Тоді ще дзвонили всі дзвони на Софійській дзвіниці. Самі ці дзвони замовкли і були скинуті у 1929 р. “для потреб індустріалізації”. Припинила своє існування і УАПЦ в 1930 р., перетворившись спочатку на “УПЦ”, а потім впродовж 1930-1938 рр. взагалі припинивши своє існування.
На сьогодні українськими науковцями зроблено чималу роботу у справі пошуку все нових і нових даних про церковне життя в Україні 1920-1930-х рр. Віднайдено і почасти опубліковано багато документальних свідчень про існування числених обновленських церковних течій і угруповань в Україні, але досі не вияснено до кінця чому саме церква з назвою “УАПЦ” впродовж ХХ століття відроджувалась тричі. Всі ці відродження кожного разу супроводжувались посиленням боротьби за національну і державну незалежність, що знаходило своє виявлення і в церковному житті.
Які ж сили живили церковно-визвольний рух, який впродовж 1917-1921 рр. привів до утворення УАПЦ, що після тривалої боротьби змогла інституалізуватись на І Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ 1921 року?
Вивчення передумов виникнення цього руху дає можливість хоча б почасти зрозуміти обставини його перебігу, помилки керівників автокефального руху, передсоборні і соборні події 1921 року.
27 лютого 1917 р., коли нині канонізований Російською Православною Церквою імператор Микола ІІ Романов зрікся російського престолу, Православна Церква в Росії опинилася в кризовому стані, оскільки цар вважався фактичним головою церкви, її опікуном і фінансистом. За умов абсолютної монархії цар був обмежений тільки двома умовами: виконанням закону про спадкоємність престолу і повинен був сповідувати православну віру. Революції 1917 р призвели до стрімкого руйнування традиційної релігійно-політичної системи в Росії. Цей процес було довершено революційним відокремленням церкви від держави більшовицьким декретом від 5 лютого 1918 р.
В Україні повалення царського режиму спричинилося до розвитку національного церковно-визвольного руху за автокефалію Української Церкви, який розгорнувся під час визвольних змагань 1917-1921 рр. Український церковний рух був реакцією на стан справ у церкві і репрезентував проєкцію українського націоналізму на церковно-релігійну сферу, маючи на меті відродження української національної самосвідомості. Почавши з прагнень автономії і українізації літургії, рух пішов далі, вимагаючи автокефалії Української церкви.
Митрополит УАПЦ Василь Липківський в своїх спогадах повалення царського режиму називає початком нової доби в історії українського народу і Української церкви. Взагалі, проблема ставлення прихильників автокефалії Української церкви до попередньої національної і церковної політики самодержавства досить широко обговорюється на соборі УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. Зокрема про це читав доповідь прот. Василь Липківський на засіданні Собору від 16 жовтня 1921 р. під назвою «Революція церковна і світська після падіння царського трону».
Складність подальшого розвитку українського церковно-визвольного руху полягала в тому, що практично весь єпископат Російської Православної Церкви в Україні на чолі з Високопреосвященнійшим митрополитом Київським і Галицьким Володимиром (Богоявленським) майже весь складався з росіян. Це було наслідком політики Св. Синоду по керуванню церквою в межах Російської імперії, яка зводилась до частих пересувань по службі церковних ієрархів в межах неосяжної імперії, та загальному русифікаторському та нівеляційному напрямку церковної політики в національних окраїнах.
Не вдаючись до докладного аналізу подій, пов’язаних з церковно-визвольним рухом в Україні у 1917 р., слід зазначити, що з усіх змагань, що пройшли на єпархіальних з’їздах виникли дві думки: 1) Мусить утворитись якись інший, більш наближений до реалій тогочасного життя, парафіальний та єпархіальний лад, відмінний від синодального. 2) Надалі українські єпархії не повинні залишатись відокремленими, а мусить утворитись всеукраїнський церковний орган, що його може утворити лише Всеукраїнський Церковний Собор.
