Під дійсністю Таїнств розуміють те, що Таїнство є справжнім Таїнством, а не простим обрядом, тобто у видимій дії вміщує і сповіщає благодать Божу тому, хто приступає до нього; під дієвістю ж Таїнства – ту чи іншу дію на людину благодаті, яка сповіщається під видимим знаком під час прийняття Таїнства, на знак спасіння чи на знак засудження [4, c. 398].
Під дійсністю Таїнств розуміють те, що Таїнство є справжнім Таїнством, а не простим обрядом, тобто у видимій дії вміщує і сповіщає благодать Божу тому, хто приступає до нього; під дієвістю ж Таїнства – ту чи іншу дію на людину благодаті, яка сповіщається під видимим знаком під час прийняття Таїнства, на знак спасіння чи на знак засудження [4, c. 398].
Згідно із вченням Православної Церкви, Таїнство дійсне і благодать Божа безсумнівно сходить на людину, коли Таїнство здійснене пра¬вильно. Правильність же здійснення Таїнства полягає в тому, щоб під час здійснення його були в точності дотримані висунуті Церквою вимо¬ги стосовно того, хто здійснює, та способу здійснення.
Вершителем Таїнства може бути тільки правильно обраний та законно рукопокладений єпископ і пресвітер. Законним рукопокладенням називається таке, котре здійснюється єпископом, який за прямим і без¬перервним успадкуванням прийняв та має владу ставити звершителів тайн Божих від самих апостолів. Успадкування від апостолів та безпе¬рервність цього успадкування служить ознакою справжньої ієрархії та свідчить про право людини здійснювати Таїнства [7, с. 35-40; 11, с. 75].
Умовами чинності Таїнств служать:
1) здійснення Таїнства особою, яка має на це законне право та владу;
2) використання встановленої речовини чи видимого знаку (правильність здійснення Таїнства з його матеріального боку);
3) точне та правильне вживання здійснювальних слів Таїнства (пра¬вильність форми Таїнства, закликання Святого Духа і проголошення здійснювальної формули Таїнства) [9, c. 95-105; 10, c. 14-17].
Християнин – це не просто теоретично віруюча людина. Це людина, яка знаходиться в благодатному, кажучи зрозумілішою сучасною мовою – енергетичному єднанні з Богом. Для древніх християн сама думка про те, що можна називатися християнином і не причащатися, здавалася абсурдною. Християни збиралися для звершення Літургії, для того, щоб причаститися навіть під загрозою смерті; людину, яка два-три тижні не причащалася, відлучали від Церкви!
Є в сучасній медицині така операція: людині переливають її ж власну кров. Її пропускають через фільтри, очищають від шкідливих речовин, насичують необхідними корисними компонентами і знову вливають людині.
Щось подібне здійснює з нами Христос. Дві тисячі років тому Бог втілився, прийняв наше єство. Очистивши його від гріха, прокляття і смерті, преобразивши, Він подає нам його ж в Таїнстві Причастя. І ми, причащаючись, отримуємо зцілення, можливість змінити, виправити своє життя, зцілити свою людську природу. І, таким чином, отримуємо можливість спастися.
У Святій Євхаристії віруючим подаються священні «ліки безсмертя», як говорив священномученик Ігнатій Богоносець, «протиотрута, щоб не помирати». Бог створив людину істотою матеріальною. Ось чому Він використовує такі матеріальні речі, як хліб і вино, щоб дати нам нове життя.
Таїнство Євхаристії (Причастя) існує в Церкві з тих пір, як на Тайній Вечері Господь Ісус Христос переломив хліб і, роздавши Своїм учням, сказав: «Це є Тіло Моє, що за вас віддається; це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22, 19). Потім Він узяв в руки чашу з вином, подав їм і сказав: «Ця чаша – Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 20). Після хресної смерті Учителя Його учні почали збиратися на Євхаристію для переломлення хліба та вкушання вина на спомин про страждання, смерть і воскресіння Господа Спасителя. Євхаристія стала тією основою, на якій будувалася християнська Церква. Адже в перші десятиліття після смерті і воскресіння Христа у Церкви не було нічого, окрім пам’яті про Нього: ще не було Євангелія, не було сформованого догматичного та етичного вчення. Те, що єднало учнів, що, власне, і робило їх Церквою, було їх спільне життя у Христі, їх пам’ять про Спасителя, яка знаходила своє максимальне вираження в Євхаристії, коли вони причащалися Тіла і Крові Христових під виглядом хліба і вина на спомин про Його смерть і воскресіння. Пізніше з’явилися Євангелія і послання святих апостолів, тобто Священне Писання Нового Заповіту. Ще пізніше почали формулюватися християнські догмати, з’явилася система християнського богослів’я – все те, без чого Церква не може існувати. Але первинним і основним формотворчим елементом Церкви була саме Євхаристія [5, с. 14].
Приходячи на Євхаристію, ми вливаємося в те приємство євхаристійного досвіду, яке існує в Церкві з часів Христа і яке не переривалося ніколи. Навіть у найважчі роки гонінь Євхаристія продовжувала звершуватися в християнських общинах.
За часів радянського атеїзму у Церкви відняли практично всі права. Була заборонена проповідь, священики не могли вільно говорити про Христа, було заборонено релігійну освіту дітей та їх участь в богослужінні, практично не видавалася християнська література, і Біблія була недоступна більшості людей. Проте Церква Христова продовжувала існувати, і збереглася вона перш за все Євхаристією, тому що це таїнство здійснювалося постійно. Якщо його неможливо було здійснювати явно, його здійснювали таємно. Соловецькі в’язні, єпископи і священики, здійснювали Літургію вночі, і престолом їм служили груди одного з єпископів. І кожного разу, коли б не здійснювалася Євхаристія і в яких би умовах вона не здійснювалася, це була та сама Євхаристія, та сама Тайна Вечеря, яку звершив Спаситель в колі Своїх учнів.
Важливо пам’ятати, що Літургія, яка звершується сьогодні, – це не просто спомин, повторення подій, що мали місце у минулому, а пряме продовження Тайної Вечері. Священик або єпископ – предстоятель на євхаристійному богослужінні – промовляє ті ж слова, які Христос промовив на Тайній Вечері. Священик діє тут не своєю силою, але силою Божою, він займає місце Самого Христа, єдиного дійсного Звершувача Літургії. В даному випадку священик – лише знаряддя в руках Божих. Якщо в інших ситуаціях священнослужитель може привнести в своє служіння щось особисте, наприклад, в пастирському слові, в бесідах з людьми, то у момент звершення Літургії він виконує лише одну функцію – являє Христа, Який діє через нього. Коли священик промовляє слова Христа на Тайній Вечері, ми повинні розуміти, що через нього говорить Сам Христос. І вся Євхаристія, вся Божественна Літургія від початку і до кінця є цим одкровенням присутності Божої, яка ніколи не переривалася. Сучасна Літургія не є просто повторенням того, що колись зробив Христос. Тайна Вечеря актуалізується кожного разу, коли звершується Літургія [5, c. 16-17].
