Статті

Друк

Великопісне послання митрополита Димитрія

vladВеликопісне послання митрополита Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Димитрія духовенству, черенецтву та всім вірним Переяслав-Хмельницької єпархії УПЦ Київського Патріархату. Всечесні отці, дорогі браття і сестри! Ми знову з вами вступили у спасительні дні Великого посту. В церковних піснеспівах та богослужіннях протягом усієї Святої Чотиридесятниці ми згадуємо про піст, як весну для душі нашої.

Друк

Київська Академія: історія і сучасність

Із прийняттям християнства в Україну з Візантії, яка була на той час наймогутнішою та найрозвинутішою державою, приходить європейська культура: література, мистецтво, архітектура тощо. Поступово з’являються не тільки переклади з грецької, але й оригінальна богословська та історична література, пишуться літописи та хроніки, при новозбудованих монастирях та храмах відкриваються школи та бібліотеки. Масова підготовка священнослужителів призводить до широкого розповсюдження освіченості. З часом грамотність стає всеохоплюючою. При кожному храмі чи монастирі діяли школи та училища. Упродовж усіх віків Церква займалась просвіченням своєї пастви. Викладачами в школах різного рівня були священики або ж ченці як найосвіченіші представники тогочасного суспільства. Навчання базувалося на вивченні богослужбової літератури, церковного співу та уставу. Першими «букварями» досить довгий час були такі книги, як «Псалтир» і «Апостол». Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри.

Україна та Європа мають спільну Христову віру, спільну християнську культуру, спільні корені Божественної благодаті. Як для України, так і для Європи християнство стало основою та принципом всього суспільного життя. Подібно до того як Русь, так в подальшому й Україна залишалася географічно Європою, перебуваючи з нею у найтісніших стосунках. Як в період Литовської держави, так і в наступний час панування на теренах сучасної України Речі Посполитої – ці відносини тільки поглиблювалися, й це відображалося на культурі, науці, мистецтві, архітектурі, освіті, літературі.

Усі сучасні освітні та наукові інституції, як в Україні, так і в Західному світі, беруть свій початок безпосередньо або ж опосередковано із давніх церковних навчальних закладів. Як відомо, Оксфордський, Болонський, Паризький та багато інших відомих університетів Європи та Америки як всестанові навчальні заклади починали свою історію як школи, училища, колегії чи академії з підготовки пастирів, де викладання здійснювали винятково ченці або ж освічене духовенство. Багато з них, подібно до Київської академії, знаходилися в монастирях, що мало велике виховне значення для майбутніх пастирів та всіх випускників. Можна впевнено стверджувати, що Київська академія, яка була заснована святителями Іовом Борецьким та реформована святителем Петром Могилою, і була досить тривалий час єдиним вищим навчальним закладом на теренах східних і південних слов’янських країн, стала основою для всіх сучасних навчальних закладів, починаючи зі Слов’яно-греко-латинської академії й закінчуючи такими відомими національними університетами України, як «Києво-Могилянська академія» і Київський університет ім. Т. Шевченка (спочатку – святого Володимира).

1615 – 1700
Велична чотирьохсотлітня історія Київської православної богословської академії розпочинається у 1615 р. з утворення Київської братської школи. Першим ректором її був священик Іов Борецький, який багато потрудився для належного впорядкування та забезпечення нововідкритого закладу. Значну лепту для його розвитку внесла заможна православна дворянка Гальшка Гулевичівна, дружина київського підчашого й мозирського маршалка Стефана Лозки, яка пожертвувала Київській братській школі свою садибу на Подолі із земельною ділянкою, а також кошти на утримання вчителів. Саме у цій садибі й розмістилася братська школа. Великою подією для братства та його школи став вступ у його ряди гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного з усім військом Запорозьким (бл. 1620), які з цього часу виступали як захисники та жертводавці Богоявленського монастиря та всього київського люду. Завдяки зусиллям гетьмана Єрусалимський Патріарх Феофан відновив православну ієрархію в Київській Митрополії та своєю грамотою від 26 травня 1620 р. надав Києво-Братському монастирю ставропігійний статус. Швидкому розквіту Київської школи сприяв той факт, що біля її витоків стояли видатні постаті української історії. Ченці Ісая Копинський, Захарій Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній та інші члени Київського братства брали активну участь у здійсненні головної мети – організації і влаштування діяльності найвідомішої української духовної школи.

У 1630 р. внаслідок великої епідемії моровиці Київська школа змушена була закритися. За словами Т. Л. Земки, зафіксованими в передмові до Цвітної Тріоді печерського видання від 1631 р., ця напасть тривала в Києві та його околицях з 1 серпня 1630 р. до квітня 1631 р. Братська школа була закрита. Ректор з деякими учнями на час епідемії переїхав за три милі від Києва у Юріївку, маєтність Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, де проживав у той час і святитель Іов Борецький. Можливо, саме через це святитель Петро Могила в передмові до Анфологіона від 1636 р. називає братську школу «упалою та опустілою». В останніх числах листопада 1630 р. ректор повернувся до Києва, і з 2 січня 1631 р. заняття в школі відновилися, але проходили, напевне, через продовження епідемії, при досить малій кількості учнів, частина яких потім могла поступити вже в Лаврську школу, яка відкрилася восени 1631 р.
Упокоївся митрополит Іов Борецький 2 березня 1631 р., у середу другої седмиці Великого посту. Згідно з його заповітом тіло поховали «при церкві святого архістратига Михаїла над Києвом, аби… в землі одпочивало». У творі ченця Афанасія Кальнофойського «Тератургимі» був надрукований текст надгробної епітафії над могилою митрополита Іова Борецького.

Організація ж майбутньої Києво-Могилянської академії тісно пов’язана з двома культурно-освітніми осередками, що почали діяти до заснування Академії: Київським братством та Києво-Печерською лаврою на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1627 р. архімандритом Печерської обителі обирають Петра Могилу, який восени 1631 р. відкриває нову школу в Печерській святині. Її ректором стає ієромонах Ісайя Трофимович. А 30 грудня 1631 р. архімандрит Петро в погодженні з братчиками об’єднує братську та лаврську школи, які зосереджуються у Богоявленському монастирі на Подолі.
Розпочала свою діяльність Києво-Братська колегія у 1632 р. У цьому ж році св. Петру Могилі, не дивлячись на протести католиків та уніатів, вдалося отримати від польського короля Владислава IV диплом, який був затверджений сеймом. Прийнявши на себе звання «Старшого брата» й «опікуна» цієї Колегії, він відкрив для бідних учнів «бурсу», забезпечивши її усім необхідним, також влаштував бібліотеку та типографію. За рівнем навчання вона не поступалась західноєвропейським університетам, була довгий час першим і єдиним вищим навчальним закладом України, Росії, Білорусі та південних слов’янських країн.

Головною заслугою святителя Петра Могили у справі розбудови Академії було те, що він зумів надати їй масштабу церковно-освітнього та духовного центру, який би до того ж протистояв планам Речі Посполитої у запровадженні унії та полонізації. Тут формувалась нова високоосвічена, національно свідома, шляхетна українська інтелектуальна верства, яка сприяла відродженню України і поверненню її в коло вільних держав.
Коли архімандрит Петро Могила став одночасно митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси (28 квітня 1633 р.), у його особі поєдналися такі обов’язки та посади: митрополита Київського, архімандрита Печерського та головного опікуна та покровителя Братської школи. У подальшому всі його наступники на Київські кафедрі також ставали головними покровителями і захисниками Київської братської школи, Колегії та Академії.
Оновлюючись із середини, Київська школа почала також своє зовнішнє зростання й збільшення. Так, гетьман Іван Петрижицький з усім київським дворянством у рік прибуття на кафедру святителя Петра Могили дав училищу у вічне володіння село Борщагівку. У 1632 р. було отримане від Криштофа Сулимовського «дворове місце», а за заповітом міщанина Семена Татарина – двір із будівлями на криницькій землі. У 1643 р. Колегія набула місце на Подолі від Феодора Семенова.