Всеукраїнський собор 1918 р., скликаний зусиллями і з ініціативи прихильників автокефалії Української православної церкви, тривав з перервами весь рік. Наслідками цього Собору слід вважати: 1) утворення документу під назвою: “Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине от 26 июня 1918 года”, який впродовж ХХ століття живив в Україні всі спроби утворити Українську Церкву з автономним статусом в складі Московського патріархату; 2) неможливість співіснування прихильників автономного і автокефального напрямків розвитку Української Церкви, що вилилося в акцію вигнання прихильників автокефалії Української Церкви під час ІІ-й сесії Собору.
На початку 1919 р. до Київа увійшли російські червоні війська. В Україні стало чинним російське радянське законодавство щодо релігії та церкви, а саме: “Закон про відокремлення церкви від держави та школи від церкви” (“Декрет про свободу совісті, церковні та релігійні товариства”). Раднарком УСРР затвердив його 22 січня 1919 р. і прийняв декрети про громадянський шлюб та ведення актів громадянського стану та інші закони та постанови. Всі ці заходи мали велике значення для подальшого розвитку конфлікту між прихильниками автокефалії Української Церкви та єпископатом у справі їх відносин з більшовицькою державою.
У березні 1919 р. в Києві сформувалась українська парафія, яка принципово відрізнялася від парафій Російської Церкви в Україні. В статуті, легалізованому радянським урядом, говорилось, що «парафія гуртує в своєму складі українську православну людність, яка стоїть на грунті автокефалії Української Церкви і відокремлення Церкви від держави і яка бажає молитись в Святій Церкві Господу Богу та навчатися справжньому християнському життю згідно з заповітами Христа Спасителя і наказами Святої Православної Апостольської Церкви як старою церковно-слов’янською з українською вимовою, так і живою українською мовою, а також задовольняти свої релігійні потреби за стародавніми звичаями та обрядами …Української Церкви».
Ця парафія була зареєстрована радянською владою весною 1919 р. на підставі вимог радянського законодавства щодо релігії та церкви і отримала в користування військовий Миколаївський собор на Печерську. Сама ця реєстрація в органах «безбожної» і «сатанинської» влади поклала початок тим відносинам між владою і УАПЦ, які закінчилися трагічно для останьої. Але тоді здавалося, що справи ідуть добре, бо незабаром після реєстрації осередком ВСПП став кафедральний собор київських митрополитів – собор Св. Софії в м. Києві, а згодом інші київські храми.
Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відкрився у Києві в Софіївському соборі на Покрову 14 жовтня 1921 р. і тривав до 30 жовтня. Головною подією собору була висвята Всеукраїнського митрополита Василя Липківського і утворення єпископату УАПЦ. Василь Липківський писав згодом у спогадах, що «для УАПЦ 1/17 жовтня 1921 р було днем її урочистого охрещення в Духові Святому, коли вона остаточно відчула в собі повноту благодаті Святого Духа й прилюдно на весь світ оголосила про своє відродження».
У спогадах учасника подій протодиякона Василя Потієнка зазначається, що на день відкриття І Всеукраїнського Собору були присутні 472 делегати з усіх губерній України. Згідно протоколів соборної мандатної комісії від 20 жовтня дійсними були визнані 387 мандатів, не дійсними – 22. Спеціальним рішенням комісії, з огляду на те, що ці делегати прибули з далекої периферії, їх вирішено було вважати дійсними членами собору.
На Соборі головним було питання про єпископат. Розкол між учасниками Собору з цього питання виник після доповідей Володимира Чехівського і Ксенофонта Соколовського. Для організаторів Собору очевидним був той факт, що за кілька років жодний з єпископів, які залишились в Україні і не емігрували за кордон разом з відступаючими залишками білих армій, не підтримав прохання ВПЦР про висвяту єпископів для майбутньої УАПЦ. Остання надія ВПЦР на те, що новоприбулий Екзарх України архиєп. Михаїл (Єрмаков) стане делегатом Собору і висвятить українських архиєреїв, також не виправдалася 19 жовтня 1921 р.