Але що відбувається з нами, коли ми причащаємось Святих Христових Тайн? Відбувається, звичайно ж, якась онтологічна зміна всього нашого людського єства, і ця зміна глибоко вкорінена в самій тайні Боговтілення. Адже християнство – не просто релігія, що приводить людей до Бога. І це не тільки шлях, який веде людину до тих духовних вершин, де вона зустрічається з Богом. Це ще й шлях, яким пройшов Сам Бог назустріч людині. І незалежно від того, наскільки високо ми зійдемо по «ліствиці», що веде до Бога, наскільки ми досягнемо успіху в чеснотах, найістотніше в справі нашого спасіння вже здійснено Самим Богом: Бог став людиною, став таким же, як ми, став одним з нас, щоб прожити наше людське життя з його радощами і скорботою, придбаннями і втратами, перемогами і поразками. І ця таємниця Боговтілення, яка перевершує людське розуміння, яку неможливо раціонально пояснити або усвідомити, розкривається нам через Євхаристію.
Причащаючись, ми приймаємо в себе Тіло і Кров Бога, Який став Людиною. Іншими словами, відбувається наше сутнісне, онтологічне єднання з Божеством. Ми не просто спілкуємося з Богом, але Бог входить всередину нашого єства, причому, це входження Бога в нас відбувається не якимсь символічним або духовним способом, але абсолютно реально – Тіло Христове стає нашим тілом і Кров Христова починає текти в наших жилах. Це те, що жодна інша релігія не може дати людині. Саме у тому і полягає унікальність християнства, що Христос стає для людини не тільки вчителем, не тільки етичним ідеалом, Він стає для неї їжею, і людина вкушає Бога, з’єднуючись з Ним духовно і тілесно.
Як ми повинні готуватися до прийняття в себе Христа? Як повинні жити, щоб бути гідними Причастя Тіла і Крові Христових? Тут перш за все потрібно сказати: немає людини, яка була б гідною Святих Христових Тайн. Немає людини, яка могла б за своїми якостями, за своїм способом життя відповідати тому, що ми приймаємо в Причасті, тій святості і божественності, якими пронизані хліб і вино Євхаристії. Тому ми повинні усвідомлювати, що ми свідомо негідні і ніколи не будемо гідними Причастя. Ми не повинні думати, що станемо гідними, якщо причащатимемося рідше, або що станемо гідними, якщо якось особливим чином підготуємося до Причастя. Ми завжди залишатимемося негідними, і наше людське єство на духовному, душевному і тілесному рівнях завжди буде неадекватним по відношенню до таїнства Причастя. Проте ми повинні підходити до Причастя і, усвідомлюючи свою негідність, внутрішньо готуватися до прийняття в себе Христа.
Коли ми стоїмо перед Святою Чашею, кожен з нас сповідує перед Богом, що є першим із грішників. І це не церковна риторика, це почуття, яке повинне виникати у нас щоразу, коли ми приступаємо до Святих Тайн. Причому, це почуття неможливо штучно в собі створити – не можна примушувати себе думати, що ти гірший за інших людей. Не цього вимагає від нас Церква. Підходячи до Святої Чаші, ми повинні не порівнювати себе з іншими людьми, а поставити себе перед судом правди та любові Божої. І якщо ми проникнемося благоговійним відчуттям присутності Божої, тоді кожен з нас справді відчує себе першим із грішників.
Отже, готуючись до Євхаристії, ми повинні починати внутрішній шлях до Причастя з усвідомлення своєї гріховності, своєї явної негідності і свого безсилля що-небудь радикальним чином в собі змінити [5, c. 18].
Другий момент, пов’язаний з підготовкою до Причастя, – це усвідомлення того, що готуватися до нього потрібно всім життям і протягом всього життя. Багато хто думає, що підготовка до Причастя полягає лише в тому, щоб дотриматись скількись днів посту, прочитати якусь кількість молитов, не їсти і не пити з ранку. Так, це потрібно робити, але це лише допоміжні засоби. Підготовка ж до Причастя полягає в тому, щоб жити по-християнськи. Якщо ми причащаємося, але в нас нічого не відбувається і ми залишаємося такими ж, якими були раніше, якщо ми причащаємося, але реальних змін в нашому житті немає, то Причастя залишається для нас марним. Ніхто з нас не може бути гідним Святого Причастя, але воно може ставати для нас кожного разу шляхом до духовного оновлення і до перетворення всього життя. З іншого боку, Причастя можна прийняти «на суд і в осуд». Тому ми молимося перед Святою Чашею: «Нехай не на суд і не в осуд буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи».
Коли Причастя буває «на суд і в осуд»? Коли життя людини не відповідає тому, до чого закликає це таїнство, коли людина, причащаючись, залишається байдужою, коли Причастя відбувається за звичкою, автоматично. Якщо ми запевнили себе, що причащатися потрібно скількись разів на рік або місяць, але при цьому не підходимо зі всією серйозністю до прийняття Святих Христових Тайн, таке Причастя може бути для нас «на суд і в осуд».
У Великий Четвер, коли в Церкві звершується щорічний спомин Тайної Вечері, ми чуємо про людину, яка негідно причастилася. Це Юда, який разом з іншими учнями був присутній на Тайній Вечері. Він був свідком життя Христа, слухачем Його проповіді, свідком звершених Ним чудес. Більш того, він проповідував Христа разом з іншими апостолами, яких Христос при Своєму житті посилав на проповідь. Проте він причастився «на суд і в осуд». І відбулося це тому, що він прийняв хліб з рук Господа в стані роздвоєності, коли, крім Бога, для нього з’явилася інша цінність – гроші, яким він врешті-решт віддав перевагу над Божественною Правдою, тією самою Правдою, з якою він зустрівся в особі Ісуса Христа.
Приступати до Причастя потрібно без всякої роздвоєності, цілком віддаючи себе в руки Господа. Кожне Причастя повинне для нас бути якщо не початком нового життя, то, принаймні, спробою його почати. Причащаючись Святих Христових Тайн, ми повинні просити Бога про те, щоб Він радикально змінював наше життя, тому що присутність Божа повинна освячувати наше життя від початку і до кінця.
Причастившись, треба відразу ж починати підготовку до наступного Причастя. Прийнявши Христові Тайни, ми несемо в собі Христа. Ми стаємо подібними до людини, яка несе чашу, наповнену по самі вінця вином або водою: якщо вона буде необережною, то може розлити частину рідини, а якщо спіткнеться і впаде, то втратить все, що було в чаші. Причастившись Христових Тайн, ми повинні усвідомлювати, Кого ми в собі несемо. І з моменту Причастя без паузи, без перерви повинна початися наша підготовка до наступної участі у Таїнстві. І не треба думати, що, якщо ми причастилися сьогодні, то до наступної Євхаристії можна готуватися за день або за три дні до неї, а в решту часу можна жити так, як ніби Христос не присутній в нас. Ми ніколи не повинні забувати про Христа, з Яким з’єдналися духовно і тілесно.