Святитель Петро Могила з великою самовіддачею опікувався освітнім та науковим рівнем викладацького та керівного складу, за власні кошти постійно вдосконалював життя академічної спільноти, допомагав студентам, які були позбавлені необхідних засобів для існування, зокрема сиротам та бідним. Подарувавши для Братської школи свій хутір Позняківщину, святитель взявся упорядковувати її внутрішній благоустрій. Досить велику увагу він приділяв належному вихованню юнаків. У зверненні до студентської братії в передмові до книги «Анфологіона», святитель говорить: «З Божою допомогою постаравшись, в міру слабких моїх сил, за рахунок моїх родових маєтностей, що я отримав, обновив гімназію, тобто Київські школи, що частково були спустошені та занепалі, я постачав, постачаю і сильно бажаю, при допомозі небесній до кінця мого життя, постачати школи книгами, учителями, засобами на утримання бідних студентів, співтоваришів ваших, та всім іншим необхідним. При цьому я часто думав та піклувався про те, щоб у школах викладалися не тільки зовнішні науки, але тим більше та вище всього ставилося благочестя, яке повинне вкоренитися та сіятися у ваших молодих серцях, оскільки без цього всяка мудрість є глупота перед Богом, як вона й справедливо називається…». Перед своєю смертю святитель залишив своїй улюблениці – Київській академії – значні кошти та маєтності. Загалом вся діяльність митрополита Петра Могили мала колосальний вплив на подальший успішний розвиток Київської духовної школи.

У 1633 р. святитель Петро Могила отримав від польського короля Владислава IV привілей на перейменування Київської колегії в Академію. Однак проти цього виступили польсько-католицькі урядовці, й відповідна грамота не була видана. Незважаючи на юридичний статус Колегії, завдяки старанням святителя Петра де-факто Київська школа за рівнем викладання та за наповненням навчальними предметами, була Академією. Виходячи з практичних міркувань діяльності, спрямованої на захист Православ’я, тут на належному рівні викладалися всі необхідні для академічного рівня науки, а серед них першими були філософія та богослів’я, якими опікувалися безпосередньо ректор та префект начального закладу. Митрополит Петро Могила, благословляючи у 1636 р. Кременецьке православне братство на влаштування школи, вимагав підпорядкування його ректору Київської академії.
Братському монастирю, згідно зі заповітом святителя Петра, передавалося кілька сіл, вотчин, будинків і дворів, сімейний срібний посуд, митрополиче облачення й митру, прикрашені сімейними коштовностями, срібний хрест, саккос, власну бібліотеку, що нараховувала 2 131 книгу. Духовну школу великий святитель у заповіті назвав своїм єдиним справжнім надбанням цілого життя й слізно просив виконавців заповіту зберегти її на віки. Помер святитель Петро в ніч на 1 січня 1647 р. та був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Особливості навчання та виховання в Київській духовній школі. Подібно до Краківської академії, святитель Петро відкрив у своїй школі повне коло словесних наук, починаючи з нижчих класів і закінчуючи філософією та богослів’ям. Почали також працювати бібліотека та типографія, яка з часом з’єдналася з лаврською. Для належної підготовки учнів до навчання в Академії святитель Петро організував Колегії у Вінниці, Гощі, Кременці.
Вихованці були поділені на два розряди: вищий і нижчий. До першого належали студенти, які вивчали богослів’я та філософію, яких називали sodales Majoris Congregationis, до другого – учні риторики та інших класів, які носили ім’я sodales Minoris Congregationis. Також був збудований училищний храм на честь святих благовірних Бориса і Гліба. Настоятелем цієї церкви було призначено ієромонаха, який одночасно був учителем риторики. Пізніше його стали називати Pator Congregationis. Загалом для служіння, що мало проходити тут лише у недільні та святкові дні, з учителів був вибраний священик, який мав бути духівником вихованців, сповідати хворих, ховаючи померлих. Небесною покровителькою старших студентів була Пресвята Богородиця, а покровителем молодшої конгрегації, куди входили учні молодших класів, святий рівноапостольний князь Володимир Великий.

Академією керували ректор та префект. У швидкому часі до них приєднали «супер інтендента» та декількох учителів. Ректор Київської колегії поєднував у собі й обов’язки ігумена Братського монастиря. Головуючи на монастирських зібраннях, він також очолював у монастирі всі урочисті богослужіння.
Усі наставники Колегії, змушені були виголошувати проповіді в братському храмі на всі великі й малі свята. Крім цього, були встановлені так звані інструкції (велика і мала). Перша складалася з повчань, які виголошували впродовж цілого року перед пізньою літургією учитель риторики або ж префект у класі риторики. Предметом цієї інструкції було систематичне та послідовне тлумачення тієї чи іншої книги Священного Писання Старого, а частіше Нового Завіту. Крім вихованців, що зобов’язані були слухати інструкції, сюди допускалися також і всі бажаючі, особливо ж паломники, що приходили з далеких земель для поклоніння святиням м. Києва. Предметом викладу малої інструкції було пояснення народу катехізису Православної Церкви. Впродовж цілого року на ранній службі один із молодших викладачів, якого належним чином обирали, виходив на кафедру для виголошення своїх повчань.

Основою навчання Київської школи була т. зв. система «семи вільних наук», яка включала в себе тривіум (граматика, риторика й діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вони входили до обов’язкової програми підвищеного типу шкіл-колегій, а також університетів і академій. В Академії було вісім класів: чотири граматичних та класи поетики, риторики, філософії й богослів’я. Курс навчання тривав близько 12 років.
Перший граматичний клас – фара (або аналогія), по суті, був підготовчим, але приймали сюди учнів уже з певним обсягом знань. У наступних трьох граматичних класах – інфімі, граматиці, синтаксимі – учні опановували слов’янську, латинську, грецьку та польську мови, а також арифметику й геометрію, нотний спів, катехізис. У всіх вищих навчальних закладах Європи, зокрема в Київській академії, викладання таких курсів, як філософія, поетика, риторика, богослів’я проводилось латинською мовою. Після закінчення навчання у граматичних класах учні, а радше студенти, вивчали піїтику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2 – 3 роки), богослів’я (2 або 4 роки). Піїтика розглядалась як мистецтво складання віршів і вважалась захоплюючим та корисним заняттям. Після піїтики читався курс риторики. У класі риторики студенти навчалися складати промови як загального характеру, так і певного призначення, найчастіше панегіричні та судові, а крім того, писати листи – вітальні, подячні, прохальні та ін. Великого значення та особливого розвитку в Києво-Могилянській академії набула філософія, яка викладалась префектом чи ректором цього закладу. Кожен професор складав свій рукописний курс лекцій. Філософські курси викладачів Київської школи привертали і привертають увагу багатьох учених як джерело вивчення філософської думки в Академії. І нарешті, завершальним етапом навчання в Києво-Могилянській академії, незважаючи на офіційну заборону польського уряду, був курс богослів’я. Поступово київські богослови формують свою систему викладання цього курсу. Викладачами богослів’я традиційно були ректори Академії.