Тому то й вихід з цього становища, який запропонував Володимир Чехівський і досі викликає неоднозначне ставлення до способу вирішення проблеми набуття власного єпископату для УАПЦ. Досі не вдалося віднайти жодного архівного документу, який би допоміг з΄ясувати чим керувався Володимир Мусійович, коли запропонував звернутися до практики висвяти єпископів в Олександрійській церкві до 250 р. н.е.
Відомо тільки, що він користувався збіркою лекцій проф. В. Болотова з історії християнства. Дещо поглибити ці міркування дозволила його велика богословська праця яка грунтована на вислові з Нового Заповіту: «Основа визволення церкви від князівства тьми віку цього (Ефес. 6:10–13)», яка збереглась в рукописі серед архівних матеріалів часопису УАПЦ «Церква і Життя» за 1927-1928 рр. і присвячена проблемі висвяти Василя Липківського на І Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ 1921 р за чином Олександрійської церкви.
Опозицією висвяти Всеукраїнського митрополита таким чином на Соборі виступила полтавська течія, – тобто представники від м. Полтави та Полтавщини. Але в стенограмах не зазначається як і коли представники “полтавської течії” залишили засідання собору. На засіданні від 17 жовтня 1921 р Михайло Мороз зазначав, що “члени Полтавського Братства до нас стали відноситись вороже”. Василь Липківський на тому ж засіданні зазначив, що представники Полтавської течії сказали, що «це не Собор, а зібрання».
23 жовтня 1921 р. в храмі Софії Київської відбувся урочистий акт наречення і хіротонії митрополита Василя Липківського, який поклав початок багатьом подіям в Україні та за її межами впродовж ХХ століття. Саме ця подія визначила навіть назву цієї Церкви – «УАПЦ 1921 року», в якій, з одного боку, були реалізовані бажання українського народу мати національну українську православну автокефальну церкви з митрополитом-українцем на чолі, а з іншого боку ця подія стала вододілом у стосунках між Російською Православною Церквою, породила числені проблеми в церковному житті української діаспори.
Головними засадами УАПЦ з самого початку були автокефалія, українізація та соборноправність. Митрополит УАПЦ Василь Липківський в своїй праці “Відродження Церкви в Україні” зазначав, що з самого початку діяльності по відродженню Української церкви рух ставив своїми завданнями наступні цілі: 1) волю, автокефалію, незалежність; 2) всенародну соборноправність, братерство і рівність і 3) повну аполітичність, відокремлення церкви від держави.
Видатний український дослідник історії УАПЦ професор Іван Власовський, порівнюючи часи визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні з великою добою державницьких змагань ХУІІ ст., говорить про надзвичайне підвищення ролі церкви, Христової віри в житті українського народу саме в цей період. Він писав, що автокефалія не є догматом православної віри, а є чисто канонічним поняттям для означення зовнішнього устрою Східної православної церкви в протилежність монархічному устрою Західної католицької церкви.
Натомість, Східна Православна Церква складається з помісних церков, незалежних у внутрішньому управлінні. Іван Власовський константує, що в церковних канонах нема вказівок про способи встановлення автокефалії для нових церков, а також про порядок, коли і як позбавляються автокефалії до того незалежні церкви, канони не знають навіть самого терміну “автокефалія”.
Фактично автокефалія церкви будь-якого народу залежить від того, чи має він свою державу. Церковно-історична практика показує, що ініціатива в справі унезалежнення церкви завжди виходить від частин підпорядкованих, а не від їх митрополії чи матірньої церкви. Навпаки, Церкви-Матері, як свідчить історії, рідко коли не противились відділенню, а часто зводили боротьбу за вдержання при собі церков.
