Митрополиту Миколаю випало саме в цей час служити Православній Церкві, докладаючи зусиль для того, щоб не дивлячись на утиски, Православ’я на Галичині не тільки не припиняло своє існування, але й з Божою допомогою не припинялося бослужіння і Церква здійснювала свою спасительну місію.<
Сьогодні складно досліджувати події, які не так далеко знаходяться від нас в часі, зокрема добу, яку історики визначали як добу «розвинутого соціалізму», а згодом цей період, що майже повністю збігся з добою «застою». Митрополиту Миколаю випало саме в цей час служити Православній Церкві, докладаючи зусиль для того, щоб не дивлячись на утиски, Православ’я на Галичині не тільки не припиняло своє існування, але й з Божою допомогою не припинялося бослужіння і Церква здійснювала свою спасительну місію.
Народився Євген Юрик 6 грудня 1910 р. у с. Коростив Стрийського району Львівської області у старій священичій родині. В 1930 р. після закінчення гімназії вступив до Медичного інституту, не закінчив його і вступив до Львівської духовної академії. Але курс вищої духовної школи він закінчив тільки у 1937 р. в Станіславові. У цьому ж році прийняв священичий сан в стані безшлюбності. Коли почався рух за приєднання уніатського духовенства до Російської Православної Церкви, прот. Євген Юрик одним з перших вступив до Ініціативної групи і став найближчим помічником Архиєпископа Львівського Макарія (Оксіюка), працюючи керуючим єпархіальною канцелярією [1].У 1945 р. до Львова прибув щойно рукоположений на Львівсько-Тернопільську катедру єп. Макарій (Оксіюк). Хіротонія прот. Михаїла Оксіюка відбулася 22 квітня 1945 р. після постригу в ченці 20 квітня 1945 р. Владика Макарій звернувся до пастви з посланням від 24 червня 1945 р. «До пастви Святої Православної Церкви і всім чадам Галичини».
Але на перешкоді широкого розповсюдження цього та подальших послань стала відсутність друкованого органу Православної Церкви в Галичині. Листом від 11 жовтня 1945 р. Владика Макарій офіційно повідомив про намір видавати часопис єпархії під назвою «Православний вісник» як орган Львівсько-Тернопільського єпархіального управління. Перше число з’явилося у 2 кварталі 1946 р., але потім справа виходу загальмувалася.
Ліквідація Української Греко-Католицької Церкви в Галичині мала завершити справу остаточного формування Українського Екзархату Руської Православної Церкви, оскільки після закінчення війни на території УРСР після встановлення нового кордону залишалась велика кількість греко-католицьких осередків і радянським урядом було прийняте рішення про ліквідацію УГКЦ.
Після смерті 1 листопада 1944 р. митрополита УГКЦ Андрея Шептицького (1901-1944), похованого в соборі Св. Юра, його змінив 31 листопада 1944 р. Йосиф Сліпий, висвячений таємно зі згоди Риму, але репресованого карними органами влади 11 квітня 1945 р.
Радянський уряд 28 травня 1945 р. сформував «Ініціативну групу» для «мирного» з’єднання УГКЦ з РПЦ. Туди увійшли протопресвитер Гавриїл Костельник, настоятель Преображенської церкви у Львові, як голова «Ініціативної групи», представник Львівської єпархії, Михаїл Мельник, настоятель церкви в Нижанковичах і генеральний вікарій Перемишльської єпархії Дрогобицької обл., Антоній Пельвецький, настоятель в Копичинцях, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії.
24 і 25 лютого 1946 р. митрополит Київський і Галицький Іоанн (Соколов) здійснив хіротонію нових єпископів – Антонія Пельвецького для Станіславської єпархії, Михайла Мельника – для Перемишльської (тоді Самбірсько-Дрогобицької) єпархії, Львівським і Тернопольським єпископом залишився висвячений в квітні 1945 р. Макарій (Оксіюк).
8-10 березня 1946 р. відбувся Собор УГКЦ у Львові, який був змушений скасувати Берестейську унію 1596 р. і прийняв рішення про т. зв. «самороспуск» Української Греко-Католицької Церкви. Парафії і майно УГКЦ переходили до РПЦ. Поспіх у справі ліквідації УГКЦ на Галичині пояснювався ще й тим, що за словами уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР по УРСР П. Вільхового ця Церква «мала глибоке коріння в оунівських бандах». Стан Львівської православної єпархії був вкрай незадовільний, оскільки з 1944 р. на Галичині було тільки декілька православних парафій – у Львівській області – 4, у Тернопільський та Станіславській – всього по 3 парафії.