Як часто слід причащатися? Свята Церква вчить не ухилятися від Причастя без поважної причини. У Древній Церкві на Літургії причащалися всі присутні: люди приходили на Літургію саме для Причастя, а не для того, щоб помолитися і піти. Однозначно відповісти на питання, як часто потрібно причащатися, не можна. В ідеалі причащатися потрібно за кожною Літургією. В той же час ми повинні тверезо оцінювати свої можливості. Всі ми живемо на різних рівнях інтенсивності духовного життя, і не кожен може віддавати Богові всього себе щодня. Часто ми не можемо організувати своє життя так, щоб приходити до Причастя навіть раз на тиждень. Тому загального єдиного для всіх ритму тут бути не може. Кожна людина повинна відчути свій внутрішній ритм. В той же час важливо, щоб Причастя не перетворювалося на рідкісну подію, яка відбувається або по особливих випадках, наприклад, в день ангела, або по великих святах, скажімо, тільки на Пасху і на Різдво. Але чи будемо ми підходити до Святої Чаші кілька разів або один раз в тиждень, раз в два тижні або раз на місяць, Причастя повинне бути тим стрижнем, навколо якого вибудовується все наше життя. Інакше кажучи, ми покликані до того, щоб все наше життя стало Євхаристією. Молячись, ми просимо Господа, щоб Він дав нам сили всім нашим життям, кожною справою і словом благословляти Бога, щоб душа наша хвалила Його, щоб ми втілювали в життя Його заповіді.
Перед Причастям дуже важливо прочитати визначені молитви, які дають людині можливість налаштуватися на відповідний лад, дають їй зрозуміти, в чому, власне, полягає смисл Причастя. Ці молитви дуже глибокі і змістовні. І читання їх ніколи не повинно перетворюватися на формальність.
Бувають обставини, коли у нас не вистачає часу для підготовчої молитви, і найбільше, що ми можемо зробити, – це зібратися з силами і прийти на Літургію. У подібних випадках не слід думати, що, не вичитавши молитви, ми автоматично позбавляємося права на Причастя. Ми можемо прочитати одну молитву, але якщо ми прочитали її уважно, з повним проникненням в кожне її слово – це вже немало.
Крім того, не можна забувати, що сама Літургія – це молитовна підготовка до Причастя. Приходячи на Літургію, ми занурюємося в ту стихію, яка, подібно до морських хвиль, що приносять човен в гавань, через півтори-дві години приносить нас до Святої Чаші. І якщо ми уважно вслухаємося в слова, які співаються і читаються під час служби, то наше переживання Божественної Літургії стає підготовкою до Причастя.
Божественна Літургія в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, є, певним чином, іконою всього людського життя. Якщо ми сприймаємо Літургію як керівництво до дії, і ті слова, які на Літургії читаються, співаються і вимовляються, – як зразок, по якому ми повинні будувати життя, то з часом ми прийдемо до того, що все наше життя стане Літургією, тобто все, що б ми не робили, буде присвячене Богові. І не тільки у момент Причастя, не тільки знаходячись в храмі або стоячи на молитві вдома, але і в інших обставинах – на роботі, в сім’ї і навіть на відпочинку, ми не відриватимемося від Бога, але житимемо в постійному відчутті Його присутності, присвячуючи Богові все, що ми робимо – і в плані професійному, і в плані людському, і в плані духовному. Саме ради цього ми причащаємося, і саме в цьому повинна полягати та мета, яку ми перед собою ставимо, щоб все наше життя преобразилося по образу Христа, Бога, що став Людиною, і щоб воно стало однією безперервною Літургією, однією безперестанною хвалою та подякою Богу [5, c. 20-21].
По відношенню до Святих Тайн необхідно відрізняти дійсність від дієвості. Вони завжди дійсні по суті, і вони істинно є Тілом і Кров’ю Христа Спасителя. Але вони можуть бути недієвими в окремій людині, тобто не приносити для неї спасительних плодів. І причиною тому є неправильний підхід з боку причасника.
Говорячи про дієвість Євхаристії, повернімося до Першого Послання апостола Павла до Коринф’ян, якого частково ми торкалися вище. Саме із трактування 11 розділу (27-34 вірші), в якому апостол говорить про підготовку до Євхаристії, стає зрозумілим поняття дієвості.
«Тому-то, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої. Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 27-32).
Апостол Павло звертається до коринфських християн із застереженням. Усе, пов’язане із встановленням Таїнства Євхаристії, є настільки важливим, що той, хто буде приймати участь у Господній Трапезі недостойно, буде винним супроти Тіла і Крові Господніх. Що це означає – прийти до Його Трапези недостойно? Один із поширених недостойних шляхів – це підходити до Таїнства всього лише як до ритуалу, не приймаючи участі у цій події ні розумом, ні серцем. Такі люди можуть звершувати усі встановлені жести та рухи, але в їх душах ніщо не ворухнеться, не зрушиться з місця. Вони можуть підходити до Господньої Трапези легковажно, без належної серйозності, або думати, що сама церемонія може дарувати благодать або що участь в ній сповіщає гідність, не розуміючи, що та жертва, символом якої ця церемонія є, може спасти людину або зберегти її спасенною. Багато хто приходить, переживаючи почуття озлоблення або ненависті до іншого віруючого, або з гріхом, в якому вони не хочуть розкаятися. Якщо віруючий приймає участь в Таїнстві Євхаристії без піднесених думок про Отця, Сина і Святого Духа і без абсолютної любові до своїх братів і сестер у Христі, він робить це негідно.
Приймати участь у Таїнстві таїнств негідно означає виявитися винним проти Тіла і Крові. Топтати ногами прапор країни не означає ганьбити шматок матерії, а значить ганьбити ту країну, яку цей прапор представляє. Прийти негідно до Причастя не означає просто знецінити саму церемонію; це означає ганьбити Того, на честь Кого ця церемонія відзначається. Ми стаємо винними в безчесті Його Тіла і Крові, що представляють Його абсолютно милосердне життя, Його діло, звершене заради нас. Якщо ми поступаємо таким чином, ми стаємо винними в тому, що глузуємо з самої особи Ісуса Христа, або поводимося з нею байдуже.
Перш, ніж причащатися, ми повинні повністю перевірити себе, чесно заглянути в своє серце, чи немає там чого-небудь, чому там не місце, і відсіяти все зле. Наші спонукання, наше відношення до Господа і до Його слова, до самого Причастя – все це треба ретельно розглянути перед Господом. Таким чином ця Трапеза стає особливим місцем, яке служить для очищення Церкви. У цьому – животворча користь Причастя, а застереження апостола Павла покликані укріпити цей ідеал.
Людина, яка приймає участь в Таїнстві Євхаристії, не прийшовши в потрібний стан духу, приймає Святі Тайни в осуд собі. Щоб уникнути Божого осуду, ми повинні правильно розрізняти святість Таїнства і належним чином відгукуватися на нього.
Яким же чином уникнути того, щоб виявитися негідним? Для цього існує один засіб. Якби ми судили самі себе, то не були б судимі. Судити самих себе означає розпізнавати, які ми насправді і якими нам слід бути насправді. Якщо ми покаємося в своїх гріхах, визнаємо, в чому наші позиції і спонукання неправильні, Бог «будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1 Ін. 1, 9).