На належному рівні тут викладалася грецька мова. Сам засновник навчального закладу прекрасно володів цією мовою, тому й розумів її значення. З цією метою в Києві утримувався архімандрит великої Константинопольської церкви Венедикт. Відвідавши влітку 1649 р. Київську академію, Єрусалимський патріарх Паїсій бачив власними очима вчителів, які «правильно навчали благородних юнаків частково і грецькій мові». Знання грецької мови було необхідним передовсім для вивчення богослів’я, бо, як відомо, переважна більшість джерел Православної Церкви написана саме цією мовою. Подібним чином використовувалася церковнослов’янська мова, зокрема в проповідях, педагогічній діяльності та загалом у літературних працях. Це можна побачити на прикладі самого засновника навчального закладу – святителя Петра Могили та його сподвижників – визначних діячів XVII ст.: Сильвестра Косова, Ігнатія Оксеновича-Старушина, Інокентія Гізеля, Феодосія Софоновича, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, що були вчителями та ректорами навчального закладу. Всі вони чудово володіли як польською, так і українською мовою, якими писали свої праці, полемізували та проповідували.
Складовою частиною навчального процесу в Академії були щосуботні повторення матеріалу за тиждень, виконання різноманітних домашніх завдань і – тричі на рік – екзамени. Вони проводились учителями тих класів, в яких студенти повинні були продовжувати навчання. Частина студентів (філософи й богослови) ніяких домашніх завдань не виконували й екзаменів не складали. У кінці кожного семестру вони писали так звані великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів.

Щосуботи проводились «домашні» диспути, на яких студенти полемізували за матеріалами, прослуханими за тиждень, чи з певних тем. Один студент обґрунтовував думку, три інші заперечували йому. У таких диспутах закріплювалось знання і шліфувалось логічне мислення. Збереглися гравюри з богословськими та філософськими тезами від 1691 і 1693 рр.
Урочисто проводились диспути в кінці кожного навчального року й особливо після закінчення курсів або на честь відвідин Академії знатними людьми. На цих заходах завжди були присутні родичі студентів та представники міської громади. Через диспути Академія показувала українському народові плоди своєї наукової діяльності. Присутні ж тут могли ознайомитися з успіхами вихованців духовної школи та побачити, чим вони цікавляться та захоплюються. Крім звичайних, традиційних диспутів, що відбувалися в кінці навчального року або присвячувалися важливим подіям в житті Академії і її покровителів, допускалися іноді й особливі диспути, на яких відбувалися відкриті дискусії та навіть суперечки православних з католицькими богословами.
Час від часу в стінах Могилянської академії проходили драматичні вистави релігійного та частково, навіть, політичного характеру. Так, наприклад, архієпископ Лазар Баранович як вихованець цього періоду в одному зі своїх листів згадував, що він «колись в трагедії грав роль Йосифа». У 1680-их рр. зберігалася давня традиція постановки містерій, про що свідчить у своєму щоденнику шотландець П. Гордон (1685 р.). Зокрема у Велику п’ятниця в Братському монастирі відбувалася шкільна вистава (schul-actus).

У 1658 – 1659 рр. від польського уряду, відповідно до статей Гадяцького договору, було отримано згоду на отримання Київською колегією статусу академії. Київській школі, яку мали відроджувати після пожежі, надавалися такі ж права та привілеї, якими користувалися Краківська академія. Тож, цим договором узаконювалось де-юре те, що Київська братська школа мала де-факто впродовж всього свого існування.
Головною святинею монастиря була чудотворна Братська ікона Пресвятої Богородиці, яка, за переказом, припливла до Київського Подолу водами Дніпра із розореного кримськими татарами міста Вишгорода, з храму, збудованого на честь князів страстотерпців Бориса й Гліба (1662 р.). Ченці перенесли святиню до монастирського храму. Згодом ікона була прикрашена срібною оправою із численним коштовним камінням. До революції (1917 р.) перед цим чудотворним образом щосуботи звершувався акафіст.

Упродовж усього свого історичного та науково-богословського розвитку були в Києво-Могилянської академії періоди розквіту та занепаду, були періоди реформування та впровадження нових навчальних предметів та курсів. Так, ієромонах Варлаам Ясинський, ставши ігуменом монастиря та ректором Академії, негайно взявся за відродження та впорядкування її навчально-наукової діяльності. «Київський Колегіум умалився, став, як малий Закхей», – писав 6 січня 1666 р. Лазар Баранович. Завдяки зусиллям ректора Академії Варлаама Ясинського 20 березня 1670 р. польський король утверджує за Братським монастирем усі володіння.

Могилянська академія була всестановою школою, де здобувала освіту переважна більшість української еліти. Майже всі українські гетьмани, починаючи з Юрія Хмельницького і аж до гетьмана Данила Апостола, навчалися в її стінах. Тому й не дивно, що, крім уваги цілого сонму православних архієреїв, Академія дуже часто відчувала підтримку від таких українських гетьманів, як Іван Петрижицький, Богдан Хмельницький, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа. В останнє десятиліття XVII століття остаточно була встановлена традиція підпорядкування Київської академії митрополитам Київським, які воднораз виступали її покровителями та опікунами.

До кінця XVII ст. збудовані святителем Петром Могилою будівлі занепали. Завдяки благодійницькій діяльності гетьмана Івана Мазепи Київська духовна школа отримала чудову нову будівлю (1703 – 1704), а Братський монастир – земельні володіння. У 1693 – 1695 рр. у Братському монастирі на кошти гетьмана був збудований величний Богоявленський собор, що став однією з кращих будівель Києва у стилі бароко. На жаль, він був зруйнований у 1933 р.
Упродовж 1632 – 1700 рр. Києво-Могилянська академія, яка отримала назву від свого найбільшого благодійника та опікуна святителя Петра Могили, зросла, як зовнішньо (за кількістю учнів та маєтностей Братського монастиря), так і внутрішньо (за складом та змістом наук і якістю їх викладання). Це піднесення можна навіть побачити на прикладі великої кількості підручників та книг, які з’являлися із під пера викладачів та випускників духовної школи, а найбільше – завдяки її визначним постатям.

В Академії з’являються такі праці, як «Анфологіон» (1636 р.) і «Зібрання короткої науки про артикули віри православно-кафоличної християнської» (1645 р.). У 1640 р. на церковному Соборі в Києві, скликаному святителем Петром Могилою, за активної участі професорів Київської академії відбулося затвердження «Православного сповідання віри», укладеного в стінах духовної школи. Визнанням великих наукових заслуг Київської академії з боку Собору стало удостоєння ректора духовної школи Ісаї Трофимовича Козловського почесного звання доктора богослів’я. У травні 1642 р. «Православне сповідання віри», після розгляду на Яському церковному Соборі було надруковане грецькою та іншими мовами й стало символічною книгою для всієї Східної Православної Церкви. Стараннями могилянців у цей період були написані такі апологетичні твори, як «Paterikon» і «Exegesis» архімандрита Сильвестра Косова та «Тератургіма» ченця Афанасія Кальнофойського. У кінці XVII ст. – на початку XVIII ст. з’явилося на світ фундаментальне багатотомне видання випускника Київської школи святителя Димитрія Туптала, митрополита Ростовського, під назвою «Житія святих» та ґрунтовної богословської праці ігумена Феодосія Софоновича «Виклад о Церкві святій».