Але репресії не обминули ні греко-католиків, ні православних. Не обминули вони й о. Євгена Юрика, який був діяльною і високоосвіченою особою. Іще у 1946 р. протопр. Гавриїл Костельник піднімав питання про його єпископську хіротонію. У свойому листі Св. Патріарх Московський Алексій І (Сіманський) повідомляв протопресв. Гавриїла про те, що “Питання про хіротонію о. Євгена вирішено принципово, але Владика Макарій просив дати йому час попрацювати в канцелярії Львівського архиєрея [1. – С. 118].
Але за свої національно-патріотичні погляди о. Євген був репресований у 1950 р. Щоправда, через погіршення стану його здоров’я і через зміни в політичному кліматі країни після смерті Йосипа Сталіна його достроково було звільнено у 1954 р. З 1955 р. його було призначено настоятелем Преображенського храму м. Львова. Зважаючи на минуле ув’язнення, у 1957 р. місцеві власті вирішили вислати о. Євгена за межі м. Львова.
На захист став Архієпископ Львівський і Тернопільський Палладій (Камінський), який в свойому листі від 1 березня 1957 р. просив Голову у справах РПЦ Георгія Карпова не відправляти за межі Львова прот. Євгена Юрика. Одночасно до Ради у справах релігій надійшов лист з аналогічним проханням від 563 парафіян Преображенського храму м. Львова.
Можливо це вплинуло на представників влади і Г. Карпов в листі від 7 березня 1957 р. за № 620 просить голову Льівського облвиконкому “вирішити питання на місці”. На цьому ж листі, який підписав Уповноважний Ради у справах РПЦ по Львівській області А. Вишневський, зроблено запис: “обласне управління МВС вирішило залишити Юрика у Львові. 23 березня 1957 року” До 1965 р прот Євген Юрик працював на посаді секретаря єпархіального управління
21 лютого 1960 р. було звільнено з посади Голову Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Георгія Карпова, який провадив сталінський курс у відносинах між урядом СРСР та РПЦ. На його місце було призначено Володимира Куроєдова. У 1965 р. Ради у справах РПЦ було з’єднано з Радою у справах релігійних культів і переіменовано в орган під назвою «Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР».
Після свого призначення на цю посаду Куроєдов запропонував нову т. зв. «церковну реформу», яка розгорнулась на новій хвилі гонінь проти Церкви в СРСР. Остання хвиля гонінь на Православну Церкву за часів Микити Хрущова 1961-1964 рр. характеризувалася брутальними діями влади та відповідними змінами в радянському суспільстві.
Як наслідок виникає дисидентський рух, частина якого має виразно церковний характер і бореться за права Церкви в СРСР; поширюється катакомбний рух; вперше з формулюванням звинувачення явно церковного характеру було засуджено 1234 чол.; при райкомах, обкомах партії та комсомолу було заведено спеціальні книги реєстрації треб; відбулося зростання агресивності ідеологічних наступів на Церкву в зв’язку з ухваленням нової програми КПРС на ХХІІ з’їзді компартії. Взагалі, несприйняття М. Хрущовим релігії та Церкви було настільки значним, що з релігійністю населення він пов’язував ледь не всі нагальні проблеми країни.
14 жовтня 1966 р. Перший Секретар ЦК КПРС Микита Хрущов в результаті змови вищого державного і партійного керівництва був відсторонений від влади і всіх посад. Відійшов від справ головний ініціатор і рушій всієї антицерковної кампанії і тому сама кампанія потроху почала затухати, хоча й не припинялася аж до розвалу СРСР у 1991 р. Починалася епоха «застою», як було пізніше названо період перебування при владі Генерального Секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва (1966-1982).
Важливо зазначити, що саме в розпал цих подій напередодні змін у керівництві СРСР, 19 жовтня 1965 р. прот. Євген Юрик прийняв чернечий постриг з ім’ям Миколай. З благословіння Св. Патріарха Алексія І (Сіманського) у храмі на честь Покладання ризи Пресвятої Богородиці 21 жовтня 1965 р. Архиєпископ Талінський і Естонський Алексій (Рідігер) возвів ієромонаха Миколая в сан архимандрита.