Складність будь-якого духовного роздумування полягає в тому, що необхідно з усією відвертістю одразу визнати власну некомпетентність та необізнаність, щоб достойно говорити про такі високі речі. Християнська наука як ніяка інша вимагає до себе найсерйознішого ставлення і уважності у виборі відповідних слів, понять, термінів, адже навіть невелика неточність в поясненні може викликати не лише нерозуміння, але може бути причиною розладів в духовному складі особистості. Особливо потрібно бути обережним, пишучи про Святу Євхаристію, оскільки вона є центром і джерелом кожного християнського життя і цим самим керує ним, спрямовуючи тим чи іншим шляхом по дорозі осягнення правди Христової, по дорозі спасіння.
Кожен християнин, безумовно, по-різному переживає свою віру в Бога, і, незважаючи на спільне для всіх членів Православної Церкви догматичне вчення, кожен окремо вірить власне так, як саме йому в його індивідуальності це здається найбільш правильним. І це цілком логічно, адже немає двох подібних душ. Духовне життя не є чимось раз і назавжди встановленим і через те однаковим для будь-якої людини – воно завжди дуже конкретне, індивідуальне, тому що лише так воно може спасати, наближаючи віруючого до Світла та Слави Пресвятої Трійці. Також особистим є відчуття Ісуса Христа і Його найвеличнішої з усіх місій – місії спасіння людства через розп’яття та мученицьку смерть на хресті. І це, незважаючи на те, що існує єдине догматично коректне сповідання теологічного розуміння цієї найбільшої з подій. «Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13, 8), але Він для кожного Свій, і це повинно бути основою для праведного духовного життя.
Таке праведне духовне життя має будуватись навколо чогось, адже якщо воно буде розсіяним, розпорошеним, то воно не буде мати жодного святого змісту, тобто не буде по-справжньому християнським. Єдино можливою відповіддю на цю проблему може бути така: духовне життя повинно будуватись навколо Христа, як Він є присутнім у нашому світі. Господь Ісус Христос перебуває з нами різними шляхами – через Його зображення на іконах; через Його найсвятіше Ім’я, призивання якого в молитві надає їй духовної сили та дієвості; Христос присутній в Євангеліях та інших Священних Писаннях, котрими ми маємо змогу актуалізувати Його спасительний образ кожного разу, коли потребуємо цього; Христос сходить до нас у таїнстві Євхаристії під час літургійного дійства. Всі ці моменти є дуже важливими для людини, яка прагне ствердити власне буття у світі на твердому камені, а не на піску. Але серед інших моментів особливе місце посідає саме Євхаристія, адже вона є формою найреальнішої присутності Христа з нами, тут і тепер, кожного дня, як відбувається Божественна Літургія.
Літургійне життя людини є завжди найкращою і найзмістовнішою частиною її перебування у світі, тому що воно містить в собі ті хоч і невеличкі, інколи й зовсім незначні, але настільки потрібні, настільки солодкі миттєвості відчуття свого близького й глибоко індивідуального зв’язку з Богом, як Він відкриває Себе в літургії. В такому контексті варто пригадати вчення визначного богослова Православної Церкви святителя Григорія Палами про божественні енергії, що є невіддільними від самої святої сутності Бога, але в той же час вони відкриті для нашого духовного споглядання. Цими енергіями сповнена літургія, і найбільша їх концентрація відбувається в таїнстві Євхаристії, коли в матерії всесвіту в конкретності його часових і просторових вимірів відбувається розрив і до нашого тварного буття входить частина буття нетварного – в євхаристійній чаші під виглядом хліба та вина постають Тіло й Кров Господа і Бога нашого Ісуса Христа, Спасителя світу.
Вкусивши Святої Євхаристії, людина перероджується й оновлюється для подальшого свого життя і набуває тих сил, які їй потрібні для того, щоб це життя було справді християнським і врешті приводило до золотоверхих палаців Царства Небесного. Євхаристія, і це є дуже важливим, наближає людину до розуміння нею сутності її особистого, індивідуального життя, тобто до усвідомлення тої місії, виконання котрої Господь чекає від цієї людини. Адже життя не є простою випадковістю, збігом обставин, так само воно не має бути лише більш або менш гарним приводом для написання чергової біографії – життя є чимось набагато більшим, воно є тим, внаслідок чого Христос повинен бути все і в усьому, як про це писав святий апостол Павло (Кол. 3, 11). Християнин не має права забувати про місію свого життя, він зобов’язаний постійно звертатись до неї у своїх думках, щоб якнайкраще її усвідомити. Ця місія, яку поклав на людину Бог, повинна бути головним предметом молитов та благань цієї конкретної людини та усієї Церкви до Пресвятої Трійці, до Діви Марії, до святих, адже невиконання Божої місії унеможливлює спасіння.
Щоб краще уявити собі силу таїнства Євхаристії, погляньмо, як живуть ті люди, які не мають твердої віри в Бога або й зовсім у Нього не вірять, не моляться, не приймають участі в церковних таїнствах. Їх життя сповнене глибоким метафізичним сумом, духовною спраглістю і зголоднілістю, обмеженістю, воно є викривленим та схибленим, адже своїм містичним корінням воно не прив’язане до життєствердної Чаші, в якій – істинна їжа й істинне питво. Такі люди, котрі не пізнали святого відчуття євхаристійного єднання з Ісусом Христом, Спасителем людства, не можуть бути щасливими, як би вони не прагнули цього, яких би зусиль не докладали. Навіть у найрадісніші хвилини свого життя вони відчувають певну неповноту та недостатність цієї радості, хоча й звикли вже закривати на це очі. Але все ж у рідкісні моменти душевного просвітлення, коли Вічність нагадує про себе, торкаючись до серця і кличучи піднятись думкою над плинним та непостійним буттям тілесного світу, невіруюча людина повною мірою усвідомлює, наскільки обмеженим є її життя. Потім, занурившись у хід звичайних буденних справ, вона забуває про той поклик Вічності, а інколи й свідомо пригнічує в собі це відчуття, бо воно заважає жити за звичкою, не дає можливості легко й без сумнівів існувати далі. Та все ж відсутність духовного центру в житті відчувається, і тому всі справи й починання далекої від Бога людини мають на собі печать якоїсь тимчасовості, несправжності. Тому християни є значно сильнішими за тих, хто не з Христом, і в цьому не може бути жодних сумнівів. Свята Євхаристія відкриває християнинові двері до творчого, натхненного життя, в той час як неучасть у цьому найвеличнішому таїнстві робить неможливим будь-який особистісний розвиток, залишаючи людину сам-на-сам з її проблемами та труднощами.
Згідно із вченням Православної Церкви, Таїнство дійсне і благодать Божа безсумнівно сходить на людину, коли Таїнство здійснене пра¬вильно. Правильність же здійснення Таїнства полягає в тому, щоб під час здійснення його були в точності дотримані висунуті Церквою вимо¬ги стосовно того, хто здійснює, та способу здійснення.