Києво-Могилянська Академія укріпилась в науковому та навчальному рівні настільки, що вже не потребувала ніякої сторонньої допомоги. За зразком Київської Академії, її випускники заснували цілу мережу навчальних закладів у Східній Європі. Із другої половини XVII ст. вихованці Колегії займали вищі ієрархічні посади митрополитів, архієпископів та єпископів, ставали архімандритами визначних монастирів, серед яких почали з’являтися канонізовані Православною Церквою святі, перш за все це преподобні та святителі.

1700 – 1817
На початку XVIII ст. Києво-Могилянська академія продовжувала свою плідну та успішну діяльність. Ставши найкращим православним навчальним закладом у Європі, вона відіграли непересічну роль у формуванні освіти та науки, літератури та культури, монастирів та єпархій у Московській державі, царі якої неодноразово надають їй відповідні грамоти. Перший російський імператор Петро I та його дочка Єлизавета Петрівна (1741 – 1761) не тільки надавали грамоти та відвідували особисто Академію, але й практично на всі високі посади в імперії призначали її викладачів, випускників або й навіть студентів, які ще не закінчили повного навчального курсу. Траплялись випадки, коли в Московію змушені були їхати цілі академічні курси. Був період, коли майже всі архієрейські кафедри в Російській Православній Церкві обіймали києво-могилянці. Багато праці та здоров’я віддали вони для Євангельської місії серед напівдиких народів далекого Сходу та Півночі. Здійснюючи архіпастирське та пастирське служіння, могилянці відкривали різні навчальні заклади, чим формували з нуля систему освіти в Російській імперії. Так з’явилися школи в Санкт-Петербурзі, Москві, Архангельську, Астрахані, В’ятці, Казані, Костромі, Могильові, Новгороді, Смоленську, Суздалі, Твері.

Слава про Київську академію поширювалася далеко за межі Російської імперії. Особливою популярністю користувалася Київська духовна школа серед православних народів на Балканах. Серед місцевих студентів (українців, білорусів й росіян) було завжди достатньо сербів, греків, чорногорців, а також вихідців з Румунії та Угорщини. Однак найбільше іноземних студентів походили з історичних українських та білоруських земель, які, знаходячись в межах Речі Посполитої, перебували в канонічному підпорядкуванні Російської Православної Церкви.
У XVIII ст. повний курс навчання в Академії, як і раніше, становив дванадцять років і розділявся на вісім класів. Крім того, в Академії існували неординарні (необовязкові) класи, до яких записувалися охочі вивчити алгебру, геометрію, оптику, гідростатику, цивільну й військову архітектуру, механіку, географію, нові європейські мови, малювання і низку інших дисциплін. Загалом у XVIII столітті в Києво-Могилянській академії викладали близько тридцятьох предметів. Упродовж навчального року щодня (крім недільних і святкових днів) у всіх класах було по вісім лекцій, тривалістю 60 хвилин. Починалися вони о восьмій ранку і закінчувалися близько вісімнадцятої години. Обідня перерва тривала дві години. Загальна кількість студентів в Академії коливалася в різні роки від 800 до 1100 осіб.

У 1719 р. на кошти митрополита Іоасафа Кроковського побудовано студентський гуртожиток (дерев’яна бурса). Велика кількість студентів знаходили собі прихисток – проживання та харчування – при православних храмах Києва, співаючи й читаючи під час богослужіння, а також викладаючи у парафіяльних школах. У 1740 р. з ініціативи митрополита Рафаїла Заборовського був перебудований, зведений гетьманом Іваном Мазепою, одноповерховий навчальний корпус, який мав всього шість класів. Після завершення будівництва корпус отримав три поверхи, а зі східного боку до нього була прибудована Благовіщенська конгрегаційна церква, яку митрополит Рафаїл урочисто освятив 1 листопада 1740 р.

Синод намагається усі справи з управління Академією перебрати на себе. З 1732 р. ректори Академії отримали від нього титул архімандритів. А вже з 1738 р. туди стали надсилати іменні відомості про учнів Києво-Могилянської академії, де поміщались, разом з тим, і списки професорів та вчителів. Ще більше утисків імперської влади пережила Академія за імператриці Катерини II, яка у 1763 р. зовсім скасувала її щорічне грошове утримання і заборонила призначати випускників з Київської духовної школи на архієрейські кафедри. А в 1760-ті рр. була скасована традиція обрання ректора Академії, якого почав призначати своїм розпорядженням Київський митрополит. У 1786 р. під час секуляризації церковних земель був закритий навіть Києво-Братський монастир (відновлений у 1799 р.). Так перервався споконвічний зв’язок Академії з цією обителлю. Ректорами ставали настоятелі інших київських монастирів. Саме за часів Катерини II почався великий відтік студентів з України в російські університети, які отримували велику фінансову підтримку від держави. На початку XIX ст. вже понад 80 % студентів Академії становили діти із сімей духовенства, а 1816 р. таких було 1080 з 1152 учнів. Таким чином Києво-Могилянська академія практично втратила свій всестановий характер, поступово перетворившись на школу для дітей духовенства.

У 1783 р. на Київську кафедру було призначено митрополита Самуїла Миславського. Він прагнув привести академічну програму в повну відповідність з навчальними курсами Московського та Санкт-Петербурзького університетів. Митрополит наказав викладати небогословські предмети «на российском языке с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии». 1784 р. в Академії було введено вивчення російської словесності за підручниками, виданими в Москві. 1786 р. митрополит розпорядився «присвоить Киевской Академии образ учения, для всех училищ в империи Российской узаконенный». Усе це призводило до поступового нівелювання особливих київських освітніх традицій, а через це й до зниження освітнього рівня.
Реформою 1808 – 1814 рр. передбачалося перетворити чотири Академії, в тому числі Київську, не просто на спеціальні вищі духовні навчальні заклади, а й на адміністративні центри навчальних округів. Всі Академії, незалежно від історичних, національних, церковних особливостей урівнювалися, точніше, нівелювалися єдиним статутом і ставали за складом студентів духовно-становими.

Подібно до шкільної світської структури, введеної в 1803 – 1804 рр., нова структура духовних шкіл включала академію – вищу школу, семінарію – середню духовну школу, що мала бути організована в кожній єпархії і вихованці якої могли продовжувати навчання в академії, нижче училище – навчальний заклад на рівні повіту, парафіяльне училище (школа) – заклад, що давав елементарну освіту і створювався в благочиннях. Для закладів усіх чотирьох рівнів (ступенів) запроваджувались єдині статути. Навчальні курси ускладнювалися в міру наближення до вищого – академічного – рівня і в семінаріях, наприклад, включали словесні, філософські та богословські класи, в академіях – курси загальноосвітніх та спеціальних богословських дисциплін. Студенти академії могли бути удостоєні ступенів кандидата, магістра, а при піднесенні до священства – особливих окладів.

Зрозуміло, що зміни та перебудови в духовній освіті так чи інакше спиралися на досвід і традиції Києво-Могилянської академії. Згідно з нововведеннями 1808 – 1809 рр. Київська академія також перетворювалася на вищий духовний заклад на чолі з ректором і трьома адміністративними органами: конгрегацією (вченим товариством), внутрішнім і окружним правліннями. В округ, підпорядкований навчанню в Академії, входили Білгородська, Мінська, Новоросійська, Переяславська, Подільська, Харківська та Чернігівська семінарії. Академія знаходилась тепер у безпосередньому підпорядкуванні Синоду. Новий статут (1808 р.) передбачав три рівні в системі навчання: початкова освіта здійснювалася в рамках духовних училищ, середня – в духовних семінаріях, а вища – у духовних академіях. Навчання в Академії тривало чотири роки: два класи по два роки. Перший клас іменувався філософським, другий – богословським.
Згідно з новою формою навчальний процес був зосереджений у двох відділеннях: нижчому, де вивчалися філософія, загальна словесність, історія та математика; і вищому – богословському – з такими дисциплінами, як догматичне, моральне богослів’я, герменевтика, канонічне право, церковна історія, церковна словесність та ін. Мови – грецька, німецька, єврейська, французька – вивчались на обох відділеннях. Латинську вивчали на уроках словесності. Головною дисципліною нижчого відділення була філософія, вищого – богослів’я.