30 жовтня 1965 р. у трапезному храмі Свято-Троїцької Сергієвої Лаври Св. Патріарх Московський і всієї Руси Алексій І (Сіманський), Митрополит Коломенський і Крутицький Пімен (Ізвєков), Митрополит Ленінградський і Ладозький Нікодим (Ротов) і Архиєпископ Талінський і Естонський Алексій (Рідігер) відслужили чин наречення архим. Миколая (Юрика) во єпископа Львівського і Тернопільського. Таким чином три архиєрея, які в різний час були московськими патріархами, були причетні до хіротонії Владики Миколая [2].
Наступного дня Собор архиєреїв рукоположив його в єпископи. Вручаючи новопоставленому єпископу архиєрейський жезл, Св. Патріарх Алексій І наголосив на особливій складності архиєрейського служіння в Галичині: “Господь благословив твій багатолітній пастирський подвиг і ти мав можливість, будучи близько до свого єпископа, біля осередку керівництва справами єпархії, бачити всю його складність, всю важкість і відповідальність єпископа перед Церквою і віруючою паствою, споглядаючою на єпископа, як на носія Правди Божої і подвига Апостольського… Сьогодні тобі судив Господь бути архипастирем рідної для тебе пастви, не так давно просвітленої світлом Православ’я і по благому Промислу Божому, повернутої до Православної Церкви. Особливо старайся з увагою та обережністю вживати дане тобі, як єпископу дарування… і “не приставай до тяжких гріхів, бережи себе чистим” (Тим. 5:22). Проявляй святу ревність на очищення Дому Божого від соблазнів, що сіються недостойними служителями вівтаря Господнього”[3].
Єпископ Миколай (Юрик) став другим після Владики Григорія (Закаляка) Львівським православним архиєреєм із числа місцевого воз’єднаного у 1946 р. духовенства. Добре знаючи і розуміючи місцевих душпастирів, близько приймаючи до серця всі їх радості і скорботи, цей архиєрей впродовж 18 років з гідністю проніс на Львівсько-Тернопільській єпархії доручене йому Церквою високе святительське служіння.
А через рік сталася інша подія в житті Українського Екзархату Руської Правславної Церкви – 14 травня 1966 р. на засіданні Св. Синоду РПЦ Екзархом України, Архиєпископом Київським і Галицьким було призначено ректора Московської Духовної Академії і семінарії єпископа Дмитровського Філарета (Денисенка).
Після припинення активних гонінь на Церкву почалася нова доба 1966-1980-ті рр. Боротьба з релігією та Церквою, звичайно, не припинилися, але зменшується кількість відверто брутальних заходів щодо церковних осередків З’являються спроби хоч якось підтримати вцілілі храми.
Намагаючись використати це послаблення на користь Церкви, наприкінці 1965 р. Архиєпископ Львівський і Тернопільський Миколай і Екзарх України Архиєпископ Філарет порушили питання про проведення центрального опалення та реставрацію живопису в Почаївській Лаврі, яка у 1960-х рр. витримала справжню облогу з боку антирелігійних активістів і міліції. Власті хоча й неохоче, пішли назустріч, хоча буквально кілька років перед тим Лавра витримала шалений тиск і спроби остаточного закриття [4. – С. 819-854].
І тому це знову-таки викликало роздратування представників влади, тому що т. зв. «сплеск релігійної активності» сильно псував статистику за 1967 рік начебто неухильного занепаду релігії. Уповноважений Ради у справах релігій по Львівській області повідомляв, що порівняно з 1966 р. зросла кількість ченців Почаївської лаври і тепер їх аж 36. На одному з самих великих свят для Почаївської Лаври – Успіння – в 1966 р. було присутніх бл. 3-3.5 тис. богомольців, з яких більше 100 дітей, а в 1967 р було вже більше 5 тис. прочан, з них більше 300 дітей.
На думку уповноваженого, це зростання активності пояснювалося декількома чинниками:
1) Московська Патріархія, Київський Екзархат і Львівське Епархіальне Управління всіляко сприяли оживленню релігійного життя.
2) Архиєпископ Львівський і Тернопільський Миколай (Юрик) підтримує Почаївську Лавру, намагаючись прописати там нових ченців.