Вершителем Таїнства може бути тільки правильно обраний та законно рукопокладений єпископ і пресвітер. Законним рукопокладенням називається таке, котре здійснюється єпископом, який за прямим і без¬перервним успадкуванням прийняв та має владу ставити звершителів тайн Божих від самих апостолів. Успадкування від апостолів та безпе¬рервність цього успадкування служить ознакою справжньої ієрархії та свідчить про право людини здійснювати Таїнства [7, с. 35-40; 11, с. 75].
Умовами чинності Таїнств служать:
1) здійснення Таїнства особою, яка має на це законне право та владу;
2) використання встановленої речовини чи видимого знаку (правильність здійснення Таїнства з його матеріального боку);
3) точне та правильне вживання здійснювальних слів Таїнства (пра¬вильність форми Таїнства, закликання Святого Духа і проголошення здійснювальної формули Таїнства) [9, c. 95-105; 10, c. 14-17].
Християнин – це не просто теоретично віруюча людина. Це людина, яка знаходиться в благодатному, кажучи зрозумілішою сучасною мовою – енергетичному єднанні з Богом. Для древніх християн сама думка про те, що можна називатися християнином і не причащатися, здавалася абсурдною. Християни збиралися для звершення Літургії, для того, щоб причаститися навіть під загрозою смерті; людину, яка два-три тижні не причащалася, відлучали від Церкви!
Є в сучасній медицині така операція: людині переливають її ж власну кров. Її пропускають через фільтри, очищають від шкідливих речовин, насичують необхідними корисними компонентами і знову вливають людині.
Щось подібне здійснює з нами Христос. Дві тисячі років тому Бог втілився, прийняв наше єство. Очистивши його від гріха, прокляття і смерті, преобразивши, Він подає нам його ж в Таїнстві Причастя. І ми, причащаючись, отримуємо зцілення, можливість змінити, виправити своє життя, зцілити свою людську природу. І, таким чином, отримуємо можливість спастися.
У Святій Євхаристії віруючим подаються священні «ліки безсмертя», як говорив священномученик Ігнатій Богоносець, «протиотрута, щоб не помирати». Бог створив людину істотою матеріальною. Ось чому Він використовує такі матеріальні речі, як хліб і вино, щоб дати нам нове життя.
Таїнство Євхаристії (Причастя) існує в Церкві з тих пір, як на Тайній Вечері Господь Ісус Христос переломив хліб і, роздавши Своїм учням, сказав: «Це є Тіло Моє, що за вас віддається; це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22, 19). Потім Він узяв в руки чашу з вином, подав їм і сказав: «Ця чаша – Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 20). Після хресної смерті Учителя Його учні почали збиратися на Євхаристію для переломлення хліба та вкушання вина на спомин про страждання, смерть і воскресіння Господа Спасителя. Євхаристія стала тією основою, на якій будувалася християнська Церква. Адже в перші десятиліття після смерті і воскресіння Христа у Церкви не було нічого, окрім пам’яті про Нього: ще не було Євангелія, не було сформованого догматичного та етичного вчення. Те, що єднало учнів, що, власне, і робило їх Церквою, було їх спільне життя у Христі, їх пам’ять про Спасителя, яка знаходила своє максимальне вираження в Євхаристії, коли вони причащалися Тіла і Крові Христових під виглядом хліба і вина на спомин про Його смерть і воскресіння. Пізніше з’явилися Євангелія і послання святих апостолів, тобто Священне Писання Нового Заповіту. Ще пізніше почали формулюватися християнські догмати, з’явилася система християнського богослів’я – все те, без чого Церква не може існувати. Але первинним і основним формотворчим елементом Церкви була саме Євхаристія [5, с. 14].
Приходячи на Євхаристію, ми вливаємося в те приємство євхаристійного досвіду, яке існує в Церкві з часів Христа і яке не переривалося ніколи. Навіть у найважчі роки гонінь Євхаристія продовжувала звершуватися в християнських общинах.
За часів радянського атеїзму у Церкви відняли практично всі права. Була заборонена проповідь, священики не могли вільно говорити про Христа, було заборонено релігійну освіту дітей та їх участь в богослужінні, практично не видавалася християнська література, і Біблія була недоступна більшості людей. Проте Церква Христова продовжувала існувати, і збереглася вона перш за все Євхаристією, тому що це таїнство здійснювалося постійно. Якщо його неможливо було здійснювати явно, його здійснювали таємно. Соловецькі в’язні, єпископи і священики, здійснювали Літургію вночі, і престолом їм служили груди одного з єпископів. І кожного разу, коли б не здійснювалася Євхаристія і в яких би умовах вона не здійснювалася, це була та сама Євхаристія, та сама Тайна Вечеря, яку звершив Спаситель в колі Своїх учнів.
Важливо пам’ятати, що Літургія, яка звершується сьогодні, – це не просто спомин, повторення подій, що мали місце у минулому, а пряме продовження Тайної Вечері. Священик або єпископ – предстоятель на євхаристійному богослужінні – промовляє ті ж слова, які Христос промовив на Тайній Вечері. Священик діє тут не своєю силою, але силою Божою, він займає місце Самого Христа, єдиного дійсного Звершувача Літургії. В даному випадку священик – лише знаряддя в руках Божих. Якщо в інших ситуаціях священнослужитель може привнести в своє служіння щось особисте, наприклад, в пастирському слові, в бесідах з людьми, то у момент звершення Літургії він виконує лише одну функцію – являє Христа, Який діє через нього. Коли священик промовляє слова Христа на Тайній Вечері, ми повинні розуміти, що через нього говорить Сам Христос. І вся Євхаристія, вся Божественна Літургія від початку і до кінця є цим одкровенням присутності Божої, яка ніколи не переривалася. Сучасна Літургія не є просто повторенням того, що колись зробив Христос. Тайна Вечеря актуалізується кожного разу, коли звершується Літургія [5, c. 16-17].
Але що відбувається з нами, коли ми причащаємось Святих Христових Тайн? Відбувається, звичайно ж, якась онтологічна зміна всього нашого людського єства, і ця зміна глибоко вкорінена в самій тайні Боговтілення. Адже християнство – не просто релігія, що приводить людей до Бога. І це не тільки шлях, який веде людину до тих духовних вершин, де вона зустрічається з Богом. Це ще й шлях, яким пройшов Сам Бог назустріч людині. І незалежно від того, наскільки високо ми зійдемо по «ліствиці», що веде до Бога, наскільки ми досягнемо успіху в чеснотах, найістотніше в справі нашого спасіння вже здійснено Самим Богом: Бог став людиною, став таким же, як ми, став одним з нас, щоб прожити наше людське життя з його радощами і скорботою, придбаннями і втратами, перемогами і поразками. І ця таємниця Боговтілення, яка перевершує людське розуміння, яку неможливо раціонально пояснити або усвідомити, розкривається нам через Євхаристію.