Крім великої матеріальної скрути, Академія пережила 9 липня 1811 р. страшну пожежу, яка дуже пошкодила її навчальні корпуси. При цьому, коштів на ремонт Братського монастиря та, відповідно, будівель Академії не знайшлося. Здійснюючи перебудову цього провідного вищого навчального закладу України на початку XIX ст., Синод намагався зробити все можливе, щоб ліквідувати тут будь-які ознаки старої Академії з її автономністю, самоврядуванням, виборністю, багатостановістю і т. д. Наслідком цього стало те, що практично весь попередній викладацько-професорський склад Київської академії було відкинуто як такий, що не відповідає новим умовам. Було піддано нищівній критиці і курси викладання, і самих викладачів, оскільки всі вони, за попередньою традицією, не включали до розгляду російських духовних і світських авторів. Комісія духовних училищ при Синоді вирішила розділити Київську академію на три незалежні навчальні заклади: училище, семінарію і академію. Стара Академія була закрита у 1817 р., і в її стінах, того ж року, відкрили Київську духовну семінарію. Після звільнення викладачів Комісія духовних училищ і митрополит Серапіон (Александровський) з попереднього складу Академії залишили тільки ієромонаха Кирила (Куницького) для викладання грецької мови. Натомість було викликано викладачів і вихованців Санкт-Петербурзької духовної академії.

Випускники Київської академії XVIII – початку XIX стт. стояли біля витоків тогочасної науки і мистецтва. Серед них автори відомих козацьких літописів – Р. Ракушка-Романовський («Літопис Самовидця»), Г. Грабянка, С. Величко та історичних праць – В. Рубан, М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, відомий філософ, поет, композитор і педагог Г. Сковорода (1722 – 1794). Саме з Київської академії розпочала свою історію і медична освіта та наука, бо з її стін вийшло чимало видатних медиків: перший теоретик акушерства в Російській імперії Н. Амбодик-Максимович, основоположник російської епідеміології Д. Самойлович, головний лікар Київського військового госпіталю М. Велланський та багато інших. У стінах Академії, що стала також колискою для вітчизняного театру, продовжувалися постановки різних театральних вистав. Вихованець Київської колегії чернець Симеон Полоцький створив у Москві перший придворний театр. У 1702 р. святитель Димитрій Ростовський відкрив театр у Ростові, а у 1703 р. святитель Філофей Лещинський здійснив першу театральну постановку в Тобольську. Авторами драматичних творів були архієпископ Феофан Прокопович, святитель Георгій Кониський, архімандрит Сильвестр Ляскоронський, ієромонах Митрофан Довгалевський та інші могилянці. Троє видатних композиторів Російської імперії XVIII – початку XIX стт. – М. Березовський, А. Ведель і Д. Бортнянский – отримали освіту саме тут.

З 1727 по 1730 рр. в Академії навчався канонізований Вселенським Патріархатом святий мученик Костянтин Політанський (+1742); у 1783 – 1788 рр. – навчався майбутній Константинопольський Патріарх Константин І (1830 – 1834, † 1839). Тільки за 1700 – 1760 роки майже 70 випускників Києво-Могилянської академії досягли єпископського сану (у 1760 – 1817 рр. єпископами стали 30 вихованців Академії). Серед найбільш відомих випускників Київської академії цього періоду були святителі Іоан Максимович, Філофей Лещинський, Іоасаф Білгородський, Павло Конюшкевич, Георгій Кониський, Софроній Іркутський, Арсеній Мацієвич, Антоній Смирницький, преподобний Паїсій Величковський, місцеблюститель Московського Патріаршого престолу митрополит Стефан Яворський, архієпископ Феофан Прокопович, архієпископ Московський Іосиф Волчанський, архієпископ Санкт-Петербурзький Сильвестр Кулябка та ін.

1817 – 1918
Урочисте відкриття навчального закладу з новою назвою – Київської духовної академії (далі – КДА) відбулося 28 вересня 1819 р. після Божественної літургії в Успенському соборі на Подолі. Потім відбувся хресний хід до Києво-Братського монастиря на чолі з генерал-губернатором та урочистості в конгрегаційній залі КДА. Нова Академія вже була уніфікована за великоросійськими синодальними зразками. Сюди було прийнято на навчання 49 студентів – 26 з українських єпархій і 23 з російських. Ректором став випускник Санкт-Петербурзької духовної академії архімандрит Мойсей (Богданов-Платонов-Антипов).
Управління в Академії, відповідно до нового статуту, здійснювалося конференцією (орган, до якого входили дійсні та почесні члени, а також члени-кореспонденти) та такими керівниками: ректором, що наглядав за належним станом життя в Академії (навчання, виховання, матеріальне забезпечення) й призначався за поданням митрополита Київського Синодом, інспектором, який опікувався дисципліною студентів, та економом, що відав усіма коштами й матеріальним забезпеченням Академії.

У 1822 – 1825 рр., за проектом архітектора Л. Шарлеманя, було збудовано новий корпус, в якому, крім навчальних приміщень, знаходився гуртожиток для студентів та квартири для викладачів. У 1863 – 1864 рр. корпус було перебудовано у стилі пізнього класицизму.
Унаслідок відпливу дітей дворянства, козацької старшини у російські світські навчальні заклади Академія перетворювалася на суто духовний заклад. Тривалий час слухачами Академії були переважно юнаки-українці – вихованці семінарій Київського навчального округу. З 1841 р., коли дозволили брати до Академії з великоросійських семінарій, – стали переважати росіяни.
Всі Академії стали підпорядковуватись Синоду: спершу Комісії духовних училищ (до 1839 р.), а згодом – Духовно-навчальному управлінню при Синоді (до 1869 р.).

Відповідно до рішення Комісії духовних училищ, загальна чисельність студентів КДА мала становити близько 120 осіб, 60 з яких мали навчатися у філософському класі (2 роки), інших 60 – на богословському (2 роки). Відповідно до цього абітурієнтів в КДА приймали раз на два роки. Так, наприкінці 1840-их рр. тут викладалося 28 загальнообов'язкових предметів.
Святитель Інокентій (Борисов) (1830 – 1839) запровадив традицію урочистого поминання засновників і благодійників школи в день кончини митрополита Петра Могили (31 грудня). У 1837 р. при КДА було засновано журнал «Воскресное чтеніе», який до початку 1860-их років був практично єдиним друкованим органом Київської єпархії. А з листопада 1859 р. отримано дозвіл на випуск журналу «Трудів Київської духовної академії».
У 1867 р. для управління освітньою справою в імперії організовується Духовно-навчальний комітет, який затвердив нові статути для семінарій та училищ, а в 1869 р. – статути для академій. За цими статутами духовні академії становили певну паралель з університетами, і відповідно до факультетів тоді було створено три відділи: богословський, церковно-історичний і церковно-практичний, а всі навчальні дисципліни були розділені на загальнообов’язкові та спеціальні, які власне й викладалися на відділеннях. Водночас була запроваджена нова процедура присудження наукових ступенів, що передбачала публічні захисти магістерських і докторських дисертацій.