3) архиєрейські служіння Архиєпископа Львівського і Тернопільського завжди проходять з великим піднесенням і пишністю, що приваблює прочан,
4) дії представників місцевої влади, які на день святкування Успіння надали додаткові автобуси окрім рейсових, хоча на думку уповноваженого «ніякої потреби в цьому не було» [5].
Питання про реальний стан існування греко-католиків в Львівський єпархії і їх діяльність уже через багато років після Львівського собору 1946 р. постійно турбувала Владику Миколая. 15 травня 1968 р. він подав рапорт митрополиту Київському і Галицькому Філарету, де повідомляв, що діяльність багатьох уніатських священиків уже не можна назвати підпільною, оскільки справа дійшла не тільки до порушень правил, яких дотримуються православні під час богослужіння, а навіть до відкритого схиляння православних священиків до повернення в унію [6. – С. 203].
Архиєпископ Львівський і Тернопільський Миколай (Юрик) був делегатом і виступав з доповіддю на Помісному Соборі РПЦ, який відкрився 30 травня 1971 р. в Троїце-Сергіївській Лаврі. 17 червня 1971 р. новообраний Св. Патріарх Московський і всєї Руси Пимен (Ізвєков) серед надання інших нагород, возвів архиєпископа Львівського і Тернопільського в сан митрополита [7. – С. 435].
Попри те, що період активних гонінь закінчився, у 1970-ті рр. чиновники з Ради у справах релігії СРСР і УРСР все одно шукали нових форм посилення утисків Церкви. У 1972 р. було запроваджено усні інструкції, якими регламентувалась кількість пастирських візитацій архиєреїв по єпархіям. Їм було рекомендовано відвідувати 2-3 парафії на рік. Неважко уявити якої шкоди було завдано церковному життю – навіть в радянських умовах єпархії все-таки нараховували сотні парафій, отже навіть за все життя єпархіальний Владика не міг доїхати до кожної з них.
Постановою від 17 квітня 1973 р. «Про стан контролю за діяльністю православних монастирів в УРСР» Рада у справах релігій, уповноважені Ради по областях разом з місцевими органами влади здійснювали широкомасштабні заходи «щодо обмеження паломництва, послаблення впливу монастирів на навколишнє населення, посилення паспортного режиму».
Період глобальної кризи «розвинутого соціалізму», який почався з середини 1970-х рр, важко відбився на загальному становищі Православної Церкви в СРСР. Невпинно продовжувала скорочуватись кількість через зняття з реєстрації православних парафій, закривалися монастирі, ставала відчутною зростаюча нестача священиків. Попри тривалу «обробку» населення атеїстичними гаслами і заходами, саме з середини 1970-х рр. починається період розчарування в офіційних гаслах держави, передусім інтелігенції, коли вона втрачала надії.
У цій ситуації церква залишалась єдиною альтернативою комуністичній ідеології. Все більш очевидною ставала безперспективність атеїстичної пропаганди, яка була побудована на переконанні в шкідливості релігії. Їй у провину ставили антинауковість світогляду, котрий «затемнює», «отруює» і навіть «розтліває» свідомість радянських людей. Церкву звинувачували і у збитках від «надмірних» святкувань і у тому, що вона є виразником «буржуазної ідеології».
У 1970-х рр, у багатьох віруючих з’явилася надія на покращення своєї долі в суспільстві «гарантованої свободи совісті». У 1972 р. після двадцяти років перерви вперше з’явилася можливість реєстрації нових православних громад і відкрито кілька храмів. З 1975 р. дещо спрощено процедуру реєстрації релігійних громад, відкриття культових споруд. У 1977 р. прийнято ще одну «найдемократичнішу» Конституцію в СРСР, яка в черговий раз гарантувала свободу совісті, проте не мала ніякого значення для реального розвитку Православ’я в країні. Для України становище погіршилося відносно інших республік СРСР. Якщо за період з 1977 по 1987 рр. було зареєстровано 64 православних громади в СРСР, то в Україні йшлося тільки про їх скорочення, оскільки українські партійні функціонери неодноразово висловлювали занепокоєння надзвичайно високою часткою релігійних громад України в загальносоюзному масштабі.