Причащаючись, ми приймаємо в себе Тіло і Кров Бога, Який став Людиною. Іншими словами, відбувається наше сутнісне, онтологічне єднання з Божеством. Ми не просто спілкуємося з Богом, але Бог входить всередину нашого єства, причому, це входження Бога в нас відбувається не якимсь символічним або духовним способом, але абсолютно реально – Тіло Христове стає нашим тілом і Кров Христова починає текти в наших жилах. Це те, що жодна інша релігія не може дати людині. Саме у тому і полягає унікальність християнства, що Христос стає для людини не тільки вчителем, не тільки етичним ідеалом, Він стає для неї їжею, і людина вкушає Бога, з’єднуючись з Ним духовно і тілесно.
Як ми повинні готуватися до прийняття в себе Христа? Як повинні жити, щоб бути гідними Причастя Тіла і Крові Христових? Тут перш за все потрібно сказати: немає людини, яка була б гідною Святих Христових Тайн. Немає людини, яка могла б за своїми якостями, за своїм способом життя відповідати тому, що ми приймаємо в Причасті, тій святості і божественності, якими пронизані хліб і вино Євхаристії. Тому ми повинні усвідомлювати, що ми свідомо негідні і ніколи не будемо гідними Причастя. Ми не повинні думати, що станемо гідними, якщо причащатимемося рідше, або що станемо гідними, якщо якось особливим чином підготуємося до Причастя. Ми завжди залишатимемося негідними, і наше людське єство на духовному, душевному і тілесному рівнях завжди буде неадекватним по відношенню до таїнства Причастя. Проте ми повинні підходити до Причастя і, усвідомлюючи свою негідність, внутрішньо готуватися до прийняття в себе Христа.
Коли ми стоїмо перед Святою Чашею, кожен з нас сповідує перед Богом, що є першим із грішників. І це не церковна риторика, це почуття, яке повинне виникати у нас щоразу, коли ми приступаємо до Святих Тайн. Причому, це почуття неможливо штучно в собі створити – не можна примушувати себе думати, що ти гірший за інших людей. Не цього вимагає від нас Церква. Підходячи до Святої Чаші, ми повинні не порівнювати себе з іншими людьми, а поставити себе перед судом правди та любові Божої. І якщо ми проникнемося благоговійним відчуттям присутності Божої, тоді кожен з нас справді відчує себе першим із грішників.
Отже, готуючись до Євхаристії, ми повинні починати внутрішній шлях до Причастя з усвідомлення своєї гріховності, своєї явної негідності і свого безсилля що-небудь радикальним чином в собі змінити [5, c. 18].
Другий момент, пов’язаний з підготовкою до Причастя, – це усвідомлення того, що готуватися до нього потрібно всім життям і протягом всього життя. Багато хто думає, що підготовка до Причастя полягає лише в тому, щоб дотриматись скількись днів посту, прочитати якусь кількість молитов, не їсти і не пити з ранку. Так, це потрібно робити, але це лише допоміжні засоби. Підготовка ж до Причастя полягає в тому, щоб жити по-християнськи. Якщо ми причащаємося, але в нас нічого не відбувається і ми залишаємося такими ж, якими були раніше, якщо ми причащаємося, але реальних змін в нашому житті немає, то Причастя залишається для нас марним. Ніхто з нас не може бути гідним Святого Причастя, але воно може ставати для нас кожного разу шляхом до духовного оновлення і до перетворення всього життя. З іншого боку, Причастя можна прийняти «на суд і в осуд». Тому ми молимося перед Святою Чашею: «Нехай не на суд і не в осуд буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи».
Коли Причастя буває «на суд і в осуд»? Коли життя людини не відповідає тому, до чого закликає це таїнство, коли людина, причащаючись, залишається байдужою, коли Причастя відбувається за звичкою, автоматично. Якщо ми запевнили себе, що причащатися потрібно скількись разів на рік або місяць, але при цьому не підходимо зі всією серйозністю до прийняття Святих Христових Тайн, таке Причастя може бути для нас «на суд і в осуд».
У Великий Четвер, коли в Церкві звершується щорічний спомин Тайної Вечері, ми чуємо про людину, яка негідно причастилася. Це Юда, який разом з іншими учнями був присутній на Тайній Вечері. Він був свідком життя Христа, слухачем Його проповіді, свідком звершених Ним чудес. Більш того, він проповідував Христа разом з іншими апостолами, яких Христос при Своєму житті посилав на проповідь. Проте він причастився «на суд і в осуд». І відбулося це тому, що він прийняв хліб з рук Господа в стані роздвоєності, коли, крім Бога, для нього з’явилася інша цінність – гроші, яким він врешті-решт віддав перевагу над Божественною Правдою, тією самою Правдою, з якою він зустрівся в особі Ісуса Христа.
Приступати до Причастя потрібно без всякої роздвоєності, цілком віддаючи себе в руки Господа. Кожне Причастя повинне для нас бути якщо не початком нового життя, то, принаймні, спробою його почати. Причащаючись Святих Христових Тайн, ми повинні просити Бога про те, щоб Він радикально змінював наше життя, тому що присутність Божа повинна освячувати наше життя від початку і до кінця.
Причастившись, треба відразу ж починати підготовку до наступного Причастя. Прийнявши Христові Тайни, ми несемо в собі Христа. Ми стаємо подібними до людини, яка несе чашу, наповнену по самі вінця вином або водою: якщо вона буде необережною, то може розлити частину рідини, а якщо спіткнеться і впаде, то втратить все, що було в чаші. Причастившись Христових Тайн, ми повинні усвідомлювати, Кого ми в собі несемо. І з моменту Причастя без паузи, без перерви повинна початися наша підготовка до наступної участі у Таїнстві. І не треба думати, що, якщо ми причастилися сьогодні, то до наступної Євхаристії можна готуватися за день або за три дні до неї, а в решту часу можна жити так, як ніби Христос не присутній в нас. Ми ніколи не повинні забувати про Христа, з Яким з’єдналися духовно і тілесно.
Як часто слід причащатися? Свята Церква вчить не ухилятися від Причастя без поважної причини. У Древній Церкві на Літургії причащалися всі присутні: люди приходили на Літургію саме для Причастя, а не для того, щоб помолитися і піти. Однозначно відповісти на питання, як часто потрібно причащатися, не можна. В ідеалі причащатися потрібно за кожною Літургією. В той же час ми повинні тверезо оцінювати свої можливості. Всі ми живемо на різних рівнях інтенсивності духовного життя, і не кожен може віддавати Богові всього себе щодня. Часто ми не можемо організувати своє життя так, щоб приходити до Причастя навіть раз на тиждень. Тому загального єдиного для всіх ритму тут бути не може. Кожна людина повинна відчути свій внутрішній ритм. В той же час важливо, щоб Причастя не перетворювалося на рідкісну подію, яка відбувається або по особливих випадках, наприклад, в день ангела, або по великих святах, скажімо, тільки на Пасху і на Різдво. Але чи будемо ми підходити до Святої Чаші кілька разів або один раз в тиждень, раз в два тижні або раз на місяць, Причастя повинне бути тим стрижнем, навколо якого вибудовується все наше життя. Інакше кажучи, ми покликані до того, щоб все наше життя стало Євхаристією. Молячись, ми просимо Господа, щоб Він дав нам сили всім нашим життям, кожною справою і словом благословляти Бога, щоб душа наша хвалила Його, щоб ми втілювали в життя Його заповіді.
