скільки разів Бог спасав тебе?
– Хіба мене потрібно було спасати?
– А ти згадай хоча б випадок на стоянці машин. Тебе ж той хлопець повинен був вдарити ланцюгом по голові, і після цього ти б помер. Пам’ятаєш важкий іржавий ланцюг у його руці?
– Пам’ятаю.
– Бог врятував тебе того разу. А коли ти маленьким відпочивав з рідними на морі, пам’ятаєш, як ти почав тонути? Занурюючись, ти, немов через зелений осколок пляшки, бачив з води сонце. Бог і тоді врятував тобі життя, тебе вчасно витягли. А тепер згадай інший випадок із твого дитинства. Пам’ятаєш, батьки поклали тебе вдень спати, а самі пішли у справах, маючи намір повернутися раніше, ніж ти прокинешся. Але ти прокинувся раніше, ніж вони повернулися, і тебе охопив жах. Це диявол вселив тобі страх. Пам’ятаєш, як ти метався по квартирі, бажаючи вийти, і не міг відкрити тугий замок дверей? Тоді ти вирішив стрибнути з третього поверху на парашуті. Одягнувся, обв’язався простирадлом, відкрив навстіж вікно і став на підвіконня. А пам’ятаєш, як у ту хвилину, коли ти вже хотів стрибнути на своєму парашутику на асфальтову площадку, душі твоїй раптом стало тепло і спокійно? Страх відійшов, і ти передумав стрибати, а незабаром і батьки повернулися додому. Це Бог врятував тебе. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Але зачекай, адже тепер я вже стрибнув. І розбився на смерть. Мене немає. Розумієш ти це чи ні!? – обурився я про себе і сам цього злякався, подумавши: «Ну що ж я кричу? Посланець прийшов до мене з добром. А я що?».
– Нічого страшного, – заперечив мої думки Посланець. – Інші не просто кричать, але, буває, і лаються, коли до них приходиш. Ось ти думаєш, що мертвий, але ти помиляєшся. По-перше, душа безсмертна, а, по-друге, в тобі ще жевріє життя. Зрозумій, життя і смерть тіла залежать не від фізіологічних причин, а від того, чи є сенс подальшого земного буття людини. Бог створив світ з нічого, а людину – з пороху земного. Невже ти думаєш, що Богові важко оживити померле тіло? Питання зараз йде про твою душу, про її спасіння.
– Так що ж потрібно, щоб спасти душу, живучи на землі?
– Треба вірити в Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Який є Істина, Світло і Любов. А ще треба жити по заповідях Божих, але для цього тобі доведеться покаятися, тобто змінитися. Спробуєш?
– Так, – рішуче відповів я, – хоча до кінця так і не зрозумів, чи рухає мною бажання виконати те, про що говорить Посланець, чи просто дуже хочеться скоріше повернутися до земного життя.
Посланець замовк і ніби трохи відступив від мене. Я чекав. Через деякий час сяйво знову наблизилося, і Посланець сказав:
– Бог благословляє твоє життя на землі. Він нічого не просить взамін. Ти вільний у своєму виборі, як це даровано всім, хто живе земним життям. Але скільки б ти не жив, і твій земний шлях завершиться. Твоя вічна неземна доля буде залежати від вибору, який ти зробиш, живучи на землі. Зараз я піду, але перед цим я хочу поділитися з тобою своїми особистими думками. Можливо, тобі це стане в нагоді. Багато тисячоліть тому мій старший брат так само, як і ти сьогодні, стрибнув з неба на землю. Нещасний, він теж думав, що летить, в той час як падав. Це він, упавший ангел, в дитинстві гнав тебе страхом до відчиненого вікна, щоб ти вбився, а він отримав би твою душу. Це він вселяв тобі сьогодні перед парашутним стрибком думку, що будеш летіти по небу, як ангел. Диявол і зараз недалеко від нас, і, на жаль, він буде поруч з тобою на землі, куди ти так прагнеш повернутися. Завжди, коли людина чинить гріх, вона повторює історію падіння диявола з неба. Людина думає, що летить, а вона падає і … розбивається. Я багато думав про те, що таке любов Божа, що таке Його милість. Адже без розуміння сенсу цих слів вони залишаються всього лише порожнім звуком. І от мені здається, що любов і милість Бога – це  коли ми по своїй глупоті падаємо і розбиваємося, і в нас немає жодного живого місця, а Господь, співчуваючи, зцілює нас і нічого не просить взамін. Ця історія повторюється безліч разів з кожною людиною, народом і всім людством. Але земна історія має властивість не тільки повторюватися, але і закінчуватися. Подумай. А мені пора.
– А чому ж твій старший брат не повернувся до життя?
– Це сумний випадок. Він не захотів зцілюватися. Він відкинув Життя. Ну, мені пора. Прощавай.
Сяйво стало повільно підноситися вгору.
Десь здалеку до мене почав наближатися шум, схожий на дзижчання гігантського джмеля. Мене охопило повітряною хвилею. І ще раз, і ще. Скрекіт переріс в гуркіт. Я здогадався, що прилетів вертоліт.
У моє тіло повернувся біль, всеохоплюючий, різкий, пекучий. Я спробував перевернутися на бік. Новий кинджальний удар болю.
Відкривши очі, я побачив, що праворуч від мене прим’ята трава, наче там недавно хтось стояв. Це було моє перше враження після того, як я прийшов до тями і побачив звичайний світ. Враження це назавжди врізалося в пам’ять.
Вертоліт приземлився на галявину і замовк.
Через декілька хвилин поряд зі мною пролунав чийсь здивований шепіт:
– Господи, цього не може бути. Він живий…
А потім радісний крик:
– Він живий! Сюди! Він тут! Він живий!