У 1884 р. був запроваджений новий статут, який відмінив більшість із нововведень – відмінено кафедри та відкриті захисти дисертацій. Згідно з останніми академічними статутами 1884 та 1910 рр. світські дисципліни було обмежено, деякі з них взагалі виключено, а ті, що залишились, треба було розглядати з погляду богословсько-біблійного, а історію Росії – з погляду провіденціалізму. Були вилучені такі курси: філософія, всесвітня історія і т. д. Поставлена в жорстоку залежність, особливо матеріальну, від самодержавно-синодального керівництва, втративши навіть відносну самостійність, право вирішального голосу в багатьох сферах духовної культури, Православна Церква в Україні в галузі освіти була приречена на пасивне слідування в фарватері великодержавного, колонізаторського руху Росії.

Цікаво, що у грудні 1905 р. рада Академії прийняла проект нового статуту, що передбачав фактичне вилучення Академії з-під влади Київського митрополита та її безпосереднє підпорядкування Синоду, а також виборність ректора та інспектора. 31 серпня 1906 р. в раді таємним голосуванням інспектором Академії було обрано одного з активних прихильників реформ – професора В. Рибинського. А 6 вересня 1907 р., вперше з 1760-их рр., відбулося обрання ректора – екстраординарного професора кафедри давньоєврейської мови та біблійної археології священика Олександра Глаголєва. Синод не погодився з таким результатом голосування й вимагав обрати кандидатів з числа ченців. Відповідно до нового статуту духовних академій (1910 р.), який повертався до старих форм статуту 1884 р., почалися звільнення та утиски викладачів – професорів В. Екземплярського, М. Петрова, М. Скабалановича тощо.
Незважаючи на встановлену штатну кількість студентів (120 чоловік), у 1884 р. новий статут збільшив їх число до 180, а у 1911 році ця цифра зросла до понад 200 осіб. Традиційно високим тут був відсоток іноземних студентів, зокрема із Балкан і Близького Сходу (сербів, чорногорців, болгар, румун, греків, сирійців). Так, у 1911 р. з 209 студентів 43 належали до них (10 греків, 11 болгар, 13 сербів, 5 румунів, 2 чорногорців й 2 сирійців).
Гордістю Академії була її унікальна бібліотека. Основою її зібрання стали особисті колекції таких визначних постатей, як святитель Іов Борецький, святитель Петро Могила, ієромонах Єпифаній Славинецький, чернець Симеон Полоцький, святитель Димитрій Ростовський, митрополити Іоасаф Кроковський, Варлаам Ясинський, Рафаїл Заборовський, Тимофій Щербацький та багато інших, які з великою вдячністю дарували книги своїй alma mater. Їх приклад наслідували і наступні покоління випускників та викладачів духовної школи. Так, у 1780 р. бібліотека Академії нараховувала дванадцять тисяч томів. У 1872 року при Академії було засновано церковно-історичне й археологічне товариство, що займалося збиранням і вивченням пам’яток старовини. Також був відкритий і церковно-археологічний музей, що став першим у Російській імперії музеєм, який згодом виріс в одне з найбільших в Європі зібрань церковних старожитностей. Незмінним секретарем товариства й доглядачем музею був професор М. Петров.

У другій половині XIX ст. богословська наука в КДА сягнула справжнього розквіту. Силами професорів і викладачів Академії був здійснений переклад російською мовою кількох книг Священного Писання Старого Завіту, а також творів західних отців Церкви (Тертуліана, Арнобія, священномученика Кіпріана Карфагенського, блаженного Августина, блаженного Ієроніма Стридонського). Серед визначних знавців Священного Писання в КДА варто згадати професорів священика Олександра Глаголєва, Д. Богдашевського, А. Олесницького, В. Рибинського. Розквіту досягла й Київська богословська школа. Серед найвизначніших її представників варто назвати єпископа Сильвестра (Малеванського), професорів К. Скворцова, К. Попова, М. Щеглова, С. Епіфановича. Відомими викладачами морального богослов'я були професори М. Олесницький, В. Екземплярський. Авторами прекрасних творів з гомілетики стали такі викладачі КДА, як протоієрей Назарій Фаворов, професори Я. Амфітеатров, В. Певницький. Серед знавців літургіки відомі передовсім О. Дмитрієвський, М. Скабаланович.

Філософська школа Київської академії славилася такими постатями, як архімандрит Феофан (Авсенєв), протоієрей Іван Скворцов, Д. Поспєхов, С. Гогоцький, П. Юркевич, М. Троїцький, П. Ліницький, П. Кудрявцев. Професорами філософії у переважній більшості університетів імперії були вихідці з КДА. Серед найвідоміших дослідників церковної історії необхідно згадати таких професорів, як протоієрей Федор Тітов, ієромонах Макарій (Булгаков), В. Аскоченський, С. Голубєв, І. Малишевський, М. Петров, Ф. Терновський та ін. У 1901 р. з ініціативи ректора єпископа Димитрія (Ковальницького) рада Академії ухвалила рішення щодо підготовки до 300-літнього ювілею Академії та видання серії «Актів і матеріалів з історії Київської академії». Було надруковано 10 томів документів (з 1721 до 1869 рр.).

У 1915 р. Академія скромно відсвяткувала свій 300-літній ювілей. А після лютневої революції в Росії та приходу до влади більшовиків фінансування Київської академії з Петрограда повністю припинилося.
Київська академія завжди славилася своїми випускниками, багато з яких причислені до лику святих. За століття своєї діяльності (1817 – 1917) понад сотня її випускників стали архіпастирями. Багато з них відомі як ієрархи та святителі Помісних Церков: митрополит Загребський Досифей (Васич), митрополит Белградський Михаїл (Йованович), митрополит Тирновський Климент (Друмєв), єпископ Ставропольський Філарет (Скрибан-Попеску), єпископ Далматинський Никодим (Мілаш).


1918 – сьогодення
Нові надії покладала академічна корпорація на уряд гетьмана Павла Скоропадського, який у 1918 р. створив Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Її співробітниками стали багато професорів старої Київської духовної академії, серед яких виділявся своїми заслугами професор М. Петров. У липні 1918 р. був прийнятий статут Академії, розроблений П. Кудрявцевим, який передбачав створення таких нових кафедр: історії України, української мови, української літератури, західноруського права й історії Української Церкви. Адміністративно Академія мала підкорятися Міністерству сповідань, а канонічно перебувати під владою Київського митрополита. Статут був затверджений Радою міністрів України й підписаний гетьманом П. Скоропадським. Однак правління гетьманського уряду дуже швидко скінчилося (через 7,5 місяців). За складних умов громадянської війни, відсутності власних корпусів (реквізованих у 1915 р.) й фінансування, що змушували студентів і професорів залишати Київ у пошуках їжі, навчальний процес постійно переривався. У 1917 р. вийшов останній номер академічного збірника «Трудів Київської Духовної Академії».