Перед Причастям дуже важливо прочитати визначені молитви, які дають людині можливість налаштуватися на відповідний лад, дають їй зрозуміти, в чому, власне, полягає смисл Причастя. Ці молитви дуже глибокі і змістовні. І читання їх ніколи не повинно перетворюватися на формальність.
Бувають обставини, коли у нас не вистачає часу для підготовчої молитви, і найбільше, що ми можемо зробити, – це зібратися з силами і прийти на Літургію. У подібних випадках не слід думати, що, не вичитавши молитви, ми автоматично позбавляємося права на Причастя. Ми можемо прочитати одну молитву, але якщо ми прочитали її уважно, з повним проникненням в кожне її слово – це вже немало.
Крім того, не можна забувати, що сама Літургія – це молитовна підготовка до Причастя. Приходячи на Літургію, ми занурюємося в ту стихію, яка, подібно до морських хвиль, що приносять човен в гавань, через півтори-дві години приносить нас до Святої Чаші. І якщо ми уважно вслухаємося в слова, які співаються і читаються під час служби, то наше переживання Божественної Літургії стає підготовкою до Причастя.
Божественна Літургія в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, є, певним чином, іконою всього людського життя. Якщо ми сприймаємо Літургію як керівництво до дії, і ті слова, які на Літургії читаються, співаються і вимовляються, – як зразок, по якому ми повинні будувати життя, то з часом ми прийдемо до того, що все наше життя стане Літургією, тобто все, що б ми не робили, буде присвячене Богові. І не тільки у момент Причастя, не тільки знаходячись в храмі або стоячи на молитві вдома, але і в інших обставинах – на роботі, в сім’ї і навіть на відпочинку, ми не відриватимемося від Бога, але житимемо в постійному відчутті Його присутності, присвячуючи Богові все, що ми робимо – і в плані професійному, і в плані людському, і в плані духовному. Саме ради цього ми причащаємося, і саме в цьому повинна полягати та мета, яку ми перед собою ставимо, щоб все наше життя преобразилося по образу Христа, Бога, що став Людиною, і щоб воно стало однією безперервною Літургією, однією безперестанною хвалою та подякою Богу [5, c. 20-21].
По відношенню до Святих Тайн необхідно відрізняти дійсність від дієвості. Вони завжди дійсні по суті, і вони істинно є Тілом і Кров’ю Христа Спасителя. Але вони можуть бути недієвими в окремій людині, тобто не приносити для неї спасительних плодів. І причиною тому є неправильний підхід з боку причасника.
Говорячи про дієвість Євхаристії, повернімося до Першого Послання апостола Павла до Коринф’ян, якого частково ми торкалися вище. Саме із трактування 11 розділу (27-34 вірші), в якому апостол говорить про підготовку до Євхаристії, стає зрозумілим поняття дієвості.
«Тому-то, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої. Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 27-32).
Апостол Павло звертається до коринфських християн із застереженням. Усе, пов’язане із встановленням Таїнства Євхаристії, є настільки важливим, що той, хто буде приймати участь у Господній Трапезі недостойно, буде винним супроти Тіла і Крові Господніх. Що це означає – прийти до Його Трапези недостойно? Один із поширених недостойних шляхів – це підходити до Таїнства всього лише як до ритуалу, не приймаючи участі у цій події ні розумом, ні серцем. Такі люди можуть звершувати усі встановлені жести та рухи, але в їх душах ніщо не ворухнеться, не зрушиться з місця. Вони можуть підходити до Господньої Трапези легковажно, без належної серйозності, або думати, що сама церемонія може дарувати благодать або що участь в ній сповіщає гідність, не розуміючи, що та жертва, символом якої ця церемонія є, може спасти людину або зберегти її спасенною. Багато хто приходить, переживаючи почуття озлоблення або ненависті до іншого віруючого, або з гріхом, в якому вони не хочуть розкаятися. Якщо віруючий приймає участь в Таїнстві Євхаристії без піднесених думок про Отця, Сина і Святого Духа і без абсолютної любові до своїх братів і сестер у Христі, він робить це негідно.
Приймати участь у Таїнстві таїнств негідно означає виявитися винним проти Тіла і Крові. Топтати ногами прапор країни не означає ганьбити шматок матерії, а значить ганьбити ту країну, яку цей прапор представляє. Прийти негідно до Причастя не означає просто знецінити саму церемонію; це означає ганьбити Того, на честь Кого ця церемонія відзначається. Ми стаємо винними в безчесті Його Тіла і Крові, що представляють Його абсолютно милосердне життя, Його діло, звершене заради нас. Якщо ми поступаємо таким чином, ми стаємо винними в тому, що глузуємо з самої особи Ісуса Христа, або поводимося з нею байдуже.
Перш, ніж причащатися, ми повинні повністю перевірити себе, чесно заглянути в своє серце, чи немає там чого-небудь, чому там не місце, і відсіяти все зле. Наші спонукання, наше відношення до Господа і до Його слова, до самого Причастя – все це треба ретельно розглянути перед Господом. Таким чином ця Трапеза стає особливим місцем, яке служить для очищення Церкви. У цьому – животворча користь Причастя, а застереження апостола Павла покликані укріпити цей ідеал.
Людина, яка приймає участь в Таїнстві Євхаристії, не прийшовши в потрібний стан духу, приймає Святі Тайни в осуд собі. Щоб уникнути Божого осуду, ми повинні правильно розрізняти святість Таїнства і належним чином відгукуватися на нього.
Яким же чином уникнути того, щоб виявитися негідним? Для цього існує один засіб. Якби ми судили самі себе, то не були б судимі. Судити самих себе означає розпізнавати, які ми насправді і якими нам слід бути насправді. Якщо ми покаємося в своїх гріхах, визнаємо, в чому наші позиції і спонукання неправильні, Бог «будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1 Ін. 1, 9).
Складність будь-якого духовного роздумування полягає в тому, що необхідно з усією відвертістю одразу визнати власну некомпетентність та необізнаність, щоб достойно говорити про такі високі речі. Християнська наука як ніяка інша вимагає до себе найсерйознішого ставлення і уважності у виборі відповідних слів, понять, термінів, адже навіть невелика неточність в поясненні може викликати не лише нерозуміння, але може бути причиною розладів в духовному складі особистості. Особливо потрібно бути обережним, пишучи про Святу Євхаристію, оскільки вона є центром і джерелом кожного християнського життя і цим самим керує ним, спрямовуючи тим чи іншим шляхом по дорозі осягнення правди Христової, по дорозі спасіння.