Взагалі, питання набуття автокефального статусу та проблеми, пов’язані з нею, не нові в християнській церкві. Як наголошується в статті єп. Даниїла (Чокалюка), ректора Київської Духовної Академії, автокефальність – “це єдина форма існування Церкви Христової з моменту її заснування, оскільки іншої форми не було”.
Те, що автокефалія помісної церкви тісно пов’язана з незалежністю держави підтверджував І. Сухоплюєв: “Автокефалія, або самостійність української церкви – це ріднісінька сестра самостійності політичної. Самостійники хочуть утворити з України державу самостійну, ні від кого незалежну, непідвладну якому-будь урядові іншої держави, вільну керувати власним життям, без найменшого зв’язку з Росією. Політична самостійність і автокефалія… мають єдине джерело, це 2 паростки з одного кореня”.
З огляду на відсутність в православній церкві канонів, які стосуються процедури набуття автокефального статусу окремою церквою, І Всеукраїнський Собор 1921 р. сам виробив цілу низку канонів щодо автокефального устрою Української церкви, а також церков, з яких складається Всесвітня Церква, що й досі є приводом для звинувачень його учасників у відступленні від Православ΄я.
В «Канонах» 1921 р говориться, що “Всесвітня Православна Христова Апостольська Соборна Церква об’єднує окремі автокефальні церкви народів і країн, які вільно єднаються в єдину Церкву”. Церкви проголошуються об’єднанням громад християн окремих народів, в яких вірні вільно об’єднуються між собою на основі християнських чеснот. Для міжцерковного всесвітнього об’єднання необхідно створити орган вибраних представників всіх автокефальних церков. Найбільшим гріхом у справі єднання церков є намір впровадження підлягання церкви одного народу церкві другого народу і за це “супротивник Христової братерської церкви” повинен бути виключений з церкви.
Окремо в канонах обговорено питання про насильницьке підбиття Української церкви у ХУІІ столітті “під владу московського панства” силою московських царів і бояр і тому це є діло “противне християнству”. Підкреслено, що Українську церкву було позбавлено волі без скликання Собору Української або Російської церкви і тому Акт 1687 р про підання Української Церкви повинно визнати антиканонічним, аморальним і недійсним. Сам факт перебування Української церкви в підлеглості московському патріархату необхідно визнати насильством, “яке мусить обурювати кожного християнина”. Через це Українська Церква піднімає голос до сумління всієї Церкви Всесвітньої” і певна у її підтримці.
У «Канонах» 1921 р. було здійснено спробу закладання принципово нового екуменічного устрою Всесвітньої християнської Церкви, покладаючи на ВПЦР завдання “йти до збудування всесвітнього православного Христового міжнародного органу об’єднання всіх автокефальних церков. З цією ж метою планувалось скликати Всесвітній церковний собор у 1922 р. в Києві.
Про відновлення автокефалії Української церкви, собор пропонує уповноважити ВПЦР сповістити всі автокефальні православні церкви. Проголошення автокефалії планується “відтепер святкувати урочистим молебством по всіх українських парафіях щорічно 14 жовтня”.
Таким чином Собор УАПЦ 1921 р. утворив власні канони згідно яким: 1) Українська церква є незалежною (автокефальною); 2) всі попередні акти Російської церкви щодо становища Української церкви важаються недійсними; 3) всі православні церкви Всесвіту повинні зібратись і утворити принципово новий устрій Єдиної Апостольської Церкви, який би грунтувався на заповітах Ісуса Христа, а не на попередніх державницьких засадах “поневолення та пригноблення однієї церкви іншою”.
Митрополит Василь Липківський неодноразово зупинявся на проблемі набуття автокефалії Українською церквою. В промові “Основи церковної автокефалії” він говорить, що “Христос є між усіма народами і… на нашій Україні”. Незабаром Христос “збере дітей Божих в одно”, але, за словами Липківського, необхідним кроком для цього всесвітнього єднання є об’єднання кожного народу в “народну церкву”. Поки кожний народ не об’єднається в свою церкву, доти не буде всесвітнього об’єднання, оскільки воно можливе між народами, а не поодинокими особами.