З приходом до влади більшовиків у лютому 1920 р. Київський губвиконком реєструє Київське православне богословське товариство, на утриманні якого перебувала Академія, що відтепер офіційно називалася Київською православною богословською академією (КПБА), яка проіснувала лише до 1923 р. Останнім ректором Академії після єпископа Василія (Богдашевського) був протоієрей Олександр Глаголєв. З викладачами Академії як з «пережитками буржуазного минулого» досить швидко розправилась репресивна радянська машина. Мало кому з професорів Академії вдалося вижити в ці важкі роки.
18 лютого 1947 р. у стінах Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря на базі пастирсько-богословських курсів була відкрита Київська духовна семінарія, очолювана ректором протоієреєм Сергієм Афонським. У 1949 р. у зв’язку з закриттям Золотоверхого монастиря духовна школа була переведена до стилобату Андріївської церкви, де проіснувала до 1962 р., коли за наказом влади її було закрито, а вихованців переведено до Одеської семінарії, що залишилася єдиною духовною школою в Україні до 1989 р. Останнім ректором Семінарії був тоді архімандрит Філарет (Денисенко) (з 12 липня 1958 р.). Із Михайлівського монастиря в Андріївський храм були перенесені також мощі святої Варвари, де щовівторка семінаристи молилися до великомучениці, співаючи їй акафіст. Ректор був настоятелем Андріївської церкви – парафіяльного та семінарського храму. Приміщення семінарії було невелике, в гуртожитку не вистачало місця для проживання студентів (80 семінаристів жило в стилобаті Андріївської церкви, а 80 – на квартирах).

Наступний період в історії Київської духовної семінарії та академії тісно пов’язаний із подіями святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі (1988) та поверненням Православній Церкві частини корпусів Києво-Печерської лаври. Велику роль у цих незворотних процесах відіграв Екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко). Першим ректором відродженого закладу став протоієрей Петро Влодек (1989 – 1991), інспектором – намісник Києво-Печерського монастиря архімандрит Єлевферій (Діденко). У перший рік (1989) навчання відбувалося у двох класах – першому, який після вступних екзаменів нараховував 44 особи, та другому, що утворився з частини студентів, переведених з Одеської семінарії.

У досить складний час ректором Київської семінарії, а згодом академії було призначено архімандрита Даниїла (Чокалюка) (1991 – 2000), який після Харківського зібрання (1992) та розділення УПЦ разом з викладачами і студентами навчального закладу залишились вірними своєму архіпастирю та наміченому на Помісному Соборі (1991) шляху до автокефалії. Так, під тиском Москви після Харківського «Собору» та обрання митрополита Володимира (Сабодана) з однієї Церкви виникло дві, кожна з яких мала свою духовну семінарію та академію – одна продовжувала діяти в Лаврі, де виконувачем обов’язків ректора був призначений протоієрей Олександр Кубеліус; друга в стилобаті Андріївської церкви, де ректором залишався архімандрит Даниїл (Чокалюк).

З промислу Божого семінарія УПЦ Київського Патріархату продовжила свою місію у 1992 р., в стилобаті Свято-Андріївської церкви. З часом покровителем Київських шкіл стає улюблений ученик Господа нашого Ісуса Христа святий апостол і євангелист Іоан Богослов. Згідно зі словами Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, навчання в Андріївській церкві стало продовженням попереднього – лаврського. Було набрано три класи богословської школи, а на наступний рік (1993) відкрилася Київська духовна академія.

З 1999 р. навчальний процес проходить у відродженому Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, який тісно пов’язаний з духовною школою. Це позначається і на житті чернечої громади. Вагомий внесок для відродження духовної школи зробили Святійший Патріарх Філарет, її перший ректор та перший намісник відродженого Золотоверхого монастиря, нині покійний, митрополит Рівненський і Острозький Даниїл (Чокалюк) та викладацький колектив. У спадщину відродженій Київській академії переходить вся територія поруйнованого Свято-Михайлівського монастиря – майже всі будівлі, що вціліли (крім корпусів колишнього монастирського готелю), зокрема й Варваринський корпус, у якому донедавна знаходилася Академія педагогічних наук та багато інших установ. Київська духовна школа коштом Київської Патріархії під безпосереднім керівництвом Святійшого Патріарха Філарета відроджувала Варваринські келії, які й стали навчальним корпусом Академії. Багато праці вклали і самі викладачі та студенти з вихованцями для відновлення і реконструкції будівлі. Чин освячення нового навчального корпусу відбувся 15 грудня 1999 р. після Божественної літургії в трапезному храмі св. апостола і євангелиста Іоана Богослова й хресного ходу до стін оновленої будівлі. Його очолив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні архіпастирів. Після введення будинку в експлуатацію Київська духовна школа отримала солідну матеріальну і навчальну бази, просторі аудиторії, приміщення для бібліотеки тощо.

За короткий термін Київська православна богословська академія досягла значних успіхів у справі піднесення освітнього та науково-богословського рівня, чому сприяли зусилля її ректорів – митрополитів Даниїла (Чокалюка) (1991 – 2000), Димитрія (Рудюка) (2000 – 2010) та Епіфанія (Думенка) (з 2010).
З 2003 р. було відновлено видання «Трудів КДА». 18 квітня 2003 р. було підписано договір про спільну наукову та освітню діяльність з Чернівецьким національним університетом імені Ю. Федьковича, завдяки чому було впорядковано навчальний і виховний процес на богословському відділенні КПБА при філософсько-теологічному факультеті університету. У 2006 – 2007 рр. разом з перейменуванням навчального закладу у Київську православну богословську академію ректором духовної школи та намісником Золотоверхого монастиря митрополитом Димитрієм (Рудюком) була розпочата реформа богословської освіти. Згідно з новим статутом після четвертого року навчання студенти повинні захистити бакалаврську роботу, а після п’ятого – магістерську. З 2005 р. при Академії почала діяти аспірантура. З 2012 – докторантура.

9 жовтня 2005 р. столичні духовні школи нашої Святої Помісної Православної Церкви відсвяткували 390-річчя (1615 – 2005) від свого заснування. Урочистості з цієї нагоди очолив Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Після закінчення богослужіння на території Свято-Михайлівського монастиря Святійший Патріарх освятив поклонний хрест у пам’ять про ректорів, професорів, викладачів і студентів, які примножували славу і велич Київської академії. Хрест встановлено зі східного вівтарного боку Золотоверхого храму.
Діючим ректором Київської православної богословської академії, відповідно до рішення Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату (від 27 липня 2010 р.), є доктор богословських наук, професор (2012 ), митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній (Думенко), Патріарший намісник, перший постійний член Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату (за посадою), голова Синодального управління у справах духовної освіти (від 20 жовтня 2012 р.) намісник Свято-Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря у місті Києві (від 20 березня 2008 р.). В основі всіх навчальних, наукових та просвітницьких напрацювань, здійснених Академією за останні чотири роки, лежить раціональна ініціатива та повсякденна праця владики-ректора та професорсько-викладацького колективу. Продовживши реформу навчального закладу, високопреосвященнійший митрополит Епіфаній заклав тверді основи для визнання його наукових, навчальних та культурно-просвітницьких досягнень не тільки в Україні, але й у всьому світі.
Київська православна богословська академія – це вищий духовний навчальний заклад закритого типу, який готує священнослужителів, працівників синодальних та єпархіальних управлінь і місій Української Православної Церкви Київського Патріархату. При Академії функціонує спеціалізована вчена рада з правом прийняття до розгляду та проведення захистів дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора /кандидата/ богословських та церковно-історичних наук. Богослужбову практику студенти проходять у храмі на честь св. апостола і євангелиста Іоана Богослова. Діє регентське відділення. Академія має два гуртожитки, бібліотеку з читальним залом, комп’ютерний клас із доступом до мережі Інтернет, спортзал, медико-санітарну частину.
З 2014 – 2015 навчального року в Академії діє 4 кафедри: біблеїстики, богослів’я, церковної історії та церковно-практичних дисциплін, на яких працює понад 40 викладачів, з них 9 докторів наук, 10 професорів, 23 кандидати наук, 10 доцентів.