Кожен християнин, безумовно, по-різному переживає свою віру в Бога, і, незважаючи на спільне для всіх членів Православної Церкви догматичне вчення, кожен окремо вірить власне так, як саме йому в його індивідуальності це здається найбільш правильним. І це цілком логічно, адже немає двох подібних душ. Духовне життя не є чимось раз і назавжди встановленим і через те однаковим для будь-якої людини – воно завжди дуже конкретне, індивідуальне, тому що лише так воно може спасати, наближаючи віруючого до Світла та Слави Пресвятої Трійці. Також особистим є відчуття Ісуса Христа і Його найвеличнішої з усіх місій – місії спасіння людства через розп’яття та мученицьку смерть на хресті. І це, незважаючи на те, що існує єдине догматично коректне сповідання теологічного розуміння цієї найбільшої з подій. «Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13, 8), але Він для кожного Свій, і це повинно бути основою для праведного духовного життя.
Таке праведне духовне життя має будуватись навколо чогось, адже якщо воно буде розсіяним, розпорошеним, то воно не буде мати жодного святого змісту, тобто не буде по-справжньому християнським. Єдино можливою відповіддю на цю проблему може бути така: духовне життя повинно будуватись навколо Христа, як Він є присутнім у нашому світі. Господь Ісус Христос перебуває з нами різними шляхами – через Його зображення на іконах; через Його найсвятіше Ім’я, призивання якого в молитві надає їй духовної сили та дієвості; Христос присутній в Євангеліях та інших Священних Писаннях, котрими ми маємо змогу актуалізувати Його спасительний образ кожного разу, коли потребуємо цього; Христос сходить до нас у таїнстві Євхаристії під час літургійного дійства. Всі ці моменти є дуже важливими для людини, яка прагне ствердити власне буття у світі на твердому камені, а не на піску. Але серед інших моментів особливе місце посідає саме Євхаристія, адже вона є формою найреальнішої присутності Христа з нами, тут і тепер, кожного дня, як відбувається Божественна Літургія.
Літургійне життя людини є завжди найкращою і найзмістовнішою частиною її перебування у світі, тому що воно містить в собі ті хоч і невеличкі, інколи й зовсім незначні, але настільки потрібні, настільки солодкі миттєвості відчуття свого близького й глибоко індивідуального зв’язку з Богом, як Він відкриває Себе в літургії. В такому контексті варто пригадати вчення визначного богослова Православної Церкви святителя Григорія Палами про божественні енергії, що є невіддільними від самої святої сутності Бога, але в той же час вони відкриті для нашого духовного споглядання. Цими енергіями сповнена літургія, і найбільша їх концентрація відбувається в таїнстві Євхаристії, коли в матерії всесвіту в конкретності його часових і просторових вимірів відбувається розрив і до нашого тварного буття входить частина буття нетварного – в євхаристійній чаші під виглядом хліба та вина постають Тіло й Кров Господа і Бога нашого Ісуса Христа, Спасителя світу.
Вкусивши Святої Євхаристії, людина перероджується й оновлюється для подальшого свого життя і набуває тих сил, які їй потрібні для того, щоб це життя було справді християнським і врешті приводило до золотоверхих палаців Царства Небесного. Євхаристія, і це є дуже важливим, наближає людину до розуміння нею сутності її особистого, індивідуального життя, тобто до усвідомлення тої місії, виконання котрої Господь чекає від цієї людини. Адже життя не є простою випадковістю, збігом обставин, так само воно не має бути лише більш або менш гарним приводом для написання чергової біографії – життя є чимось набагато більшим, воно є тим, внаслідок чого Христос повинен бути все і в усьому, як про це писав святий апостол Павло (Кол. 3, 11). Християнин не має права забувати про місію свого життя, він зобов’язаний постійно звертатись до неї у своїх думках, щоб якнайкраще її усвідомити. Ця місія, яку поклав на людину Бог, повинна бути головним предметом молитов та благань цієї конкретної людини та усієї Церкви до Пресвятої Трійці, до Діви Марії, до святих, адже невиконання Божої місії унеможливлює спасіння.
Щоб краще уявити собі силу таїнства Євхаристії, погляньмо, як живуть ті люди, які не мають твердої віри в Бога або й зовсім у Нього не вірять, не моляться, не приймають участі в церковних таїнствах. Їх життя сповнене глибоким метафізичним сумом, духовною спраглістю і зголоднілістю, обмеженістю, воно є викривленим та схибленим, адже своїм містичним корінням воно не прив’язане до життєствердної Чаші, в якій – істинна їжа й істинне питво. Такі люди, котрі не пізнали святого відчуття євхаристійного єднання з Ісусом Христом, Спасителем людства, не можуть бути щасливими, як би вони не прагнули цього, яких би зусиль не докладали. Навіть у найрадісніші хвилини свого життя вони відчувають певну неповноту та недостатність цієї радості, хоча й звикли вже закривати на це очі. Але все ж у рідкісні моменти душевного просвітлення, коли Вічність нагадує про себе, торкаючись до серця і кличучи піднятись думкою над плинним та непостійним буттям тілесного світу, невіруюча людина повною мірою усвідомлює, наскільки обмеженим є її життя. Потім, занурившись у хід звичайних буденних справ, вона забуває про той поклик Вічності, а інколи й свідомо пригнічує в собі це відчуття, бо воно заважає жити за звичкою, не дає можливості легко й без сумнівів існувати далі. Та все ж відсутність духовного центру в житті відчувається, і тому всі справи й починання далекої від Бога людини мають на собі печать якоїсь тимчасовості, несправжності. Тому християни є значно сильнішими за тих, хто не з Христом, і в цьому не може бути жодних сумнівів. Свята Євхаристія відкриває християнинові двері до творчого, натхненного життя, в той час як неучасть у цьому найвеличнішому таїнстві робить неможливим будь-який особистісний розвиток, залишаючи людину сам-на-сам з її проблемами та труднощами.
Література:
1. Афанасьев Н., прот. Трапеза Господня. – Париж, 1952.
2. Буйэ И. Евхаристия, богословие и духовное начало в евхаристической молитве. – М., 1970.
3. Булгаков С., прот. Евхаристия. – М., 2005.
4. Вепрук В., прот. Догматичне богослів’я. – Чернівці, 2002.
5. Иларион (Алфеев), еп. Вы – свет мира. Беседы о христианской жизни. – Клин, 2004.
6. Иоанн (Зизиулас), митр. Церковь и Евхаристия. Сборник статей по православной экклесиологии / Пер. с греч. иером. Леонтия (Козлова). – М., 2009.
7. Іларіон (Огієнко), митр. Православна віра Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Послання Східних Патріархів. – Нью-Йорк, 1966.
8. Киприан (Керн), архим. Евхаристия. – Париж, 1947.
9. Лосский В.Н. Апофаза и Троическое богословие // БТ. – Сб. 14. – М., 1975.
10. Нефедов Г., прот. Таинства и обряды Православной Церкви. – М., 1999.
11. Петр (Могила), свт. Православное исповедание веры Кафолической и Апостольской Церкви Восточной. – М., 1996.
12. Шмеман А., прот. Введение в литургическое богословие. – Париж, 1961.
Кирил Пічак,
аспірант 1-го року навчання КПБА