Іншою важливою підвалиною УАПЦ була українізація, з якої власне і розпочався процес боротьби за утворення УАПЦ. На І Всеукраїнському соборі 1921 р. проблема українізації вже не стояла так гостро, як на початку церковно-визвольного руху у 1917 р.
На засіданні Собору від 14 жовтня 1921 р. делегат Д. Ходзицький висловився про те, що для собору більш важливою проблемою є набуття ієрархії, а не українська мова, яка є уже “стале явище нашого життя”. Зазначалось також, що богослужбовою мовою УАПЦ є українська жива мова. Доповідь про це зробив Нестор Шараївський, а в дискусії по доповіді виступили делегати Самсон Задорожній та Микола Левицький. Цікаву доповідь Агатангела Кримського про візит до екзарха Михаїла (Єрмакова) та їх розмову щодо придатності української мови бути сакральною мовою в церкві містить стенограма собору від 17 жовтня.
«Канони» Собору затвердили живу українську мову гідною для богослужіння (Гл. УІІ “Рідна мова в Церкві”, пп. 1-3). Глава УІІ «Канонів» містить важливі для розуміння подальшого процесу українізації моменти. Наголошується, що голова церкви Ісус Христос говорив зрозумілою для всіх мовою, а також зазнацається, що зрозумілою, рідною мовою краще молитись (Гл. УІІ, п. 1). Далі вміщено категоричну вимогу “виключати з церкви” тих, хто сміється над українською мовою благовістя і тим самим “творить хулу на Святого Духа” (Гл. УІІ, п. 2). Пропонується доручити ВПЦР продовжувати роботу над перекладами і виданнями богослужбових книжок українською мовою.
Важливе значення у справі українізації церковного життя має постать поета Тараса Шевченка, якого УАПЦ визнала своїм пророком. Збереглась програма відзначення роковин смерті Тараса Шевченка українськими православними парафіями. 10 березня щороку відбувалась урочиста відправа по всіх українських храмах, а 11 березня – заупокійна літургія по Тарасові Шевченкові. На Божественній Літургії всі пан-отці повинні виголосити промову про “походження, життя й працю і значіння для нашого народу Тараса Шевченка”, закликаючи наше громадянство подбати про те, щоб та жива українська мова, яку Шевченко прославив на увесь світ, “яко мога скоріше залунала і перед Господнім Престолом в святих храмах України”.
На І Всеукраїнському соборі УАПЦ 1921 р Тарас Шевченко часто згадується делегатами як “наш пророк”, неодноразово цитуються його вірші (в основному переклади псалмів). У своїй доповіді на соборі від 15 жовтня 1921 р Михайло Мороз зазначив, що Шевченко – це “найкращий процьовник, виявитель української культури, світовий геній. За словами Мороза, “на Шевченковім “Кобзарі” ми вчились бути вільними синами України”. “Заповіт” Шевченка часто виконувався церковним хором після різних урочистостей разом з суто церковними співами та “Молитвою за Україну” на протязі всього періоду активної діяльності УАПЦ.
Іще однією засадою існування УАПЦ стала соборноправність. Втілення в життя цього принципу породило чи не більше проблем в подальшому житті УАПЦ ніж всесоборна висвята митрополита Василя Липківського. Документи свідчать, що в питаннях церковного устрою І Всеукраїнський церковний собор 14-30 жовтня 1921 р зайняв більш радикальну позицію, порівнюючи з розв’язанням ним інших питань, що стали перед УАПЦ. Це пов’язано з питанням канонічності висвяти єпископату і проблемою реформування церковного устрою Української автокефальної церкви, заснованого на засадах, які власне заперечують “єпископсько-самодержавний устрій” церкви.