Від початку відродження Київської академії духовна школа була одним з перших у Києві центрів церковного, культурного, богословсько-наукового життя столиці. В Академії постійно відбуваються наукові конференції, круглі столи, симпозіуми, лекції, диспути. Традиційною (з 2011) вже стала Міжнародна наукова конференція «Православ’я в Україні», участь у якій беруть понад 100 учасників, серед них понад 20 докторів наук та професорів, архіпастирі Української Православної Церкви Київського Патріархату, науковці з Білорусі, Канади, Польщі, Росії, Франції. З 2011 – 2012 навчального року було вирішено академічний науковий збірник «Труди Київської Духовної Академії» випускати двічі на рік – до актового дня КПБА (09 жовтня) та випуску (середина червня). У 2014 році побачив світ перший номер журналу КПБА під назвою «Спудей», де свої напрацювання та статті, присвячені актуальним питанням сьогодення публікують, передовсім студенти та аспіранти, які належать до Наукового студентського товариства ім. митрополита Даниїла (Чокалюка). Крім цього, академічна наукова спільнота постійно друкує свої дослідження в офіційних виданнях УПЦ Київського Патріархату – журналі «Православний вісник Київського Патріархату» та газеті «Голос Православ’я», бере безпосередню участь у перекладі та підготовці до друку видань серії «Творіння святих отців та вчителів Церкви в перекладі сучасною українською мовою» (надруковано понад 50 томів).

Триває ліцензування навчального закладу, відповідно до нового закону «Про вищу освіту» для входження у правову освітню систему України нарівні з іншими ВНЗ та проходження процедури акредитації освітньої програми й отримання можливості видавати дипломи державного зразка. КПБА першою звершила реформу своєї освітньої системи, впорядкувала навчальні програми та почала процедуру ліцензування.
Знаходячись у самому серці столиці України, в історичному «Верхньому місті», аспіранти та студенти, навчаючись, проживаючи у гуртожитку та харчуючись у їдальні за рахунок коштів Київської Патріархії, мають змогу познайомитись з усією красою та неперевершеністю культури давнього Києва. Велика частина студентської братії, як і в далекому минулому, виконує різні послухи у храмах столиці – іподияконів, хористів, читців, уставщиків, паламарів тощо. Найбільше з них співає в хорі КПБА та кліросному хорі Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. У недільні й святкові дні у трапезному храмі св. апостола і євангелиста Іоана Богослова, а у визначені церковним календарем та сформованою традицією свята – у Свято-Володимирському Патріаршому та Свято-Михайлівському Золотоверхому соборах лунають молитовні співи хору КПБА, які відомі як в Україні, так і за її межами. Регентами хору в різний час були протоієреї Валерій Семанцо та Іван Михайлишин, Мстислав Юрченко та Олександр Бондаренко, священик Петро Бойко. Сьогодні хором керують диякон Юрій Мигаль та Надія Купчинська. Під час богослужінь на випущених дисках «Піснеспіви всенічної» та «Гласи», а також на офіційному сайті Академії можна послухати молитовне й гармонійне звучання хору.

Не могли оминули Академії трагічні події революції Гідності, адже тут на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря знайшли свій притулок гнані, скалічені та вбиті на майдані люди. В академічному храмі св. апостола і євангелиста Іоана Богослова була облаштована операційна, де сміливі та самовіддані медичні працівники працювали день і ніч, починаючи з вечора 18 лютого 2014 р., рятуючи життя людей. У всіх організаційних питаннях – чергуваннях у храмі та всіх корпусах, регулюванні руху авто на території обителі, транспортуванні поранених та вбитих тощо – брали активну участь викладачі та студенти КПБА.

Сучасне життя вимагає від майбутніх пастирів усебічної освіченості й інтелектуального розвитку, а чудова бібліотека є для цього основою та скарбницею мудрості. Зараз фонд бібліотеки, крім основної колекції, налічує понад 20 тисяч одиниць. Відбувається постійне поповнення книгозбірні. Бібліотека має відділ раритетних видань. Особливе місце займають колекції, подаровані науковцями, меценатами та звичайними парафіянами монастиря.
Із жертовною самовідданістю від самого початку відродження КПБА у великій українській святині Києво-Печерській лаврі опікується Київською академією Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). Академія постійно відчуває батьківську любов Святішого владики, яка виявляється як в духовній, так і в матеріальній складовій її життя. Вже стало доброю традицією на початок і завершення навчального року, а також в день Актового дня навчального закладу (09 жовтня) академічній спільноті молитися разом із предстоятелем УПЦ Київського Патріархату в трапезному академічному храмі св. апостола і євангелиста Іоана Богослова. У ці святкові дні, в час наукових конференції, на засіданнях вчених та спеціалізованих вчених рад під час проведення захистів дисертацій на здобуття наукових ступенів Святійший Патріарх Філарет ділиться своїми знаннями та досвідом з учасниками цих зібрань. Своєю богословською обізнаністю та мудрістю у вирішенні багатьох актуальних питань сьогодення Святійший владика показує приклад для всіх архіпастирів, пастирів та вірних нашої Святої Церкви. Саме завдяки його фінансуванню Академія має змогу видавати таку велику кількість названих вище наукових, науково-популярних та публіцистичних богословських і церковно-історичних видань. Святійший владика, постійно вдосконалюючи життя академічної спільноти, по праву є головним опікуном та покровителем духовної школи.

Сьогодні свою історію з 1615 р., з часу заснування Братського училища, виводять три вищі навчальні заклади України – Національний університет «Києво-Могилянська академія», що територіально знаходиться на тому місці, де історично була заснована Академія, та дві богословські академії – Київська православна богословська академія УПЦ Київського Патріархату та Київська духовна академія і семінарія (КДА і С) УПЦ в підпорядкуванні Московського Патріархату. На нашу думку, саме Київська православна богословська академія є продовжувачем тих споконвічних традицій, якими жила впродовж всіх віків Київська духовна школа, й саме тут поєдналися дві складові, які відсутні (одна з них) у наших друзів – це духовність та праця на благо Українського, а не імперського Російського Православ’я. Перша складова – православна віра та молитва – яка вимагалася при заснуванні училища його фундаторами, які й самі були глибоко віруючими людьми або ж безпосередньо ченцями й пастирями Православної Церкви, тому й закладення навчального закладу відбулося в діючому чернечому осередку – Братському монастирі. Друга складова дуже відрізняє КПБА від КДА і С, яка змушена виконувати всі розпорядження з Москви, а це не сприяє ні розвитку української богословської думки, ні правдивої церковної історії, а в цілому – єдності Українського Православ’я й всього суспільства; виявляється це навіть у певному страху (з їх боку) проводити спільно на офіційному рівні будь-які богословські чи церковно-історичні наукові заходи.

Київська православна богословська академія виховала справжніх православних богословів, достойних архіпастирів та пастирів для нашої Помісної Святої Православної Церкви, патріотів своєї землі. Разом з тим, вона стала науковою богословською установою, куди направляють свої напрацювання різні наукові інституції не тільки України. Після свого відродження КПБА, наслідуючи добрий приклад своїх попередників, продовжуватиме приносити добрий плід на користь благочестивого українського народу та для утвердження Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка має свій цент не у Римі чи Москві, а в другому Єрусалимі – Золотоверхому Києві.