Друг

              Андрій Григораш
Спускались коси водоспадом хвиль
На плечі ніжності обіймом не зігріті,
На повноту очей у ніч одіті,
Долаючи розлуку в сотні миль.

Завжди є світло у кінці тунелю,
Де гнуться до підлоги, дивишся на стелю.
І де порвалося зв’язати вузлик можна,
Хоч би і рвалася навіть хвилина кожна.

Що людське слово? То безумство в Бога.
У нас Любов і як мета, і як дорога,
А ті букети квітів, що, на жаль, зів’яли
Ні, не загинули, а проповіддю стали.

Ти викликаєш співчуття, а більше радість, друже,
Бо твоя ніби слабкість силою послужить.
Та вибрикам любов не потурає –
Вона педагогічно як батьки карає.

Звичайно, чорні очка, пухлі губи
Спокусою нам неабиякою будуть.
Та що краса, коли нема в ній Бога –
Вона йде манівцями й в пекло та дорога.

Дай Бог за маскою природи вгледіти людину –
Завдання на життя тобі даю, мій сину.
Немаю більшого багатства в світі,
Ніж у лиці коханої Христа зустріти.

17.08.09

           Друг
Хто не любить – не друг,
Хто кохає – не любить.
Спільних поглядів круг
Лиш надії голубить.

Випадання розмов
З категорій „полова”,
З знанням тисячі мов
Я не скажу ні слова.

Роздоріжжям бажань
Твою волю не з’їм,
Як полюбиш мене –
Назвеш другом своїм.

Ніби ангел з небес
Поряд стану при сні,
В зорепаді чудес
Стань лиш другом мені.

Це пригнічений стан
З категорій недуг,
Як полюбиш мене
Лиш тоді назви друг.

27.11.09