На засіданнях І Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. проблема соборноправності є сталим поняттям, визнаною засадою нового церковного устрою. Василь Липківський присвятив свою доповідь питанню про знищення виборчого права духовенства у ІУ ст. н. е. і в подальші часи. На вечірньому засіданні від 17 жовтня він говорив, що прихильникам автокефалії закидають звинувачення у порушенні православної віри, якщо вони “змінять самодержавно-єпископський устрій на церковне народоправство”, але “якщо ми змінимо самодержавний усторій на народоправний, – то ми повернемось на шлях апостольської церкви”, оскільки, на думку Липківського, єпископський устрій церкви – то є “порушення слова Христова”.
Слід зазначити, що саме обрання митрополитом УАПЦ протоієрея Василя Липківського і його всесоборна висвята цілком узгоджуються з ідеєю народоправства в Українській церкві з наступних причин, які об’єктивно випливають з ідеології УАПЦ, а саме: 1) єпископат Російської церкви в Україні і взагалі весь попередній церковний устрій визнано “негідним” і “старорежимним”, звідси робиться висновок про необов’язковість погодження висвяти з вищим керівництвом Російської церкви в Україні; 2) за твердженнями ідеологів УАПЦ, церковна громада є “Тіло Церкви”, яка керується Духом Святим безпосередньо, не вимагаючи посередників в особі єпископів і тому всесоборна висвята є “більш святою”, ніж подана від “староказенного і ніким не обраного” єпископату; 3) такий чин обрання Митрополита громадою передбачав не панування його над митрополією, а навпаки – його слугування громаді вірних, як і сам Василь Липківський неодноразово про це говорить після обрання.
Практично все його подальше життя дійсно стало втіленням євангельського принципу: “хто з вас хоче бути старшим, нехай буде всім слугою”, який неодноразово цитується на Соборі
«Канони» І Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. практично просякнуті оцією загальною ідеєю перебудови Української церкви на засадах соборноправності. Проблемі організаційного втілення цієї ідеї приділено багато уваги. Але згодом таке переважання повноважень Всеукраїнської ради та місцевих церковних рад над митрополитом і єпископатом УАПЦ призвело до того, що все керівництво справами перебрала на себе рада (т. зв. “радоправіє”).
Тим самим місце і роль священослужителів і єпископів було зведено до звичайного требовиконання і, як наслідок, приниженого становища взагалі. Канони УАПЦ, які затвердив собор, закріпили скасування “єпископсько-самодержавного устрою” церкви задля впровадження церковно-соборноправного устрою, “відповідно духові православної Христової віри”.
Підсумками цього собору слід вважати наступні:
1) собор заявив про те, що він взяв на себе всю повноту влади в Українській церкви; 2) припинив усі зв’язки з керівництвом Російської церкви в Україні; 3) підтвердив автокефалію Української церкви, проголошену Законом Директорії УНР у 1919 р. та постановою ВПЦР від 5 травня 1920 р.; 4) обрав Митрополита всієї України та єпископат УАПЦ; 5) затвердив виборність кліру та духовенства; 6) замінив єпископський синодальний церковний устрій всенародно-соборноправним; 7) постановив, що собор буде вищим керівним органом УАПЦ, а в перервах між соборами – ВПЦР; 8) зрівняв у правах одружених і неодружених священиків у справі набуття єпископського сану, дозволив носити цивільний одяг в позаслужбовий час і т. ін.; 9) відкинув, як неканонічну анексію Київської митрополії у ХУІІ ст.; 10) проголосив Всеукраїнський собор 1918 р. зборами ворогів українського народу; 11) відновив шир участь мирян у справах керівництва церквою; 12) постановив відродити народні релігійні звичаї в житті УАПЦ; 13) наголосив на розвитку церковних братств та поширенню благовісництва.
Пров. наук. співробітник відділу
науково-історичних досліджень
Національного Заповідника “Софія Київська”,
Старший науковий співробтіник
відділу джерел новітньої історії України
Інституту української археографії
та джерелознавства ім. М.С. Грушевського
НАН України, к.і.н. Преловська І.