Про те, що незважаючи на гоніння і тиск з боку державних, партійних, комсомольських, ідеологічних органів і установ церковне життя не завмирало свідчать інші архівні документи. Збереглося повідомлення про візит митрополита Київського і Галицького Філарета на храмове свято до Львівського катедрального собору Св. Юра 6 травня 1979 р. Уповноважений Ради у справах релігій по Львівській області повідомляв про те, що і собор і двір були повністю заповнені віруючими під час святкового богослужіння, яке звершували митрополит Філарет у співслужінні з Митрополитом Миколаєм, архиєпископами Даміаном, Леонтієм і Феодосієм. Тоді ж було здійснено візитації до храмів у м. Трускавець, Самбір, Дрогобич, Миколаїв та ін. [8].
В останні роки служіння Владика Миколай досить активно діяв у справі поповнення кліриків Львіської єпархії. У 1980 р. він висвятив в духовний сан чторирьох осіб – Михайла Коваля, Ростислава Процюка, Петра Приймака і Василя Курила. Можливо, сьогодні така цифра видаватиметься надто малою, але з огляду на тогочасні обставини життя Православної Церкви в УРСР це є зовсім непогане досягнення [9].
В останній рік митрополичого служіння Владики Миколая (Юрика) знову вдібулися події, які свідчили про погіршення стосунків між державою і Церквою. 14-15 червня 1983 р. на пленумі ЦК КПРС виступив тоді ще секретар ЦК К. Черненко з доповіддю «Актуальні проблеми ідеологічної, масово-політичної роботи партії». Іще раз наголосивши на тому, що «формування наукового марксистсько-ленінського світогляду залишається основою комуністичного виховання», він окреслив нові проблеми і завдання. Знову було проголошено широке розгортання наступальної контрпропагандивної роботи в зв’язку з проголошенням президента США Р. Рейгана «хрестового походу проти комунізму». У доповіді він наголосив на тому, що залишається ще досить велика частина віруючого населення, яка «насаджує релігійність», і навіть «надає їй антирадянської, націоналістичної спрямованості».
Після відходу митрополита Миколая від справ 23 листопада 1983 р., архиєпископом Львівським і Тернопільським було призначено Нікодима (Руснака), який з 1985 р. був возведений в сан митрополита [4. – С. 930
Відійшов Владика у вічність 1 жовтня 1984 р.
Список використаних джерел та літератури:
1. Лагодич М. Церковна політика радянського уряду на Галичині у період 1945-1965 рр. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата богослов’я. Київська духовна академія Української Православної Церкви Київського Патріархату. – К., 2000. – С. 117.
2. Наречение и хиротония архимандрита Николая (Юрика) во епископа Львовского и Тернопольского // ЖМП. – М., 1965. – № 12. – С. 17-20. Цит. по: Лагодич М. Церковна політика… – С. 119.
3. Речь Святейшего Патриарха при вручении архипастырского жезла новопоставленному епископу Львовскому и Тернопольскому Николаю в Сергиевском Трапезном храме, Троице-Сергиевской Лавры 31 октября 1965 г. // ЖМП. – М., 1965. – № 12. – С. 8-9. Цит. по: Лагодич М. Церковна політика… – С. 119.
4. Мартирологія Українських Церков: В 4-х т. – Т. І. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор, Торонто: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1987. – 1207 с.
5. ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 5. – Спр. 34. Докладные записки ответственніх работников Уполномоченного Совета по УССР по обследованию работы областных уполномоченных Совета за 1967 г. – Арк. 48-49.
6. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 2001. – Ч. 1. – 736 с.
7. Цыпин В., прот. История Русской Церкви. 1917-1997. – М.: Изд. Спасо-Преображенского Варлаамского монастыря, 1997. – Т. 9.
8. ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 102. Информации, докладные записки и справки, поступающие от уполномоченных по областям и г. Киеву о деятельности зарегистрированных религиозных общин, о процессах и явлениях, происходящих в религиозных обьединениях за 1979 г. Т. 1. – Арк. 48-49.
9. ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 128. Информации, докладные записки, справки, поступающие от уполномоченных о религиозной обстановке, о состоянии контроля за соблюдением законодательства о культах, о процессах и явлениях, происходивших в религиозных обьединениях РПЦ, католической, реформатской церквей, иудейской религии за 1980 г. Т. 1. – Арк. 188-189.
Відомості про авторку:
Преловська Ірина Миколаївна. к.і.н., ст. н. сп. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, пров. н. сп. відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська» доцент Київської Православної Богословської Академії Української Православної Церкви Київського Патріархату.
